Нові конструкції початків слов’янського
і українсько-руського життя
Михайло Грушевський
Критичні замітки
По досить довгій і замітній застої в розслідах початків слов’янського і зокрема – східнослов’янського та українсько-руського життя останнє десятиліття, а особливо друга половина його, принесло ряд визначних праць на тім полі, що зачіпали основні питання з сих початків та з більшою або меншою рішучістю давали нові конструкції, нові освітлення, нові способи розуміння того історичного процесу. Дещо з того в своїм часі принотовувалося, більше або менше докладно на сторінках сеї часописі; дещо зіставлялося на боці на те, аби обговорити його в зв’язку з іншими питаннями, іншими працями – і ті заміри потім не завсіди здійснялися. Беруся за перо, щоб в ряді критичних заміток, в загальнім зв’язку, – коли час позволить, – обговорити деякі замітніші конструкційні проби, які принесли нам в сій сфері останні роки.
Хотів би йти притім в порядку питань, порушених ними, а не тримаючися хронологічної черги, в якій ті праці появлялися. Зачну таким чином від смілої теорії Я.Пайскера, котрою попробував він переставити зовсім на новий грунт питання, зв’язані з історичним процесом слов’янства, дати їм зовсім нову вихідну точку і перевести розслід сього процесу на нові дороги; протягом кількох літ відкладавши її обговорення до нових публікацій, заповіджених автором теорії, приступаю до неї тепер, не чекаючи далі їх виходу.
Пайскерова теорія одвічного слов’янського поневолення і викликана нею дискусія [J.Peisker – Die älteren Beziehungen der Slaven zu Turko-Tataren und Germanen und ihre sozial-geschichtliche Bedeutung, Штутгарт, 1905, с. 243; [PeiskerJ.] – Neue Grundlagen der slavischen Altertumskunde. Ein Vorbericht, Штутгарт, 1910, с. 8; Dr. Josef Janko – О stycích starých Slovanů s Turkotatary a Germany s hledilka jazykozpytneho (Věstnik česke Akademie, 1908, II, c. 100-132; III, с 139-192). В скороченні по-німецьки: Über Berührungen der Slaven mit Turkotataren und Germanen vom sprachwissenschaftlichen Standpunkte, Wörter und Sachen, 1909, с 94 – 109 і ще коротше в: Anzeiger für Deutsches Altertum, 1909; Ф.Е.Корш – О некоторых бытовых словах, заимствованных древними славянами из так называемых урало-алтайских языков (Записки Рус[ского] географ[ического] общества и отд[еления] этнографии, XXXIV, 1909, с. 537 – 540); L.Niederle – J.Peiskers Neue Grundlagen der slavischen Altertumskunde (Archiv für sl[awische] Philologie, XXXІ, 1910, с. 569 – 594). Інші рецензії, викликані працею Пайскера, тут поки що поминаю.]
Вихідною точкою студій Яна Пайскера, що відзначився отсею голосною теорією, були його заняття суспільним устроєм Чехії, а властиво критика поглядів звісного історика-соціолога Юл[іуса] Ліперта на перші основи суспільного життя старої Чехії. Так вже в 1890 р. опублікував він критичну студію про невільництво в Чехії, против студії Ліперта на ту ж тему (Die Knechtschaft in Böhmen). Потім діставши від редакції «Zeitschrift für Social- und Wirtschaftsgeschichte» до рецензії книгу Ліперта «Socialgeschichte Böhmens in vorhussitischen Zeit» (т. 1, 1896), Пайскер замість рецензії надрукував в тій же часописі ряд студій по основним питанням суспільного життя старої Чехії: про початки слов’янського хліборобства (Zur Geschichte des slavischen Pfluges), про жупний устрій (Die altslavische Župa), де він виступає з своєю гіпотезою про «смердів» і «жупанів» як представників двох соціально-економічних груп – хліборобів і скотарів, і нарешті – про сербську задругу (Die serbische Zadruga).
Ся остання студія (1906) вже тоді наробила великого розголосу і зробила сильне враження сміливістю свого суду і силою аргументації, з котрими автор виступив против широко прийнятих поглядів на задружну форму як першу основу слов’янського суспільного укладу. Саме в тім часі з обсягу славістики сі погляди промощували собі дорогу в сферу загальних індоєвропейських старинностей, добачаючи в задрузі щасливо захований пережиток праіндоєвропейської суспільної комірки. Тим часом Пайскер, ідучи слідами Новаковича (Село, 1891), що доводив пізніший початок сербської сільської громади і громадського землеволодіння, і тим способом збивав натягання старої задруги на копито сільської громади, – проголосив за пізніше явище, сотворене фіскальною державною системою, не тільки задругу – сільську громаду, але задружний устрій взагалі і вичеркував його з історії початків слов’янського життя [Крім згаданої німецької студії, перед тим по-чеськи: [Peisker J.] SIovo о zádruze, 1899 (Narod[opisni] Sbornik Českoslov[anski]).].
Се викликало ряд праць, живу полеміку, яка відмежувала задругу – ширшу родину від пізніших новотворів і від усяких натягань, роблених з нею в історично-правничій літературі, і признала в ній дійсну, реальну комірку праслов’янського і праіндоєвропейського суспільного укладу. Але і ті, що виступали против крайностей Пайскерових поглядів (бо мав і прихильників) [Важніша література вказана в І т. моєї «Історії України[-Руси]».], мусили бути вдячні йому, що своєю сміливою критикою причинився до глибшого і докладнішого розсвітлення сього питання.
Пайскер тим часом далі вів свої критичні студії над початками суспільного життя слов’ян і п’ять літ пізніше в тій же часописі «Vierteljahrschrift Vierteljahrschrift f[ür] Soz[ial-] u[nd] Wirtsch[aftsgeschichte]» виступив з новою просторою працею, де розвинув свої погляди – висловлювані в попередніх працях тільки принагідними натяками, на споконвічне поневолення слов’янства, як основний фактор його історії, як той фатальний прирожденний гріх, який викривив всю пізнішу суспільну і політичну еволюцію його. Студіювання історії західного слов’янства неустанно тримало перед очима Пайскера мару германського панування над слов’янством і змушувало його задумуватися над причинами сього факту.
«Не знаємо такого випадку, аби якийсь германський нарід був тривало поневолений слов’янським, натомість майже неперерваний і побідний поступ германського завоювання на слов’янській землі заповняв собою велику частину історії, особливо середньовічної»,
– пише він на вступі сеї своєї нової праці. Шукаючи якихось глибших причин сеї історичної переваги германства над слов’янством, Пайскер не вважає можливим добачати їх в чисто етнічних різницях з огляду, що германці і народи балтійсько-слов’янські близькі свояки між собою, тому шукає їх в обставинах політичних, що підрізали державний і суспільний розвиток слов’янства, звели його до повного виснаження, зробили історичною здобиччю сильніших, державно організованих завойовників і звели до ролі паріїв, так що саме ім’я слов’ян стало означенням останнього поневолення (Slave – Sklave). Сі знов сумні політичні обставини толкує він географічним положенням, або краще сказати – географічним сусідством слов’янства з кочевим «турецько-татарським» і германським світом.
Приймаючи праслов’янську отчину на середнім Дніпрі, в краях, пригідних до всякого хазяйства, втім і до хліборобства і до скотарства, Пайскер підчеркує як дивне явище, що в слов’янськім язиковім запасі бракує термінів з сеї сфери: назви худоби скот, нута, далі такі слова як молоко, плуг запозичені з германських мов, а означення квасного молока тварогь вважає він запозиченням з мов турецько-татарських. З сим зв’язує він звісну згадку в трактаті Константина Порфирородного, що у Русі нема волів, коней і овець і вони купують сю худобу від печенігів, і бачить в тім усім доказ високо характеристичного факту – що у слов’ян не було зовсім скотарства.
Сей вивід служить для нього вихідною точкою для теорії споконвічного поневолення слов’ян сусідами-кочівниками з різних турецько-татарських орд (в попередніх працях ролю такої вихідної точки служив йому термін «смерд», в котрім Пайскер бачив слід поневолення хліборобської слов’янської людності якоюсь іншою верствою, найскорше – іншою, монгольською расою, тільки тоді ще слов’янська форма сеї назви його здається спиняла).
