3

Г. Флобер
Переклад М. Грушевського

Гості заповняли святочну салю. Колони з дерева аль-гумім, з бронзовими різьбленими капітелями, поділяли її на три нави, як базиліку. На них опиралися дві галереї з гратястими підлогами, а третя, прикрашена золотим філіграновим полукругом, припирала до салі з одного кінця, просто величезної вхідної арки другого кінця.

Столи стояли здовж всеї середньої нави, і засвічені канделябри виступали на них огненними купами серед посуди з розписаної глини, мідяних таць, куснів снігу й стосів винограду. Під високою стелею сі червоні світла зливалися поволі докупи і серед гілляк світилися вночі ясними крапками, як звізди. А знову крізь головний отвір виднілися смолоскипи на терасах домів – Антипа гостив своїх гостей, нарід, всіх присутніх.

Раби, проворні, як пси, на повстяних підошвах, крутилися, вносячи таці.

Стіл проконсула стояв в золотій галереї, на підвищенні з дощок сікомори. Вавилонські коври звисали над ним шатром. Три лавки, декоровані слоновою кісткою, – одну посередині й дві з боків, – займали Вітелій, його син і Антипа: Вітелій – від дверей, наліво, Авль – направо, тетрарх – посередині. На нім був важкий чорний плащ, цілий вкритий аплікаціями; лице його було помальоване, борода розчесана, як вахляр, волосся присипане синім порошком, і на нім – діадема з дорогим камінням. Вітелій лишився в пурпуровій шарфі, що навскоси переходила через льняну тогу. Авль казав зв’язати собі на спині рукави свого одіння з фіолетового шовка, вишиваного сріблом; волосся у нього було завите в кілька рядів, а на груді, повній і білій, як у жінки, блищався шафіровий нашийник.

Коло нього на рогожці, підібгавши ноги, сидів гарний хлопчик, все усміхнений. Авль зобачив його в кухні і не хотів більше пускати від себе, а, не запам’ятавши його халдейського імені, звав його просто Азіатом. Від часу до часу він лягав на трикліній, і тоді його голі ноги панували над цілою компанією.

З сього боку сиділи священики й офіцери Антипи, визначні особи з Єрусалима й грецьких міст, зі сторони проконсула – Марцель з митарями і приятелі тетрарха – особи з Кани, Птолемаїди, Єрихона. Далі сиділи уже без всякого порядку гірняки з Лівана й старі вояки Ірода: дванадцять тракіян, один галл, двоє германів, ловці газелів і пастухи з Ідумеї, пальмирський султан, моряки з Езіонгабера. Перед кождим лежав м’який пляцок до витирання пальців. Руки простягалися, як шиї хижих птахів, щоб узяти олив, фісташок, мигдалів.

Всі лиця весело виглядали з-під своїх вінків. Лише фарисеї не схотіли взяти вінків, як римського непотрібства. Вони здригнулися, коли їх покропили калганом з ладаном: сеї мішанини уживано при церемоніях Храма. Зате Авль потер собі нею й під пахвами, і Антипа обіцяв йому прислати її цілу фіру, разом з трьома кошами того правдивого бальзаму, що з-за нього колись-то хотіла здобути Палестину Клеопатра.

Ззаду тетрарха стояв начальник залоги з Тіверіади, щойно прибувши, щоб повідомити про важні події, але увага тетрарха ділилася між проконсулом і тим, що говорилося за сусідніми столами.

Там говорили про Яоканана й інших подібних людей. От Сімон з Гітої омивав гріхи огнем. Ніякий Ісус… – Се найгірший з усіх, – скрикнув Єлеазар. – То ще безстидний пройдисвіт!

Чоловік, блідий, як обшивка його хламиди, піднявся з-поза тетрарха. Він вийшов на підвищення й крикнув до фарисеїв:

– Брешете! Ісус творить чуда!

Антипа висловив бажання його побачити.

– Ти повинний був його привести сюди! Оповідж про нього!

Той оповів, що він, Яков, мав хору доньку й удався до Капернаума, щоб попросити Учителя, аби її уздоровив. Учитель сказав на се: «Іди додому, вона здорова». І він знайшов її на порозі: вона встала з ліжка, коли сонячний годинник в домі показував третю годину – саме коли він говорив з Ісусом.

– Певно, – відказали на се фарисеї, – є способи й сильні трави! Навіть тут, у самім Махерузі, кілька разів знаходили «бару», що робить тіло неприступним ранам. Але уздоровити не бачивши, не доторкнувшися, – се неможливо; хиба Ісус уживав демонів.

