Дрібні рецензії 1905 р.

Михайло Грушевський

Д.Иловаиский. Вторая дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому и болгаро-гуннскому. М[оск]ва, 1902, ст. 106

Д[обродій] Іловайський від довшого часу уважає своїм обов’язком стояти на сторожі антинорманізму й реагувати з сього становища на всякі важніші новини в історіографії давньої Русі. Робить се він дійсно з великою енергією, але малою науковістю, так що більше дискредитує антинорманізм, як його боронить. Ся брошура містить рецензії й замітки, друковані в 1888 – 1902 [рр.] з поводу ріжних нових видань. Деякі гадки, розкидані принагідно, можуть мати деякий інтерес для спеціалістів, загалом же взявши книжка дає мало для справи початків Русі і досить тяжко читати сю дрібну й малохосенну полеміку.

Wł. Demetrykiewicz. Groby wykute w skałach Galicyi wschodniej, pod względem archeologicznym (Materyały antropologiczno-archeologiczne i etnologiczne, т. VI, c. 51 – 91 + VI таблиць)

Про скальні печери й городки Східної Галичини багато писано, але з сильною домішкою фантазії – в них бачили оселі передісторичних часів, поганські святощі й храми й т. ін.

Ладячи ІІІ т. своєї “Історії України”, я відвідав найбільше популярний з сих пам’яток – городок Бубнища, й переконався, що про передісторичну будову в теперішній формі мови бути не може, й підніс се в спеціальнім екскурсі т. ІІІ на с. 504, де вказав також на аналогію сього городка з скальними монастирями середнього Дністра. Якби проф. Деметрикевич познайомився був з сказаним тоді мною, не прийшлося б йому наново робити те відкриття, яке він робить, доводячи історичний характер бубнищської й інших конструкцій та зближаючи їх з печерами середнього Дністра. Він знайшов би в тім томі також вказівку на печеру в Синевідську, де ми маємо найстаршу традицію про монастир, і т. ін.

Але за всім тим праця проф. Деметрикевича зістається корисною вкладкою в археологію Галичини. Він описав докладно з автопсії кілька печер і скальних городків, про інші зібрав відомості й літературу (хоч і не зовсім повну), постягав і з рукописних матеріалів (з паперів Шнайдера, з нотаток Бельовського) також дещо інтересне й дав корисний огляд скальних будівель Східної Галичини.

П.В. Голубовский. Где находились существовавшие в домонгольский период города: Воргол, Зартый, Оргущь, Сновск, Уненеж, Хоробор? (ЖМНП, 1903, [кн.] V, с. 111-135).

А.И. Бунин. Где находились города Липецк и Воргол, а также и другие места, упоминаемые в летописях под 1283-1284 гг. (Труды XI археол[огического] съезда [в Киеве], [1902], [т.] II, с. 66 – 71).

Н.И. Троицкий. Село Городище, Кашир[ского] у[езда] Тульской губ[ернии ] – древний город Лопастня и монастырь св. Николая чудотворца, четырех церквей (ibid[em], с. 126 – 136).

В.Е. Данилевич. Донецкое городище и город Донец, историко-археологический очерк (Археологическая летопись Юж[ной] России, 1904, [т.] IV, с. 183-197).

В.Г. Ляскоронский. О местоположении летописного города Родни (ЖМНП, 1904, [кн.] IV, с. 3 2 3 -3 3 4)

Стара Русь останніми часами рішучо вийшла з ласки не тільки у публіки, але і в учених кругах. Роками приходиться чекати якоїсь більшої праці, а й менші стрічаються нечасто. Сим разом хочу обговорити кілька статей з останніх років до історичної географії давньої Русі.

Стаття проф. Голубовського між ними найбагатша змістом, хоч не виходить з границь дрібного досліду. Автор подав виводи про місце вичислених в титулі осад, і ще кількох (Глібль, Всеволож). Не всі сі виводи нові, не всі однаково важні й позитивні. Про Воргол, напр., повторено старий вивід, против котрого якраз Бунін підніс заміти в своїм рефераті на Київськім з’їзді (як нижче), і проф. Голубовський на них не реагує; старі виводи повторяються і щодо Всеволожа, Заритого, Орогощя. Місця Глібля, Заритого, Уненіжа, Хоробора локалізуються тільки гіпотетично, але з непотрібною в таких разах категоричністю. Цінний вивід дав автор щодо Сновська, використавши опись чернігівських границь, видану в “Документах арх[ива] юстиции”. На підставі ж її, комбінуючи її вказівки з літописями, автор справедливо вивів як границю Чернігівського і Новгород-Сіверського князівства в ХІІІ в. ріку Убедь. Але виводи його щодо сих границь в XII в. визначаються довільністю, і знов-таки непотрібно прибрані в категоричні форми.

Д[обродій] Бунін на підставі докладної аналізи поправив докладніше місце Липецька (чи Липовця) і підніс закиди против прийнятої локалізації Воргола, вказавши на згадку документа 1637 р., але не оцінив її відповідно: вона зовсім не дає категоричної підстави для означення місця Воргола і не усуває вповні можливості попередньої локалізації.

Д[обродій] Троїцький ближче аргументує вповні правдоподібний погляд Погодіна на місце м. Лопасні. Переважна частина його реферату, одначе, присвячена місцевій церкві, котрої старинність збиває він, та предметам, порахованим в церквах с. Городища.

Д[обродій] Данилевич в своїй цікавій статті уставляє тотожність Донецького городища з Донцем літописі і ставить питання про те, яка людність мешкала тут. Він прихиляється до гадки, що тут була турецька колонізація, і зв’язує з тим назву “Шаруканя-города”, як, мовляв, зветься се городище в народі. Сей вивід, одначе, не переведений з відповідною докладністю, не обставлений аргументами, бо і сам автор, очевидно, не прийшов до сильного переконання в сій справі. Невиясненим лишається і те, оскільки автентичною і старою являється та назва Шаруканя-города.

Д[обродій] Ляскоронський виступає против погляду, що літописну Родню треба уміщувати десь на устю Росі до Дніпра й містить її на устю Росі до Тетерева в околиці села Заруддя. Аргументи дотеперішнього погляду він уважає хисткими, але ті, які висуває він на своїм, треба признати вповні фантастичними. Вповні фантастичний вивід, що Ярополк, стративши Київ, вповні природно мусив шукати опори в землі деревлян (противно, дуже ризиковно); що устя Росі було на печенізькій території, що за Ярополком була нагінка і він мусив зачинитися “в якімсь ізольованім пункті, бо погоня його наздогонила”, і т. ін. Не удається йому погодити свою теорію із оповіданням літописі про раду Варяжка. А вже зовсім дивне зближування Родні з Рудами, Руднями і тому подібними назвами Деревлянщини. Кілька історично-географічних виводів, які він дає принагідно (Обрамль міст – Абрамівка, Звиждень – Макарів) теж не визначаються доказовою силою.

Tadeusz Wojciechowski. Szkice historyczne jedynastego wieku. Краків, 1904, ст. 346+табл[иці]

Книжка містить дев’ять розвідок з історії Польщі XI в., переважно з відносин церковних, а також і політичних, писаних в звичайній манері автора, з замилуванням до штучних конструкцій і гіпотез. Принотовую її супроти того, що автор входить – хоч принагідно тільки – в сферу польсько-українських відносин. І тут найбільше інтересне з сфери церковних відносин: історія Любуського єпископства, гіпотеза про латинське біскупство на Русі за Болеслава См[іливого]. Се лише гіпотези, але інтересні.

Малоцінні натомість замітки автора про політичні польсько-українські відносини: вони зроблені без відповідного поглиблення, без відповідного обзнайомлення з літературою, повторяють часто перестарілі і безосновні погляди польських істориків (напр., автор тримається тої гадки, що Ростиславичі доперва в 1092 р. “почали здобувати для себе Червону Русь”, с. 36, і т. ін.).

В память двадцатипятилетия С.-Петербургского археологического института (1878 – 1903). Палеографические снимки с русских грамот преимущественно xiv века. Издание С.-Петербургского археологического института под редакциею А.И.Соболевского и С.Л.Пташицкого. СПб., 1903, in fol[io]

Укладчик збірника ак[адемік] Соболевський називає сю збірку першою пробою систематичного вибору палеографічного матеріалу:

“Вона, – каже він, – містить в собі взірці офіціального (або канцелярійного) письма майже цілої Росії XIV віку (з ближчими роками ХІІІ і XV в.), як північно-східної, так і полуднево-західної. Тут можна бачити уставне й півуставне письмо Москви, Новгорода, Пскова, Рязані, Смоленська, Полоцька, Вільна, Чернігова, Луцька, ріжних місць Галичини”.

Збірка дійсно містить взірці письма з сих країв (назвати їх Росією XIV віку можна хіба наслідком lapsus calam i [абсурдної помилки]), отже, дає матеріал дуже ріжнородний. Чи не буде претенціозно назвати її першою пробою систематичної збірки, то значить, признати несистематичними всі інші збірки, се вже інша річ. Завважу лише, що великою систематичністю й плановістю не визначається й ся збірка – багато в ній має характер припадковості. Не кажучи вже про досить припадковий порядок, в якім подані взірці, маємо тут з деяких місць і часу по кілька грамот, а деякі місцевості не заступлені зовсім. Введені деякі грамоти без означення місця написання, – значить, для такої колекції малоцінні. Видані наново деякі грамоти, вже публіковані в досить добрих факсіміле, отже, публіковані наново без потреби. Що більше, є грамоти зовсім непевні, фальсифікати по всякій правдоподібності, як грамота Витовта на Княжу Луку; деякі, не зовсім певні, потрібували б від видавців аргументації їх автентичності. Взагалі можна було пожадати більше пояснень плану і мотивів, з якими робили видавці свою збірку.

Але коли лишити на боці вимоги плановості й систематичності (може бути – вже ex post [опісля] приложені до розпочатої роботи), то належить признати видання в кождім разі корисним і цінним. Подано тут ряд факсіміле нових і інтересних взагалі, й спеціально для нас, бо українські землі (спеціально Галичина), завдяки заходам другого редактора збірки, Пташіцького, заступлені в сій збірці досить багато. Є кільканадцять грамот зовсім непублікованих – їх транскрипція подана осібно (дещо в відчитанні треба б поправити – от, напр., впав нам в око Бдешицкий, читай Гдешицкий в ч. 24, неможлива дата в ч. 13, і т. ін.). Декотрі видання в виказах їх поминені (от, напр., видання трактату з Казимиром у Стрончинського і Карського). Але се вже хіба дрібниці.

Лекции и исследования по древней истории русского права В.Сергеевича. СПб., 1903, ст. Ѵ ІІІ+664

В передмові зазначає автор, що з видань його “Лекцій” тільки видання 1883 і 1894 рр. і се третє вийшло під його дійсною редакцією й за них він відповідає. Видання 1894 р. було в своїм часі рецензоване мною (“Записки [НТШ]”, т. X); загальний характер праці, розуміється, лишився той сам. Вилучена з неї тільки історія оподаткування, що пішла до ІІІ т. “Древностей”*; натомість автор увів у се видання свою розвідку про “Р[уську] правду”, друковану в 1899 (і обговорену мною в т. XXXIV) – а, властиво, бачили ми вже сю статтю в складі “Лекцій”, вид[ання] 1899 p., котрого автор не признає за своє (див. про нього “Записки [НТШ]”, т. XXX); але в сім виданні ще не використані спостереження над “Р[уською] правдою”, висловлені автором при осібнім виданні сеї пам’ятки (як нижче). Передруковано в додатку і давнішу статтю про трактати з греками X в. Незміненими полишилися недокладні відомості про українську козаччину (с. 104 – 111), на які вказував я в обговоренні вид[ання] 1899 [р.]. Зате інтересні доповнення й спостереження знаходимо ми в розділах по історії карного і цивільного права – ш[анований] автор, напр., розвиває ширше спостереження над залежністю цивільного права “Р[уської] правди” від візантійського права. До книги долучено невеликий покажчик – річ все ще дуже рідка в російських виданнях. Покажчики літератури не визначаються повністю і в сім виданні.

Русская правда в четырех редакциях, издал В.Сергеевич. СПб., 1904, ст. 51

Автор не вдоволений з давнішого поділу “Руської правди” на параграфи й пропонує свій, опертий не тільки на студіях тексту, а й на автопсії рукописній – на уживанні кіноварних букв і інших старих способах інтерпункції. Не заперечую справедливості тих спостережень, але зміну нумерації не уважаю річчю доброю; вистало б дати новий поділ а linea, без зміни нумерації. Хай би уставилася вже якась одна, а то як кождий іншої уживає, переводити номери з одної системи на другу, цитувати назву кодексу і автора поділу – се неприємна річ і не причиняється до орієнтування. Се уживання нової нумерації навіть уймає практичну цінність приступного видання трьох текстів “Рус[ської] правди”: з кодексів Археографічної комісії, Троїцького й кн[язя] Оболенського, даного в сій книжечці автором.