Орди мусили виключно для своєї худоби забирати всі пасовиська, крім того відбирали від них всяку худобу і таким чином унеможливляли всяке ховання худоби своїм підвласним і взагалі сусіднім народам тими систематичними нападами і рабунками (с. 5). Господарські відносини сучасного Туркестану, паралель хліборобів таджиків і кочівників киргизів дають авторові образ того, як мусило укладатися пожиття старих слов’ян з їх сусідами – кочовими ордами степовими турецько-татарськими.
Такі орди з епохи слов’янської спільності Пайскер добачає в скитсько-сарматській людності наших степів. Виступаючи проти іранства скитсько-сарматських племен, вважає він їх іранізованими турко-татарами, і в деяких звістках (Ефора і Псевдо-Цезарія Назіанзького) добачає натяки на симбіоз кочовничих молокоїдів турко-татарів і вегетаріан-слов’ян, подібно до нинішнього туркестанського симбіозу киргизів і таджиків. Вкінці приходить до такого виводу:
«Ми бачили, що всюди (!), де урало-алтайський пастух-їздець (в відповідній скількості) пересувається понад хліборобським народом, сей нарід засуджується на вегетаріанство, без молочної поживи; звістки Ефора, Псевдо-Цезарія, Константина Порфирородного, Міддендорфа (про таджиків і киргизів) покриваються вповні. Се важне і для старих слов’ян, і запозичені германські слова про худобу, молоко і таке інше дають новий доказ тому. Таке становище у слов’ян було неминучим наслідком урало-алтайського панування; воно тяглося і поновляло всякий раз, як кочовий пастух ставив свою тяжку ногу на шию поневоленого слов’янина, а се періодично повторялося від непам’ятних часів.
Більш невдячного положення, з огляду на се страшне сусідство, слов’яни не могли б знайти на цілій кулі земній; сидячи в найближчім сусідстві розбійничих урало-алтайських орд, мусили вони стати одним з найбільш нещасливих народів, які тільки знає всесвітня історія; тим часом як більша частина інших західних арійців могла розвиватися духово і робити цивіліза-ційні поступи, слов’янин стогне безконечні століття під аварським пануванням, обернений в худобу для їзди, в нужденній неволі, до котрої вкінці прив’язалося навіть його власне ім’я: Slave – Sklave» (с. 54 – 55).
«Германці й слов’яни уже на початках історії виступають з такими основними відмінами з кождого погляду, що аж занадто зрозумілі змагання науки – викрити причини сього явища. Що се досі не удалося, не диво, бо тих причин шукано в самих народах: в їх нібито прирожденнім характері, духових прикметах і не знаю вже в чім. Навіть форми черепа притягано сюди – тут довгоголові германці, там короткоголові слов’яни.
Тепер знаємо, що спочатку і слов’янин був розмірно довгоголовий і тільки від історичних часів дедалі все більше хилиться до короткоголовості. Отже не маємо ніякої підстави приймати, що ті величезні різниці в кождім напрямі між германцями і слов’янами були початковими, заложеними в расі; скорше зі всього, що ми чули про кочових наїздників, виходить аж надто, що старі слов’яни такими, якими знає їх історія, зробилися доперва на муках у урало-алтайців (in dem uralo-altaischen Folterkammer)» (с. 56 – 57).
За поміччю визначних лінгвістів автор укладає можливо докладний (і в кождім разі цінний і інтересний) реєстр слів, запозичених слов’янами у германців (с. 59 – 95), як ілюстрацію глибокого занепаду слов’ян під турецько-татарським ярмом і многостороннього впливу германців на слов’ян, котрому підпадають вони потім під німецьким пануванням (так можна зрозуміти сей перехід з загального розвою гадок автора, бо в тексті він неумотивований ближче). З діалектичного аналізу сих запозичень автор робить той вивід, що сі германські впливи були значно старші, ніж думають, – походили з часів передготських, коли з слов’янами сусідували племена пізніше західнонімецькі: доводить, що запозичення сі мають виразні прикмети західнонімецькі і з сим зв’язує вивід слова німець, нѣмъц від неметів (Nemetes), західнонімецького племені, що в часах Цезаря і Тацита мешкало на лівім боці Райну.
Але турецько-татарські впливи, на його гадку, в значній часті ще випередили германські впливи, відбившися в тім заниканні слов’янського скотарства, зробивши з слов’ян на довгий час ловців і риболовів, так що тільки під німецьким пануванням вертаються вони до скотарства і розвивають хліборобство. Та германсько-слов’янські відносини автор поки що лишає і згадує про германські впливи тільки побіжно, – вертається знову до турецько-татарської неволі. Для характеристики відносин урало-алтайських кочівників до слов’ян наводить оповідання нашої літописі про аварське примучування дулібів, Фредегарове про аварське панування і Ібн Росте про мадярські напади, порівнюючи се з сучасними туркестанськими нападами на персів:
«Звістки Фредегара, ібн-Росте і Нестора творять цілість, малюючи Скілу і Харибду, дві так відмінні ніж собою форми неволі, між котрими безконечні віки кивалися туди і сюди слов’яни. Особливо звістка Нестора хапає своєю життєвою правдою: племена слов’янські томилися в двох відмінних неволях. Против одної – урало-алтайської, на границі степу нема ніякого рятунку: від кочового розбійника не можна відчепитися, осідку він не має і в його степах з ним не можна боротися з яким-небудь успіхом: зникає як блискавиця, щоб слідом знов напасти з іншого боку.
Навпаки, германського насильника можна прогнати, і проганяли його не раз; але яка користь з того такому слов’янинові, коли він не вміє користуватися здобутою свободою і сам сотворити державної організації не може! Так воно все буває з таким народом-невільником (Knechtenvolk); і Тацитові servi [раби] германців, якби їм удалося прогнати своїх панів, ледве дали б собі раду. Слов’янин, певно, міг скинути з себе германське ярмо; але що одержав би він за те? Волю? Ні, тільки анархію, третє не менш тяжке нещастя, і нарешті мусив випрошувати собі назад те саме німецьке панування, хоч щойно тільки воно понудило його до повстання» (с. 116).
У саксонських далемінців, в тій соціальній структурі, яку відкривають перед нами німецькі документи XII – XIV в., Пайскер бачить виразні сліди обох поневолень, турецько-татарського і германського; так документ 1181 р. вичисляє тут:
seniores villarum quos lingua sua supanos vocant – по автору потомки урало-алтайських орд, що розселившися вкінці між слов’янами, задержали привілегійоване становище і скотарське господарство (жупа – regio pastoria, жупан – compastor);
in equis servientes id est withasii – по автору норманські вікінги, в слов’янській формі – вітязі;
zmurdi – смерди, слов’янська поневолена людність, прозвана тому так, що вона «смерділа» кочівникам жовтої раси (автор наводить відзив японського натураліста про характеристичний сморід, яким вражають людей жовтої раси люди раси білої), – зіслов’янщені кочівники назвали так своїх підвласних (с. 116, 134, пор. 102, 119).
Особливо багаті сліди сеї зверхньої жупанської верстви бачить Пайскер у словінців і присвячує значну частину праці (с. 143 – 226) аналізі документальних згадок про словінських жупанів, доказуючи, що се не якісь сільські старшини, тільки осібна привілегійована верства. Нарешті, спиняється над слідами чисто селянських, смердівських держав в Західній Слов’янщині, толкуючи їх заснування як результат щасливих повстань слов’янської селянської людності против своїх панів-кочівників з аварської орди, що закінчилися прогнанням насильників і організацією селянських держав (Bauernstaate). З сього становища аналізує Пайскер звісний ритуал інтронізації герцогів хорутинських і чеську легенду про Пршемисла і старається вияснити ті прихильні обставини, в яких певні місцевості Західної Слов’янщини могли вибитися з аварської кормиги. На тім кінчить свою книгу отсими словами:
«Старослов’янські відносини були продуктом перемінного урало-алтай-ського, спеціально турецько-татарського і германського поневолення. Прослідити його в поодиноких фазах і обопільних стичностях було завданням отсеї розвідки. Весь матеріал при тім не був вичерпаний – головно взято під увагу критерій скотарський. Аналіз слов’янського хліборобства і германських впливів у нім зістається для осібної розвідки».