І приятелі Антипи, галілейські старшини, підхопили се, покивуючи головами:

– Демонів, очевидно.

Яков, стоючи між столом їх і священиків, мовчав із виразом спокійної гідності. Від нього почали жадати, аби говорив.

– Оправдай його силу!

Він нагнув голову і голосом тихим і повільним, ніби страхаючись своїх власних слів, сказав:

– Хіба ви не знаєте, що се Месія?

Священики всі переглянулись. Вітелій зажадав, аби йому витолкувано се слово. Його товмач помовчав хвилю, а потім пояснив, що так звуть того, хто увільнить їх і дасть їм уживати всякого доброго та панувати над усіма народами. Деякі кажуть, що треба надіятися двох. Одного переможуть Гог і Магог, демони Півночі, але другий знищить Князя Злого. І від віків вони чекають його кождої хвилі.

Священики поговорили між собою, і тоді й заговорив Елеазар. Насамперед Месія повинний бути сином Давида, а не теслі. Він має утвердити закон, а сей назарянин його руйнує. Але найголовніший доказ: перед ним має прийти Ілія.

Яков відказав на се:

– Але ж Ілія прийшов!

– Ілія, Ілія! – повторило все зборище, аж до другого кінця салі. Всі побачили в уяві своїй старця з воронами, блискавицю, що запалює жертвенник, ідольських жерців, кинених в потік, а жінки на галереї думали про сарептську вдовицю.

Яков твердив, що його знає, бачив, і люди також!

– Як же він зветься? Той крикнув з цілої сили:

– Яоканан!

Антипа впав так, як би щось ударило його в груди. Садукеї кинулися на Якова. Елеазар галасував, хотячи, щоб його послухали. Коли настало мовчання, він завинувся в свою хламиду і, як суддя, почав ставити питання:

– З огляду, що пророк (Ілія) умер…

Шум перервав його: всі вірили, що Ілія тільки зник. Елеазар, роздражнений тим, одначе, далі вів свій допит:

– Ти віриш, що він воскрес?

– Чому ні? – відповів Яков.

Садукеї здвигнули плечима; Йонатан, вилупивши свої очка, силувався сміятися, як блазень: нема, мовляв, нічого дурнішого від сеї претензії тіла вічно жити, і він продекламував, з огляду на проконсула, сей вірш сучасного поета:

Nec crescit, ne post mortem durare videtur.

Але в тім Авль нагнувся над краем лавки, з потом на чолі, з позеленілим лицем, підперши кулаками живіт. Садукеї удавали перестрах (другого дня їм признано право жертв). Антипа виказував розпуку. Вітелій лишився спокійним, хоч його тривога була дуже сильна разом: з сином він би стратив кар’єру.

Авль не скінчив іще ригати, як уже захотів знову їсти:

– Нехай мені дадуть шкробаного мармуру, наксоського шиферу, морської води, чого-небудь. А може, я б узяв гарячу ванну?

Він гризнув снігу, потім, повагавшися між комагенським паштетом і рожевими дроздами, прихилився вкінці до вареної в меду тикви. «Азіат» обсервував сю здібність до пожирання, що для нього характеризувала істоту чудесну, вищої раси.

Подали волові нирки, сони, соловіїв, січене м’ясо в винограднім листю. Священики говорили про воскресення. Амоній, ученик платоника Філона, признавав се все дурним і говорив про се з греками, що висміювали пророцтва. Марцель розговорився з Яковом: той оповідав про утіху, якої він дізнав по посвяченню в культ Мітри, а Яков умовляв його увірити Ісусови. Вина пальмові й тамарискові, сафетські й бібльоські текли з амфор до кратерів, з кратерів – до кубків, з кубків – в горла. Пішла балачка, душі розкривалися. Ясім, хоч і жид, не крився з культом планет.

Купець з Афаки в диво вводив степняків, оповідаючи їм про чуда Гієраполя, й вони питали його, кілько коштувала б подорож туди. Інші знову вірно трималися своєї прирожденної релігії. Напівсліпий германии співав гімн, славлячи ріг Скандинави, де являються боги, з промінням наоколо їх лиць, а люди з Сихема не хотіли їсти горлиць, з пієтизму до голуба Азима.

Деякі розмовляли, стоючи в салі. Пар віддихів з димом канделябрів творили туман в повітрі.