В передмові автор, крім мотивування нового поділу нa параграфи, ще мотивує поділ “Р[уської] правди” на чотири редакції. При тім, як то кажуть, – ломиться в відчинені двері. Поділ “Р[уської] правди” на чотири редакції зовсім ясна й зовсім не нова річ. Такий поділ був прийнятий і мною, а огляд їх в ІІІ т. моєї “Історії [України-Руси]”, але для російських учених се все graeca sunt, non leguntur [досл.: написано по-грецьки, неможливо прочитати; тут: китайська грамота], і таким, правдоподібно, лишиться ще довго. Щоб не повторяти сказаного там, не входжу також і в оцінку висловлених в тій же передмові гадок автора щодо хронології редакцій та інших питань.

Курс русской истории проф. В.Ключевского, часть І. Москва, 1904, ст. 456 + 4.

Н.Рожков. Обзор русской истории с социологической точки зрения, часть первая – Киевская Русь (с VI до конца XII века). СПб., 1903, ст. 173.

Город и деревн я в русской истории (краткий очерк экономической истории России). СПб., 1902, ст. 84.

Книга для чтения по русской истории, составленная при участии профессоров и преподавателей под редакцией профессора М.В.Довнар-Запольского, том I. Москва, 1904, ст. VII+ 639 + 3 мапи

Незважаючи на різний характер і різну ціль сих видань, є між ними чимало точок стичності, що дають підставу злучити в однім спільнім огляді сі нові російські курси староруської історії.

“Курс” професора Московського університету Ключевського дає нам друковане, авторизоване видання його університетських лекцій. Перед кількома роками вправді вийшло його “Пособие по русской истории”, що містило в менше обробленій і коротшій формі його курс, але в передмові до свого нового видання автор вповні ігнорує попереднє і вказує мотив видання сього курсу “в недостатке, чтобы не сказать – отсутствии, доступных публике университетских курсов русской истории”, та усправедливляє тим замір видати свій курс, “бесспорно нуждающийся в обработке”. Курс, дійсно, в значній мірі полишений in crudo [в сирому вигляді]. Не тільки зістався поділ на лекції, фрази звернені до слухачів (річ, розуміється, другорядна), але – що дуже важно – курс позбавлений зовсім всякого наукового апарату, так що навіть чоловіку, досить добре обізнаному з матеріалом, часами нелегко зміркувати, на чім опирає автор свої виводи – переважно дуже загальні.

На 29 аркушах малої вісімки “Курс” містить дуже багато: загальний історіософічний і методологічний вступ, куди увійшов також огляд території з фізичного погляду (с. 1 – 78), аналіз Найдавнішої літописі (с. 79 – 110), огляд колонізації й формування Руської держави (с. 130 – 198), політичної, культурної й економічної еволюції її в XI – XII в. (с. 200 – 328), упадок Київської Русі, сформування Суздальсько-Володимирської держави й огляд її історії в XIII – XIV в.

Розуміється, при такім плані і таких розмірах книжки, вона досить мало відповідає тим поняттям, які ми звичайно привикли зв’язувати з поняттям курсу. Автор не тільки полишає на боці зверхню політичну історію, огляд устрою, систему й історію інститутів, але і з еволюції економічної й соціально-політичної, котрою займається ближче, виймає лише деякі питання, спиняючися на них ближче і розбираючи їх без всякої пропорції з планом і ціллю своєї праці. Так, напр., огляд економічної, соціальної й культурної еволюції XI – XII в. виповнює аналізу “Рус[ької] правди” і церковних уставів Володимира і Ярослава, і детальність сеї аналізи зовсім не відповідає загальному характеру книги.

Щоправда, сі розділи й становлять головний інтерес книги. Загальні гадки, розвинені автором у вступі, не визначаються ані оригінальністю, ані суцільністю. Погляди автора на процес формування Київської держави звісні з давніших праць, де вони були виложені часом навіть більш інтересно й докладно. Погляди ж автора на “Рус[ьку] правду” і церковні устави та гадки, висловлені ним з тої нагоди, оригінальні й інтересні.

Загалом взявши, вражіння від “Курсу” не відповідає тим надіям, які викликує ім’я найбільшого історика Росії. Се може походити від самого характеру книги: в “многолетних чтениях”, часто змінюваних, направлюваних, а не перероблених наново, гадки часто стираються, як монета від довгого уживання.

Нові здобутки науки не всюди використані (напр., в розділі про літопись); є погляди досить дивні як на теперішній час – напр., гіперкритичний погляд на стару етнографію (с. 119), гадки про слов’ян в Данії (с. 121), об’ яснення міграції в ’ятичів (с. 127) і т. ін.

З нашого погляду можна б зробити “Курсу” закиди й загальніші. Автор має досить дивні поняття на початки української народності (с. 349) і не підноситься ані трохи над традиційним підмішуванням поняття “русскої” історії поняттями великоруського народу і Російської держави (с. 27 – 28, 34), являючися при тім великим приклонником сеї державної ідеї (с. 39). Українська народність лишається поза межами його “русскої історії”. Може, зрештою, се й ліпше!

Доцент Московського університету Рожков, коли не помиляємося – ученик проф. Ключевського по університету, дійсно репрезентує “школу”, напрями й провідні ідеї Ключевського. Виразно зазначає він в титулі своєї праці ту вихідну точку, з котрої слідить історію Росії Ключевський, уважаючи історичну науку “історичною соціологією”, і дає в своїм курсі до певної міри коректив “Курсу” Ключевського. Коли в деяких питаннях Рожков розминається з ним і збиває його погляди дуже рішучо (хоч не називаючи Ключевського по імені) – напр., про вплив фізичних обставин на еволюцію східнослов’янських племен, значення торгівлі в процесі сформування Київської держави, й ін., – то знову в матеріалі, котрим Рожков оперує, в дуже багатьох поглядах, в освітленні фактів бачимо дуже тісну залежність його від свого професора.

Коли система курсу проф. Ключевського і його провідні ідеї не визначаються особливо виразними контурами, то в курсі його молодого ученика система визначається дуже різкими рисами і, висуваючися на перший план, вповні панує над матеріалом. З молодечим запалом, не зв’язаним тими численними ограниченнями, які звичайно висуваються при довшім, глибшім самостійнім студіюванні матеріалу, ділить він життя на категорії, систематизує явища, пильнує, аби одна категорія вповні згідно з теорією розвивалася з другої.

Не обійшлося при тім, розуміється, без натягань. Автор напр., легковажить собі колонізаційні зміни, зв’язані з фізичними обставинами; збиває значіння хліборобства й занадто підносить значіння скотарства в житті давньої Русі; на зеро зводить внутрішню торговлю, і т. ін. Найсильніше кидається в очі перевага теоретизування в розділі про психологію характерів, де дуже широко (аж занадто, як на конструкцію праці), розвинувши теорію головних психологічних типів, автор бере на виривки особу Мономаха й, представивши його дуже побіжною і поверховою аналізою, як чоловіка, позбавленого сильно зазначених психологічних прикмет, з того виводить “психическую неорганизованность” людей того часу!..

При всім тім праця Рожкова має свою цінність. Оригінальна система, що змушує автора зсувати різні факти з насиджених місць, повертати їх іншим боком, хоч би й догори ногами, корисна сею, певного рода “переоцінкою” матеріалу. Для чоловіка, що більше-менше панує над фактами, а не шукає в книжці перших інформацій, вона може бути і корисною й інтересною. Побажати лише, щоб автор самостійніше, глибше проробив джереловий матеріал і в світлі його ще “переоцінив” з часом і свої виводи та теоретичні конструкції.

Щодо схеми, то автор в своїй першій книжці (Город и деревня) також поминув українську історію, по схемі Ключевського; в другім періоді (XIII – XVI в.) вилучає він, як осібні типи, північні республіки, Московщину і “западную и юго-западную Русь” – отже, робить тут певну поправку до схеми Ключевського. Другий випуск, присвячений республікам і Московщині, вже вийшов, але ми відкладаємо його до дальшого випуску, що має бути присвячений “західній і полудневій Русі”.

Попередня книжка автора – “Город и деревня” стратила свій інтерес для нас з виходом “Обзора”, бо огляд економічного життя “Київської Русі” увійшов в “Обзор” в розширеній формі.

Книжка, видана Д[овнар]-Запольським, пригадує подібну хрестоматію, видану 1898 р. в Москві ж під редакцією Сторожева. М іж ними є, одначе, значні різниці. Книга Сторожева містила переважно виїмки з давніших праць, в більшій часті – різних авторитетних учених, характеризуючи їх погляди їх власними словами; книга Д[овнар]-Запольського в більшій часті складається з статей, написаних ad hoc [з цього приводу], більше або менше самостійно людьми більше або менше спеціально приготованими. На тім пункті мала книга Сторожева для читача більшу вартість, і думаю, що там, де можна з писань майстрів річи вибрати відповідні огляди, ліпше їх дати, ніж заступати статтями, написаними на підставі праць таких майстрів. Зате книга Д[овнар]-Запольського має перевагу в більшій ріжнородності програми – і в більшій приступності переважної часті статей. Тимчасом, як книга Сторожева займалася головно суспільно-політичним устроєм Київської держави, книга Д[овнар]-Запольського дає багато місця історії іноплеменної колонізації, археології й історії культури.

Розуміється, повну пропорцію в виборі й представленні в такій хрестоматії задержати майже неможливо. Мало потрібними видаються кілька статей, присвячених поодиноким князям – або було дати таких статей більше, так щоб вони дали певну систему, або зовсім не давати. Зрештою, не знаючи, як буде поділений матеріал між сим і дальшими томами, не можемо оцінити відповідно програми сього тому. Щодо вартості поодиноких статей, то вона, розуміється, не однакова. Є передруки давніших статей – напр., Антоновича про староруський побут по нахідкам могил, Голубовського про хозар, Завитневича про Святослава; є статті, написані ad hoc спеціалістами, – як Кулаковського про грецьку колонізацію Чорномор’я, Смірнова про фінські племена і волзьких болгарів й ін., але єсть і чисто компілятивні.

На статті, присвяченій соціально-політичній еволюції давньої Русі, слідний значний вплив поглядів того ж Ключевського. Деякі статті, очевидно, писані його учениками, або людьми, що стоять під сильним впливом його курсів. Се зв’язує сю книжку певною внутрішньою зв’яззю з попередніми курсами.

Друга спільна прикмета – се трактування давньої Русі en bloc [загалом], без різниці в житті й відносинах поодиноких земель. В книжці, редагованій вихованцем “київської школи”, автором “обласної” монографії, такий крок назад трохи дивний.

Так само особливо в сій книжці вдаряє іще одна прикмета, спільна всім отсим працям, – ігнорування наукової літератури на українській мові. Для старої Русі є на сій мові праці, які, може б, і потрібні були бути знані тим, хто забирається до студій над нею. Та коли в курсі Ключевського, взагалі позбавленого всякого апарату, се ігнорування не так може дивувати, то в хрестоматії, зладженій київським вихованцем і професором, при участі численних київських учених, воно стає вже досить дивним, навіть пікантним, а то тим більше, що при такім рішучім замовчуванні сеї літератури подекуди можна в сій збірці бачити сліди досить близької знайомості з українськими працями, досить уважного і пильного користування ними – хоч в покажчиках літератури їх і не згадано ніде.

Радзивиловская или Кенигсбергская летопись,

т. І: фотомеханическое воспроизведение рукописи, т. II: статьи о тексте и миниатюрах рукописи (Издание общества любителей древней письменности, ч. C XV III). СПб., 1902, т. I ненумеров., т. II ст. 127, вел. 8°.

В.И.Сизов. Миниатюры Кенигсбергской летописи, археологический этюд (Известия отд[еления] рус[ского] языка [и словесности], 1905, [кн.] I, с. 1 – 5 0 + 2 табл[иці])

Петербурзьке товариство “Любителей древней письменности” давно вже зробило собі репутацію своїми незвичайно коштовними, але недобре вибраними виданнями. Нинішнє видання – одно з найдорожчих (звиш 250 великих карток фототипій на дві сторони), виконане завдяки спеціальним жертвам, також не стоїть своїми результатами ні в якій сорозмірності до вложених коштів. При всій своїй коштовності, воно, як фототипічне, не віддає кольорів оригіналу (кольорами зроблена лише одна картка, для прикладу, мабуть), а з тим і властива ціль видання не осягається. Репродукція не віддає ріжниці в кольорах ліній, з яких можна розріжнити раніші й пізніші контури (як нижче), а з тим і всякі досліди можливі й далі тільки на оригіналі, а не на сій репродукції.

До репродукції рукописі долучені розвідки: Шахматова “Описание рукописи” (с. 1 – 17) і “Исследование о Радзивиловской или Кенигсберской рукописи” (с. 18 – 114) і Кондакова “Заметка о миниатюрах Кенигсбергского списка начальной (sic) летописи” (с. 115 – 127).

“Исследование” Шахматова служить продовженням його давніших праць: “Древнейшие редакции Повести временных лет”, 1897 (обговорена була мною в “Записках [НТШ]”, т. 34) і “Общерусские летописные своды”, 1901 (обговорена мною в т. 59) і старається далі ввести нас в історію літописання XII – XIII в. На підставі порівняння Радивилівського кодексу з іншими автор реставрує цілий ряд нових літописних компіляцій: трьох володимирських – з 1185, 1192 і 1214, літописі ростовської, переяславської (Переяславля суздальського), компіляції Переяслава руського з XII в. і якоїсь компіляції галицько-волинської: “Летописець руских царей”.

