Дрібні рецензії 1911 р.

Михайло Грушевський

А.А.Миллер. Раскопки в районе древнего Танаиса (Известия арх[еологической] ком[иссии], 35, 1910, с. 86 – 130)

Як відомо, в дельті Дону в 1850-х pp. в пошукуваннях старого Танаїса було розкопане городище коло с[таниці] Недвигівки, при правім рукаві Дону, так званім Мертвім Донці, але розкопки тамошні дали культуру пізнішу, римської доби. Багата нахідка в одній з могил коло ст[аниці] Єлисаветської, коло лівого гирла Дону, розкопаній в 1900 р. Ушаковим, звернула увагу на сю місцевість і в 1908 р. археологічна комісія повела нові розсліди в обох пунктах: коло с[таниці] Недвигівки вів розкопки проф. Веселовський, коло ст[аниці] Єлисаветської – А.Мілєр.

Нові розкопки коло Недвигівки дали все ту ж культуру “молодшого Танаїса”, поновленого після знищення його Полємоном. Розкопки могил коло ст[аниці] Єлисаветської на північ від лівого гирла (в середині дельти) і городища, що стоїть та краю їх, зроблені в pp. 1908 – 1909, дали теж більш-менш однорідну культуру, яку Мілєр та основі її кераміки загально характеризує – “эта привозная греческая керамика дает прекрасную базу для oпpеделения времени могильника, которое может быть установлено в пределах V – IV веков до P. X.” (про могили – с. 110). По його словам, нахідки на пісках в середині цілої дельти, аж до рукава т. зв. Лагутника, мають той же тип і характеризують культуру “всего древнего острова дельты Дона”.

“Обширность площади этих находок и время, к которому они относятся, могут вполне соответствовать древнему Танаису. Нужно прибавить, что ни городище, ни курганы не дали культуры более поздней” (с. 124).

I так маємо оселю античної доби, V – IV в., на дельті, при її полудневім краю, і оселю римської доби на північ від дельти. Виходило б з короткої, занадто лаконічної характеристики д[обродія] Мілєра, що для геленістичної доби зістається прогалина. Тим часом по історичним звісткам катастрофа сталася при кінці І в. перед Хр[истом]?

Э.Р. фон Штерн. К вопросу об элленистической керамике. Те ж саме по-німецьки: Ein Beitrag zur hellenistischen Keramik (Записки [императорского] Одесского [общества истории и древностей], 27, с. 158 – 190)

Автор починає від місцевої кераміки геленістичної доби, що розвинулася по упадку атицької кераміки і повторяла на місці її форми і рослинні мотиви, фабрикуючи посуду для потреб традиційного похоронного ритуалу. Одначе над сею інтересною для нас сторінкою місцевого життя він ближче не спиняється і переходить до іншої групи кераміки геленістичної доби, аналогічної з сею місцевою, але – як він виказує – александрійської фабрикації; її привожено в наші колонії з Єгипту, як думає автор, – для потреб також похоронного ритуалу: як і місцеву посуду, її фабриковано лихо, так що для практичного ужитку вона була зовсім нездатна.

Э.Р. фон Штерн. Краткий отчет о раскопках на о. Березани в 1908 г. (Записки Одесского общ[ества] истории и др[евностей], 25 III с. 39 – 48). Отчет о раскопках на острове Березани летом 1909 года (ibid[em], с. 80 – 91). С.Д.Пападимитриу. Древние сведения об острове Березани (ibid[em], с. 97 – 112)

Останніми роками звернув на себе увагу археологів о. Березань, в сусідстві старої Ольбії. З-під слідів Ахілевого культу пізніших, римських часів, що передусім на себе сю увагу звернули, пробні розкопки витягли старші сліди, іонійської доби – сліди мілетської культури VI в., а дальші досліди вияснили зовсім виразно, що маємо тут стару мілетську факторію з часів заселення Ольбії.

Розкопки 1908 – 1909 pp., описані проф. Штерном (почасти використані вже ним в його рефераті на берлінськім конгресі 1908 р.), малюють докладніший образ сеї факторії. Зі здобутків її проф. Штерн підносить: влоговини – останки осель, як він думав – з епохи першої доби, коли приїжджі мілетяни тільки прибували сюди на літо, для рибальства і торгу; далі – останки похоронів іонійської доби, в ямах, коло своїх домів, або і в самих хатах; вкінці – досить добре заховані останки хати пізнішого часу, кінця VI або поч[атку] V в. З пізніших століть дослідник не знаходить нічого – аж до останків Ахілевого культу з римських часів: святочних обрядів, що справляли тут приїжджі ольбійці.

На сім пункті вийшла маленька полеміка між проф. Штерном і Пападімітріу. Сей другий, констатуючи, що давніше Березань не була островом, і тому старші звістки говорять про один тільки острів, присвячений Ахілеві – про Левку (Зміїний), коло Дунаю, і тільки від Страбона починається мова про два острови (один з них – Левка, другий – теп[ер] Березань), – доводить, що у Геродота іде мова про Березань під назвою “емпорія Борістенітів”, у пізніших – під назвою Борістена. Проф. Штерн виступив против такого толкування на тій основі, що осади на Березані пізніше як в початку V в. уже не було, значить – Геродот не міг говорити про нього. Але аргументація Пападімітріу досить важна, і сама традиція імені (Борістен – Березань, пародія етимологізація старої назви) досить промовляє за його виводами. Острів св. Етерія він теж уважає за Березань (не кінець Тендрської коси, як інші).

Розкопки на Березані не закінчені, а втім іще можна сподіватися ріжних вияснень щодо історії сеї цікавої старої факторії.

