2

Г. Флобер
Переклад М. Грушевського

Мури були вкриті народом, коли Вітелій вступив на подвір’я замка. Він був убраний в тогу з пурпурною прошвою й консульські черевики і спирався на руку свого товмача, наоколо його йшли ліктори, а за ним несли велику червону лектику, прикрашену перами, виложену дзеркальним склом.

Ліктори встромили в землю перед брамою свої fasces – пучки різок, зв’язані ременем, з сокирою всередині, і всіх перейняв страх перед величеством римського народа.

Лектика, несена вісьмома чоловіками, спинилася, і з неї вийшов молодик – Вітеліїв син Авль, з великим животом, з прищами на лиці, з пальцями, покритими перлами. Йому зараз піднесли чарку вина, підмішаного ароматами, він зараз випив і попросив іще.

Тетрарх упав на коліна перед проконсулом, висловляючи свій жаль, що завчасу не був сповіщений про його благодатний прихід. Він би по всіх дорогах урядив усе так, як належиться для Вітеліїв. Прецінь вони походять від богині Вітелії. Дорога з Янікула до моря досі носить їх ім’я. Урядам – від квестури до консулата – нема в їх роді й числа. Щодо самого Люція, що став тепер гостем тетрарха, то йому належиться спеціальна подяка як переможцеві Клітів і як батькові сього молодого Авля, що приходив тепер у свою вітчину, бо прецінь Схід був вітчиною богів.

Сі гіперболічні компліменти товмач перекладав по латині. Вітелій слухав їх рівнодушно, потім відповів, що самого лише Ірода Великого вистало б для слави цілого народа: атеняне дали йому начальство над олімпійськими забавами; він побудував храми на честь Августа; був миролюбним, оборотним, ворогам страшним, цісарям завсіди вірним.

В тім серед колон із бронзовими капітелями показалася Іродіада, виступаючи як яка цісарева, окружена жінками й євнухами, що на золочених тацях несли запашні курильниці. Проконсул зробив три кроки назустріч їй. Та, уклонившися йому на привітання, кликнула:

– Яке то щастя, що відтепер Агріпа, ворог Тіберія, не в стані вже шкодити нікому!

Вітелій не знав іще сеї пригоди, й Іродіада збудила в нім певне недовір’я. І коли Антипа став запевняти, що для цісаря він все готов зробити, Вітелій додав:

– Навіть і на шкоду другого?

Колись Вітелію удалося було дістати закладнів від царя партів, але цісар не завважив сеї його заслуги, бо Антипа, бувши при тих переговорах з партами, щоб прислужитися цісареві, поспішився донести йому сю новинку. Від того часу Вітелій глибоко ненавидів Антипу, і тепер через те так отягався прибути йому в поміч.

Тетрарх замішався від таких його слів. Але Авль сказав сміючися:

– Не журися, я тобі роблю протекцію!

Проконсул удав, що не чув. Кар’єра батька стояла в залежності від ганьби сина, і ся квітка, що виросла в багні Капреї, забезпечала йому такі вигоди, що він окружав її всякою услужністю, хоч і остерігався її, бо квітка ся була їдовита.

Тим часом у брамі спинився галас. Туди входив ряд білих мулів з особами в білих одіннях священиків. Се були садукеї й фарисеї, що з одними й тими самими амбітними цілями приходили в Махеруз: садукеї хотіли здобути собі виключне право уряджування жертвенних відправ у храмі, фарисеї бажали задержати його у себе. Їх види були понурі, особливо у фарисеїв – ворожих Римові й тетрархові. Широкі їх хітони зачіпалися в глоті, а мітри кивалися на пергаменних стяжках з написаними на них словами Св[ятого] Письма.

Майже в тім самім часі прибули й римські вояки з передового полку. Їх щити були вложені в мішки, аби не порошилися. За ними йшов Марцель, заступник проконсула, з митарями, що несли під пахвами свої карби. Антипа представляв проконсулові важніших з своїх прибічників – Тольмея, Кантеру, Сегона, Амонія з Александрії, що забирав від нього асфальт, Наамона – начальника кінноти, Ясіма з Вавілона. Вітелій запримітив Манеї.

– А то – що за чоловік? – Тетрарх пояснив йому знаком, що то кат.

Потім він представив садукеїв. Йонатан, маленький чоловік з свобідними рухами, що вмів по-грецьки, благав проконсула, аби завітав до них у Єрусалимі. Той відповів, що, мабуть, буде.