Такий зміст сеї в кождім разі дуже цікавої, з безсумнівним талантом написаної книги. Смілість і оригінальність замислу, зручне і логічне переведення, велике і многостороннє очитання автора, різнородність і багатство матеріалу, зачерпненого з різних сфер – історичної, лінгвістичної, етнологічної, соціологічної, зручно пов’язаного дотепними гіпотезами і влучними аналогіями – не могли не зробити сильного враження в науковім світі. Сильний, драстичний образ рабської долі слов’янства – сього рабського племені, засудженого носити на собі в безконечні віки незгладиме п’ятно віковічної неволі, безповоротно покаліченого нею, вибитого з усіх обставин нормального розвитку, відчуженого від найближчих своїх етнічних родичів, від спільної спадщини раси і культури і призначеного на спеціальну ролю парія-ізгоя в загальній сім’ї народів, – не міг не зробити сильного враження, викликаючи в одних відруховий протест, інших навпаки – підбиваючи відразу логічним розв’язанням тяжкої історичної проблеми.
Ті, що спочатку злегковажили собі попросту сю теорію як безвартісну вигадку або думали погребсти її короткою реплікою, незадовго були змушені розглянутися в ній ближче і порахуватися серйозніше з огляду на се сильне враження, яке робила вона в наукових кругах, здобуваючи собі прихильників і адептів. Ряд дослідників не тільки чужих, германських (як звісний дослідник індоєвропейських старинностей О.Шрадер, етнолог Гільдебрандт, лінгвіст Уленбек, філолог-класик [Бюрі] Bury, орієнталіст Маркварт, економіст Інама-Штернег), але і свійських слов’янських – прийняв прихильно погляди автора; одні прилучилися до тих чи інших його гіпотез, з котрих складена його теорія, інші приложили з свого боку старання, щоб підтримати і ще повніше її обгрунтувати – як от нестор російської філології ак[адемік] Корш [Прихильно оцінили його теорію, напр., Флоршіц в загребськім «Nastavni Vjesnik» (1906), Строгаль в загребськім «Mjesečnik pravniczoga družtva» (1907), Душек в «Časopis moravskeho musea zemského» (1907), Лесяк в «Germanisch romanische Monatschrift» (1910) й ін.].
Треті знов, не поділяючи виводів автора, з великим признанням прийняли різні його помічення, або ту смілу ініціативу, яку вніс він в розслід різних сторін слов’янського побуту.
Особисто належу до сеї третьої категорії. Не вважаю можливим прийняти головні виводи автора, але високо ціню різні подані ним помічення та інтересний і новий матеріал, притягнений ним для розсвітлення етнічних і культурних відносин праслов’янських і старослов’янських часів.
Ту суму фактів і спостережень, на якій опираються наші представлення про основи праслов’янського життя, не вважаю зрушеними «новими підставами», на котрих хоче будувати науку слов’янських старинностей Пайскер; але вважаю дуже корисною ту переоцінку їх, котру викликали Пайскерові теорії. Сміло, талановито поставлену єретичу теорію, що будить гадки, запліднює їх новими ідеями, дає нове освітлення нашому матеріалові, вважаю далеко кориснішою для загального поступу нашого знання, ніж скромні і обережні сіренькі праці, що збирають докупи всіма науковими авторитетами прийняті і до дальшого розповсюднення апробовані ідеї й ідейки, і з сього погляду високо ціню визначні конструктивні здібності, смілість гадки і широку ерудицію автора.
Драстичних образів відвічного слов’янського поневолення не вважаю чимсь образливим супроти тих зовсім фактичних і історичних стадій поневолення, які переживалися слов’янськими племенами і не зовсім пережилися в слов’янськім світі і по нинішній день; готов вважати сі образи навіть корисною реакцією против занадто все ще заправлених старими ідеалістичними поглядами представлень про праслов’янський і старослов’янський побут [Пор. увагу Ягіча, що, не приймаючи теорії Пайскера, теж признає: Gegenüber der einseitigen romantisch klingenden Schilderung der so zusagen paradiesischen Zustände der Urslaven ist die Auffassung Peiskers ein entschiedener Schritt nach Vorwärts zur realeren Auffassung der Dinge des slavischen Altertums. – Archiv f[ür] sl[awische] Phil[ologie], XXXI, с. 591.].
І з тим усім разом – уважаю потрібною критичну оцінку Пайскерової теорії з тої причини, що його «нові основи слов’янських старинностей», коли б їх допустити, захитали б ті основи, на котрих будується, або краще сказати – починає будуватися наш дослід старослов’янського суспільного укладу – той спільний суспільний підклад, на котрім виростало пізніше слов’янське життя, з одного боку, германське, литовське й всяке інше – з другого.
Допускаючи повне і загальне викривлення слов’янського життя правіковою неволею, воно вибиває з рук дослідника слов’янської старовини загальної, чи спеціально котрого-небудь слов’янського племені, той могутній і незвичайно корисний знаряд, яким стає для нього саме в останніх часах порівняне студіювання індоєвропейського і ближче – слов’яно-балтійського і германського побуту.
З другого боку, Пайскерова теорія робить величезне замішання, викликаючи на кождім кроці серед слов’янського життя привиди то кочового урало-алтайця, то германця, прикладаючи одні звістки ad libitum [принагідно] до слов’янського племені, інші до якоїсь зслов’янщеної чи не зслов’янщеної гетерогенної пануючої верстви. Так класичний текст Прокопія про слов’янський устрій Пайскер відбирає від слов’ян і прикладає до турецьких жупанів, на тій підставі, що Прокопієва характеристика дуже підходить до характеристик сучасних тюрків [Vambérg’s Ausführungen über die Turkotataren der Neuzeit decken sich auffallend mit den Nachrichten über die alten Slaven; ganz natürlich, denn diese «Slawen», denen die Nachrichten gelten, waren nichts anderes als slawisierte turkotatarische Herren der Slawen, die Źupanenschicht – с. 129.].
З Маврикієвої характеристики одно вибирається й прикладається до слов’ян – те, що характеризує їх нужденне становище, інше знов – до турецьких жупанів; одна і та ж фраза, де Псевдо-Маврикій каже, що у слов’ян і антів багато всякої худоби і всякого збіжжя, розділяється і те, що говориться про худобу, автор прикладає до жупанів, а те, що про збіжжя, – до слов’янських селян (Ibid.) Допустити щось таке – значить завести в безвихідну замотанину науку слов’янських старинностей і відібрати їй всяку можність методичного досліду їх.
В своїй праці Пайскер, як то видно було з поданого змісту, головно займається виясненням своєї тези про споконвічне поневолення слов’ян урало-алтайцями. При тім в першій лінії опирає свої виводи на аналогіях етнологічних; поруч них грає також важну ролю лінгвістичний матеріал: недостача в праслов’янськім запасі слів для молочної страви, бо слово млѣко запозичене у німців, від праслов’янського пня млѣз, мелсти – доїти, тільки млѣзиво, наше молозиво – молоко, що доїться при породі теляти, і поруч того тварогь, по гадці Вамбері – Пайскера, запозичене з турецького (джагатайське turak сир, османське turuś, turs – сквашений, якут[ське] turs – квасне молоко).
Сі лінгвістичні помічення мають ілюструвати глибокий вплив, який мало на хазяйство слов’ян їх поневолення: скотарство, давніше їм звісне, як і іншим індоєвропейцям, і навіть дуже розвинене в епоху індоєвропейської спільності у всіх індоєвропейців, засвідчене і у слов’ян з тих часів масою спільних, чисто слов’янських термінів скотарства, – під урало-алтайським пануванням заникло зовсім, так що тільки під пануванням германців слов’яни вернулися наново до молочної поживи, і від них позичили собі назву для солодкого молока (з зах[ідно-]нім[ецького] melka, молочна страва) і назви для худоби (скоть, som. skatts, нута, стадо, воли, старопівн[ічно- ]нім[ецьке] naut).