Die Chasaren. Historische Studie von Hugo Freiherrn von Kutschera. Ein Nachlass. Відень, 1910, стор. 271

Стрінувши титул сеї книжки, з датою – Відень, 1909, шукав я її, але тільки по кількох місяцях дістав до рук, але вже з зазначенням, що се друге видання і з датою 1910 р. Ніщо не вказує, одначе, щоб для сього нового видання книга була перероблена. Анонімний видавець поясняє, що праця ся була полишена автором не вповні приготовленою до друку і видається без змін як акт пієтизму для її автора.

З біографії автора, поданої на вступі, довідуємося, що він був вихованцем орієнтальної академії в Відні, де студіював перську, турецьку і арабську мови, потім служив на ріжних дипломатичних урядах в Туреччині, а по окупації Боснії був одним з ближчих співробітників знаного управителя окупованих провінцій Б. Каляя, і потім майже до кінця свого життя, що наступив 1909 p., сповняв ріжні високі служби в адміністрації тих же провінцій.

Таким чином і освіта і пізніша служба могли зробити з нього основного і глибокого знавця Сходу – таким і представляє його біограф, одначе скільки-небудь замітного дослідника, хоч би дилетанта-ученого з нього не вийшло – він зістався ревним урядником, не давши за життя ніяких проявів своїх наукових інтересів, судячи з сеї біографії, і ся посмертна праця зісталася його одинокою роботою. Має й вона, одначе, наскрізь дилетантський характер, і коли я її принотовую тут, то більш на те, аби ощадити заходу іншим, котрі б стали шукати сеї книги, як я, заінтересовані її титулом.

Пок[ійний] автор заінтересований був існуванням серед сучасної жидівської людності двох відмінних антропологічних типів, що відповідають її культурно-історичному поділові на ашкеназів і сефаридів, або жидів північних, німецько-польських і східно-полудневих, іспанських (спаніолів). З огляду, що в талмудистській традиції ашкеназом звуться краї коло Чорного моря і Кавказу, а сі краї були осідком хозарів, Кучера прийшов до такого виводу, що жиди-ашкенази – се потомки колишніх хозарів-юдаїстів: по розгромі Хозарського царства вони, мовляв, пішли на захід, на Україну і в Польщу, відти до Німеччини і т. д.

Ся вихідна гадка могла навести дослідника на ріжні цікаві спостереження, коли б він взявся науково до розслідження тих фактів і явищ, що його заінтересували. Але пок[ійний] автор взяв цілу справу зовсім по-дилетантськи. Він не займався ані ближчим студіюванням антропологічних типів сучасних жидів, ані їх розселенням; тільки при кінці книги додає він замітку Вайсбаха про поміри жидівських черепів, а наскільки перестарілі його статистичні відомості, показує цифра жидівської людності Росії – 2,6 міл[іона]!

Взагалі, його етнографічно-антропологічний апарат робить часами просто комічне вражіння – почавши хоч би зі вступної характеристики – die Russen selbst sind ja keine reinen Slawen, sonder vielmehr ein Mischlingsvolk von Finnen, Tataren, Slawen und kaukasischen Völkern (c. 17). Історію жидівського розселення заступають цитати з Йоста; з історією жидівської колонізації в землях литовсько-польських автор не дав собі ніякого труду познайомитися хоч трохи ближче. Свою основну тезу – що хозари жидівської віри, розселившися, дали початок жидівській колонізації Східної Європи, він навіть не пробує удокументувати докладніше; спинившися трохи над переселенням половців до Угорщини, він просто заявляє (с. 196), що

“подібно як половці, могла і велика частина хозарів, що зісталася на своїй вітчині, або перейшла на Русь, від грізної татарської бурі утікти на захід і знайти там нові осідки”.

За документ вистає глуха посилка, що

“Karamsin der grosse russische Historiker, bezeugt ausdrücklich, dass die Juden schon seit des ersten Wladimir Zeiten aus Chosarien in grossen Mengen nach Russland eingewandert” (c. 197).

I автор уже зовсім категорично заявляє:

“Sämtliche Juden Russlands und Polens waren in Mittelalter ihrer Abstammung nach Chosaren; Juden anderer Abstammung gab es in den weiten Steppenländern von der Wolga bis an die Wechsel nicht” (ibid[em]).

Пояснивши потім германізацію сих хозарських жидів Польщі й Литви тим, що їх громади приймали рабинів з Німеччини і сі рабини “розповсюднили між тамошніми жидами німецьку мову” (с. 246), автор спокійно фантазує далі про те, як хозарські жиди розселялися з Польщі по Німеччині і далі на захід та розносили з собою німецький жаргон (с. 249).

Наведене досить характеризує повну ненауковість праці. Не багато стоїть краще справа в розділах, спеціально присвячених історії хозарів; як орієнталіст автор міг би тут дати не одно цікаве помічення, але його урядова орієнталістика небагато помогла йому і тут. Він оперся головно на працях Гаркаві і Каселя про хозарів, залюбки також користується старою працею Ноймана і деякою іншою старою літературою; праці Маркварта зісталися йому незвісні, Вестберга – тим більше. Брак наукового апарату не дає змоги слідити, наскільки безпосередньо користає він з орієнтальних джерел; східнослов’янський літописний матеріал заступає для нього виписка з Шафарика (с. 80 – 81); на підставі листа кагана Йосифа, в котрий автор вірить, як в Євангеліє, він зачеркує хозарські володіння по Карпати і угорську границю (с. 8 8).