Під стіною пройшов Фануіл. Він щойно студіював небо, але не міг підійти до тетрарха, боячися плям оливи, що у єсеїв уважалися великою нечистістю.

Удари залунали в браму замку: довідалися, що Яоканан у в’язниці. Люди з скіпками лізли стежками; темна юрба ворушилася в проваллі, від часу до часу гукали: «Яоканан, Яоканан!».

– Нема від нього спокою! – сказав Йонатан.

– Не буде більше грошей, як він так далі поведе! – додали фарисеї. І пішли крики до Антипи:

– Оборони нас!

– Треба з ним покінчити!

– Ти занедбуєш релігію!

– Безбожний, як усі Іроди!

– Менше ніж ви! – відказав Антипа. – Чи не мій батько побудував вам храм!

Фарисеї, сини засуджених, сторонники Матафії, відповіли закидами тетрархові за провини його роду. Вони мали лисі голови й кудлаті бороди, худі й нервові руки, інші знову – лиця коротконосі, великі, банькаті очі, вигляд бульдогів. Збіговище писарів і священичих слуг, що живилися з доходів від жертв, прибігли аж до естради й ножами грозили Антипі, а той їх умовляв, тим часом, як садукеї злегка за ним обставали. Він побачив Манеї й кивнув йому, аби собі йшов. Вітелій робив міну, що се все його не дотикає.

Фарисеї, що лишилися за своїм столом, впали в скажену фурію. Вони розбили таці, що стояли перед ними: їм подали улюблену потраву Мецената – з дикого осла, а се було звіря нечисте.

Авль, приточуючи до ослячої голови, глузував, що, мовляв, вони кланяються ослиній голові, і перейшов до глузувань з поводу їх відрази до свинячого м’яса: певне, казав він, се тому, що ся худоба забила їх Бахуса, а вони прецінь дуже люблять вино, бо навіть у їх Храмі знайшлася золота лоза виноградна.

Але священики не розуміли його слів: товмач Фіней, галілеянин з роду, не схотів їх перекладати. Тоді Авль розгнівався страшно, тим більше, що й «Азіат», настрашившися, зник. Пир йому також не подобався: потрави були, мовляв, грубі, неприправлені відповідно. Він заспокоївся, побачивши курдюки сирійських баранів – самі кусні сала.

Вітелія знеохочувала вдача жидів. Певно, то їх бог Молох, котрого олтарі бачив він по дорозі; йому пригадалося жертвування богам дітей й оповідання про чоловіка, якого вони потайки годували на заріз. Його римська душа бридила їх нетолеранцією, їх навіженим іконоборством, безглуздим завзяттям. Проконсул хотів навіть забратися, але Авль спротивлявся. Він лежав, спустивши своє одіння нижче пояса, перед купами їжі, наїджений так, що вже не міг їсти нічого, але не годен від неї відстати.

Розгарячення між людьми все зростало. Перейшли до проектів незалежності, згадували славу Ізраїля. Всі, хто підбивав, понесли кару: Антігон, Крас, Вар…

– Лайдаки, – промовив проконсул. Він розумів по-сирійськи, товмача ж уживав на те, аби мати час обдумати відповідь.

Антипа скоренько витягнув цісарську медаль і споглядаючи на неї з острахом, показав тою стороною, де був образ.

Але тут розчинилися дверки в золотій галереї, і в сяєві свічок, серед своїх рабинь і гірлянд анемонів показалася Іродіада, в ассирійській митрі на голові, прив’язаній під бородою; завите в кучері волосся її спадало на одіння пурпурове, з розрізаними рукавами. Серед двох кам’яних львів, що стояли при дверях, подібні до фігур скарбниці Атридів, вона подібна була до Кібели з її львами. З-за високого поруччя, що підіймалося над Антипою, вона крикнула, піднявши кубок:

– Многая літа цісареві!

Сей окрик повторили Вітелій, Антипа, священики.

Але з глубини салі в тім вирвався шум несподіваного здивування: в салю ввійшла молода дівчина.

Під синім вуалем, що покривав її грудь і голову, можна було вирізнити закруглення її бров, халцедони в її ухах, білість її шкіри. Плечі її покривав квадрат з сизого, мінистого шовку, зв’язаний золотою спряжкою. Чорні шаровари були густо вишиті мандрагорами. Маленькі пантофлі з пуху колібрі слабо стукали по підлозі.

Вийшовши на естраду, вона скинула вуаль. Була то зовсім Іродіада за своїх молодих часів. Потім вона почала танцювати.