Em barras de richesses! Можна дивуватися інгеніозності автора, що так легко комбінує філіацію рукописей й сі затрачені компіляції, потрібні йому для зв’язання докупи приступних нам кодексів, але легкість і гіпотетичність сих конструкцій змушує до певної резерви супроти їх результатів, тим більше, що й сам автор дуже легко змінює свої комбінації з часом, на жаль, – навіть не зазначаючи в пізніших працях тих модифікацій і часто полишаючи в сумніві читача, чи має він комбінувати новіші виводи автора з давнішими, чи має уважати ті його давніші виводи змодифікованими і відкиненими тими новішими.

З комбінацій сеї новішої праці для нас інтересний передовсім вивід дати і обставин другої редакції найдавнішої літописі (с. 80 – 84), правдоподібніший, ніж який він дав в попередній праці. Сю редакцію він зве переяславською й припускає, що вона в Переяславі була ведена далі протягом цілого майже XII в., і відси записки перейшли в володимирську компіляцію, а потім, через цілий ряд інших – до Київської (с. 75 – 80, 84 і 88). Все се, розуміється, дуже гіпотетично. Київську літопись Суздальська, по гадці автора, використала в редакції 1175 р. (с. 86). Гіпотеза про “Летописець рус[ских] царей” тут більше не аргументована (с. 3), й над нею спинятися не будемо.

Натомість мусимо рішучо виступити против гадки автора, мовби митрополича компіляція 1305 р. послужила джерелом для волинської компіляції типу Іпатського кодексу (с. 56, 66). Ся гіпотеза ще неможливіша, як висловлена в попередній праці, про перероблення тої волинської компіляції за поміччю чернігівської. Вже сам механічний спосіб прилучення Галицької літописі до Київської виключає гадку про якесь перероблення цілої компіляції при кінці XIII чи на початку XIV в. Незвичайна бідність звісток про інші землі, окрім Галичини й Волині в XIII в. – так само. Автор повинен ближче познайомитися з Галицько-волинською літописсю.

Нинішню рукопись Радивилівського кодексу автор, за Ліхачевим, датує кінцем XV в., але уважає її рукописсю з суздальських країв. Описуючи її видання 1767 р., не спиняється, на жаль, на екстраваганціях сього видання, між якими є й інтересні (напр., посольство папи до Романа). З принагідних заміток занотую гадку (с. 32), що ідея царя-самодержця «возникла на юге древней Руси».

Щодо мініатюр Рад[ивилівської] рукописі, то Шахматов думає, що вони взяті з ілюстрованої переяславської компіляції XIII в. (1216 р.). Менш рішучо висловлюється в тім напрямі Кондаков. Він датує оригінал мініатюр XIII віком (с. 118), признає йому візантійський характер [з принагідних заміток занотуємо нову теорію автора щодо Мономахової шапки – “о греко-славянскомъ или, точнее, балканском происхождении” її (с. 120).], але в останній третині Радивил[івської] рукописі бачить західні впливи, які толкує зв’язями Суздальської Русі з Галичиною, а навіть і Польщею в XIII – XIV в., і висловлює надію, що сі елементи

“не навеяны влияниями западных иллюстрированных хроник, но передают в немногих, зато живых своею реальностью чертах связь западно-славянского мира с Суздальскою Русью XIII – XIV столетий” (с. 126 – 127).

Сі здогади, висловлені на підставі, очевидно, дуже побіжної знайомості з мініатюрами, і то з репродукціями, вповні збиває детальніша аналіза мініатюр, зроблена Сізовим і опублікована по його смерті в останній книжці органа Петербурзької академії. Сізов вказав, що в мініатюрах треба розріжняти рисунки первісні, роблені пером, брунатним атраментом, яким писана і рукопись (серед них він розріжняє руку трьох артистів – три манери); другу серію – пізніші перемалювання зроблені пензлем, чорним тушом; нарешті – дрібніші додатки вишневим атраментом. Тільки перша манера первісного рисунка показує у майстра добру знайомість з візантійськими взірцями і східнослов’янським життям; щодо другої і третьої манери сього рисунка, то автор лише гіпотетично вважає їх роботою “руських” майстрів. Одначе вже в рисунках першої манери видко користання з німецьких взірців XV в. Малюнки тушом автор уважає роботою німця, бо вони показують повне незнання тубільного життя і рисунків місцевих типів. Аналіз деталів, переведений автором, показує залежність мініатюр від німецьких взірців справді вповні наглядно.

Таким чином, користання з мініатюр для східнослов’янської археології можливе тільки при великій обережності, при неминучих Vorstudi-ях [попередніх дослідженнях]. І воно можливо тільки на підставі оригіналу. В нім бодай місцями можна виріжнити з-під пізнішого рисунка тушом і його густих фарб початковий рисунок пером і його легші й прозоріші фарби. На репродукції відріжнити їх неможливо. І тому великі кошти, вложені в се видання, показуються викиненим грошем.

А.А.Шахматов. О так называемой Ростовской летописи. Москва, 1904, ст. 172 (відбитка з “Чтения общества истории и древностей”)

Ак[адемік] Шахматов аналізує літописну компіляцію, звісну в рукописній збірці XVIII в. Московського архіву мін[істерства] справ заграничних під нічим неоправданою назвою Ростовської літописі. Уже по видрукуванні сеї праці автор познайомився з іншою, подібною, але старшою компіляцією, в аналогічній рукописній збірці Петербурзької] публічної бібліотеки, з XVI в. (кодекс Дубровського). Порівняння сих двох версій привело автора до таких виводів (с. 170):

В основі Ростовської літоп[исі] лежить московська офіціальна (великокняжа) компіляція, котру автор датує 1480 р. (кінчиться р. 1479). Ся ж компіляція лягла в основу Воскресенської і Никонівської компіляції, і тим пояснюється ся дуже близька подібність сих компіляцій до р. 1479. Крім того, “Ростовська літопись” використала також Новгородську компіляцію, зроблену десь в 1540-х pp. і доведену до 1539 р. Сю компіляцію використала компіляція кодексу Дубровського, і тим поясняється тотожність її з Ростовською літописсю в pp. 1480 – 1539.

Автор переводить докладне порівняння Ростовської літописі з Воскресенською (сі дві компіляції дуже близькі між собою до р. 1479) (с. 18 – 42); екстраваганції Ростовської літописі автор толкує запозиченнями з тої новгородської компіляції 1539 р. і сю гадку підпирає тим, що вони читаються і в компіляції Дубровського. Між ними інтересні особливо кілька записок про литовські події (с. 13 – 14 і 22), що сходяться з генеалогічною статтею тієї ж історичної збірки; є інтересні відміни в кількох інших записках (про родинні відносини Ярослава Святополковича, про похід Ярослава за Дон, в редакції “Житія Михайла чернігівського” і т. ін.). Менш деталічно, лише exempli gratia [задля прикладу], переведено порівняння з Никонівською компіляцією (с. 48 – 50). Частину Р[остовської] літописі від р. 1480 до 1539 автор видрукував в цілості.

Аналіза компіляції, дана автором, вказання і наведення екстраваганцій і варіантів, річ дуже корисна. З його книжки ми можемо користати з одної літописної компіляції більше. З сього погляду опублікування варіантів і екстраваганцій я уважаю річею особливо цінною. Виводи ж автора щодо генези, щодо тих гіпотетичних компіляцій – як московська 1480 [р.] і давніша 1472 p., що, мовляв, увійшла до неї (с. 48 і 65, – не зовсім ясним лишається мені, чи автор кладе в основу Воскр[есенської] л[ітописі] компіляцію 1472 чи 1480 p.), новгородська 1539 р. і т. д. – річ більш проблематична.

Я висловляв уже з поводу давніших публікацій автора гадку, що поки нам приходиться опиратися на самих лише спостереженнях, часом дуже дрібних, зроблених автором на підставі рукописних компіляцій, отже, неможливих до сконтролювання, конструкції автора – в котрих він любується, мають вартість гіпотетичну. Нинішня розвідка служить найліпшою ілюстрацією тому: переглянувши по видрукуванні розвідки іншу, невидану компіляцію, автор був змушений відкликати добру половину своїх виводів (с. 169 – 170); се дуже добре свідчить про наукову совісність автора, але заразом – і про передчасність його конструкцій, поки маса історичних компіляцій навіть не описана, хоч трохи докладно, не то що не видана.

Полное собрание русских летописей, изданное имп[ераторскою] архео графическою комиссиею, т. XIII, перва я половина. СПб., 1904, ст. V + 302, 4°

Маємо вже й докінчення Никонівської компіляції – сей випуск містить її остатню частину, р. 1505 – 1558; в другім випуску XIII т. вийдуть пізніші літописні записки, що продовжують Никонівську компіляцію для pp. 1558 – 1567, а в т. XIV – інші екстраваганції – “Житіє царя Ф едора”, “Новий літописець”* і т. ін.

З закінченням треба буде подумати про покажчики. Як відомо, розпочатий покажчик обіймає лише перші вісім томів “Пол[ного] собр[ания] [русских летописей]” (тепер заповіджено докінчення сього покажчика); Никонів[ська] компіляція повинна дістати свої осібні індекси.

Н.П.Павлов-Сильванский. Символизм в древнерусском праве (ЖМНП, 1905, VI, с. 339 – 365)

Автор, виступаючи против старої гадки Неволіна про брак символічних форм в староруськім праві, дає перегляд звісних йому символічних форм і виводить, що символіка мала місце в староруськім праві, подібно, як в германськім, і визначається взагалі близькістю до германського права.

Безперечно, символіка ся заслуговує більшої уваги, ніж яку досі на себе звертала, і перегляд автора може дати початок більшого заінтересування сею справою серед юристів. Як сам автор зазначає, його перегляд не вичерпує матеріалу. Напр., вповні незвісним зістався йому матеріал з українських земель, що звертав почасти на себе увагу і в літературі (напр., спостереження д-ра Охримовича над присягою під дерном, розвідка Фотинського про символіку “братотворенія”, й ін.). Дещо з наведеного автором притягнено непотрібно (напр., епізод з соломою з життя Володимира Васильковича), чимало поминено (напр., такі вирази воєнного права, як взяття “на щит”, “копіємь”, або численні символи з родинного права, як краяння сира, в’язання рук, і т. ін.).

Справедливо акцентує автор потребу порівняного студіювання староруського права, вказує на близьке споріднення з старогерманським, що толкується загальною близькістю слов’янського племені з старогерманськими (автор покликається на звісні досліди Ляйста над індоєвропейським правом). Все се ідеї, котрих приложення до студій староруського права було б дуже корисним і пожаданим.

Г.Тельберг. Несколько замечаній о междукняжеских снемах в древней Руси (ЖМНП, 1905, VI, с. 232 – 238)

В невеличкій статейці своїй автор порушує досить важне питання староруського устрою, досі мало студійоване – князівські з’їзди. Він виступає против погляду Ключевського, що бачить в них певний орган загальнодержавної управи, та розбиває гадку Сергеєвича, доводячи, що з ’їзди були лише певною формою княжих переговорів, які зовсім не ограничували свободи учасників тих переговорів.

В такім розв’язанні, однак, лише половина правди. Ми бачимо часами змагання піддати під компетенцію з’їзду права поодиноких членів княжого союзу; знаємо, що князі признавали за собою право судити членів свого союзу за провини (“оже князь извинить…”). Що з тих з’їздів не виробилося організованої, регламентованої інституції, се правда…

Виснувавши свою гадку, автор старається довести, що терміном для княжих з’їздів “юридического характера”, з ціллю “ряди учинити”, був “снемъ”. Але в дійсності слово се мало загальне значіння зібрання, з’їзду, і так, напр., в галицькій літописі читаємо: “снемъ бо бѣ рѣченъ всимъ воємь воєвалнымъ приѣхати има ко граду” (Іпат., с. 546).

А.А.Шахматов. Толковая Палея и русская летопись. СПб., 1904, ст. 74 (відб[итка] з збірн[ика]: Статьи по славяноведению, І);

П.Заболотский. К вопросу об иноземных источниках “начальной летописи ” (Рус[ский] филол[огический] вестн[ик, 1901], ст. 1 – 32);

Н.Никольский. К вопросу об источниках летописного сказания о св. Владимире (Христианское чтение, 1902, VII)

Всі отсі статті займаються головно питанням про теологічно-полемічні статті, введені в оповідання літописі про Володимира. Заболотський піддає критиці розповсюднені погляди в сій справі й порівнянням текстів доводить, що між літописсю і текстами “Толкової Палеї” занадто великі ріжниці, аби можна уважати “Т[олкову] Палею” джерелом літописі; що “исповеданье веры”, вложене в уста Володимира, рішучо ріжниться від “исповеданья” М.Сінкела, включеного в “Изборник” 1073 p., і має “пів-аріанські” прикмети. Переглядаючи гадки про інші джерела літописі, висловлює також скептичні гадки.