Черпаючи свої відомості бозна з яких джерел, частенько попадає він і в ріжні інші досить курйозні конфлікти з фактами, які виявляють і тут повну неосвідомленість (напр., як він оповідає, що “im Jahre 986 erobert Grossfürst Wladimir Kaffa und Theodosia” – c. 99). Ще найбільше інтересу могла б мати гл. II, присвячена огляду Хозарської держави і її устрою, – якби автор покликався на ті джерела, з яких черпав, і позволив тим способом контролювати себе. Гл. III, де він пробує слідити пізнішу долю хозар, з кінця X в. почавши, – виявляє повну безпомічність автора.

С.П.Шестаков. Очерки по истории Херсонеса в VI – X веках по р[ождеству] Хр[истову] (Памятники христианского Херсонеса, вып. III). Москва, 1908, ст. 142, 4°

“Предлагаемый труд, предпринятый по инициативе ее сиятельства графини П.С.Уваровой, в ряду работ других исследователей, посвященных истории и археологии г. Херсона (древнего Херсонеса) в Крыму, является попыткою сформировать сообщения о судьбе этого города в византийские века литературных источников, вместе с результатами оценки этих сообщений в ученой литературе”, –

каже на самім вступі автор, поясняючи предмет і завдання праці і заразом – даючи характеристичний приклад тяжкого і незручного викладу, що робить таким тяжким користування з його праці. Складається вона з 6 основних розділів і 4 додатків. Судячи з наведеного пояснення, перші дві глави мають служити немов вступом до властивої теми.

Перша глава коротенько, на 12 сторінках, дає перегляд звісток про відносини Херсонеса до Римського цісарства, почавши від І віку по Хр[исті], – від звісної написі нагробника Плавція Сільвана почавши; перегляд досить побіжний – місцями тільки автор подає деякі замітки, а в екскурсі спиняється над декотрими виразами написі часів ціс[аря] Зенона; при великім замилуванні автора в бібліографічних вказівках (хоч не завсігди повних) сей перегляд для інформацій не безкорисний.

Інший характер має глава друга, присвячена початкам християнства в Херсонесі: вона головно присвячена полеміці автора з критикою херсонеських легенд, поданою д[окто] ром Франком в його звісній праці, друкованій на сторонах нашої часописі (сю полеміку доповняє один з додатків, присвячений текстам Климентової легенди). Приймаючи деякі погляди і виводи д[окто]ра Франка, автор силкується довести більшу реальність легенд, ніж яку признає за ними (властиво, не признає) д[окто]р Франко, але робить се взагалі дуже нерішучо і несміло, не даючи якоїсь конкретної суми фактів, яку, на його погляд, можна було б витягнути з сих легенд. Така нерішучість і вагання супроти ріжних можливостей взагалі характеризує в переважній часті всю роботу автора.

Розділи III і IV присвячені історії Херсонеса в V II – IX в. Автор ширше спиняється коло хозарського панування в Криму, його поширення і відносин до Херсонеса і Візантії, на місії Кирила Філозофа та звістці про “руські письмена”.

Розділ V присвячений головно вказівкам кореспонденції, напр., Миколая Містика і трактата “De administrando imperio”.

Останній розділ VI займається головно запискою готського топарха, котру автор локалізує за Куніком і Вестбергом в готських “Кліматах” Криму, і Володимировим охрещенням та зв’язаними з ним легендами.

Сі останні розділи оброблені автором з найбільшою старанністю і дають чимало цікавого. Багато шкодить тільки фрагментарність, в значній мірі зв’язана з хронологічною схемою праці. Про одні й ті самі явища, – напр., в сфері херсонеської торгівлі, культурного життя, церковності, автор говорить по ріжних розділах, розміщуючи звістки в ріжних хронологічних групах, і через се пропадає всяка суцільність.

Література, не вважаючи на всю охоту автора до бібліографічних вказівок, далеко не повна і тут.

Полное собрание летописей, изд[анных] археографическою комиссиею, т. XX, 1 полов[ина] – Львовская летопись, ч. І. СПб. 1910, ст. IV + 418, 4°

Львовською літописсю, по імені її видавця, зветься одна з пізніших літописних компіляцій, видана в 1792 р. під назвою: “Летописец руской от пришествия Рурика до кончины царя Иоанна Васильевича”. Ак[адемік] Шахматов в своїй звісній праці про літописні компіляції (“Общерусские летоп[исные] своды”, Ж[урнал] М инистерства] н[ародного] п[росвещения], 1900) зачисляє її до тих компіляцій, що мають в своїй основі московську літописну збірку XV в., т. зв. Володимирський поліхрон, продовжену до 1518 р. – до сього року Львовська літопись майже тотожна з Софійською II.

Львов видав її з рукописі, що переховувалася в Спасо-Євфімієвім монастирі в Суздалі, але потім ся рукопись десь затратилася і до останнього часу не знаходилося взагалі ніякої копії сеї компіляції. Тому як в 1903 р. Ол[ександр] Пресняков відшукав в Петербурзькім публічнім монастирі дуже близьку до виданої Львовом копію з XVI в., власність Кароля Етера, Археографічна комісія постановила її видати за браком іншої. Так і зроблено.

Друкований текст Львова, сильно підправлений у виданні, послужив матеріалом до апарату – з нього дані варіанти. Потім, коли перша частина, доведена до р. 1533, вже покінчилася друком, комісії трапилося купити ту саму копію Спасо-Єфимієвської рукописі, яку замовив собі до друку Львов і з неї друкував свою літопись; користі з неї, одначе, небагато, бо, як виявилося, – власне, писар підправляв текст, списуючи його, і з тими змінами літопись надруковано. Друга частина буде містити літописець царя Івана IV, досить близький до літописі Никонівської.