При великім числі часто слов’янських термінів скотарства, признаних самим Пайскером (с. 101), тих кілька ним вказаних слів, якби навіть вони були дійсно запозичені, не мали б такої доказової сили. Тому російський академік Ф.Корш, приймаючи теорію Пайскера, постарався збільшити число слов’янських запозичень в сфері скотарства. Крім тварога, він вважає запозиченими з урало-алтайських мов слова бык, вол, коза, позиченими з інших джерел вважає також слова свиня, корова, баран, конь, і виводить з того, що слов’яни під турецькою неволею могли ховати тільки молодих звірят (тому зісталися у них назви теля, ягня), а дорослих звірят забирали від них кочові розбійники урало-алтайські, і так вигинули у них назви для звірят дорослих і були заступлені потім запозиченими.
Против сих лінгвістичних виводів Пайскера і Корша з боку інших лінгвістів виставлено цілий ряд закидів. Так, чеський лінгвіст Янко в просторій студії доказував індоєвропейство слова тварогь (грецьке τνρος, іран. tūіrі сироватка), слов’янство слова молоко, а признаючи запозичення з німецького слів скоть і нута, заперечував сим запозиченням того культурно-історичного значення, яке признавав за ними Пайскер; він же піддав критиці також і лінгвістичні виводи ак[адеміка] Корша [[Janko]. О stycích starych Slovanů], Národopisny Vestnik Českoslovanský, 1909, с. 175 – 176.]. Неприхильно оцінили виводи Пайскера – Корша також і деякі інші слов’янські лінгвісти і справедливо вказали, що кінець кінцем навіть признання котрого-небудь язикового запозичення з числа вказаних Пайскером і Коршем зовсім не дає підстави для виводів в дусі Пайскерової теорії.
Яке значення може мати таке чи інше рішення питання про слово тварогь, коли поруч нього маємо безсумнівно праслов’янське слово сыръ? Яке реальне значення може мати питання про слово млѣко, коли існує в кождім разі безсумнівно слов’янське оте млѣсти, доїти? Що значить запозичення котрогось з імен звірят поруч цілого ряду інших аналогічних безсумнівно свійських (див. язиковий матеріал в моїй «Історії України[-Руси]», т. І, с. 221 – 222).
Як можна припустити, справді, що слов’яни знали молозиво, а не знали молока? Як собі представити людей, що мають назви для теляти, лошати, поросяти, але затратили назви для тих же дорослих звірят? Що за інспекція мусила б бути заведена на всім тім просторі великої слов’янської правітчини, аби відібрати в час дорослих звірят, і від кого б родилися ті молоді звірята? Штучність сеї теорії сама побиває себе. Річ очевидна, що довести на лінгвістичній основі таку перерву в слов’янськім скотарстві в добі праслов’янській або на порозі її, в епоху розділу слов’янської родини – річ неможлива.
Але так само не можна довести сього етнологічними аналогіями. Етнологічні помічення Пайскера взяті з одної місцевості – Туркестану. Коли він на підставі сих аналогій ставить тезу, що урало-алтайський кочівник, де він в відповіднім числі стикається з хліборобською людністю, робить його вегетаріанином скрізь – се вражає неприємно як необгрунтоване узагальнення, як певний логічний скок.
Правда, Пайскер перед тим навів звістки Константина Порфир[ородного], Ефора і Псевдо-Цезарія – але сі звістки самі настільки слабкі, що можуть бути прийняті як натяк на щось реальне тільки тоді, як сю реальність можна було б з повною докладністю вислідити іншими дорогами. В основі звістки Константина Порф[ирородного] може лежати хіба відомість про те, що русь купує худобу у печенігів; історичні і археологічні дані не допускають ніякої можливості думати, мовби на Русі в тім часі не було справді худоби: інші факти говорять зовсім щось противне тому (див. «Історію України [-Руси]», т. І , с. 222 – 223).
Підставою згадки Ефора про скитсько-савроматський канібалізм і поруч нього існування вегетаріанства дуже правдоподібно могли послужити покручені оповідання про скитів-хліборобів і галяктофагів, з одного боку, андрофагів – з другого; все його міркування (у Страбона [Strabo, Rerum geograficarum], VII. 3. 9) має настільки теоретичний і риторичний характер, що дуже тяжко витягати з нього який реальний зміст; так само і фантастичне оповідання Псевдо-Цезарія (у Міленгофа [Müllenhoff, Deutsche Altertumskunde], II, с. 367), в котрім до того по контексту таки більше шансів бути канібалами мають слов’яни, ніж ті загадкові «фізоніти або дунайці», котрі їм противставляються [На пункті сього контексту вийшла полеміка у Пайскера з його рецензентами – Anzeiger f[ür] D[eutsches] A[ltertum], 1. с, N[eue] Grundlagen, с. 6].
Кінець кінцем головна вага лежить в наведених Пайскером етнологічних аналогіях з Туркестану, а вони не мають самі по собі такої доказової сили. І географічні і господарські обставини Східної Європи значно відмінні від туркестанських і тепер, а дві-три тисячі тому назад ще більше різнилися від тих обставин, в яких дослідники робили свої спостереження над теперішніми киргизами й таджиками.
Там розмірно невеличкі культурні оази, окружені безконечними просторами убогого степу і виставлені на жир кочовому наїзнику, тут – в Східній Європі – майже неприступні простори старого слов’янського розселення, захищені від кочового наїзду дівочими лісами, болотами, величезними віддаленнями. Навіть в XI – XII в., коли лісовий пояс став безмірно приступнішим, ніж яким був дві тисячі літ перед тим, ми бачимо, що наїзди кочівників обмежаються степовим пограниччям, не заходячи в глибину лісового поясу.
Фізичні обставини чорноморського степу, незвичайно багатого водою і травою в тих часах, зовсім не змушували тутешніх кочівників до таких величезних мандрівок за пашею, які відбували кочівники Туркестану, описані Вамбері. Зовсім неймовірно, щоб слов’янство перед своїм розселенням в глибині своєї правітчини, в околицях середнього і верхнього Дніпра, було в руках тих кочових орд, що кочували на Чорномор’ї і далі за Дніпрові пороги майже або й зовсім таки не висувалися. Зовсім фантастичний намальований Пайскером і Коршем образ, як сі кочівники кружляють по тій слов’янській правітчині, не даючи змогу виростити на свою потребу штуку худобини, удоїти собі від корови молока.
Та й які такі кочівники в ті часи праслов’янської спільності? Пайскер додав справедливе остереження в своїй характеристиці кочовничого режиму – коли урало-алтайські кочові розбійники наляжуть на хліборобську людність «в відповіднім числі». Отже, де можна вказати тих кочових розбійників в відповіднім числі, та додамо – і в відповіднім сусідстві в епоху слов’янської спільності?
Пайскер підіймає наново стару теорію монгольства чи урало-алтайства скитів. Припустити урало-алтайські елементи в скитсько-сарматській людності справді можна. Але ж бо вона була, очевидно, невелика числом, коли її покрила іранська стихія й іранізувала так, що ся скитська людність, як приймає Пайскер, прийняла іранську мову. З оповідання Геродота й декотрих пізніших істориків бачимо виразно, що властивого розбійничого кочівника в скитських степах не було багато, поруч нього жили племена далеко спокійнішої вдачі і культурніші, включно до скитів-хліборобів. В порівнянні з хижою ордою гунів іранські кочівники європейськими істориками вважалися рішучо mitiores [миролюбнішими] (див. «Історію [України-Руси]», І, с. 126).