Єлеазар, кривоносий і довгобородий, в[ід] імені фарисеїв зачав жадати первосвященичого одіння, що політична власть заарештувала в Антонієвій вежі. Галілеяне занесли скаргу на Понтія Пілата, що з причини одного божевільного, який шукав золотої посуди царя Давида в котрійсь печері коло Самарії, казав побити людей сього міста; всі вони говорили нараз, і Манеї ще з більшим запалом, ніж інші. Вітелій приобіцяв, що провинники будуть покарані.

Тим часом крик залунав коло портика, де вояки повісили свої щити. Коли вони вийняли їх із мішків, на їх умбонах показались фігури цісаря. Жиди уважали се поганством. Антипа почав їх тихомирити, тимчасом, як Вітелій, сидячи на високім кріслі в галереї, дивувався їх фанатизмові. «Тіберій, – думав він, – мав причину вислати їх чотириста до Сардинії»; але у себе дома вони мали силу, і проконсул казав забрати щити.

Потім вони окружили проконсула, просячи справедливості, привілегій, запомог. Вони дусили, дерли одежу одні однім; щоб зробити місце, невільники почали бити палицями направо й наліво; ближчі до них кинулися назад по сходах, тимчасом, як інші йшли вгору й тисли їх назад; дві течії стрілися в сій масі люду, що хвилювалася, стиснена берегами мурів.

Вітелій запитався, чому зійшлося стільки людей. Антипа пояснив причину – святкування його уродин і показав на кількох своїх людей, що, схилившися над парапетом мурів, витягали шнурами величезні коші з м’ясом, овочами, городиною, цілих антилоп й журавлів, велетенські риби синявого кольору, кетяги винограду, кавуни, зложені пірамідами гранати. Авль не витерпів – він побіг до кухонь, тягнений своїм нечуваним апетитом, що пізніше здивував цілий світ. Ідучи коло одної пивниці, він побачив казани, подібні до кірас. Проконсул пішов також подивитися на них – і зажадав, аби йому показано підземельні комори замку.

Вони були вирубані в скалі в виді широких склеплених камер, що місцями підтримувалися стовпами. В першій містилася стара броня, але друга наповнена була списами – їх вістря стриміли з кутасів з пір’я. Третя виглядала, немов вибита комишом, – так густо висіли в ній стріли, одна коло одної. Вістря мечів укривали стіни четвертої. Всередині п’ятої ряди шоломів, з своїми гривами, виглядали, як батальйони червоних змій. В шостій були самі сагайдаки, в сьомій – самі поножі, в восьмій – наручі, в дальших – вили, гаки, драбини, шнури, навіть дрючки для катапульт, навіть калатальця для верблюжих хомутів! А що гора в долину розширялася, видовбана всередині, як улій, тож під сими коморами були глубші, ще більші.

Вітелій, Фіней – його товмач і Сізена – начальник митарів ішли при світлі смолоскипів, що несли три євнухи.

З пітьми виглядали обридливі винаходи варварів – набиті цвяхами булави, списи, що затроювали рану, щипці, подібні до щелепів крокодила. В сумі тетрарх в Махерузі мав узброєння для сорок тисячів вояків! Він зібрав його, остерігаючися союзу своїх ворогів, але проконсул міг би подумати або сказати, що се зібрано для війни з римлянами, і тетрарх старався виправдатися перед ним. Він казав, що ся зброя не його; що багато з того служило для оборони від розбійників; треба було того на арабів; зрештою, все се зібрав ще його батько. І замість того, аби йти за проконсулом, він уже йшов перед ним скорим кроком. Раптом він став під муром і, розставивши лікті, хотів замаскувати його своєю тогою; але двері виставали над його головою, Вітелій їх запримітив і запитався, що є за тими дверми.

Їх міг відчинити лише Вавілонянин.

– Заклич Вавілонянина.

Зачекали його.

Батько сього Вавілонянина прийшов з берегів Євфрату до Ірода Великого і з п’ятьсотма кінними вояками піднявся боронити східних границь його держави. По розділі його держави Ясім зістався був при Пилипі, але тепер служив Антипі.

Він з’явився з луком на плечі, з нагайкою в руці. Різнокольорові шнурки тісно обвивали його викривлені ноги. Руки були голі, бо сорочка не мала рукавів; футряна шапка кидала тінь на його лице і бороду, зафризовану в кучері.

Спочатку він удав, що не розуміє товмача, але Вітелій моргнув Антипі, і той сам повторив наказ. Тоді Ясім приложив обидві руки до двері, і вона влізла в стіну.

Теплим повітрям дихнуло з пітьми. Пішли закрученим коридором і прийшли до печери, більшої від всіх інших підземних комор замка. Вглибині вона мала аркаду, в проваллі, що з сього боку забезпечало замок; квіти каприфолії, що пнялася по аркаді, звисали в потоках денного світла; по підлозі дзюрчав потічок.