Никольський вказав, що слово філософа, включене в літопись, існує осібно в досить подібній версії п[ід] т[итулом] “Слово о бытіи всего мира” і ще ближче – як фрагментарне “Слово изъ Палеи выведено на Жиды”.

Шахматов, одначе, уважає сі слова пізнішими компіляціями, а літописне слово філософа виводить з написаної в Болгарії повісті про охрещення Бориса, що по його гадці послужила за взір автору літописної повісті про Володимира (завважу, що він уважає сю повість складовою частиною найдавнішої версії літописі – “древнейшего летописного свода” по його термінології – с. 23). Про се заповідає він осібну розвідку, а в сій праці свого погляду ближче не мотивує. Подібності між літописсю і “Палеєю” він толкує тим, що літопись користала з т. зв. хронографічної версії “Палеї”, переробленої вже на руськім грунті. Первісна редакція “Толкової Палеї” і сеї хронографічної Палеї, по гадці Ш[ахматова], з’явилися в Болгарії, а вихідною точкою їх він кладе диспути Кирила з жидами; ріжниці між “Палеєю” й літописсю взагалі вдаються йому маловажними.

Я принотовую лише сі погляди, бо не можу вважати їх чимсь більшим, як етапами в розвої сього питання, що тепер доперва розроблюється (пор. праці Істріна, Михайлова, К.Істоміна й ін.). Sub iudice lis est [це питання треба ще досліджувати]! З подробиць принотую, що Ш[ахматов] уважає Сильвестра ігуменом Михайла Золотоверхого, а не Видубицького (с. 21), ближче не мотивуючи такої відміни від звичайно прийнятого погляду.

Dr. Stanisław Kutrzeba. Starostowie, ich początki і rozwój do końca XIV w. (Rozprawy wydz[iału] hist[oryczno]-filoz[oficznego], t. 46, 1903, ст. 231 – 348)

В незвичайно занедбаній історії польської адміністрації історія старостинського уряду становить один з кардинальних моментів, і названа тут монографія молодого краківського ученого (властиво – перша наукова монографія в сім питанні) стає важною вкладкою в історію польського державного устрою. Не можна вправді сказати, аби вона вповні відповідала вимогам, які б можна її поставити. Систематизм в ній рішучо переважав над прагматизмом.

Скільки улегшує роботу автора се подроблення питання на історію поодиноких компетенцій старостинського уряду, се вирвання його з сучасної системи управи, в нерозривній зв’язі, з котрою сей уряд в дійсності жив і розвивався, – стільки ослабило дослідження живої еволюції сього уряду в сім живім окруженні. Кілька слів про генезу старостинського уряду, уміщених при кінці IV розділу, ледве чи кого вдоволить, і певною несподіванкою ударяє голословне заперечення зв’язі польського старостинського уряду з чеським – про котрий при тім же автор не подає ніяких відомостей. Так само кілька сторін (с. 310 – 314), де подано загальний образ адміністрації в XIII і перелому в ній, довершеного в XIV в., і поодинокі замітки про відносини старостинського уряду до інших – не заступлять образу його еволюції в тогочасній системі управи. Шкода також, що автор ігнорує літературу предмета в своїм викладі. Для нас, україністів, депреціонує сю працю виключення з досліду руських земель. Всього отсього, одначе, не маємо права вимагати від автора; будемо вдячні й за те, що дав він.

Праця поділена на п’ять розділів. Перші три збирають відомості про старостів від початку до кінця XIV в. і спеціально займаються старостами Великопольщі. Розділ IV подає кілька загальних заміток про генезу й розвій старостинського уряду. Розділ V займається спеціально Малопольщею.

И.В.Якубовский. Земские привилеи Великого княжества Литовского, часть вторая. Критический разбор текстов областных привилеев (ЖМНП, 1903, VI, с. 245 – 303)

Перша частина сеї статті, друкована в IV книжці ЖМНП за 1903 р., була зараз по виході обговорена нами в 54 т. “Записок”, і там я вказав на малу позитивну вартість виводів автора, зроблених без знайомості з автентичними текстами привілеїв. В слабшій мірі сей закид можна б повторити і про сю другу частину: автор міг би потрудитися заглянути по деякі тексти до Литов[ської] метрики замість того, аби, напр., не знаючи змісту дорогичинського привілею 1547 р., здогадуватися про сей зміст (с. 352) або коригувати лихе видання волинського привілею 1501 р. в АЮЗР іншим лихим виданням Леонтовича (с. 287). Але що в переважній часті автор оперував добрими виданнями дохованих текстів, тож се не багато шкодить його другій статті.

Ся друга частина його праці справді посуває справу аналізи земських привілеїв В[еликого] кн[язівства] Литовського, для котрої попередня праця – М.Ясинського, зайнята головно систематикою, мало що зробила. Особливу увагу д[обродій] Якубовський звернув на привілей полоцький і дав справді інтересну пробу реконструкції її ріжних верств – аж до основного підкладу, “ряду” полочан з литовськими князями 1-ї пол. XIV в. (сі реконструкції подає автор в додатках). Інші привілеї автор трактує побіжніше, в тім і найбільш інтересні для нас – київський і волинський. Та хоч для історика права В[еликого] кн[язівства] Литовського сі привілеї не так інтересні, як полоцький, але все-таки варті докладнішої аналізи – й повинні дочекатися її. Дещо тут автор кинув без відповідної аргументації й розваги. Але є й справедливі помічення, за які повинні йому бути вдячні дальші дослідники.

Ludność wieśniacza ziemi halickiej w wieku XV, napisał dr. Szymon Rundstein (Studya nad historyą prawa polskiego wydawane pod redakcyą Oswalda Balzera, t. II, zesz. 2), Львів, 1903, ст. 47

Досить маловартна праця. Автор головно оперує 12 т. “Akta grodzkie і ziemskie” і збирає в систему їх звістки про ріжні категорії селянства, їх обов’язки, право переходу, юрисдикцію. Притім не показує ані особливої ерудиції, опираючися все на праці проф. Линниченка, ані комбінаційної бистроти, ані глибшої аналітики. Місцями лише робить він дрібніші поправки до виводів Линниченка. Проби якихось здогадів для пояснення темних точок досить рідкі і не всюди щасливі; переважає механічне нотування чи систематизування звісток.

Русско-еврейский архив.

Документы и материалы для истории евреев в России, т. III. Документы по истории польских и литовских евреев (1364 – 1569), СПб., 1903, ст. VIII + 260 + XVII

Ся книжка, прикрашена портретом і факсиміле пок[ійного] проф. Бершадського, містить матеріали, зібрані ним, – як доповнення і продовження його документів і регестів по історії литовських жидів. Тут видано першу половину сих матеріалів – решта заповідається в томі четвертім “Русско-еврейского архива”.

Невеликий сей збірничок (близько третини його займають просторі змісти, подані на вступі кождого документа, – очевидно, з ціллю заступити ними потребу читання самого документа для осіб, слабше обізнаних з середньовічною латиною) – містить в собі 177 чисел, переважно поданих in extenso документів. Є тут дещо документів з Литовської метрики, що доповняють собою згадану збірку Бершадського, переважна ж більшість взята з актів Коронної метрики (варшавської) і дотикає жидів коронних. Особливо багато знаходимо документів для жидівських громад Кракова, Познані, Любліна і Львова.

Для історії жидівської громади Львова й її боротьби за свої права збірник містить кілька цінних документів. Чимало матеріалу знаходимо також для інших міст Галичини й Поділля – Перемишля, Белза, Буська, Тишовець, Межибожа, Бара. Є кілька інтересних документів до історії міст, жуп, торговлі в Західній Україні.

Видані акти досить старанно; як сказано в передмові, полишені проф. Бершадським копії були наново перевірені з оригіналами. Стрічаються подекуди, одначе, непевні лекції, що, мабуть, поясняються невправністю редакторів, яка дає себе знати місцями і в хибній передачі географічних і історичних термінів (Пржемышль, Пржемысль – с. 32, 122, начальника Бусска – preposito in Busko, с. 51, сандомирскаго чешника, с. 127 і т. ін.). Сі поменші хиби, одначе, не відіймають значіння від збірника. Шкода лише, що нема ніяких покажчиків – як і в перших томах збірника Бершадського.

И.И.Лаппо. Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория (1569 – 1586). Опыт исследования политического и общественного строя, т. I, СПб., 1901, ст. XVI + 781 (Записки ист[орико]-фил[ологического] фак[ультета] С.-П[етер]б[ургского] ун[иверситета], т. 61)

Хто переглядав сю книгу, не здивується, що я так довго зволікав з своєю заміткою про неї. Автор, безперечно, вложив у сю книгу чимало праці й мав для неї багатий невиданий матеріал в ріжних архівах, але той ужиток, який він зробив з тих матеріалів, з свого часу й праці, ледве чи можна похвалити. Дістаєш таке вражіння, що працьовитому робітнику забракло провідних вказівок до сеї роботи, а сам він не спромігся зорієнтуватися в своїм матеріалі і поставити собі відповідні задачі до розв’язання.

Як бачимо, автор поставив собі задачею представити політичний і суспільний устрій В[еликого] кн[язівства] Литовського в часі безпосередньо по Люблінській унії. Сей перший том складається з двох частин. В першій автор слідить відносини В[еликого] кн[язівства] Литовського до Польщі, починаючи Люблінським соймом і до смерті Баторія (с. 1 – 228), в другій описує устрій В[еликого] кн[язівства] Литовського, чи, властиво, – ілюструє документальними звістками ріжні форми й моменти, певні інституції й норми сього устрою.

Розуміється, на протягу вісімнадцяти літ призбирати документальний матеріал до кождої точки не завсігди можливо, тому опись не виходить так дуже повно, та й цілі особливої таке ілюстрування не має, бо автор ілюструє не еволюцію устрою в сім переломовім моменті, а його статику. При тім і система дуже дивна (напр., огляд одних інституцій втягнений під характеристику складових частин шляхетської верстви, а інших – під розділ про раду В[еликого] князівства); на загальний образ сі всі документальні вказівки не складаються, і взагалі виклад блідий і непрозорий. Виглядає воно на імітацію праці Любавського, але значно гіршу.

Для нас спеціально праця дає дуже мало, бо займається В[еликим] князівством в тім часі, коли до нього українські землі, з виїмком Берестейського воєводства, уже не належали.

Despre cnejiî românî de J.Bogdan (Annele Academie Romane, seria II, t. 26, memoriile sect. istorice, 1902 – 1904, c. 12 – 44).

Ueber die rumänische Knesen, von J. Bogdan (Archiv für Sl[avische] Philologie, 25, c. 522 – 543; 26, c. 100 – 114)

Ся праця румунського ученого вийшла заразом і по-румунськи, і по-німецьки і з тим стала приступна ширшому кругу читачів. Се дуже добре, бо праця того роду, що зачіпає дуже ріжнородні питання, з ріжних дисциплін, з історії ріжних країв і народів, в ріжних кругах повинна знайти відгомін і переоцінку її матеріалу і виводів.

Проф. Богдан збирає звістки про волоських князів – в документах сербських, угорських, молдавських і валахійських. Аналізуючи сей матеріал і доповняючи вказівки одних країв вказівками з других країв, він приходить до виводу, що скрізь слово “князь” означає сільського начальника – слов’янську назву для румунського Jude, judec (judex, Dorfrichter), котрого компетенції й роля, одначе, сформувалася під впливом німецького права. Князь = свобідний селянин – се вже секундарне явище, що пішло від того початкового.

В коротенькій праці, розуміється, не можна було розв’язати всіх питань, ані навіть з цілою докладністю простудіювати докладно всіх модифікацій сього явища. Автор головну енергію свого досліду звернув на матеріал румунський (Молдавії й Валахії), тим часом для зрозуміння сього інституту важніше значіння пам’яток балканських і угорських. Інститут князя треба б розглянути на тлі організації села. Паралелі князя румунського з князями громад полудневослов’янських повинні бути просліджені докладніше (автор не пішов далі словника Дювернуа, не сягнув навіть до Богішіча) і т. д. Але і в границях своєї роботи автор дав дуже цінні гадки і вказівки, які можуть бути імпульсом до дальших студій.

Галицькими князями і взагалі волоським правом автор не зайнявся ближче, обмежившись лише відомостями, які знайшов у Стадніцького. Новіша література питання лишилася йому зовсім незвісною, і відомості його через те не могли бути вповні докладні.

По дорозі зачіпає він також “ватаманів”, наводячи згадки про сей уряд з молдавських документів, і болоховських князів. Свого становища в сій останній справі він, одначе, не маркує.

Литовская метрика, том первый (Русская историческая библиотека, т. 20), изд[ание] Археографической комиссии. СПб., 1903, ст. VII + 50 + 1566 колюмн + 258 ст. + 5 таблиць + IV ст.

Книга має дату 1903 p., але щойно тепер появилася в науковім обороті. Коли справді пролежала вона уже два роки в магазинах комісії, то можна пожалувати тільки, що взагалі нескора в видаванні своїх видань комісія і по видрукуванні їх ще проволікає з випуском у світ.

