15.04.1886 р. До І. Нечуя-Левицького

Христос воскрес, добре шановний Іване Семеновичу, зичу радіючи прийняти, радіючи одпусти[ти] велике це свято.

Спасибі Вам за лист; в той день роздобув я був «Київську старину», Ваш лист прийшов, й так разом повіяло українським вітром, хоч не веселим, та усе ж таки хоч гірка, та жива вода, як каже Марко Вовчок. [Тієї води напившись, вибачайте, розбалакаюсь, що на ласкавого слухача напався, а Ви вже послухайте, як уже наскучить, киньте, прочитайте тільки, що чорним підвів] [Фрагмент, поданий у квадратових дужках, пізніше перекреслений автором. – Упор.].

Готуюся теперенька до екзаменів, силую себе, щоб не спотикнутись на цій «великій події», як Ви кажете, тільки тяжко. Я вже виріс за школярську лавку і гірко трохи за те труситись, щоб не написати uno замість uni; мусиш одігнати усі думи про живе, про живу працю й думать за це uno, і тоді мало не репнеш з досади. И І не через те, що я справді цурався науки своєї, я її люблю, та тільки не тепера. Може до иншої іншої праці над моїм носом, а мені здається, що тепера усяка сила до користі.

Спасибі [за] Ваше поцінування мого писання. Що там надто накидав я людей, се я й сам тепера бачу – погнався, бачите, за инчими іншими письмовцями письменниками, забувши, що в їх романи великі, не як моє стрілування. А мені цікаво було б знати, чи добре проведені, «видержані» характери, чи правдива колізія, чи не наскучають метикування, не одганяються відганяються латинським абецядлом? чи є прогресу хоч трохи, а то я боюся, що[б] не було ізо мною, як то часто бува, що як почнуть, так і сядуть з тим. Та про се вже колись у вічі я Вас спитаюсь.

У «Степ» послав я був оповідання, Маркович прийняв, тільки утяв (се до ладу, я й сам думав), багато попереміняв й до того посміявся, нівроку сказати, солоненько з моєї мови (мовби «ріжуть вухо» <…>). Гострого видно, се справді, тільки не варт, здається, було коло мене його гострити. Ну хай се на користь, й посміх, й покрик. Се тільки дало знати, що не всі такі прихильні, як Ви.

Як на Вашу думку, чи не послати «Джугура» або «Кутю» в «Складку»? Як добре, як не пізно, коли знаєте, дайте адрес, – одкритим листом пришліть.

Радію, що прийшлись кому до смаку «Свої та чужі», тільки Ви не виявляєте, добродію, правдивого наймення мого? Не виявляйте, будьте ласк[аві], нікому, нікому. Як пошлете у «Зорю», напишіть, щоб зоставили номер, як не можна переслати зараз, щоб подержали поки що.

Побачити б своє друковане! Чи Вам не мило було, се може мені по-хлоп’ячому ще звичаю.

Як, Іване Семеновичу, почну думать – то під хмари занесешся, то як жаба на під сядеш; усе через те, що роботи немає; як ще б кілька років тут мене подержа[ли], то запевне чи збожеволів, чи розледащів би…

Здорові будьте.

Щиро шануючий М. З.

Пишете, що друкуєте, окрім «»-хіба ж вони не розійшлися за 12 рік? От вона, така наша громада вкраїнська. Раєвський, мабуть, незабаром і 5-м вийде – і коли вона підросте!

Примітки

Вперше опубліковано у журналі «Слово і час», 1996, № 10, с. 26 – 27. Публікується за чорновим автографом (Центральний державний історичний архів України у Києві, ф. 1235, оп. 1, № 267, арк. 20 – 21).

Місце і рік написання встановлено за змістом.

…Ваш лист прийшов… – від 4 квітня (23 березня) 1886 року.

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 1997 р., т. 1, с. 44 – 45.