Тут були білі коні, мабуть, зі сто. Вони їли ячмінь з дошки, поставленої в рівні з їх мордами. Гриви їх були пофарбовані на синє, на копитах були плетені постоли, а чубки між ухами стирчали над чолом в виді перуки; довгими хвостами вони потихо били себе по колінах. Проконсул аж занімів зі здивування.

Се були чудові сотворіння, гнучкі, як змії, легкі, як птахи. Вони летіли разом з стрілою свого їздця, перекидали людей, кусаючи їх в живіт, перескакували скали, стрибали через провалля, на рівнині протягом цілого дня годні були нестися божевільним галопом, і одним словом можна було їх спинити. Коли увійшов Ясім, вони підійшли до нього, як вівці до пастуха і, простягаючи свої шиї, неспокійно дивилися на нього своїми немов дитячими очима. Як звичайно, він видав з глубини свого горла дикий крик, і вони заспокоїлись та почали брикатися, жадні простору, бігу.

Антипа, боячися, аби Вітелій не забрав їх, замкнув їх у сій печері, спеціально призначеній на випадок облоги для худоби. Проконсул сказав:

– Стайня недобра, ти готовий збавити сих коней! Запиши-но їх, Сізено!

Митар витягнув табличку з-за пояса, дорахував коней і записав. Агенти таких товариств, що виарендовували доходи держави, перекупали управителів, аби могти грабити провінції. І сей їх старшина винюхував все і всюди своїм носом гострим, як у куни, неустанно моргаючи віками.

Нарешті вернулися назад на подвір’я.

Серед камінного бруку місцями бронзові кружки накривали цистерни. Проконсул запримітив одну з них, більшу від інших, що не дудніла під ногами, як ті. Він постукав по черзі всі їх і крикнув, тупаючи ногами:

– Знайшов, знайшов! Тут вони – Іродові скарби!

Бажання віднайти сі скарби доходило у римлян до манії.

Тетрарх божився, що тих скарбів нема.

– Тож що ж тут таке під нею?

– Нічого. Чоловік, в’язень.

– Ану покажи, – сказав Вітелій.

Тетрарх не хотів. Жиди пізнали б його секрет. Але його неохота відкрити ту плиту іритувала Вітелія.

– Відбийте її, – крикнув він лікторам.

Манеї догадався, чого він хоче, й, побачивши сокиру ліктора, подумав, що хочуть відрубати голову Яоканану. Він спинив ліктора по першім його ударі по плиті, встромив між камінням щось як гак і, напруживши свої довгі худі руки, підняв накривку. Вона відпала. Всі здивувалися силі старого. Під сею плитою, підложеною деревом зісподу, було віко такої ж великості. Коли ударено по нім п’ястуком, воно розчинилося на дві половинки, і тоді показався отвір – велика яма, зі сходами без поручнів. Нагнувшися над її краєм, на споді побачили щось неясне й страшне.

На землі лежала якась людська істота, покрита довгим волоссям, що мішалося з волоссям звірячої шкіри на її спині. Чоловік піднявся; його чоло доторкнулося грат, що накривали сю яму; від часу до часу він зникав в глибині печери.

Сонце миготіло на вершках тіар, ручках мечів і нестерпно нагрівало камінні плити. Голуби, злетівши з дахів, крутилися наоколо по дворі: се був час, коли Манеї звичайно кидав їм зерно. Але Манеї сидів при ногах тетрарха, що стояв коло Вітелія. Галілеяне, священики, вояки стояли кругом за ними, в напруженню чекаючи, що тепер буде.

Почулося наперед зітхання, пущене глухим голосом.

Іродіада зачула його з другого краю двора і, не можучи стриматися, перейшла через натовп і слухала, нагнувшись і спершись рукою на плече Манеї.

Залунав голос:

– Горе вам, фарисеї й садукеї, рід зміїний, міхи надуті, цимбали крикливі!

Пізнали в тім Яоканана; його ім’я пішло по устах, з усюди почали збігатися люди.

– Горе тобі, народе, зрадники з коліна Юдиного, пияки з коліна Єфраімового, що сидите в родючих долинах і спотикаєтеся від вина!

– Щоб ви пропали, як розлита вода, як хробак, що пропадає серед дороги, як недоносок жінки, що не побачить світа.

– Тобі, Моаве, прийдеться ховатися між гіллям кипариса, – як горобцеві, в печері, – як миші. Брами замку розпадуться скорше, ніж шкарлуща горіха, упадуть мури, запалають міста. Не устане бич Предвічного! Він окуне твоє тіло у твою власну кров, як вовну в ночви фарбяра! Він подре вас, як нова борона! По горах розкидає він кавалки вашого тіла!..