Видання се являється, як нове, поправніше видання розпочатого пок[ійним] Бершадським, але по іншому типу – комісія постановила друкувати не вибір документів, як робив Бершадський, а цілі книги, і розпочала від видання т. зв. книг “судных дел”; сей том містить дві найстарші книги й початок третьої. В дальших томах підуть книги з ріжних відділів, по старій нумерації їх, що більше-менше відповідає хронології.

План тут – річ другорядна, аби лише переводився добре та скоро. Можна, одначе, піднести деякі сумніви й супроти його раціональності. Можна було б почати від книг, що містять старші виписи, з часів Казимира і в[еликого] кн[язя] Олександра і видавати книги в порядку хронологічнім, не держачися їх нумерацій, старих чи нових.

При виданні документів видавці особливу увагу звернули на сторону філологічну, і взагалі в їх методі видно філологів: віддані скорочення, відміни ортографічні (між іншим, прийнято є для віддання йотованого є, правило вповні раціональне, прийняте в виданнях нашого Товариства від кількох літ, і його належить перевести взагалі в виданнях старих пам’яток і документів). Але не дано ніяких пояснень до згадуваних в актах місць, до осіб, згадуваних самими титулами і урядами, що значно утруднює орієнтування в змісті. Се треба б в дальших томах виповнити; належить завести також загальне нумерування актів, попри нумерування таке, яке мають книги.

Для нас спеціально сей том дає дещо, але не дуже багато (найбільше в першій половині другої книги). Є досить документів з Берестейщини, Підляшшя й Волині, менше з Пинщини, ще менше з Київщини. З-поміж київських документів особливо інтересне свідоцтво про бояр Велавських, що вони не служили коланної служби (с. 1191); кілька небезінтересних документів до історії торгівлі (635 – 636, 763, 829, 1505 – 1507 й ін.), дещо до історії колонізації (1014), відгомони вигнання жидів (652) і повстання Глинського (628 – 629, 770 й ін.), і т. ін.

П.А.Гильтебрандт. Старинные описи Литовской метрики. Выпуск первый, ст. 194 + II (Летопись занятий археографической комиссии, т. X I, 1903)

Ся публікація стоїть в зв’язі з публікацією актових книг Литовської метрики; вона містить в собі реєстри “судных дел” кн. 9, 10, 77 і 86 (pp. 1533 – 1541, 1605 – 1607, 1619 – 1622) і “Записей” кн. 3 із часів Казимира (се хіба як премія, бо не згадано її в передмові, а змісту публікація не має). Ціла вона, признаюся, робить дуже прикре вражіння, зраджуючи повний брак якоїсь системи, якоїсь раціональної гадки в роботах Петербурзької археографічної комісії коло актів В[еликого] кн[язівства] Литовського. Для чого треба було робити і видавати на виривки реєстри тих п’яти книг? В передмові поясняється їх практичне значіння, але поступлено з ними, як з якоюсь літературною пам’яткою, видано з філологічною докладністю, але без всякого огляду на практичність – не подано дат, де їх не містять вони, переважно не дано ніяких пояснень. Та й невже видавці припускають, що сучасні архівісти не зладили б для наукової потреби ліпших реєстрів?

Будемо надіятися, що сей перший випуск буде й остатнім в тім роді.

М.В.Довнар-Запольский. Крестьянская реформа в Литовско-Русском государстве в половине XVI века (Журнал Министерства народнаго просвещения, 1905, III – IV, ст. 135 – 187 і 221 – 277)

Ся розвідка стоїть в безпосереднім зв’язку з працею автора про державну економіку В[еликого] кн[язівства] Литовського. Титул її не зовсім відповідає змісту. Автор говорить спочатку про нормування селянських обов’язків в королівщинах, головно про техніку сього нормування, далі зачіпає й ріжні інші справи з суспільної економіки й адміністрації В[еликого] кн[язівства] Литовського (контролю королівщин, організацію волостну, міську, старостинську), і тільки подекуди принагідно говорить про вплив сих розпоряджень на становище селянства. Розпоряджаючи в значній мірі матеріалом недрукованим, він при тім дає чимало й зовсім нового.

Як головну хибу вказав би я, що автор при тім слідить факти економічної і адміністраційної політики В[еликого] кн[язівства] Литовського незалежно від тих впливів, які мали на правительство В[еликого] князівства і його репрезентантів практики Польської корони; тому ми дуже часто маємо перед собою явища без зрозуміння їх властивої генези. В детайлічний перегляд не входжу; спростую хіба дві помилки, що впали мені в око в його виводах про українські землі: перше, що ревізія овруцького замку, яку маємо, належить не 1545, а 1552 р. (друкована під хибною датою); по-друге, що ми, скільки знаю, не маємо ніякого сліду поміри в Кремінеччині за держави кор[олеви] Бони.

Sąd wyższy prawa niemieckiego na zamku sanockim 1425 – 1553, napisał Janusz Samolewicz (Studya nad historyą prawa polskiego, wyd. pod red. O.Balzera, [t.] II, zesz. 1). Львів, 1903, ст. 53

Вищі інстанції німецького права в руських землях не були досі докладніше досліджувані, й для того стаття Я.Самолевича, присвячена суду сяніцькому, має свою вартість й інтерес. Автор на підставі головно записок сього суду, виданих в т. XI і XVI “Akta gr[odzkie] і ziem[skie]”, виясняє склад сього суду, його територіальний округ, особи й справи, на які розтягалася його юрисдикція, і порядок апеляції з сього суду до суду краківського. Як з сього вичислення видко, не вичерпує автор вповні свого предмета; крім того, досліджує він свій інститут відокремлено від подібних інших. Невиясненим у автора зістається питання, які особи підлягали сьому суду, – для сього треба б докладніших студій над історією сіл, королівських і приватних. Рівно ж не зауважив він інтересного явища, що між селами, які підлягали сьому суду, стрічаємо такі, що звісні нам з інших джерел як осади волоського права (Родошичі, Щавне, Одріхова). Якби автор дав собі труд познайомитися з вступною розвідкою про Сяніцьку королівщину в III т. “Жерел”*, може, б був застановився над сею справою.

Powstanie organisacyi kościoła łacińskiego na Rusi, napisał Władysław Abraham, Т. І. Львів, 1904, ст. 418

Приємно повитати книгу, писану з такими змаганнями до об’єктивості і науковості, як сю. По звісній праці Райфенкугля читачі дістають нову працю, що, визначаючися тими ж позитивними прикметами, забирає сферу досліду ширше і вносить до давніше вже поставлених питань чимало нового матеріалу.

Праця дає більше, ніж заповідає, – вона дає огляд зносин східнослов’янських земель з Заходом, оскільки вони зачіпали або бодай могли зачепити справи релігійні. Автор при тім старанно використовує літературу, а приносить і деякі нові спостереження і здогади. Не задовольняючись дуже скупими вістками джерел про відносини Київської Русі до західної церкви, надробляє здогадами й гіпотезами. Не всі вони міцно збудовані; автор, напр., досить сильно натягає факти, стараючись добачити на Русі в XI в. вагання ніж східною і західною церквою, боротьбу напряму візантійського з західним – се відгомін елюкубрацій давніших католицьких письменників, значно зредукований, одначе, у автора пошануванням для вимог науковості й об’єктивності. Сі же змагання змушують його користати зі звісток щодо своєї автентичності не вповні певних, як екстраваганції Никоновської або Татищівської компіляції. Сі хиби не ослабляють вартості його праці і їх не можна дуже за зле брати автору, так само, як і певної неукритої преділекції для західної культури в порівнянні зі східною (напр., с. 38), як і деяких помилок, котрих він не устерігся, трактуючи так великий предмет, при всій своїй старанності. Вони не ослаблюють вартості сеї старанної й цінної праці. В деталі поглядів автора тут не входжу; се буду мати нагоду зробити на іншім місці.

Курс церковного права проф. А.С.Павлова. Сергієва лавра, 1902, ст. 2 + 539 + VI

Се посмертне видання університетського курсу звісного російського каноніста; план опублікування його займав покійного перед смертю, але вже не був ним доведений до кінця, й курс зредагував до видання доцент Московської духовної академії Громогласов та видрукував в органі тої ж академії – “Богословском вестнике”. За се опублікування належить йому справді подяка з огляду на високу авторитетність в своїм фаху їх покійного автора.

Для нас спеціальний інтерес має розділ, присвячений джерелам канонічного права в давній Русі – про Номоканон на Русі й церковні устави князів. Особливий інтерес має толкування уставів Володимира й Ярослава – тут маємо цілий ряд дуже інтересних і цінних об’яснень і здогадів. В часті догматичній пок[ійний] автор займається головно сучасним канонічним правом Росії й для староруського канонічного права дає дуже мало.

А.И.Яцимирский. Григорий Цамблак, очерк его жизни, административной и книжной деятельности. СПб., 1904, ст. 501+14 таблиць

В чималій літературі про Цамблака книга Яцимірського займе поважне місце, хоч автор і вчинив все можливе, аби зробити її якнайменше почетною, прозорою, а самі свої виводи – ясно переведеними і солідно обставленими. Текст загромаджений більш або менш слабо зв’язаними, просторими екскурсами (автор їх тільки в реєстрі змісту осібно виріжняє), описями рукописей, широкими переповіджуваннями чужих статей і серед сих збочінь не раз дуже тяжко слідити за провідною ниткою аргументації автора і його виводів.

Центр ваги праці лежить в студіях рукописних, особливо рукописей молдавських, менше або й зовсім незвісних попередникам автора; він притягнув значну масу нового матеріалу і кладе сильний натиск на сю свою заслугу; але, як то часто буває, – при тім він занедбав матеріал давніший, уважаючи доста виясненими питання далеко не вияснені і навіть не виробивши собі вповні ясного суду в них. В результаті ми маємо кілька моментів з життя і діяльності Цамблака, обставлених новими даними і оброблених досить старанно, але ніяк не суцільну його біографію.

З чисто біографічного становища автор висуває два моменти: тотожність Цамблака з Гавриїлом, списателем атонським 1389 р., і другим Гавриїлом, списателем нямецьким 1420 – 1440-х pp.; по-друге, – автор приймає давніше вже висловлену гадку, що Цамблак не вмер на Русі, а пішов на Молдаву, й обставляє її новими аргументами. В історії діяльності Цамблака головна вага лежить також в розслідженні його пробутку на Молдаві, але і тут більше мови про рукописну традицію, як про самі діла його.

Натомість його роля й діяльність на Русі пророблені дуже слабо, автор навіть не постарався виробити собі якогось суду про неї, так що сам собі суперечить (напр., про те, чи закликав Кипріян Цамблака, чи той сей заклик видумав – с. 140 і 153 – 154), взагалі іде готовими слідами попередніх дослідників і навіть такого важного моменту з становища його виводів – відки взялася звістка про смерть Цамблака на Русі коло р. 1420, зовсім не виясняє, хоч про смерть його говорять не тільки пізніші хроніки, а й сучасні люди (Ягайло), яких відзиви сам автор прикладає до Цамблака.

Нема вже що й говорити про брак оцінки характеру, провідних гадок і т. д. Цамблака. Книга цінна новим матеріалом, але його оброблення з наукового становища лишає дуже багато до бажання.

Wł. Abraham. Udział Polski w soborze Pizańskim 1409 (Rozprawy [Akademii Umiejętności]. Wydz[iał] hist[oryczno]-fil[ozoficzny, 1905], T. XLVII, с. 125-157)

Принотовую сю статтю головно задля згадки в ній про правдоподібний конфлікт між Витовтом і Ягайлом в справі володимирського і луцького біскупства (с. 148 – 149). Тимчасом, як Витовт мав замір фундувати одну катедру для Волині і прилучив волинські волості, в тім і Луцьк до володимирської катедри, висвячено в 1404 р., як здогадується зі значною правдоподібністю автор, – з ініціативи Ягайла, осібного біскупа для Луцька. Автор наводить з ватиканського архіву інтересну скаргу володимирського біскупа в сій справі, але не слідить дальшої історії сього епізоду (що скінчився прилученням Володимира до Луцька й фундацією луцької катедри).

Древности русского права, том третий, В.Сергеевича. СПб., 1903, стор. 12 + 496

Статті, з яких зложився сей том, друкувалися в “Журнале Министерства] нар[одного] просв[ещения]”, і перші з них (найбільше для нас інтересні) були вже обговорені у нас (“Записки [НТШ]”, т. 39). Замітки наші, правдоподібно, лишилися автору незвісними, і те, що міг би він справити на їх підставі, лишилося як було. Окрім обговорених там статей про земську власність і її форми (деревня, двор, село), в сім томі знаходимо, крім виводу, що таке погост, розділ третій – “хозяйственное пользование землями” (господарство двірське, арендне, панщина й закріпощення), і два розділи, присвячені оподаткуванню – податки, їх розклад і одиниці оподаткування. Осібний розділ (перейшло 100 ст.) присвячений полеміці з дослідниками (декотрими), що висловлювали відмінні погляди на порушені автором питання.