Де ж стало б тої дикої руїнної сили, щоб нею не тільки обхопити чорноморські степи, побережжя, передстепові просторони (де тільки зрідка і уривково взагалі стрічаємо сліди степової культури), але і дальші краї лісові слов’янської правітчини? Етнічна енергія, як і всяка інша, має також свої границі експансії, і те, що діялося при спільнім пожиттю таджиків і киргизів, могло діятися хіба на слов’янській периферії, коли слов’янство вже вихилялося з своєї лісової правітчини, а в степах переходили пізніші, справді нераз дуже хижі орди гунські, аварські, мадярські, печенізькі. Але між сею можливістю і тим образом глибокого поневолення урало-алтайськими ордами цілого слов’янства, від епохи його спільності почавши, такого поневолення, що так проходило б до самого споду життя, зміняючи, руйнуючи самі господарські і суспільні, родинні і громадські форми, – віддалення безконечне.
Нову редакцію своєї теорії про слов’янсько-турецькі відносини Пайскер заповів в студіях, написаних ним для кембриджської «Medieval History»: The Asiatic Background («азійське тло»), про кочівників Середньої Азії, і «The Expansion of the Slavs» – огляд початків слов’янського життя. Статті сі, одначе, досі не появилися і поки що маємо тільки коротеньке резюме, Vbrbericht, сих праць, видане автором торік п[ід] т[итулом]: Neue Grundlagen der slavischen Altertumskunde. Вихідною точкою для нього служать тут деякі помічення над слов’янською правітчиною, зроблені недавно краківським ботаніком проф. Ростафінським [J.Rostafiński, О pierwotnych siedzibach і gospodarstwie Słowian w przedhistorycznych czasach – скорочений зміст в: Sprawozdania Akademii umiejętności w Krakowie, 1908, nr 3, с. 6 – 25; по-французьки – Bulletin de l’academie de Cracovie, 1908, nr 6.].
Опираючися на тім, що в загальнослов’янськім язиковім запасі бракує назв для деяких дерев і птахів, Ростафінський на тій підставі визначає межі слов’янської правітчини і висловлює різні здогади щодо слов’янського господарства й культури; дає при тім деякі інтересні спостереження і гадки, але поруч них стрічаємо дуже багато зовсім довільних здогадів і фантазій; лінгвістика, котрою при тім автор багато оперує, має наскрізь дилетантський характер. Кінець кінцем, одначе, та праслов’янська територія, яку Ростафіньський вимежовує, головно на підставі імен дерев у слов’ян, небагато відбігає від загальноприйнятої: вона обіймає у нього простору територію по обох боках горішнього і середнього Дніпра – край, де нема бука, ялиці, тиса і модрини (бо їх імен нема у загальнослов’янськім язиковім запасі), а єсть граб.
По гадці Ростафінського, слов’яни спочатку займали чорноморські степи, потім скити їх відти потиснули на північ і вони займали краї північного степово-лугового поясу, поліські багнисті краї і сусідні пущі. Дивним чином сі виводи дуже промовили до почуття Пайскера, так що він взяв їх за підставу своїх дальших розумувань про слов’янські початки; зовсім довільно, одначе, затиснув обчеркнену Ростафінським територію, бо, взявши й собі за критерій границю розповсюднення граба, що «широким луком окружає прип’ятські болота, Полісся», по його власним словам, Пайскер незрозумілим способом відкидає всі інші краї, захоплені сим луком, – Волинь, Київщину, Задніпров’я, і обмежується самим тільки Поліссям та в його фізичних обставинах шукає першої причини того, так би сказати, етнічного маразму, яким характеризує слов’янське плем’я. Сам виклад автора в згаданім резюме зрештою настільки короткий і сумаричний, що найкраще буде навести його весь в перекладі.
«Характер поверхні сеї оригінальної вітчини (Wiege) сотворив народний характер слов’янства.
Перед недавно переведеним осушенням сього велетенського бездонного болотного моря мешкати можна було тільки на невеличких піщаних острівцях, а їх мешканці хоч в різних місцях могли одні одних бачити, але зноситися могли тільки по льоду під час найострішої зими. Відти пішла слов’янська бездержавність і безвластність (Staaten- und Herrenlosigkeit); бракувало і всякого поняття про народну спільність (Volksbegriff), що найвище – можна думати про малі сільські союзи. Трави в сім морі очерету було мало, тому й тепер скотарство там бідне, і ще в X віці не було його зовсім [Автор посилається тут на ту згадку Константина Порф[ирородного], – хоч Константин, певно, не мав тут на гадці спеціально Полісся.].
Наслідком того молоко в ролі народної поживи було незвісне, слов’янин не знав молока видоєного, тільки виссане молодим звірятом (vom Jungen) – млѣзь: тим пояснюються германські слова для молока, худоби, плуга і алтайське [слово] – для сиру [Тут Пайскер коротко полемізує про сі слова з Янком.]. Незначні рівнини, здатні для культури, примушували до розмірно інтенсивної управи землі, без робочої худоби: слов’янин учився вдоволятися малими робочими знаряддями і ще й досі двір слов’янського селянина пересічно значно менший від німецького.
Характеристична для болотного моря тиша, оспівана поетами, надала звісну м’якість слов’янській поезії й музиці і всьому слов’янському характерові. З безграничною фантазією оживляв поліщук злобну доокрестну природу різнородними духами, в тіснім зв’язку з живим культом предків; він і тепер ще справжній поганин, злегка тільки покритий християнством. Багно не дає ніякого простору війні – звідти слов’янська нездатність до війни і недостача порядку в битвах [Автор цитує Йордана, Іоанна з Ефеса і псевдо-Маврикія.].
Але численні здатні до плавання води робили Полісся приступними для північних морських розбійників літом, а по льоду було воно відкрите для полудневих кочових наїзників – відти ті страшні лови на людей, які так сильно описує згаданий арабський географ [На вступі згадує автор арабське оповідання, заховане у Ібн Росте, як незрівняну ілюстрацію відносин до східних слов’ян степових наїзників і скандинавських піратів. Але таки не має воно нічого до Полісся.].
Слов’янин рятувався лише тим, що ниряв у воду при несподіваних нападах і так ховався від розбійників, по кілька годин дихаючи через очеретяну трубку. Такою нужденною амфібією був він. Такі лови на слов’ян, що давали без порівняння більше убитих, як полонянників, ішли з давніх часів: Маркварт відсував се заняття скандинавської Русі назад аж до VI століття, а перед тим слов’яни була здобиччю місцевих германських племен – герулів і готів, а ще раніше – бастарнів.
З другого боку, чорноморські степи ще з давнішого часу, за виїмком готського епізоду, ген аж до новішого все в руках алтайських кочових наїзників; після кімеріїв згадуються там скити, котрих Гіпократ – найглибший природник старинності малює виразними монголами, і сього факту не може усунути другий факт – іранська мова скитів: мусимо признавати значення за тими обома фактами [До сього завважає автор: «Проста примітка монгольської крові, яку недавно приймає Ед[уард] Майер в «Gesch[ichte] d[er] Altertums»2, не вистає для об’яснення сеї суперечності, і історія знає багато кочових племен язиково денаціоналізованих».].
Так ото слов’янин був сином і продуктом своєї вітчини, боліт Полісся, як кочовий наїзник був сином і продуктом середньоазійського поясу степів і пустинь, і жорстока доля зробила сі дві крайності безпосередніми сусідами, одній вказавши ролю ковадла, другій – твердого як сталь молота; другий, не менше тяжкий молот – германський, прилучився сюди, і слов’янське ковадло було розплющене. Така доля слов’ян не змінилася і після розширення їх (по більшій часті не добровільного) в напрямі Вісли і Дону: розбійничі напади лакомих на худобу кочівників змушували їх ще довгий час до вегетаріанства, як і досі зістаються вегетаріанами таджики на східнім краю степового поясу Туркестану.
Між скитськими підданими [Се не зовсім вірно: Ефор говорить про скитів і сарматів, а не про їх підданих.] на Чорномор’ї знає вегетаріан вже Ефор в IV в. перед Хр[истом], і слов’яни Псевдо-Цезарія в VI (а по іншим – в IV віці по Хр[исті]) жили по-вегетаріанськи на нижнім Дунаю під властю галяктофагів фізонитів [Тут полемізує Пайскер з своїми критиками про стилістичну конструкцію сього тексту.], – як і руські слов’яни в X в., по словам Константина Порф[ирородного].