На жаль, в передмові непохвальним звичаєм Петербурзької археографічної комісії, крім отсих коротких відомостей про рукописі, використані при виданні, більш нічого для характеристики самої літописі не знаходимо – хоч і редактор сеї літописі, як і інші редактори, працюючи над своєю літописсю при виданні, певно, помітив не одно цікаве і міг би поділитися своїми спостереженнями з читачами.

Повесть временных лет по Лаврентиевскому списку, издание Имп[ераторской] археографической комиссии. СПб., 1910, ст. XVI + 274 + 24

Видання се, призначене “головно для целей учебных”, без змін повторяє з третього видання Лаврентієвської літописі ту частину її, яка містить давнішу літопись, до р. 1110 включно; пропущено тільки чомусь “покажчик предметів”.

Полное собрание русских летописей, изданное Имп[ераторскою] археографическою комиссиею, т. XIV, 1 половина. СПб., 1910, ст. І + 154.

Полное собрание русских летописей, изданное Имп[ераторскою] археографическою комиссиею, т. XXI, 1 пол[овина]. СПб., 1908, ст. VII + 342

Два томи літописного корпуса містять пам’ятки московської історіографічної роботи.

Никонівська збірка, властиво, закінчилася в XIII томі “Полного собрания [русских летописей]”, в І-ім випуску XIV т. знаходимо екстраваганції трьох кодексів Никонівської компіляції – Акад[емічного] XV, Публічного Строгановського і Троїцького III: “Повѣсть о честнѣмъ житіи царя и вел. кн. Ѳеодора Ивановича”; т. зв. “Новый лѣтописецъ”, від p. 1584 до 1633. Сей “Новый лѣтописецъ”, що описує смутну добу Московської держави, належить до найбільше популярних утворів московського письменства і заховався в великім числі рукописей. Зовсім натурально було подумати про видання його тексту на основі всього рукописного матеріалу. Одначе редактори сього тому відступили від сеї гадки: переглянувши кількадесять копій і переконавшися, що текст “Нового літописця”, скомбінований в них з іншими повістями про смутні часи, які значно ріжняться між собою, вони рішили видати текст тільки з тих трьох кодексів Никонівської компіляції.

Друга половина XIV т. буде містити показники до Никонівської компіляції, себто IX – XIV т. “Полного собрания [русских летописей]” – він буде таким чином служити продовженням до виданого вже давніше покажчика доперших восьми томів “Полного собрания [русских летописей]”.

В XXI т. уміщена одна з найпопулярніших московських компіляцій, “Степенная книга царскаго родословия”, зложена в 1560-х pp. “благословеннєм” митр[ополита] Макарія. Видана в 1775 р. Фр[ідріхом] Міллером, вона давно вже стала незвичайною бібліографічною рідкістю, але тільки тепер діждалася нового видання. Доконав його один з петербурзьких молодших істориків Платон Васенко, що зайнявся спеціально її студіюванням і результати своїх студій опублікував в 1904 р. в спеціальній монографії, в “Записках” Петербурзького університету (“Книга степенная царского родословия и ее значение в древнерусской исторической письменности”, ч. І), а чотири роки пізніше випустив першу половину тексту “Книги”, кінчаючи десятою “гранею” (Іван Калита, митр[ополит] Петро, Михайло Ярославич Тверський).

З великого числа рукописей, видання робиться тільки на основі чотирьох. В основу положено дві найдавніші рукописі, другої пол[овини] XVI в., старша – другої редакції, і трохи молодша від неї – першої; дві інші належать до XVII в. (першої і третьої редакцій).

Для нас особливий інтерес має в сій компіляції житіє митр[ополита] Петра, списане митр[ополитом] Кипріяном (с. 321 – 331 сього видання) – незважаючи на весь свій шаблоновий риторизм, цінне деякими звістками з найбільш глухої доби в історії Галичини.

Ѳ.Корш. Владимировы боги (Сборник Харьков[ского] ист[орико]-фил[ологического] общ[ества], XV III, ст. 51 – 58).

А.Погодин. Лингвистические и исторические заметки о богах Владимира вел[икого] (Сборник на честь ак[адемика] Соболевского, ст. 78 – 9 6)

Дві статті написані на ту саму тему – на той сам літописний текст двома лінгвістами, з того ж самого лінгвістичного становища. Головну роль в них грає етимологічне толкування Володимирових богів; при загальних відмінах сих виводів, які краще всього показують гіпотетичний характер деяких виводів, обидва дослідники сходяться в тім, що приймають в широких розмірах чужу, неслов’янську стихію в сих назвах.

“Из богов, перечисленных в приведенном месте летописи, несомненно славянским именем не называется ни один”, – завважає ак[адемік] Корш. І він, і проф. Погодін відкидають звичайну етимологію Перуна, і Корш вважає його ім’я ілірським, а Погодін – загадковим; оба зближають Хорса з перською назвою сонця. Широко застановляються над іменем Волоса-Велеса: Погодін розділяє сі два імені, Корш вважає можливим злучити разом; подані ними об’яснення сих імен зовсім ріжні. Погодін застановляється ще ширше над іменем Симарьгла, даючи дуже складне об’яснення сього імені як σημα Τηγλου – більш дотепне, ніж правдоподібне.

Згадки “Слова о п[олку] Ігоревім” про Велеса, Даждьбога, Стрибога ак[адемік] Корш вважає книжними. Його вражає західна форма імені Велеса, і він бачить в ній “полную, искусственность помещения этого имени в произведение княжеского песнетворца XII в.”