Я підніс уже в згаданій своїй рецензії кардинальну хибу – що автор при своїй ретроспективній аналізі зовсім полишає матеріал, який дають землі білоруські й українські (В[еликого] кн[язівства] Литовського й Польщі) – а використати його навіть для ближчої цілі, поставленої автором – вияснення генези відносин і форм московсько-новгородських, було конче потрібно. Ся властива ціль в дальших розділах виступає ще виразніше, ніж в перших. Екскурси автора в сфери староруські мають для нього помічне значіння – оскільки об’ясняють форми і порядки московські і новгородські, а самі по собі його не інтересують і навіть не аналізуються докладно. Де староруські погляди не переходять в часи московські, вони його не займають. Тому книга повинна б називатися старинностями права московсько-новгородського, або, щонайбільше – права великоруського народу, а нинішній титул зовсім не відповідає змістові.

При всім тім і для нас дають досліди автора (перші три розділи праці) чимало цікавого; є тут дуже цінні й інтересні спостереження, хоч є й крайності, не підперті основно й партії не пророблені; вкажу, напр., ігнорування старого селянського землеволодіння, заперечення старинності задруги (теорія Новаковича – Пейскера), признання занадто великого значіння московським конфіскаціям в постанні нових форм землеволодіння і т. ін.

История русского права, выпуск первый – литература предмета, заслуженного ордин[арного] проф. Ѳ.И.Леонтовича. Варшава, 1902, ст. 597 + 67

Проф. Леонтович не перший раз забирається до видання курса історії права, тільки всі вони, на жаль, уривалися на першім томі, або випуску. Тепер в передмові він заявляє, що має приготовлений курс історії права, де історія “литовско-русского права” розвивається паралельно з історією “восточнорусского права”. Що ж, дай Боже, побачити! Все-таки паралельний курс буде кроком наперед в зближенні теперішньої схеми історії “русского права” до більш раціональної схеми сеї науки.

Поки що ми маємо, одначе, тільки бібліографію. Вартість її чисто релятивна, вона повніша від бібліографії Загоскіна. Спеціальну увагу автор звернув на літературу польську, хоч і зостається неясним, як історія права польського, цивільного, карного і т. ін. влізе в схему автора. Зрештою, й поза тим є багато зовсім зайвого (як – exempli gratia – реферат Антоновича про скальні печери Подністров’я, Сіцинського про Бакоту, Веселовського “Киев град Днепра”, Czacki “Opisanie hist[oryczne] і topogr[aficzne] zamku krzemienieckiego” i т. ін.). Є дуже багато недокладних і нездалих титулів, хибних дублетів, або титулів, або вихоплених зовсім припадково (напр., Дашкевич “О занятии Подолья литовцами” – К[иевские] ун[иверситетские] изв[естия], – розділ з його “Заміток”, або “Историческое описание Каменец-Подольска” – Зоря Галицька, 1854, № 3, і т. ін.).

Із сього погляду – щодо системи, добору й докладності покажчик Загоскіна при всіх своїх недостачах стояв ліпше від сього нового. Щодо прогалин досить сказати, що ш[анований] автор не втягнув майже нічого з українських праць і статей, навіть там, де мусив їх знати (напр., є рецензія Д[овнар]-Запольського на вступні статті “Жерел до іст[орії] України-Руси”, № 796, але нема самих статей).

В.Горленко. Отблески. Заметки по словесности и искусству. СПб., ст. 236 + IV, мала 8°

В.Горленко звісний нашим читачам як аматор літератури й штуки, української історії й культури; його статті з минувшості України, напівнаукові, напівбелетристичні, звертали на себе увагу. Ся збірка, одначе, значно слабша від попередньої, містить статті навіть не журнальні, а, так би сказати, – газетні, поверхово-інформаційні. Він дотикає в них не раз і тем українських або близьких Україні, як от: Гоголь и иностранцы, Записки Ф.Орлика, И.П.Котляревский, Заветы деревни (про “Материалы”, вид[ані] Грінченком), Неизданное сочинение Глинки (Глинка в Качанівці) – але нового чи з сфери фактів, чи з сфери гадок читач тут знайде дуже мало.

Примітки

Д.Иловайский. Вторая дополнительная полемика…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 63. – Кн. 1. – С. 6 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Іловайський Дмитро Іванови ч (1832 – 1920) – російський історик, автор підручників з історії для гімназій. Викладав історію у гімназіях Рязані та Москви. Доктор російської історії (1870). Противник норманської теорії походження Київської Русі.

Головна праця історика із критикою норманізму: Начало Руси. (“Разыскания о начале Руси. Вместо введения в русскую историю”) (М., 1890).

W ł. Demetrykiewicz. Groby wykute w skałach Galicyi wschodniej…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 65. – Кн. 3. – С. 1 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Демет рикевич Влодзімеж-Юзеф, пол. Demetrykiewicz Włodzimierz-Jozef (1859 – 1937) – польський історик, археолог. Професор Ягеллонського університету (1905), консерватор пам’яток Галичини (1891 – 1912). Член Академії умінь у Кракові (1930).

в них бачили оселі передісторичних часі – критику поглядів істориків на скельні міста та печери, див.: Грушевський М. Історія УкраїниРуси. – К., 1992. – Т. 2. – С. 579 – 580.

городок Бубнища… – поїздка М. Грушевського до скельних фортець Урича і Бубнища відбулася 1900 р. (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 2. – С. 579).

печеру в Синевідську.. – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 2. – С. 470, 579 – 580.

з паперів Шнайдера… – йдеться про збірку рукописних матеріалів з історії Галичини львівського колекціонера та аматора історії Антонія Шнайдера (1825 – 1880), відому під назвою “Теки Шнайдера”, які зберігаються у Державному архіві у Кракові (відділ на Вавелі) та Відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.

нотаток Бельовського… – йдеться про матеріали Августа Бельовського (1806 – 1876), директора Національного закладу ім. Оссолінських у Львові, засновника і видавця “Monumenta Poloniae Historica”.

П.В.Голубовский. Где находились существовавшие в домонгольский период города…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 64. – Кн. 2. – С. 2 1 – 2 3 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Голубовський Петро Васильович (1857 – 1907) – російський та український історик, належав до Київської школи Володимира Антоновича. Професор кафедри російської (“русской”) історії Київського університету. М.Грушевський завжди прискіпливо аналізував творчість свого київського колеги, присвятив його творчості кілька рецензій.

Бунін Олексій Іванович (? – 1903) – російський краєзнавець, дослідник топонімії княжого періоду. З його праць слід згадати: О месте битвы русских с немцами, бывшей 5 апреля 1242 г. на льду Чудского озера (М., 1896); О времени основания города Владимира на Клязьме (М., 1898); К исторической топографии города Владимира на Клязьме (Владимир, 1900).

Троїцький Микола Іванович (1851 – 1920) – російський богослов, археолог, краєзнавець, засновник музею Тульської губернії “Палата древностей”.

Данилевич Василь Єфимович (1872 – 1936) – український та російський історик, археолог, учень В.Антоновича. Професор Київського та Харківського університетів.

Ляскоронський Василь Григорович (1860 – 1928) – український історик, археолог, етнограф, нумізмат і картограф. Учень професора В.Антоновича, за порадою якого досліджував творчість Г.Л. Боплана як картографа України, вивчав стародавні атласи та карти України. Активно займався археологічними, нумізматичними, палеографічними дослідженнями. Професор Ніжинського історико-філологічного інституту (1909 – 1921).

Про Воргол… – йдеться про Воргол – тепер село в Україні, Кролевецькому районі Сумської області. На околиці Воргола знайдено городище (VII – X ст.) часів Київської Держави, залишки літописного міста Воргол, ліквідованого 1284 р. Н а початку ХІХ ст. російський історик Микола Карамзін хибно ототожнив літописний Воргол з селом поблизу м. Єльця в Росії, див.: Карамзин Н.М. И стория государства Российского. – СПб., 1891. – Т. 4. – С. 94; Примечания. – С. 93 (прим. 166).

…опись чернігівських границь – див.: Документы Московского архива Министерства юстиции. М., 1897. – Т. 1. – С. 63 – 67. Реєстр чернігівських кордонів 20 -х років XVI ст. став об’єктом прискіпливих досліджень, див.: Русина О. Із спостережень над “Реєстром Чернігівських земель” з 20-х років XVI ст. // ЗНТШ. – Львів, 1993. – Т. 225. – C. 293 – 306 (тут же подана републікація цього документа на с. 300 – 303); Васюта О. “Реєстр чернігівських границь” XVI століття як джерело з історії Сновської тисячі // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2000. – № 3. – С. 27 – 35.

погляд Погодіна… – йдеться про гіпотезу відомого російського історика М.П.П огодіна, який вважав, що давнє місто Лопасня лежала на правому березі Оки навпроти устя річки Лопасні, див.: Погодин М.П. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1946. – Т. 4. – С. 246.

Tadeusz Wojciechowski. Szkice historyczne jedynastego wieku…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 64. – Кн. 2. – С. 24 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Войцеховський Тадеуш (1838 – 1919) – польський історик, професор (1883 – 1907), потім ректор Львівського університету, співзасновник Історичного товариства у Львові. Д осліджував ранній середньовічний період польської історії.

М.Грушевський вважав, що цю тематику та загалом історико-церковні відносини княжих часів найкраще досліджував інший тогочасний польський історик – Владислав Абрагам, див. його праці: Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi (tom 1; Lwów, 1904); Jakub arcybiskup halicki (Lwów, 1908).

В память двадцатипятилетия…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 65. – Кн. 3. – С. 13 – 14 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Як дослідник, О.Соболевський систематично працював над кириличною палеографією. У 1901 р. вийшов його підручник “Славяно-русская палеография” (СПб., 1901 – 1902; СПб., 1908: 2-е вид.). На початку ХХ ст. він активно публікував палеографічні альбоми кириличного письма. Окрім рецензованого Грушевським він видав ще два: Соболевский А.И. Палеографические снимки с русских рукописей XII – XVII вв. – СПб., 1901; Его же. Новый сборник палеографических снимков с русских рукописей XI – XVIII вв. – СПб., 1906.

претенціозно назвати її першою пробою – перш ніж з’явилося видання авторства Соболевського – Пташицького, кириличні палеографічні альбоми різноманітної тематики в Росії постійно видавалися впродовж ХІХ ст., див.: Палеографические снимки шрифтов, с XV ro века по XVII: Числ. 24: принадлежащие к обстоятельному описанию старопечатных книг славянских и российских, хранящиеся в Библиотеке Графа Федора Андреевича Толстова. – СПб., 1829; Сборник палеографических снимков с почерков древнего и нового письма / Изд. П.И.Иванов. – М., 1844; Палеографические снимки с греческих и славянских рукописей московской синодальной библиотеки 6 – 17 вв. / Изд. Савва [Тихомиров И.М.]. – М., 1863; Каманин И.М. Палеографический изборник. Материалы по истории южнорусского письма в XV – XVIII вв. – К., 1899. – Вып. 1.

грамота Витовта на Княжу Луку… – М.Грушевський неодноразово зазначав, що грамота великого князя Литовського Витовта його слузі Василю Карачевському на Княжу Луку від 5 травня 1383 р. є фальсифікатом, див.: Грушевский М. Барское староство: исторические очерки (X V – X V III в.). – К., 1894. – С. 53 – 54; Його ж. Історія України-Руси. – К.; Львів, 1907. – Т. 4. – С. 172; Львів, 1905. – Т. V. – C. 97. Як не дивно, цю грамоту як автентичну опублікував у радянський час мовознавець М.Пещак, див.: Грамоти XIV ст. / Упорядк., вст. ст. М.М.Пещак. – К., 1974. – С. 62 – 63. [Як не дивно, коментатори не знають, що Пещак – Марія Михайлівна. М. Ж.]

…видання трактату з Казимиром – автор має на увазі угоду польського короля Казимира III з Великим князівством Литовським від 1366 р., що була опублікована у попередніх палеографічних виданнях: Stronczyński K. Wzory pism dawnych w przerysach wystawione, i objaśnione drukowanem ich wyczytaniem. Cz. 1, Obejmująca pismo dyplomatów od roku 1228 do 1536 (Warszawa, 1839); Карский Е.Ф. Образцы славянского кирилловского письма с X по XVIII век (Варшава, 1901).

Лекции и исследования по древней истории русского права В.Сергеевича…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 56. – Кн. 4. – С. 19 – 20 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Сергеевич Василь Іванович (1832 – 1911) – російський історик права, представник державницької школи російської історико-правничої науки. Професор Московського (1871 – 1872), Петербурзького (з 1872 р.) університетів, ректор Петербурзького університету (1897 – 1899). М.Грушевський неодноразово уважно читав та робив рецензії праць В.Сергеєвича.

Видання 1894 р. бу ло в своїм часі рецензоване мною… – останню перепублікацію з коментарем див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т. 14: Серія: Рецензії та огляди (1888 – 1897). – С. 71 – 72.

пішла до ІІІ т. “Древностей ”… – йдеться про майбутнє видання: Сергеевич В.И. Русские юридические древности. – СПб., 1911. – Т. 3.

див. про нього “Записки [НТШ]”, т. XXX… – йдеться про рецензію М.Грушевського на друге видання “Лекций и исследований по древней истории русского права” (СПб., 1899) В.Сергеевича: ЗНТШ. – Львів, 1900. – Т. 33. – Кн. I. – С. 7 (Бібліографія).