Безпосередня власть кочових наїзників простягалася далеко далі, ніж кажуть виразно наші скупі джерела, бо, по словам згаданого арабського географа і майже сучасного йому Вульфстана, слов’янські великі князі і прусські королі на усті Вісли з своєю дружиною були кобилодоїльці, пили кумис – були отже кочового, алтайського походження; отже з зруйнуванням великої держави кочівників (скитів, сарматів, гунів, аварів) не пропадала владуща кочовнича верства, але існувала далі в ролі аристократії в поодиноких дрібних державах.
Таким чином слов’яни і в своїй розширеній вітчині зіставалися вповні окружені хижими народами, були страшенно поневолені і переслідувані як дикий лісовий звір.
Їх розпросторення за Одер, в східні Альпи і до Пелопонесу сталося доперва під аварською кормигою. Авари заснували свою першу державу поза степом коло р. 561 р. в слов’янській східній Галичині, де між іншими підбили собі дулібів-волинян. Відти, скріплені одноплемінними болгарськими ордами, посунули вони через Чехію на стару Німеччину, на горішній Майн, Регніц, Залю, Ельбу до Балтійського моря, обезлюднили сі величезні простори, побиваючи і роспуджуючи людей, і деякі з їх орд осілися тут на мешкання – можна вказати на горішню Франконію: тутешні монголоїдні мешканці се потомки їх і збезчещених ними слов’янських жінок [Цитати Пайскера пропускаю.].
По зруйнуванню держави гепідів і виході лонгобардів до Італії головна сила аварська уступилася і завернула до Норіка. Всю ж спустошену ними просторонь від Балтійського моря до Адріатицького авари заселювали своїми слов’янськими невільниками, але не племенами, тільки фрагментами племен, як вони їх без розбору захоплювали і гонили перед собою. Маємо доказ в тім, що фрагменти тих самих племен стрічаємо від Балтійського моря до Греції: одну частину оботричів пересадили вони до Мекленбурга (Nortabrezi), другу – на устя Тиси (Osterabrezi), дулібів-волинян – на устя Одри (острів Волин), до Полудневої Чехії (округи Волин і Дуліба) і до Панонії (pagus Duleba). Подібно хорвати, серби й інші були далеко повідривані одні від одних. З сеї замішанини аж пізніше розвинулися нинішні мови (що, як звісно, в головнім представляють з себе нібито неперерваний ланцюг діалектів) і кінець кінцем врослися в політичні границі. Закиди, роблені такому представленню деякими славістами, перечать фактам.
Але авари застали не чистих слов’ян, а здавна поневолених германцями і ранішими алтайцями, і сі неслов’янські верстви були ними пересаджувані. Се особливо помітно у сербів (сорби і серби) і хорватів: у них виступають vicazi (обов’язані до кінної служби), vitezi (їздці) – германські Wikinger. Сі «витязі» були підбиті аварами, і останні під назвою «жупанів» (слово неслов’янське, а аваро-болгарське) являються потім вищою, владущою верствою [Автор вказує кілька староболгарських назв гідностей, і між ними «жупана», та коротко резюмує свої гадки про жупанів у словінців.].
Аварська держава, що ледве чи зіставалася позаду від Гунської щодо величини, і тільки монгольській XIII в. уступала, – розуміється, не підходить під всі європейські поняття держави. Про міцну централізацію не було мови, і владуща кочовницька верства не була однорідною, а мішаниною різних орд, що поволі, добровільно чи з примусу прилучалися до аварів. Найзначніші між ними були болгарські орди і пережили своїх аварських панів. Поміж селянською людністю сі орди не мешкали осіло, зимували щороку 7 місяців табором в поодиноких слов’янських селах – сі служили кочівникам за загони для худоби і через те одержали свою звісну округлу форму. Для утримання людей і худоби слов’яни мусили заготовляти на зиму припас і як befulci, нужденно узброєне піше військо, билися в битвах разом з аварами. Літом ішли орди на пашу в гори і ліси, а військо їх ішло на рабунок.
Ся зв’язана з страшними кривдами, безправністю і систематичним без-чещенням жінок неволя викликала повстання. [Автор розвиває свою теорію, як заснувалися західнослов’янські селянські держави, тим часом як по інших місцях зісталося жупанське панування.] Також і між польськими (західноруськими?) [Запитання Пайскерове.] слов’янськими племенами, а так само і у пруссів було ще в IX в. в повнім цвіті отсе кочовницько-селянське роздвоєння. Навпаки, північні і полудневі руські слов’яни попали безповоротно під панування вікінгів, під північно-германські державні форми».
Як бачимо, в нових працях автор думає не стільки про обгрунтування поставлених уже тез, як про розширення їх, ревізію всеї історії слов’янства епохи розселення, перед і по ній, з становища своєї теорії слов’янського поневолення [Обгрунтуванням своїх давніше висловлених поглядів займається в полеміці – така його стаття проти Допша, про яку ще згадаю нижче, а друкує простору статтю против Янка і Нідерле, як писав мені в листі.]. Та коли в сім розширенім виді теорія автора може робити ще більше враження своєю сміливістю і логічністю, то з другого боку відкривається в її конструкції ще більше слабких сторін, які ослаблюють і дискредитують цілість.
Автор, як бачимо, відійшов ще далі від початкового, зовсім справедливого заложення, що не маємо ніякої підстави припускати якісь основні, органічні різниці між германством і слов’янством. Утворивши для слов’янства першу колиску (Wiege) в поліських болотах, він пробує на тій основі оперти тезу про правікову пасивність слов’янського характеру, вертаючися тим самим до старих романтичних, по заслузі відкинених гадок про спеціально слов’янську поетичну і пасивну натуру. Поліськими багнами, як ми бачили, обмежив він сю колиску вповні довільно і незаслужено, бо багнисте Полісся зовсім не виявляє такого старого й інтенсивного залюднення, яке мусило б бути там, коли б у нім тиснулася велика праслов’янська людність – і тяжко їй було там зміститися!
А при тім або одно, або друге: або праслов’яни справді сиділи в поліських багнах і в такім разі вони були добре забезпечені від усяких ворожих нападів, або в тодішні поліські багна, певно, не були охочі до них лазити, ні по воді, ні по леду, ані степові кочівники, ані германські мореплавці (пригадати пам’ять про біду, в яку попали готи в своїй мандрівці на полуднє, залізши в поліські болота!). Або – оскільки праслов’яни мешкали поза поліськими болотами, бо мали більше-менше ті самі фізичні й господарські обставини, як і їх західні сусіди германці – значить і їх етнічний тип, по природі своїй, мабуть, близько аналогічний германському, як признає автор, не мав причин викривлятися в бік особливої пасивності та робити слов’ян фатальною жертвою всіх і кождого.
На одвічне поневолення урало-алтайське Пайскер, як бачили ми, поставив доказом занепад слов’янського скотарства, – але доказ сей не витримує критики. Поневолення германське, він, очевидно, вважає фактом сам по собі настільки безсумнівним, що й не вважав потрібним доводити його спеціально. Навів тільки словар перейнятих слов’янами у німців слів. Словар не безсумнівний, хоч і інтересний, але кінець кінцем доказом германського панування над слов’янами служити не може. Справедливо вказав один з критиків його книги [А.Брікнер [Brückner А.[гес: Peisker J. Die älteren Beziehungen]], Kwart[alnik] Hist[oryczny], 1908, с. 696.] на приклад, з одного боку, мадярів, що запозичили з слов’янських мов величезну масу слів, з другого боку, слов’ян полабських, що запозичилися подібно від німців. Завдяки історії знаємо, що полабські слов’яни завдячали сі запозичення в значній мірі німецькому завоюванню, а мадяри – головно життю серед підбитих ними слов’ян.