Русское Забужье (Холмщина и Подляшье). Сборник статей Е. М. Крыжановского с предисловием И.П.Филевича. СПб., 1911, ст. 46 + 434 + 4

Під сим титулом передруковані з давнішого збірника “Сочинений” пок[ійного] Крижановського його історична праця “Забужная Русь”, “Несколько документов о состоянии Подлясья после Брестскаго собора 1595 г.” й публіцистичні його статті з підляської служби: “Письма из Подлясья”, “Волнения униатов на Подлясье”, “Князь В.А.Черкасский и холмские грекоуниаты”, “Записка об униатском деле”. Передруковано се і пущено по досить дешевій ціні як pièce justicative [юридичний стандарт] для проектованого відлучення Холмщини. Проф. Філєвіч в своїй передмові виясняє цінність праць Крижановського для вияснення сеї справи; подає коротку історію сього питання, головно від 1905 р., і коротку біографію Крижановського.

А.Л.Бертье-Делагард. К истории христианства в Крыму. Мнимое тысячелетие. Одеса, 1909, ст. 113 (з “Записок Одесского общ[ества] истории и древностей“, т. Х Х V III)

Статтю сю принотовую більше з огляду на її титул, що обіцяє далеко більше, ніж дає сама стаття: вона містить в собі історію монастиря св. Георгія коло Балаклави, славного красою свого положення, але нічим поза тим незамітного – і, власне, доводить, що монастир сей не має ніякої історії. Привід до того дало святкування тисячоліття сього монастиря, справлене 1891 р. Автор в першій часті своєї праці розбиває скомпоновану ріжними письмаками “історію” сього монастиря, в другій виясняє, що дійсно реального знаємо про нього. Доводить, що археологічні сліди – дуже, одначе, бідні і невиразні (головно базилічна церква, звісна з малюнків кінця XVIII в., тепер знищена) – не показують на часи, раніші від XV в., а письменні звістки не сягають назад поза другу половину XVI в. Потім знову звісток про монастир нема довго, аж до другої половини XVIII в. Автор доводить з того, що монастир не мав ніколи більшого значіння і з’явився не раніше X V в. Перше досить правдоподібно, друге – тільки гіпотетичне.

В додатку до розвідки додані всі тексти і документи, що згадують про монастир св. Георгія.

Вартість праці – чисто негативна, як бачимо з сього.

Картины церковной жизни Черниговской епархии из ІХ-вековой ее истории. Київ, 1911, ст. 207, 4°

Замисел добрий – виконання негодяще. З нагоди царського приїзду до Чернігова Чернігівська єпархія задумала пописатися виданням, яке б дало образ, в слові і малюнку, дев’ятсотлітнього життя єпархії – і взагалі культурного життя сеї повної глибоко-інтересних історичних споминів і прецікавої історично-артистичної спадщини країни. На кошти не поскупилися: одно друкарське виконання сеї книги коштувало понад 10 тис. карб[ованців].

Але тим прикріше, при такій зверхній розкоші, при багатстві матеріалу, яке лежало в руках видавців – і на яке натякає навіть се видавництво, виступає внутрішнє убожество сеї пропам’ятної книги… Тим більше – що робити приходилося не на суровім корені. Чернігівська єпархія може похвалитися дуже гарним “описанием”, зробленим сорок літ тому – розумію “Историко-статистическое описание Черниговской єпархии” покійного архієпископа чернігівського Філарета (7 книжок, 1873 – 1874 р.), одну з найкращих праць того роду. В сій праці покійного описателя (навіть не згаданий в передмові сеї нової роботи!) нові описателі Чернігівської єпархії могли найти дуже багатий, солідний і цінний матеріал. Але скромна і безпретензійна робота покійного історика єпархії їм не імпонувала – їм хотілося дати щось живе, ефектовне, але сі потуги роблять тільки прикре вражіння, виявляючи повний брак дійсного “духа жива”.

Починається книга бомбастичною присвятою цареві:

“Благочестивейший, Богом венчанный Великий Государь Император! Велико и славно царство Твое. Сотни народностей вмещает в себя оно. Неизмеримы богатства поверхности его, но еще более их в недрах земли. Крепки как сталь охраны его. Меч и огонь на главе врага твоего. Но не эти богатства веселят взоры Твои. Не на меч и огонь уповаешь Ты. Есть другие богатства в земле Твоей, есть другая охрана ее. Как небо звездами, Божиими домами и пещерами Святых украшена земля твоя, а в них дивный неусыпный покров и охрана царства Твоего – то чудотворные иконы и нетленные мощи Угодников Святых…” і т. д.

А от історичний вступ:

«Необъятно велика наша святая Русь. Никогда не бывало такого обширного государства, как наше отечество. “Над семьюдесятью землями богатырем”, по изображению Русских былин, и 1000 лет тому назад считался русский народ.

По Киеву его звали Куянином,

По полям звали Полянином,

По лесам Древлянином,

На западе звали Рутенином…

А на Буге Бужанином,

На Днестре звали Тиверцем,

На Ильмене Смолянином,

На Днепре Северянином,

А в иных местах и никто не знал,

Какого он роду-племени,

Как звать его величать его по имени,

Как чествовать по изотчеству;

И звали его просто богатырем северным»

Як бачимо, доста слабо все – і поезія, і проза, історія, географія і статистика. Пишні і мертві фрази пускаються для оживлення сухого і теж мертвого викладу, клерикально-офіціозно-патріотичного і при тім – гірко механічного. “Картини” ніякої не виходить, а тільки нанизані на лико хронології досить припадково підібрані зверхні факти і фактики. Старанно підчеркуються офіціозні нотки і ще старанніше промовчується все, що може внести дисонанс в сей загальний патріотично-клерикальний тон; але і сей стиль витримати скількинебудь зручно – не стало, видко, тямки.