Ноги її пересувалися поволі, в такт флейті і парі калаталець. Округлі рухи її рук наче кликали когось, що все ухилявся. Вона гналася за ним, легша від мотиля, як розцікавлена Псіхея, як мандрівна душа, готова кождої хвилі полетіти.

Стук калаталець заступили сумні звуки гінгри. Надія перемінилася в сум. Її рухи виявляли тугу, вся фігура її – тяжке страждання: годі було сказати, чи тужить вона за любов’ю бога, чи вмирає в його обіймах. Приминувши очі, вона вигинала стан, її тіло вихилялося, як хвиля, тряслося, тим часом, як лице лишалося нерухоме, а ноги не спинялися ані на хвилю.

Вітелій порівняв її з пантомімом Мнестером. Авля все ще нудило. Тетрарх утопав у мріях, забувши про Іродіаду. Йому здалося, що вона підійшла до садукеїв. Мрія зникла.

Та то не була мрія. Іродіада далеко від Махеруза виховувала свою доньку Саломею так, щоб закохати в ній з часом тетрарха. План сей удався, вона була тепер вже певна того!

А танець представляв вже порив любові, що прагне задоволення. Саломея танцювала, як баядери індійські, як нубіянки з-під нільських катарактів, як лідійські вакханки. Вона схилялася на усі боки, як квітка під подувами бурі. Бриліанти в її ухах скакали собі, шовк на її плечах мінився, від її рук, ніг, одіння летіли невидні іскри й запалювали серця людей. Співу арфи відповідали крики народу. Не згинаючи колін, вона вигнулася так, що бородою дотикала підлоги, і повздержні кочівники, загрубілі в розбойстві римські вояки, нелюдські митарі – всі дрижали в запалі, роздуваючи ніздрі.

Потім вона почала навіжено крутитися, як відьомський клубок, наоколо стола Антипи. Перерваним, спазматичним голосом він кликав її: «До мене, до мене!» А та все крутилася, тимпани гриміли, юрба кричала. Тетрарх викрикав все голосніше: «До мене, до мене! Дістанеш Капернаум! Тіверіадську долину! Мої замки! Половину мого царства!»

Саломея кинулася на руки, піднявши вгору п’яти, перебігла так естраду, як якась велика комаха, і нагло спинилася.

Її хребет творив простий кут до потилиці. Кольорові шаровари, що покривали її ноги, поспадали на плечі й півкругом веселки окружали її фігуру, на лікоть не доходячи до землі. Губи у неї були помальовані; брови дуже чорні; очі дивилися майже страшно; крапельки пота на чолі здавалися росою на білім мармурі.

Вона мовчала. Всі переглядалися.

На галереї застукав хтось пальцями. Саломея побігла туди, потім вернулася й трошки шепеляво, з дитячою міною проговорила сі слова до Антипи:

– Я хочу, аби ти мені дав на таці голову… – вона забула ім’я, але сміючися додала: – голову Яоканана!

Тетрарх упав на свою лавку під враженням сих слів.

Він був зв’язаний словом, і всі чекали його відповіді. Але, подумав він, смерть, віщована звіздами, спавши на кого іншого, може, відверне смерть від нього? Коли Яоканан справді Ілія, він міг спастися; коли то неправда, то й убити його – річ неважна.

Манеї стояв коло нього й відгадав його гадку. Але Вітелій завернув його, аби сказати йому гасло, бо яму стерегла римська сторожа.

Всім якось полегшало: за хвилю все скінчиться!

Але Манеї не вертався.

Нарешті вернувся, але настрашений. Сорок літ сповняв він обов’язки ката: він утопив Арістобула, задушив Александра, спалив живим Матафію, стяв Зосима, Папа, Йосифа й Антіпатра, але не відважився вбити Яоканана! Зуби йому цокотіли, все тіло тряслося: він побачив перед ямою великого Ангела Самаритян – весь вкритий очами, він потрясав величезним мечем, червоним і зубчастим, як поломінь. Вояки, приведені ним для посвідчення, можуть се потвердити.

Але вояки не бачили нічого, окрім якогось жидівського старшини, що був кинувся на них, але тепер уже по нім…

Роз’ярення Іродіади вилилося потоком простацьких, нелюдських лайок. Вона поломила собі нігті до гратів галереї, а монументальні льви, здавалося, гризли її плечі й рикали разом з нею.

Антипа казився також, священики, вояки, фарисеї – всі кричали пімсти, решта також – гніваючись, що відтягається сподівана приємність.