Так і словар запозичень, зладжений Пайскером, сам по собі не може служити доказом німецького панування – треба на те інших, більш докладних і виразних доводів. Можемо здогадуватися, що похід бастарнів на полуднє міг принести німецьке панування для тої колонізації, слов’янської, котру ся бастарнська міграція покрила, і таке саме «примучування» слов’ян могло діятися на дорозі міграції готської, вандальської або іншої; можемо собі представляти пограничні бійки, хоч і з різним результатом, з перемогою тої чи іншої сторони (пор. війну Вінітара з антами). Але на підставі одиночних і відокремлених фактів ставити тезу про тривке поневолення цілого слов’янства германцями і класти такий здогад підставою дальших виводів – річ недопустима і неможлива до прийняття.
Автор, зрештою, якось не добачає дивної суперечності в своїх розумуваннях. З одного боку – слов’яни се убогі парії, загнані в останні нетрі, позбавлені найелементарніших підстав життя – і заразом вони становлять якийсь незвичайно лакомий жир для своїх сусідів, близьких і далеких: германські наїзники пливуть сюди в поліські нетрі, далекі кочівники з розкішних чорноморських степів б’ються бозна куди по якісь нещасливі штуки худоби, щоб їх вкрасти, та хіба ще збезчестити слов’янських жінок.
Гадки про примусове розселення слов’янства і про ті уривки різних племен, котрими авари засіяли трохи не пів-Європи, відігрівають старі і також по заслугам погребані і здані до актів теорії – Погодінську «розсипану колоду карт», Цейсові і Реслерові гадки про рух слов’ян до балканських земель під впливами аварських походів. Ті факти і аргументи, яких кінець кінцем вигнано з обиходу науки сі погляди, мають в пам’яті люди, що інтересувалися сими питаннями, і тяжко сподіватися, аби їх спокусили нові варіації сих поглядів в комбінації Пайскера.
Не знати, як годить він з своїми новими розумуваннями факт, що слов’янський (антський) рух на полуднє ішов саме назустріч степовому кочовничому потопові, очевидно – без усякої урало-алтайської ініціативи, бо власне забирав простори у кочівника, стіснював його, і при тім, видно, не чув себе так дуже безпомічно, стрічаючись чи то з останками кочових орд, чи з новими їх етапами, що прибували зі Сходу. Гадаю, що автор не схоче думати, ніби кочівники пересаджували слов’ян сюди в степи – розвій антської колонізації припадає на затишшя по гунськім погромі, та й здогад такий був би неправдоподібний, і на підтримання його, мабуть, не знайшлося б ніякого доказу.
Полудневі часті Східної Європи повинні були послужити пробним каменем для Пайскерової теорії того суспільно-господарського роздвоєння двох верств – владомого хліборобського селянства і владущих кочових скотарів. Але в текстах Йорнанда, Прокопія і Псевдо-Маврикія, які так докладно (розмірно) малюють нам і сю полудневу людність і її розселення, нема на се ніякого натяку. Як ми бачили вже, Пайскерові приходилося зовсім довільно з їх суцільної характеристики слов’янської людності витягати поодинокі подробиці, щоб в одних бачити прикмету людності сільської, в других – кочовничо-скотарської. Так само на грунті Болгарії й Угорщини, де фактично знаємо завоювання слов’янської людності урало-алтайською кочовою ордою, не виказує Пайскер тих соціальних і економічних явищ, які мають, в його представленні, характеризувати симбіоз кочового урало-алтайства з хліборобським слов’янством; очевидно, тут не знайшов він ілюстрацій для своєї теорії, і се дуже підрізує її силу переконання.
З другого боку, те наверствування етнічно-суспільних верств у лужицьких сербів, котре Пайскер так цікаво поясняє, також при ближчім розгляді не витримує сього пояснення. Виводу витязів з вікінгів філологи не дуже приймають, так само як і об’яснення жупанів як скотарів, compastores [Див., напр., рец. Брікнера [Brückner A.[rec: PeiskerJ. Die älteren Beziehungen]], l[ocum] c[itatum].]. Але припустивши Пайскерове об’яснення витязів, як колишню осілу владущу норманську верству на слов’янськім грунті, не дуже правдоподібним уважатимемо другий здогад, що зорганізована норманськими дружинниками слов’янська людність показалася безрадною і пасивною супроти наїзників аварських – не то що дала собі сісти на голову, але й пізніше не здобулася на енергію, щоб їх позбутися.
Особливу увагу присвятив Пайскер жупанам штирийським, і тут головна база його теорії двоїстості, Zweischichtung. Одначе коли його погляди на сім пункті знайшли декотрих прихильників серед дослідників місцевого життя [«Pettauer Studien» пок[ійного] проф. Вол. Левеца, товариша Пайскера і прихильника його теорій, і кілька прихильних рецензій, цитованих мною вище.], то з другої сторони інші як Рафаль [Рецензія на Пайскера в XXVIII т. «Mitteilungen des Instituts für österr[eichische] Gesch[ichtsforschung]» і на Допша в «Jahrbücher f[ür] Volkswirtschaft» Шлюсера.], а ще більше Допш – дуже різко виступали против них.
Допшева критика Пайскерової теорії з реферату на берлінськім історичнім конгресі виросла в цілу книгу [[Dopsch], Die altere Sozial- und Wirtschaftsverfassung der Alpenslawen, 1909, Ваймар, Böhlau, с. 179. Пайскер відповів на сю книгу критикою в «Viertejahrschrift f[ür] Soc[ial-] u[nd] Wissenschaftsgeschichte», 1909 і випустив свою критику під тим же титулом: [Peisker], Die altere Soz[ial-] u[nd] Wirtschaftsverfassung і т. д. Допш дав репліку в тім же річнику п[ід] т[итулом] «Nochmals die ältere Soz[ial-] u[nd] Wirtschafsverfassung» і т. д.] і по гарячих репліках, котрими обмінялися після неї обидві сторони, вони непримиримо зісталися на своїх позиціях. Не можу входити в сю контроверсію, бо вона має занадто спеціальний характер; але і тут можна сильно сумніватися, чи Пайскерова теорія Zweischichtung устоїться. Вона занадто хитра і штучна, хоч і дотепна, а різні факти, вказані Пайскером, – от як різниця в оподаткуванні жупанів і селян, можуть знайти далеко простіше пояснення. Турецько-слов’янська Zweischichtung в своїм цілім зістається малоправдоподібною.
Явищем іншого порядку була б поява турецьких династій серед слов’ян і литовців, яку б можна вивести з звісток арабського джерела IX в. і майже сучасного Вульфстана, котрі поставив поруч себе ще Хвольсон (Известия ибн Даста, с. 192). Вони зовсім не доводять ані того, що слов’яни і по своїм розселенні були окружені хижими народами, страшенно поневолені і переслідувані, ані того, що поодинокі турецькі орди, осівшися між слов’янством, творили вищу верству. Перед нами звістки про слов’янських і литовських династів. Вони мають кінські стада і п’ють кобиляче молоко; прикмета ся, на перший погляд, наводить на гадку урало-алтайських кочівників, але не належало б спішити з виводом, що в такім разі сі кобилодоїльці були алтайці.
Дісбург між загальними напитками пруссів, не тільки прусських династів, називав воду, мід і кобиляче молоко (lac equarum) [Scriptores rerum Prussicarum, I, c. 54.], і О.Шрадер, застановляючись над сею звісткою, не безпідставно прихиляється до тої гадки, що уживання кумису у пруссів, іранців (а може, й слов’ян) могло бути пережитком праіндоєвропейського побуту, і тут в Східній Європі могли поруч себе довго ще триматися сі старі напитки – мід і кумис, витиснені пивом і медом з уживання у інших індоєвропейців [[Schrader], Reallexicon der indogermanischen Altertumskunde, с. 542.].
З огляду на се уживання кобилячого молока брати за етнічний критерій урало-алтайства було б трохи необережно. В додатку щодо арабської звістки, то не зовсім певно також, чи вона справді належить до слов’ян і чи не виходить з якогось непорозуміння. Ся звістка читається у Ібн Русте, але бракує її у Кардизі [Marquart, Osteurop[aische] u[nd] ostasiat[ische] Streifztige, с. 468.], тому виглядає на пізніший дописок, який, може, і непотрібно заблукав сюди; друга можливість – що тут помішано з слов’янами їх зверхників хозар. Все се також наказує брати сю звістку скептично і не класти її основою яких-небудь дальших виводів.