Таке ж убоге вражіння робить і ілюстраційна сторона, яка могла б зробити книгу цінною. І тут видавці добре мали за що руки зачепити: в Чернігові на місці було у них єпархіальне древнехранилище, музей Тарновського, котрого колекції в значній мірі теж походять з Чернігівщини, ряд інших колекцій, матеріали старих місцевих друкарень і т. ін. Але все се використано так, що в книзі, яка містить кількасот великих і малих ілюстрацій, – майже нічого цікавого. “Оздоблена” книга замість автентичних віньєт грубими композиціями, мабуть, свого “власного” ілюстратора канд[идата] богосл[овія] Протопопова; знимки переважно неінтересні або поздіймані так, що не дають нічого. Аж досадно.

Єсть досить і курйозів. В реєстрах “замечательных деятелей земли Черниговской” фігурує теперішній губернатор і губернський маршал, і безпосередньо по них “Христа ради юридивые” Гриць Золотюсенький, Мих[аїл] Сущинський, монахиня Херувима. Між “священными предметами” – крісло цар[иці] Катерини, портрет Олександра І, дім, де він мешкав в Чернігові, царська “беседка”, і т. д.

І сумне вражіння повного упадку духового життя у сій духовній верстві, кінець кінцем, робить книга.

Примітки

А.А.Миллер. Раскопки в районе древнего Танаиса…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 103. – Кн. 3. – С. 210 – 211 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Міллер Олександр Олександрович (1875 – 1935) – російський археолог, історик первісного суспільства. Директор Російського музею (1918 – 1920), з 1923 р. професор Ленінградського університету, завідувач кавказького відділу в Етнографічному музеї в Петербурзі (1907 – 1933).

Розкопки біля станиці Єлисаветської Олександр Міллер розпочав 1908 р., продовжуючи їх досліджувати та опрацьовувати матеріали протягом наступних 25 років. У 1933 р. він підготував до друку монографію як наслідок своєї багаторічної праці на цю тему, але після його арешту вона зникла, а невдовзі автор загинув у сталінських таборах.

Олександр Міллер був звинувачений, зокрема, в “українському буржуазному націоналізмі” (Николаенко А.И. Украинский националист из Русского музея // Таганрогская правда. – Таганрог, 1999. – 23 янв.). Його брат Михайло Міллер продовжив археологічне вивчення нижнього Дону та Підкавказзя (Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. New York, 1956; Енциклопедія українознавства / Ред. В. Кубійович. Репринт. вид. – К., 1994. – Т. 4. – Ст. 1575).

Ушаков И.И. На раскопках древнего Танаиса // Записки Ростовского-на-Дону общества истории, древностей и природы. – Ростов-на-Дону, 1914. – Т. 2. – С. 144 – 146.

Веселовський… – йдеться про відомого сходознавця та археолога Миколу Івановича Веселовського (1848 – 1918), якому Археологічна комісія доручила провести розкопки некрополя Танаїса. Розкопки проводилися у 1908 та 1909 рр., але сенсаційних результатів не дали.

Полємоном – під час недовгого правління Полємона І (14 – 8 р. до н.е.) західна частина міста Танаїса була знищена. Врешті боротьба боспорського царя з Танаїсом та іншими містами держави завершилася його смертю (Шелов Д.И. Танаис и Нижний Дон в третьем-первом веках до нашей эры. – М., 1972. – С. 249).

Э.Р. фон Штерн. К вопросу об элленистической керамике…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 103. – Кн. 3. – С. 217 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.

привожено в наші колонії з Єгипту… – про привізну кераміку у північнопричорноморських містах є чимало літератури, узагальненої у виданні: Журавлев Д.В. Эллинистическая и римская керамика в Северном Причерноморье. – М., 1998.

Э.Р. фон Штерн. Краткий отчет о раскопках на о. Березани в 1908 г.

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 104. – Кн. 4. – С. 201 – 2 0 2 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Пападімітріу Синодій Дмитрови ч (1856 – ?) – російський та грецький філолог, історик, еллініст, візантиніст, письменник. Проф. Новоросійського університету.

Ахілл, також Ахіллес (грец. Αχιλλευς) – син царя мірмідонян у Фекалії Пелея та морської богині Фетіди, внук Еака, герой Троянської війни. Його культ був перенесений на територію Північного Причорномор’я, поширювався як серед греків, так і скіфів, див.: Шауб И.Ю. Ахилл на Боспоре // Боспорский феномен: погребальные памятники и святилища. Материалы междунар. науч. конф. – СПб., 2002. – № 4. – Ч. 1. – С. 186 – 189.

острів Зміїний – острів у Чорному морі, що належить Україні та визначає її територіальні води.

Страбон (бл. 63 до н.е. – бл. 23 р. н.е.) написав не раніше 18 р. до н.е. свою “Географію”, де згадав про цей острів, див.: Охотніков С.Б., Островерхов А.С. Якірна стоянка святилища Ахілла на острові Л евке (Зміїному) // Археологія. – К., 2002. – № 2. – С. 123 – 131.

Острів св. Етерія він теж уважає за Березань… – М.Грушевський у своїх працях також ототожнював острів св. Етерія (Елеуферія) та Березань, див.: Історія України-Руси. – К., 1990. – Т. І: До початку Х І віка. – С. 283, 290.

Die Chasaren…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 102. – Кн. 2. – С. 192 – 194 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Кучера Гуго, нім. Kutschera Freiherrn von Hugo (1847 – 1909) – австрійський дипломат та сходознавець. У 1871 р. австрійський консул у м. Рущук (Болгарія), від 1876 р. – перекладач, потім секретар посольства у Стамбулі. Від 1882 р. в адміністрації управителя Боснії та Герцоговини Б. фон Каллая. Цікавився етногенезом, історією хозар та євреїв.