Русская правда в четы рех редакциях…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 56. – Кн. 4. – С. 20 – 21 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

М.Грушевський пише, що погляд на “Руську правду” у вигляді чотирьох кодифікацій руського права виробився під впливом джерельної публікації Миколи Калачова у 1846 р., зробленої на підставі 50 кодексів (“Предварительные исследования, служащие для полного объяснения Русской правды”), що пізніше міцно утвердився у науці, див.: Історія УкраїниРуси. – Львів, 1905. – Т. 3. – С. 548; 353 – 356 (аналіз редакцій “Руської правди”).

Курс русской истории проф. В.Ключевского, часть І…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 57. – Кн. 5. – С. 4 – 8 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Ключевський Василь Осипович (1841 – 1911) – визначний російський історикдержавник, позитивіст за науковим методом. Професор Московського університету (з 1882 р.), академік Петербурзької академії наук (з 1900 р.). Творець одного з найвдаліших синтетичних курсів з історії Росії “Курс русской истории”.

Рожков Микола Олександрович (1868 – 1927) – російський історик та політичний діяч. Учень В.Ключевського, дослідник економічної історії Росії, зокрема аграрних відносин.

Довнар-Запольський Митрофан Вікторович (1867 – 1934) – білоруський історик, етнограф, фольклорист, економіст. Професор Київського університету (1901 – 1919), професор Білоруського університету (1925 – 1928, м. Мінськ), московських Інституту народного господарства та Сільськогосподарської академії імені І.Тімірязєва (1928 – 1934). На більшість його праць М.Грушевський відгукувався рецензіями, також полемізував на сторінках своїх книг.

“Пособие по русской истории” – йдеться про видання: Ключевский В.О. Краткое пособие по русской истории. – М., 1900. – 165 с.

Рожков, коли не помиляємося – ученик проф. Ключевського… – Ключевський був керівником та опонентом при захисті М.Рожковим дисертації у 1899 р. У цьому ж році дисертація вийшла окремою книгою “Сельское хозяйство Московской Руси в X V I в. (М., 1899) та отримала велику Уваровську премію.

...авт ор в своїй першій книжці (Город и деревня)… – насправді перша його книжка вийшла у 1899 р. (Сельское хозяйство Московской Руси в XVI в. – М., 1899), а через три роки – наступна: Рожков Н А. Город и деревня в русской истории. – М., 1902.

до дальшого випуску, що має бути присвячений “західній і полудневій Русі” – анонсованого видання про українські та білоруські землі Рожков не здійснив.

під редакцією Сторожева – йдеться про видання: Русская история с древнейших времен до настоящего времени: Т. 1: Киевская Русь / Сб. статей под ред. В.Н.Сторожева. – М., 1898 (М., 1910: 2-е вид.).

Є передруки давніших статей… – йдеться про перепубліковані статті: Антонович В.Б. Черты быта славян по курганным раскопкам // Древности Приднепровья. – Вып. V. – К., 1902. – С. I – V I; Голубовский П.В. Болгары и хазары: восточные соседи Руси при св. Владимире // Киевская старина. – К., 1888. – Т. 22, июль. – С. 26 – 68; Завитневич В.З. Великий князь киевский Святослав Игоревич и историческое значение его богатырских подвигов // Труды Киевской Духовной Академии. – К., 1888. – Кн. 3. – С. 366 – 391.

…К у лаковського… Смірнова… – див.: Кулаковский Ю.А. Греческие города на Черноморском побережье // Книга для чтения по русской истории, составленная при участии профессоров и преподавателей под редакцией профессора М.В.Довнар-Запольского. – М., 1904. – Т. I. – С. 1 – 26; Смирнов И.Н. Волжские болгары // Там же. – С. 64 – 80.

автором “обласної" монографії… – М.В.Довнар-Запольський був учнем В.Антоновича, навчаючись у Київському університеті у 1889 – 1894 рр. Хоча ще у 1888 р. почали з ’являтись його публікації на тему білоруської історії. У 1891 р. він видав монографію “Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до конца XII столетия” (К., 1891), яка цілком лягала в русло “обласної” історії В.Антоновича.

…при такім рішучім замовчуванні… – праці М.Грушевського та інших українських істориків, що писали українською мовою, мусили добре знати в київському історичному середовищі, особливо по його приїзді до Києва після революції 1905 р. та зняття заборони на наукове видання українських книг. Окремі видання М.Грушевського (“Жерела до історії України-Руси”) рецензувалися в київських виданнях і до 1905 р. (В.Щербина, Н.Молчановський). У Києві не могли не помітити наукової полеміки М.Грушевського та А.Лінниченка, що розгорталася також і на сторінках російської періодики (Грушевский М. Еще о грамотах кн. Льва Галицкого: по поводу статьи проф. Линниченко // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб, 1904. – Т. IX. – Кн. 1. – C. 2 6 8 – 283; переклад українською мовою та коментар до статті див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). – С. 461 – 472, 652 – 653).

Радзивиловская или Кенигсбергская летопись…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 67. – Кн. 5. – С. 8 – 10 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Сізов Володимир Ілліч (1840 – 1904) – російський археолог, один із засновників Історичного музею у Москві. Проводив розкопки на Кубані, Дону, чорноморському побережжі Кавказу.

обговорена була мною…. - публікації рецензій: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15: Серія: Рецензії та огляди (189 8 – 1904). – С. 107 – 109, 205 – 207.

датує кінцем XV в. – йдеться про палеографічне видання, автор якого датував рукопис за філігранями (водяними знаками) – трьома видами голови бика: Лихачев Н.П. Палеографическое значение бумажных водяных знаков. – Ч. 1. – СПб., 1899. – С. 456. Новіші дослідження дозволяють точніше датувати створення рукопису: основна частина – близько 1487 рр., а додаткові п’ять аркушів у кінці кодексу – у 90-х рр. XV ст. (Чернецов А.В. К изучению Радзивиловской летописи // Труды Отдела древнерусской литературы. – Ленинград, 1981. – Т. 36. – С. 286).

ідея царя-самодержця – у сучасній історіографії розгорілася дискусія про вірогідність літописних вісток щодо ідеї царя-самодержця на початку ХІІІ ст. та інших вісток про Романа Мстиславича, що були введені в науковий обіг у XVIII ст. російським істориком В.Татіщевим, див.: Толочко А.П. Конституционный проект Романа Мстиславича 1203 г.: Опыт источниковедческого исследования // Древнейшие государства Восточной Европы. 1995. – М., 1997. – С. 240 – 262; Его же. “История Российская” Василия Татищева: источники и известия. – М.; К., 2005; Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства Х ІІІ – першої половини X I V століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С. 424; Майоров А.В. Проект “доброго порядка” Романа Мстиславича в свете изучения академической рукописи второй части “Истории Российской” В.Н.Татищева // Спеціальні історичні дисципліни: питанння теорії та методики. – К., 2007. – Вип. 15. – С. 135 – 149. Ще раніше М.Грушевський відкидав автентичність “конституційного” проекту Романа Мстиславича, датованого 1203 р., див.: Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли. – К., 1891. – С. 267.

щодо Мономахової шапки. – найбільш переконливою в історіографії залишається гіпотеза про її “татарське” походження. Очевидно, хан Узбек у першій половині XIV ст. подарував головний убір московському князю Юрію Даниловичу або Івану Калиті. Наприкінці XV ст. до шапки був доданий хрест, а також хутрове обрамлення й створена легенда про візантійське її походження як дарунок візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха своєму внукові князю Володимиру Всеволодовичу Мономаху, див.: Спицын А А. К вопросу о Мономаховой шапке // Записки Отделения русской и славянской археологии Русского археологического общества. – СПб., 1908. – Т. 8. – Ч. 1; Жилина Н.В. “Шапка Мономаха”: Историко-культурное и технологическое исследование. – М., 2001.

…детальніша аналіза мініатюр – його праця мала послідовників на ширшому літописному матеріалі, див.: Арциховский А.В. Древнерусские миниатюры как исторический источник. – М., 1944; Подобедова О.И. Миниатюры русских исторических рукописей: к истории русского лицевого летописания. – М., 1965.

А.А.Шахматов. О так называемой Ростовской летописи…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 67. – Кн. 5. – С. 10 – 11 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Шахматов Олексій Олександрович (1864 – 1920) – відомий російський славіст-філолог. М.Грушевський підтримував з російським ученим наукові й товариські контакти, про що свідчить взаємне листування: Пасько І.В. З петербурзьких адресатів М.С.Грушевського: Листи до О.О.Шахматова: (За матеріалами архіву Російської академії наук у С.-Петербурзі) //Архіви України. – К., 1996. – № 1 – 3. – С. 98 – 109; Макаров В.І. Листування М.С.Грушевського й О.О.Шахматова: (До 130-річчя від дня народження М.С.Грушевського) // Український історичний журнал (далі – У ІЖ). – К., 1996. – № 5. – С. 89 – 106; № 6. – С. 25 – 38.

під нічим неоправданою назвою Ростовської літописі – цю назву впровадили в науковий обіг попередники О.Ш ахматова – російські історики Василь Татіщев та Микола Карамзін, що використали її у своїх відомих історичних синтезах, див.: Татищев В.Н. История российская в семи томах. – Ленинград, 1968. – Т. 1. – С. 12, 42; Карамзин Н.М. История государства Российского в двенадцати томах. – М., 1998. – Т. 1. – С. 356.

М.Грушевський часто рецензував праці О.Шахматова. Його відгуки мають суто фаховий характер, він цінує у ньому компетентність, глибоку ерудицію, але не завжди схвалює гіпотетичні конструкції, що часто змінюються від однієї публікації до іншої, див. передруки з коментарями: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т. 14: Серія: Рецензії та огляди (1888 – 1897). – С. 94 – 98 (критика поглядів Ш ахматова на історію східнослов’янських мов); Там само. – С. 114 – 115 (про інтерпретацію “Житие Феодосія” Нестора Літописця); Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15: Серія: Рецензії та огляди (1898 – 1904). – С. 107 – 109, 155, 205 – 207 (про хронологічні початки та редакції “Повести временных лет”) та ін.

Полное собрание русских летописей, изданное…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 67. – Кн. 5. – С. 11 – 12 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.

Никоновський або Патріарший літописний звод був виданий у Росії ще наприкінці XVIII ст., див.: Руская летопись по Никонову списку / Изданная под смотрением имп. Академии наук. – СПб., 1767 – 1792. У відомій серії “Полное собрание русских летописей” він видавався у шести томах більш ніж півстоліття – з 1862 по 1918 рр.

осібні індекси – покажчики вийшли у другій частині останнього тому серії, див.: Полное собрание русских летописей. – Т. 14. 2-я половина. Указатель к Никоновской летописи (IX – XIV тт.). Под ред. В.Г.Дружинина. – Петроград, 1918.

Н.П.Павлов-Сильванский. Символизм в древнерусском праве…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 68. – Кн. 6. – С. 8 – 9 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Павлов-Сильванський Микола Павлович (1869 – 1908) – російський історик. Професор історії права Вищих жіночих курсів у Петербурзі (з 1907 р.). У своїх наукових поглядах перебував під впливом С.Соловйова та західноєвропейських позитивістів.

Неволіна… – йдеться про погляди відомого російського правника Костянтина Олексійовича Неволіна (1806 – 1855).

Охримовича… Фотинського – див. праці: Охрімович В. Знадоби до пізнання народних звичаїв та поглядів правних // Житє і слово. – Львів, 1895. – Т. 3. – С. 296 – 307, 387 – 401 (XV. Межа. Руська присяга або знаходження межі під дерном (С. 400 – 401); Фотинский О. А. Побратимство и чин братотворения в Ю го-Западной Руси // Труды ХІ археологического съезда в Киеве 1899 г. – М., 1902. – Т. 2. – С. 80 – 89.

досліди Ляйста – німецький дослідник Буркард Вільгельм Ляйст вказував на подібності у правових пам’ятках багатьох індоєвропейських народів, див.: Leist B.W. Altarisches jus civile. – Jena, 1892 – 1896. – Bd. I – II.

Г.Тельберг. Несколько замечаний о междукняжеских снемах в древней Руси…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 68. – Кн. 6. – С. 9 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Тельберг Георгій Густавови ч (1881 – 1954) – російський учений-правознавець, політичний діяч. Приват-доцент Московського університету (з 1910 р.), член Московського археологічного інституту.

Ключевського… Сергеєвича… – йдеться про погляди вчених на князівські з’їзди, конкретніше викладені у таких працях: Ключевски й В. Русская история. Полный курс лекций. – М., 2004. – С. 94 (лекція 11); Сергеевич В. Русские юридические древности. – СПб., 1900. – Т. 2. – С. 211 – 212.

А.А.Шахматов. Толковая Палея и русская летопись…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 68. – Кн. 6. – С. 11 – 12 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Заболотський Петро Олександрович (1877 – 1920) – російський та український літературознавець, педагог, культурний діяч. Викладач Історико-філологічного інституту у Ніжині та директор чоловічої гімназії у Ніжині. Засновник музею Миколи Гологя у Ніжині. Більшість його праць присвячені саме творчості Гоголя.