Манеї вийшов, затуливши своє лице.

Час тягнувся гостям ще довше, ніж першого разу. Всі нудились. Раптом в коридорі залунали кроки – нетерпеливість ставала незносною.

Голова появилася – Манеї тримав її за волосся й, простягнувши наперед, пишався оплесками.

Поклавши на тацю, він подав її Саломеї. Та жваво понесла голову на галерею, і кілька хвиль пізніше її принесла назад тетрархові та стара, що її він бачив рано на даху хати, а потім в покою Іродіади.

Тетрарх відвернувся, аби не бачити голови. Вітелій кинув на неї рівнодушний погляд. Манеї зійшов з естради й показав її римській старшині, потім іншим, хто сидів з того боку.

Всі оглядали її.

Гостре вістря меча, зіскочивши, зачепило щелепи. Конвульсія покривила лінію уст. Кров, уже запекла, скропила бороду. Замкнені віка були бліді, як мушлі, ще блідші в світлі канделябрів.

Голова прийшла на стіл, де сиділи священики. Один фарисей з цікавості перевернув її, але Манеї поправив знову і поставив перед Авльом. Той збудився, і через примкнені повіки очі мертві й очі заспані наче подали собі знак.

Вкінці Манеї приніс голову тетрарху – сльози покотилися у нього по лиці.

Скіпки почали гаснути. Гості розійшлися, в салі лишився тільки Антипа. Стиснувши голову руками, він дивився на відтяту голову, тим часом, як Фануіл, ставши на середині головної нави, піднявши руки, шепотів молитви.

Коли сходило сонце, двоє людей, післаних давніше Яокананом, прийшли з довгожданою відповіддю.

Вони сказали її Фануілови, і той одушевився нею.

Потім він показав їм страшний предмет на таці, серед останків пира. Оден з тих двох сказав йому:

– Потішся! Він зійшов проповідати Христа серед мертвих.

Тепер есей зрозумів слова Яоканана: «Аби він звеличився, мені треба змаліти».

Взявши голову Яоканана, всі три пішли в напрямі до Галілеї.

Тому що голова була важка, вони несли її по черзі.

Примітки

трикліній – лавка, властиво ліжко, на яких обідали римляне й греки; їх стояло по три коло кождого столу. М. Г.

Сімон з Гітої – інакше Симон Волхв, як він зветься в Діяніях Апостолів. М. Г.

«бару» – чудесна рослина з Ліванських гір, про яку вірили, напр., що може перетворювати в золото інші метали, відвертати чари й т. і. М. Г.

… а жінки на галереї думали про сарептську вдовицю – йдеться про біблійний сюжет, описаний у 17 розділі третьої книги Царств – як Господь послухав ревної молитви пророка Ілії й воскресив померлого сина вдови з Сарепти Сидонської – древнього міста на півдні Лівану.

… сей вірш сучасного поета… – далі цитується рядок з поеми римського поета -філософа Тіта Лукреція Кара (бл. 99 – 55 до н. е.) «Про природу речей».

Мітра – перський бог сонця, культ його, широко розповсюднений в тім часі в Малій Азії, визначався таємничістю і знаходив адептів також між римлянами. М. Г.

Кратери – плиткі чаші, де мішали вино з водою (греки й римляне чистого вина не пили). М. Г.

Афака – сирійське місто з славним храмом Астарти. М. Г.

Гієраполь («святе місто» в перекладі) – місто в Фрігії, славне своїми храмами. М. Г.

Про самарян оповідали, що вони в своїм гарізімськім храмі кланялися голубові під назвою Azima, Achima, але ся жидівська традиція, як доводять, вийшла з умисного перекручення. М. Г.

Матафія – під сим іменем був проголошений первосвящеником і царем жидівським Антігон, провідник повстання против Ірода, побитий потім римлянами, союзниками Ірода в 37 р. М. Г.

вони кланяються ослиній голові – одна з тодішніх поганських повірок про жидів і християн. М. Г.

іконоборством – Флобер ужив тут пізнішого візантійського терміна для означення жидівського ворогування проти ідолів. М. Г.

Мандрагора – клубки на корені сеї рослини уважалися чародійними й викликали певний забобонний страх. М. Г.

Псіхея – Флобер натякає на звісне оповідання про Амура й Псіхею; і нижче він описує танець, як пантоміму залюбленої в Амурі Псіхеї. М. Г.

Арістобул, Александр, Антіпатр – сини Ірода Великого. М. Г.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 410 – 418.