Отсе головніші з тих міркувань, які змушують мене триматися скептично супроти теорії Пайскера. Віддаючи всяку честь його дотепові і конструкційним здібностям, цінячи пущені ним в рух гадки і признаючи потребу рахуватися з вказаними ним можливостями у стрічах слов’янства з світом урало-алтайським, почасти й германським, – не вважаю можливим приймати його конструкції початків слов’янського життя і відступати від старих підстав, на яких опирався дотеперішній дослід слов’янських старинностей, і від першого принципу їх – що розвій слов’янського життя опирався на спільних основах праіндоєвропейського життя, близько аналогічного особливо у слов’янства з племенами балтійськими і германськими. Теорію контрасту германства і слов’янства, котру хоче відродити Пайскер на премісах одвічного слов’янського поневолення, вважаю не доведеною і – хибною.
Примітки
Публікується за виданням: Грушевський М. Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя. Критичні замітки // ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. СІІІ. – Кн. III. – С. 5-27.
М. Грушевський написав цю статтю під впливом резонансної дискусії, що пройшла в широких наукових колах, насамперед слов’янських країн, після виходу друком у 1905 р. книги німецького дослідника Яна Пайскера. У цій книзі та в наступній дискусії, що велася в історичній періодиці кількох країн з обох боків ще кілька років, він намагався довести фактично одвічне існування у поневоленому стані слов янських племен у додержавний період.
На думку Пайскера, зі сходу на слов’янські землі приходили кочові племена тюркської мовної групи, які приневолювали слов’ян, а з західного боку вже германські племена поширювали свої впливи на схід. Пайскер наводив розгорнуту аргументацію комплексного мовознавчого, історичного, культурологічного характеру. Проте більшість фахових слов’янських істориків (Л.Нідерле, А.Брікнер, Ф.Крчек та ін.), які відгукнулися на цю роботу, зазначаючи певну влучність аргументів та ерудованість автора, загалом відкинули основні тези його концепції.
М.Грушевський у 1911 р. вступив у дискусію, цілком підтримуючи попередню критику Пайскерових поглядів на початки державного життя слов’ян. У третьому виданні 1-го тому «Історії України-Руси» М.Грушевський, пишучи про еміграційні рухи та колонізаційні впливи, використав ті чи інші аргументи Пайскера, приймаючи чи критикуючи їх (К., 1913. – С. 245, 250, 255-256, 266, 273, 315, 354, 367).
…звісного історика-соціолога Юл[іуса] Ліперта… – Julius Lippert (1839 – 1909) – історик, соціолог та політик, детальніше див.: Österreichisches Biographisches Lexikon. – Graz, 1957. – Bd. 5. – S. 235 f.
…студії Ліперта на ту ж тему (Die Knechtschaft in Böhmen) – див.: Die knechtschaft in Böhmen. Eine streitfrage der böhmischen socialgeschichte. Gegen herrn Julius Lippert, von J. Peisker. – Prag, 1890.
…ідучи слідами Новаковича (Село, 1891)… – див.: Новаковиh Ст. Село. Из дела «Народ и земльа у старой cnpcкoj држави». – Београд, 1891. – – VIII + 261 с.
Важніша література вказана в І т. моєї «Історії України[-Руси]» – перелік та огляд літератури про задругу див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1913. – Т. І. – 3-є вид. доповн. – С. 353-354.
Господарські відносини сучасного Туркестану… – в часах М.Грушевського Туркестан – назва території в Середній та Центральній Азії, населеній тюркськими народами. Східний Туркестан – провінція Західного Китаю, Західний Туркестан – середньоазійська територія Російської імперії, східна частина Афганістану. У 1867-1917 pp. окремо виділилось Туркестанське генерал-губернаторство (з 1886 – Туркестанський край), а також васали Російської імперії – Хівинське та Бухарське ханства.
Виступаючи проти іранства скитсько-сарматських племен, вважає він їх іранізованимн турко-татарами… – сучасні дослідники та етнологи в переважній більшості виступають за іранський етнічний характер сарматських та скіфських племен.
…деяких звістках (Ефора і Псевдо-Цезарія Назіанзького)… – Ефор (Éphoros) (близько 405 – 330 до н. є.) – давньогрецький історик. Праця Ефора «Історія» (в 30 кн., остання написана його сином – Демофілом), що дійшла до нас у фрагментах, викладала історію грецького світу, включаючи грецькі колонії. Для Ефора характерні негативне ставлення до сучасної йому цивілізації та ідеалізація життя й моралі «варварських» народів, див.: Barber G.L. The historian Ephorus. – Cambridge, 1935.
У саксонських далемінців… – гілка полабських (лужицьких) сербів, що осіла на лівому березі Лаби; в історичних джерелах фігурують також як «Daleminci. Dalemici, Glomaci, Talaminzi etc.». Від часу завоювання Карла Великого на початку IX ст. боролися з німецьким наступом. На початку XI ст. після польсько-німецькоі війни їхня територія була спустошена. Після цього почалася германізація далемінців, що фактично була завершена в кінці XIII ст.
…аналізує Пайскер звісний ритуал інтронізації герцогів хорутинських і чеську легенду про Пршемисла… – хорутанські або каринтські герцоги – правителі Карантанії (знаходилась на території суч. Словенії, однойменної території в Австрії). Герцогство було утворене в 976 p., коли німецький імператор Отгон II з Карантанії та кількох марок, в яких переважало слов’янське населення, утворив герцогство Велика Карантанія. На початку XI ст. воно розпалось на феодальні області – Каринтію, Крайну, Каринтійську марку (пізніше Штирію).
А також йдеться про легенду про заснування правлячої князівської родини Прше-мислідів та чеської столиці Праги, що дійшла до нас від перших чеських хроністів (Косьми Празького та ін). Після приходу чеського народу на «землю обітованну», у межиріччя Лаби та Влтави, правителем став мудрий Крок. Після себе він залишив трьох дочок, одна з яких, Любуша, стала керувати народом. Проте в якийсь момент на неї зійшов пророчий дар, і вона вирішила, що чеському народу потрібен правитель-чоловік. Любуша наказала своїм людям піти в поле та знайти там людину, що оре землю. Саме він – Пршемисл-орач, – женившись на Любуші, став першим чеським князем, засновником династії.
…приймає Ед[уард] Майер в «Gesch[ichte] d[er] Altertums»… – див.: Mayer E. Geschichte der Alterthums. – Stuttgart, 1884-1902. – Bd. 1 – 5.
…здані до актів теорії – Погодінську «розсипану колоду карт», Цейсові і Реслерові гадки про рух слов ‘ян до балканських земель під впливами аварських походів – перегляд літератури та критику Погодінської теорії М.Грушевський зробив в окремому історіографічному екскурсі, доданому до тексту 1-го тому «Історії України-Руси» (К., 1913. – 3-є вид., доповн. – С. 551 – 556).
..текстах Йорнанда… – йдеться про готського історика, більше відомого під ім’ям Йордан.
Рецензія на Пайскера в 28 т. «Mitteilungen des Instituts fiir österr[eichische] Gesch[ichtsforschung]» і на Допша в «Jahrbücher f[ür] Volkswirtschaft» Шлюсера – див. досить грунтовні рецензії на роботу Пайскера:
Rachwal F. [Rec: J. Peisker, Die älteren Beziehungen der Slaven zu Turko-Tataren und Germanen und ihre sozial-geschichtliche Bedeutung] // Mitteilungen des Institute für österreichische Geschichtsforschung. – Wien, 1907. – R. XXVIII. – Z. 4. – S. 670 – 680; Beer A. [Rec: J. Peisker, Die älteren Beziehungen der Slaven zu Turko-Tataren und Germanen und ihre sozial-geschichtliche Bedeutung] // Listy filologicki. – Praha, 1907. – R. XXXIV. – Z. 3-4. – S. 298-309; Krček Fr. Teorya Peiskera о niewoli praslowiańskiej w świetle krytyki // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1908. – R. XXII. – S. 640-657.
М. Капраль
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 197 – 216.