Беньямин фон Каллай, угор. Benjamin von Kállay (1839 – 1903) – австро-угорський державний діяч. Генеральний консул у Белграді (1869 – 1875). Міністр фінансів Австро-Угорської імперії та одночасно управитель Боснії та Герцоговини (1882 – 1903). Цікавився історією балканських народів, володів грецькою, турецькою та кількома слов’янськими мовами.

…таким і представляє його біограф… – у передмові до книги подана біографія Г.Кучери невідомого автора: Vorwort // Die Chasaren. Historische Studie von Hugo Freiherrn von Kutschera. – Wien, 1909. – S. 3 – 12.

замітку Вайсбаха… – йдеться про працю Weisbach A. Körpermessungen verschiedener Menschenrassen. – Berlin, 1878. Вайсбах Августин, нім. Weisbach Augustin (1837 – 1914) – австрійський антрополог, лікар. Працював у військових шпиталях австро-угорської армії. Лікар у Стамбулі (1869 – 1886). Вивчав антропологічні особливості (головним чином черепи) різних народів, зокрема турків, євреїв, слов’ян.

Йост Ісаак Маркус, нім. Jost Isaak Markus (1793 – 1860) – німецький історик, філолог, перекладач, педагог. Автор праць з історії євреїв, зокрема: Geschichte der Israeliten Seit der Zeit der Makkabäer bis auf Unsere Tage (Берлін, 18 2 0 – 1828, 9 т.).

на працях Гаркаві і Каселя… – йдеться про працю: Гаркави А.Я. Сказания еврейских писателей о хазарах и хазарском царстве. – СПб., 1874. – Вып. 1. Гаркаві Авраам Якович (1835 – 1919) – російський історик-сходознавець, який від 1872 до 1919 р. працював у Публічній бібліотеці Петербурга.

Також йдеться про працю П.Касселя: Cassel S. Der chasarische Königsbrief aus dem 10. Jarh. – Berlin, 1877. Кассель Пауль-Стефан (Селіг) (Cassel Paulus Stephanus; Selig) (1821 – 1892) – німецький історик, публіцист, теолог, поет, місіонер.

М.Грушевський також має на увазі книгу: Neumann K. Die Hellenen im Skythenlande: Ein Beitrag Zur Alten Geographie, Ethnographie Und Handelsgeschichte. – Berlin, 1855. Карл Нейман, нім. Karl Neumann (1823 – 1880) – німецький історик, археолог, географ. Працював у Бреславському університеті. У ранній період наукової творчості досліджував грецькі колонії Причорномор’я скіфських часів. Див.: Neumann K. De rebus Olbiopolitanorum. – Königsberg, 1852.

…виписка з Шафарика… – йдеться про цитати із праці Павела Йосифа Шафарика (1795 – 1861) “Slovanské starožitnosti” (Прага, 1836 – 1837, 2 т.)

листа кагана Йосифа… – йдеться про лист-послання кагана Хозарського каганату Йосифа (930-ті – 960-ті) до Х асдая ібн Шапрута (915 – 970/990), вченого, лікаря, високопоставленого єврея при дворі Кордовського халіфа Абд ар-Рахмана ІІІ, у якому він описав Хозарію (Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы X в. – Москва; Иерусалим, 2000).

С.П.Шестаков. О черки по истории Херсонеса в VI – X веках…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 102. – Кн. 2. – С. 194 – 195 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Шестаков Сергій Петрович (1864 – 1940) – російський історик та філолог. Член-кореспондент Петербурзької АН (1916). Професор Казанського університету (1911 – 1935). Досліджував ранньогрецьку та візантійську літературу, русько-візантійські політичні та культурні взаємозв’язки та історію Північного Причорномор’я раннього середньовіччя.

Уварова Прасков’я Сергіївна (1840 – 1924) – графиня, російська меценатка, історик-археолог. Зацікавилася археологічними пам’ятками, завдяки свому чоловікові графу О.Уварову, відомому археологу. Активно працювала у М осковському археологічному товаристві, організовувала Археологічні з ’їзди. Почесний член Петербурзької АН (1895).

нагробника Плавція Сільвана… – йдеться про написи на гробниці римського намісника Мезії Тіберія Плавтія Сільвана, який на прохання мешканців Херсонеса оборонив місто від скіфів. Про цю подію, яка сталася у другій половині І ст. н.е., йдеться в епітафії на могилі римського полководця.

написі часів ціс[аря] Зенона… – мається на увазі написи часів Зенона Ісаврянина, візантійського імператора у 474 – 491 рр.

д[окто]ром Франком… – йдеться про працю: Франко І. Сьвятий Климент у Корсуні. Причинки до історії староруської лєгенди // ЗНТШ. – Львів, 1902 – 1905.

…місії Кирила Філозофа – йдеться про місію Св. К ирила (в миру Костянтина Філософа) (827 – 869) – візантійського проповідника, який 860 р. зупинявся у Корсуні, прямуючи з місіонерською метою в Хозарський каганат. Вивчав тут, окрім єврейської мови, “руське” або “сурське”(сирійське) письмо і мову.

…Миколая Містика… – йдеться про фрагменти із листів Миколая Містика (852 – 925) – константинопольського патріарха (901 – 907, 912 – 925), особистого секретаря (містика) візантійського імператора Лева V I.

De adm inistrando – йдеться про історико-географічний трактат, в якому описано Візантію та її сусідів, візантійського імператора Костянтина Багрянородного “Πρός τον ΐδιον υίόν Ρωμανόν” (М оєму сину Роману), написаний між 948 і 952 рр. В українській історіографії відомий під назвою “Про управління імперією”.