– Про чий напад отсе говорив він? Чи має се бути Вітелій? Хіба римляне могли б наробити такого спустошення! – плач почувся навколо: «Досить, досить! най він перестане!..»

Але він говорив далі ще голосніше:

– Діти будуть повзати в попелі коло трупів їх матерей. Люди вночі, серед мечів, в небезпечності від ворожих списів шукатимуть кавалка хліба. На площах, де вечорами розмовляли старі, розриватимуть трупи шакали. Твої дівчата, ковтаючи сльози, заграють на цитрах на пиру чужоземця, і найвідважніші сини твої зігнуть спину, зранену важкими тягарами…

Люди згадували часи вигнання, всі катастрофи своєї історії. Се був голос давніх пророків. Яоканан кидав сі грізьби одну за одною, як би валив удари.

Але голос його стих, став гармонійним і співучим. Він став віщувати освободження; небо засяє, новонароджений з’явиться в печері драконів, золото заступить місце глини, і пустиня зацвіте, як рожа.

– Що коштує тепер шістдесят кікар, не коштуватиме й обола. Потоки молока потечуть зі скель, і люди з повними животами заснуть у винних творилах. Коли тільки прийдеш ти, кого я жду? Приходь скорше – всі народи поклоняться тобі, і вічне буде царство твоє, сине Давидів!

Тетрарх кинувся на се слово; існування Давидового сина звучало для нього погрозою. А Яоканан якраз перейшов до нападів на його царство:

– Нема іншого царя, окрім Предвічного!

І відказував на його сади, статуї, меблі з слоневої кості, як у безбожного Ахава!

Антипа перервав шнурочок з печаткою, що висів у нього на шиї, й кинув до ями, наказуючи Яокананові мовчати, але голос відповів на се:

– Я кричатиму, як медвідь, як дикий осел, як жінка при породі! Кара вже впала на твоє злочинство. Біг покарав тебе неплідністю, як мула!

Піднявся сміх, як рокот хвиль. Вітелій уперто стояв далі. Товмач рівнодушним голосом переказував йому по-латині всі образи, які Яоканан проголошував по-своєму, і тетрарх з Іродіадою мусили їх слухати двічі.

Тетрарх задихався, тимчасом, як та остовпіло вдивлялася в глубину ями.

А той страшний чоловік, задерши голову і схопившися за грати, притулив до них своє лице, де, немов з куща – з-посеред волосся блистіло два гарячі углі, і говорив…

– Ага, се ти, Єзавель! Ти зловила його серце скрипом твоїх черевиків. Ти іржала, як кобила. Ти поставила своє ліжко на горох, аби чинити свої паскудства.

– Господь позриває з тебе твої ковтки, твою пурпурову одіж, твої лляні покривала, перстені з твоїх рук і обручі з твоїх ніг; сі золоті луночки, що киваються на твоїм чолі, твої срібні дзеркала і страусові вахлярі, і перлові черевики, якими ти прибільшуєш свій зріст, пахощі твого волосся й мальовання твоїх нігтів, всі забаганки твоїх розкошів! Каміння забракне, як побиватимуть блудницю!

Вона оглядалася наокола за обороною. Та фарисеї смиренно поспускали очі. Садукеї відвернулися, не хотячи дражнити проконсула. Антипа так як би вмер.

А голос більшав, розлягався, лунав рокотом громів; відгомін гір повторяв його і посилав його удари на Махеруз другим наворотом.

– Сядь в порох, дочко Вавилона! Розв’яжи свій пояс, скинь черевики, підберися, бреди через ріки! Твій сором відкриється, твою ганьбу всі побачуть, твої ридання поломлять тобі зуби! Предвічний гидить смородом твоїх злочинів! Проклята! Здихай, як сука!

Віко закрилося, плита упала.

Манеї готовий був задушити Яоканана. Іродіада зникла. Фарисеї показували обурення. Антипа оправдувався серед них.

– То правда, – відказав йому Єлеазар, – що належить брати жінку брата, але Іродіада не вдова, і до того вона ще має дитину, і в тім тяжкість злочину.

– Помиляєтеся, помиляєтеся, – відрік садукей Йонатан. – Закон противиться таким шлюбам, але не забороняє абсолютно.

– От іще! Ви несправедливі для мене, – казав Антипа. – Прецінь Авесалом зійшовся з жінкою батька, Юда – з своєю невісткою, Амон – з сестрою, Лот – з своїми доньками.