…локалізує за Куніком і Вестбергом… – записка готського топарха – це три уривки рукописного тексту невідомого автора. Рукопис датується кінцем Х – початком Х І ст. Другий і третій уривки стосуються кримських готів. Про локалізацію записки готського топарха А.Кунін писав у праці “О записке готского топарха” (1874), а Ф.Вестберг в “Die Fragmente des Toparcha Goticus (Anonymus Tauricus) aus dem 10. Jahrhundert” (1902). “Кліматами” Криму дослідники вважали князівство в околицях Херсонеса або ж безпосередньо Херсонес.

Полное собрание летописей… т. XX…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 103. – Кн. 3. – С. 218 – 219 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Шахматов в своїй звісній праці… – див.: Шахматов А.А. Общерусские летописные своды X I V – X V вв. // ЖМНП. – СПб., 1900. – Кн. 9, 11; 1901, Кн. 11. Доповнене видання пізнішого часу вийшло під іншою назвою: Обозрение русских летописных сводов XIV – XVI вв. – Москва; Ленинград, 1938.

Львов Микола Олександрович (1751 – 1804) видав літопис “Летописец руской от пришествия Рурика до кончины Иоанна Васильевича” (СПб., 1792), що став називатися дослідниками за його прізвищем.

Редактором видання Львівського літопису був маловідомий дослідник – журналіст, перекладач, літературний критик Сергій Олександрович Адріанов (1871 – 1942), що не мав великого досвіду історичної та текстологічної роботи з літописами.

Повесть временных лет по Л аврентиевскому списку…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 103. – Кн. 3. – С. 223 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

повторяє з третього видання… – див.: Полное собрание русских летописей. – СПб., 1897. – Т. 1: Летопись по Лаврентьевскому списку / 3-е изд. – 534 с.

Полное собрание русских летописей… т. XIV…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 104. – Кн. 4. – С. 207 – 208 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

показники до Н иконівської компіляції… – покажчики вийшли окремою книгою 1918 р.: Полное собрание русских летописей. – Петроград, 1918. – Т. 14. 2-я половина. Указатель к Никоновской летописи (IX – XIV тт.) / Под ред. В.Г.Дружинина. – 285 с.

Видана в 1775 р. – див.: Книга степенная царскаго родословия, содержащая историю российскую с начала оныя до времен государя царя и великаго князя Иоанна Васильевича… / Изд. Ф.М иллер. – М., 1775.

Учень С.Ф.Платонова Васенко Платон Григорович (1874 – 1934), член Археографічної комісії з 1906 р. У радянські часи був заарештований та загинув у сталінських таборах.

житіє митр[ополита] Петра… – мова йде про редакцію житія митрополита Петра (Ратенського), що здійснив під час перебування у Москві у 1381 р. Кипріан, митрополит Київський і всієї Русі, див.: Дмитриев Л А. Роль и значение митрополита Киприана в истории древнерусской литературы: К истории русско-болгарских литературных связей XIV – XV вв. // Труды Отделения древнерусской литературы. – Ленинград, 1963. – Т. 19. – С. 215 – 254.

Ѳ.Корш. Владимировы боги…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 105. – Кн. 5. – С. 211 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Корш Федір Євген ови ч (1843 – 1915) – російський і український філолог, перекладач, поет, академік Петербурзької академії наук (з 1900 р.), дійсний член НТШ у Львові (з 1909 р.). Поряд з О.Шахматовим один з авторів “Записки про відміну утисків друкованого малоруського слова” Петербурзької академії наук, що сприяла відміні заборони на українську друковану мову в 1905 р. Ф.Корш та М.Грушевський листувалися між собою, див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко и Михайло Грушевський на Старому Арбаті. – М., 2006. – С. 520.

Погодін Олександр Львович (1872 – 1947) – російський історик та славіст. Професор Варшавського (1902 – 1908), Харківського (1910 – 1919) та Белградського (з 1939 р.) університетів.

Русское Забужье (Холмщина и Подляшье)…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 102. – Кн. 2. – С. 203 – 204 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Крижановський Євфимій Михайлович (1831 – 1888) – російський богослов. Викладач Київської духовної академії.

з давнішого збірника “Сочинений” – йдеться про видання: Крыжановский Е.М. Собрание сочинений: В 3 т. – К., 1890.

проектованого відлучення Холмщини – йдеться про проект відокремлення Холмщини від Царства Польського на користь Російської імперії (Холмська губернія), що, зрештою, зроблено 1912 – 1913 рр. Ідеологічним підгрунтям цієї акції була публіцистика Є.Крижановського, а також Івана Філевича (Ф[елонюк] А. Коментар // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – С. 715 – 716).

Проф. Філєвіч… – про російського історика, публіциста Івана Філевича (1856 – 1913), див. некролог: Грушевський М. Іван Філевич. Некрологічна замітка // Й ого ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – С. 584 – 586, 713 – 716.

А.Л.Бертье-Делагард. К истории христианства в Крыму…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 104. – Кн. 4. – С. 207 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Картины церковной жизни Черниговской епархии…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 106. – Кн. 6. – С. 201 – 202 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

З нагоди царського приїзду до Чернігова… – цар Микола ІІ відвідав Чернігів 1911 р.

єпархіальне древнехранилище, музей Т арновського… – йдеться про Чернігівське єпархіальне сховище старожитностей, створене 1907 р. зусиллями Чернігівської духовної консисторії та музей українських старожитностей, відкритий 1902 р. на основі подарованої збірки громадського діяча та мецената Василя Тарновського (1837 – 1899).

теперішній губернатор і губернський маршал… – йдеться про Миколу Маклакова (1871 – 1918) – чернігівського губернатора у 1909 – 1913 рр., та Олександра Рачинського (1867 – після 1930), губернського предводителя дворянства у 1909 – 1915 рр.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.