Авль, що був заснув, з’явився в тім моменті. Довідавшися, про що була мова, він признав справедливість тетрархові – мовляв, не було чого в’язатися такими дурницями. І він багато сміявся з докорів священиків і гніву Яоканана.

Іродіада з середини тераси обізвалася до нього:

– Ти помиляєшся, пане! Він каже людям не платити податків.

– Чи се правда? – запитав той митаря.

На се взагалі притакнули. Тетрарх также прилучився до них.

Вітелій подумав, що в’язень може втікти, а що поводження Антипи здавалося йому непевним, він наказав поставити сторожу коло брам, попід мурами й на подвір’ю. Потім він пішов до своїх покоїв. Депутації священиків ішли за ним; не зачіпаючи вже справи жертвенних відправ, кожний виносив свої скарги. Всі приставали до нього – він казав їм іти.

Відходячи від нього, Йонатан побачив в заглибленні мурів тетрарха з якимсь чоловіком, довговолосим, у білій одежі – Ясеєм, і пожалував, що боронив тетрарха.

Тетрарха ж потішала ще одна гадка, що доля Яоканана вже більше від нього не залежала: римляне взяли її в свої руки. Се полегша!

Фануіл проходжувався по крайній стежці замку, тетрарх покликав його і показав на вояків:

– Вони тут найсильніші, я вже не можу його увільнити! Я тут не завинив!

Подвір’я спустіло. Раби відпочивали. Супроти червоного світла, що горіло на небі, всі прямовисні предмети давали чорні тіні. Антипа забачив навіть соляні жупи за Мертвим морем. Але арабських шатрів уже не було видко, очевидно, – вони забралися. Сходив місяць, і спокій спадав на серце тетрарха.

Фануіл стояв зігнувшись, притуливши бороду до грудей. Вкінці він пояснив, що мав сказати.

Від початку сього місяця він слідив небо перед зорею. В зеніті була група Персея; Агалю ледве було видко, Альголь світився менше, ніж звичайно, Міра-Коеті зникла зовсім. З того він віщував смерть якогось визначного чоловіка, таки ж сеї ночі, в Махерузі.

Чию? Вітелія стерегли занадто добре. Яоканана прецінь не вб’ють…

«Чи не мою?» – подумав тетрарх. «Може, араби пішли тільки, щоб знову вернутися? Проконсул може відкрити його зносини з Партами. В окруженню священиків були єрусалимські різуни, з ножами під плащами…» Ніяких непевностей щодо віщувань Фануіла тетрарх не мав. Вкінці йому прийшла гадка шукати поради у Іродіади. Правда, він її ненавидів, але вона потрапить його заспокоїти; зрештою, не всі нитки тих чар, якими вона колись його була обпутала, вже пірвалися.

Коли він увійшов у її покій, цинамон курився в порфіровій вазі; розкидані були пудра, помади, тканини, подібні до хмар, вишивки, легші від пера.

Тетрарх не сказав Іродіаді нічого ані про віщування Фануіла, ані про свій страх перед жидами й арабами. Іродіада б назвала його боягузом. Він заговорив про римлян: Вітелій не відкрив йому нічого з своїх військових планів; тетрарх підозрював в нім приятеля Кая, з котрим мав зносини Агріпа. Його готові заслати або й забити.

Іродіада ласкаво, але й зневажливо старалася його заспокоїти. Вкінці вона вийняла з маленької скринечки дивну медаль з профілем Тіберія: її вистачало на те, щоб відстрашити лікторів і збити всі обвинувачення. Антипа, повний вдячності за неї, спитався, звідки вона її дістала?

– Мені дали, – відказала та.

З-під портьєри висунулася гола рука, молода й гарна, наче виточена з слонової кості Поліклетом. Вона рухалася в повітрі дещо непевними, але граціозними рухами, стараючися знайти сорочку, лишену на лавці під стіною. Стара служниця тихенько подала її, піднявши портьєру.

Се обудило в тетрарху якийсь невиразний спогад.

– Се твоя невільниця? – спитався він.

– А тобі до того що? – відказала Іродіада.

Примітки

Кліти – народець в Кілікїї, підбитий Вітелієм. М. Г.

Капрея – острів в Неаполітанськім заливі, місце пробутку цісаря Тіберія. М. Г.

Авль Вітелій (12 – 69), римський імператор у квітні – грудні 69 р.

Сей Авль Вітелій був коротко імператором в анархії по Нероні й у тім хвильовім цісарстві прославився головно своїм нечуваним апетитом. М. Г.

Обол – шоста частина драхми, а ся своєю вартістю відповідає більше-менше короні. М. Г.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 401 – 410.