Никольський Микола Константинович (1863 – 1936) – російський історик церкви. Викладач Петербурзької духовної академії. З 1900 р. член-кореспондент, а з 1916 р. – академік Петербурзької академії наук у відділенні російської мови та літератури (“русского языка и литературы”).

праці Істріна, Михайлова, К.Істоміна… – йдеться про розпочату наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. і досі не завершену дискусію щодо складу та походження Толкової Палеї, див.: Михайлов А.В. К вопросу о тексте книги Бытия пророка Моисея в Толковой Палее // Варшавские университетские известия. – Варшава, 1895. – № 9. – С. 1 – 35; 1896. – № 1. – С. 1 – 23; Истрин В.М. Замечания о составе Толковой Палеи. – СПб., 1897 – 1898. Вып. 1, 2; Его ж е. Редакции Толковой Палеи. – СПб., 1907; Истомин К.К. К вопросу о редакциях Толковой палеи. – СПб., 1905.

Dr. Stanisław Kutrzeba. Starostowie…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 63. – Кн. 1. – С. 13 – 14 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Кутшеба Станіслав, пол. Kutrzeba Stanisław (1876 – 1946) – польський історик права. Професор права Ягеллонського університету у Кракові (1908 – 1946). Президент Польської академії знань (1939 – 1946). Д о сфери наукових інтересів належали історія польського середньовічного права, історія устрою Польщі 14 – 18 ст., історія Кракова. Видавець джерел.

И.В.Якубовский. Земские привилеи…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – 63. – Кн. 1. – С. 14 15 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Перша частина… була зараз по виході обговорена нами – йдеться про рецензію: Грушевський М. Рец. на публ.: Якубовский И.В. Земские привилеи великого княжества Литовского. Ч. I. // ЖМНП. 1903. – Кн. IV. – C. 239 – 279 // ЗНТШ. – Львів, 1903. – Т. 54. – Кн. IV. – С. 13.

лихе видання… АЮЗР… виданням Леонтовича – див.: Акты, относящиеся к истории Ю жной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – СПб., 1863. – Т. І. – № 36; Акты Литовской метрики, изданные Ф.И.Леонтовичем. – Варшава, 1896. – Т. І (Вып. 1). – № 565.

…попередня праця – М.Ясинського… – йдеться про працю: Ясинский М.Н. Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства. – К., 1889.

Ludność wieśniacza ziemi halickiej w wieku XV…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 63. – Кн. 1. – С. 15 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Рундштейн Шимон, пол. Rundstein Szymon (1876 – 1942) – польський теоретик права. Знавець цивільного та міжнародного права. Керівник правого відділу Міністерства закордонних справ Польщі (1918 – 1926). Суддя Арбітражного трибуналу в Гаазі.

12 т. “Akta grodzkie і ziemskie”… – йдеться про видання: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1887. – T. XII.

праці проф. Линниченка… – йдеться про праці І.Линниченка: Юридические формы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства Юго-Западной Руси. XIV – XV ст. (М., 1892); Черты из истории сословий Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV – XV ст. (М., 1894).

Русско-еврейский архив…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 63. – Кн. 1. – С. 15 – 16 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Бершадський Сергій Олександрович (1850 – 1896) – російський історик, юрист. Викладач Петербурзького університету (1878 – 1896), професор від 1884 р. Досліджував історію євреїв, їх суспільне й правове становище у Великому князівстві Литовському від кінця XIV ст. до 1569 р.

його доку ентів і регестів – йдеться про два томи додатків до магістерської дисертації С. Бершадського: Русско-еврейский архив. Документы и материалы для истории евреев в России. – СП б., 1882. – Т. I: Документы и регесты к истории Литовских евреев (1388 – 1550) / Собрал и издал С.А.Бершадский; Т. II: 1550 – 1569 гг.

…решта заповідається в томі четвертім “Русско-еврейского архива” – цей том не був надрукований.

И.И.Лаппо. Великое княжество Литовское…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 64. – Кн. 2. – С. 27 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Лаппо Іван Іванович (1869 – 1944) – російський історик. Професор Юр’євського (Тартуського) університету (1905 – 1919), приват-доцент Російського народного університету у Празі (1921 – 1933), професор Каунаського університету (1933 – 1940). Досліджував історію Великого князівства Литовського.

праці Любавського… – йдеться про працю: Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. – М., 1894.

Despre cnejiî românî de J.Bogdan…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 65. – Кн. 3. – С. 12 – 13 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Богдан Йоан, рум. Bogdan loan (1864 – 1918) – румунський історик, славіст, видавець джерел.

Дювернуа… Богішіча – йдеться про праці: Дювернуа Н. Л. Источники права и суд в древней России. Опыты по истории русского гражданского права – М., 1869; Bogisić V. Zbornik zadašnjih pravnih običaja u južnih Slovena. – 1874; Ejusdem. D’une forme particulière dite Inokosna de la famille rurale chez les Serbes et les Croates // Rèvue de droit international et législation comparée. – Bruxelles, 1884. – Vol. 16. – P. 374 – 409.

у Стадніцького – йдеться про працю історика графа Олександра Стадницького (1806 – 1861), присвячену колонізації на волоському праві. Див.: Stadnicki A. O wsiach tak zwanych wołoskich na północnym stoku Karpat. – Lwów, 1848.

Литовская метрика, том первый…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 65. – Кн. 3. – С. 28 – 29 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

… видання т. з в. книг "судных дел”… – йдеться про серію книг Литовської метрики судового характеру (303 одиниці), які зберігаються у: Российский государственный архив древних актов. – Ф. 389 (Литовская метрика), оп. 1, кн. 221 – 522.

…бояр Велавських… – йдеться про надання київським князем Олельком слузі чорнобильського замку Ларивону Велавському титулу боярина (“потвердив к бояром”) із наступною мотивацією: “не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами, ни стеречи, – служити єму служба з бояры”. Див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. V. – С. 44.

П.А.Гильтебрандт. Старинные описи Литовской метрики…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 65. – Кн. 3. – С. 29 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Гільтебрандт Петро Андрійович (1840 – 1905) – російський історик, письменник. Цікавився фольклором, етнографією. Виявив у Віленській бібліотеці та опублікував “Туровське Євангеліє” Х І ст. (Вільно, 1869). Підготував до друку три томи “Памятников полемической литературы в западной Руси”, які опубліковані у видавничій серії “Русская историческая библиотека” (СПб., 1872, 1882, 1903).

перший випуск буде й остатнім в тім роді – на цьому випуску видання й припинилося, причиною чого, очевидно, стала смерть автора 1905 р.

М.В.Довнар-Запольский. Крестьянская реформа…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 65. – Кн. 3. – С. 30 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

працею автора про державну економіку – йдеться про працю: Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство великого княжества Литовского при Ягеллонах. – К., 1901.

Sąd wyższy prawa niemieckiego na zamku sanockim…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 66. – Кн. 4. – С. 26 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Самолевич Януш, пол. Samolewicz Janusz (? – 1920) – польський історик права. Учень О.Бальцера.

виданих в т. XI і XVI “Akta gr[odzkie] і ziem[skie]… – йдеться про видання сяноцьких судових актів XV – XVI ст.: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1886. – T. XI; Lwów, 1894. – T. XVI.

…вступною розвідкою про Сяніцьку королівщину… – про публікацію: Грушевський М. Економічний стан селян в Сяноцькім старостві в середині XVI в. на основі описей королівщин // Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1900. – Т. ІІІ. – С. 1 – 27.

Powstanie orgaшsaсуi kościota łacińskiego na Rusi…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 64. – Кн. 2. – С. 23 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Абрагам Владислав, пол. Abraham Władysław (1860 – 1941) – польський історик церкви, церковного права, теоретик канонічного права. Професор Львівського університету (1888 – 1939), його ректор (1899 – 1900). Досліджував історію церкви в середньовічній Польщі, історію канонічного й загалом польського права.

праці Райфенкугля… – див.: Reifenkugel K. Die Gründung der römisch-katholischen Bistümer in den Territorien Halicz und Wladimir. Ein Beitrag zur Geschichte dieser Territorien im XIV. Jahrhunderte // Archiv für österreichische Geschichte. – Wien, 1875. – Band 52. – S. 401 – 474.

зробити на іншім місці – детальніше про висвітлення В.Абрагамом історії католицької церкви на українських землях М.Грушевський пише у другому, третьому і п’ятому томах “Історії України-Руси”.

Курс церковного права проф. А.С.Павлова…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 66. – Кн. 4. – С. 21 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Павлов Олексій Степанович (1832 – 1898) – російський історик церковного права. Професор церковного права Казанського, Новоросійського, Московського університетів (1864 – 1898), член-кореспондент Петербурзької АН (1873).

Громогласов Ілля М ихайлович (1869 – 1937) – російський дослідник церковного права, історії старообрядців. Професор Московської духовної академії (1909 – 1911, 1917 – 1919). Святий Російської православної церкви.

А.И.Яцимирский. Григорий Цамблак, очерк его жизни…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 68. – Кн. 6. – С. 14 – 15 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Яцимірський Олександр Іванович (1873 – 1925) – російський філолог-славіст. Професор Варшавського університету (1913 – 1918). Спеціаліст з історії Молдавії та Румунії.

гадку, що Цамблак не вмер на Русі – детальніше про аргументи Яцимірського щодо цієї дослідницької проблеми та їх критику див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. 5. – С. 403 – 404.

Кипріян (бл. 1330 – 1406) – митрополит Київський і всієї Руси (1375 / 1390 -1406), книжник.

Wł. Abraham. Udział Polski w soborze Pizańskim 1409…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 68. – Кн. 6. – С. 15 – 16 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Древности русского права… В.Сергеевича…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 63. – Кн. 1. – С. 12 – 13 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

теорія Новаковича – Пейскера – йдеться про теорію німецького історика Яна Пайскера, який, опираючись на раніші праці сербського дослідника С. Новаковича, доводив пізнє походження задруги – сільської громади та задружного устрою, які, на його думку, не існували у ранніх слов’ян. Детальніше критику цих поглядів див.: Грушевський М. Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя. Критичні замітки // Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8. – С. 197 – 216.

История русского права, выпуск первый…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 66. – Кн. 4. – С. 19 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Леонтович Федір Іванович (1833 – 1911) – російський історик права. Професор (1867 – 1877) і ректор Новоросійського університету (1869 – 1877), професор Варшавського університету (1891 – 1903). Дослідник правової системи Київської Русі, Великого князівства Литовського та слов’янських країн.

не перший раз забирається – див.: Л еон т ови ч Ф.И. История русского права: Литература истории русского права. – Одесса, 1869. – Вып. 1; Его же. Очерки истории литовско-русского права. Образование территории Литовского государства. – СПб., 1884; Его же. Краткий очерк истории русского права. – Одесса, 1889. – Вып. 1; Его же. Очерки истории литовско-русского права. – СПб., 1894. – Т. І: Образование государственной территории.

бібліографії Загоскіна – див.: Наука истории русского права: Ее вспомогательное знание, источники и литература / Сост. Н.П.Загоскин. – Казань, 1891.

реферат Антоновича… Сіцинського… Веселовського…C zacki – йдеться про праці:

Антонович В.Б. О пещерах каменного века на среднем течении Днепра // Труды IV -го Археологического съезда. – Казань, 1885. – Т. 1. – С. 1 – 6;

Сецинский Е.И. Раскопки древнего скального монастыря в с. Бакота Ушицкого уезда // Подольские епархиальные ведомости. – Каменец-Подольский, 1891. – № 46. – С. 1213 – 1221;

Его же. Раскопки Бакотского монастыря в 1892 г. // Там же. – Каменец-Подольский, 1892. – № 39. – С. 706 – 708;

Веселовски А.Н. Киев – град Днепра // ЖМНП. – СПб., 1887. – № 6. – С. 294 – 301.

Авторство останньої в переліку праці належить не Т.Чацькому, а князю Генрику Любомирському, див.: Lubomirski H. Opisanie historyczne і topograficzne zamku krzemienieckiego, dawniej w województwie wołyńskim, a teraz w gubernii tegoż nazwiska, w powiecie od tegoż krzemienieckim nazwanym położonego // Sławianin, zebrany i wydany przez S. Jaszowskiego. – Lwów, 1839. – T. II. – S. 24 – 31.

Д ашкевич – див.: Дашкевич Н.П. О занятии Подолья литовцами // Университетские известия. – К., 1882. – № 10. – С. 419 – 440; Его же. Заметки по истории Литовско-Русского государства. – К., 1885; Иосиф с Покутья. Каменец-Подольский. И сторическое описание // Зоря Галицкая. – Львов, 1854. – Ч. 3. – С. 32 – 33.

рецензія Д[овнар]-Запольського – див.: Довнар-Запольский М. К истории экономического быта Галиции в XVI веке [Рец. на: Жерела до історії України-Руси / Під ред. М.Грушевського. Т. 1] // ЖМНП. – СПб., 1895. – Январь. – С. 146 – 156.

В.Горленко. Отблески…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. 61. – Кн. 5. – С. 51 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.

Горленко Василь Петрович (1853 – 1907) – український літературний критик, мистецтвознавець, фольклорист та етнограф. Автор численних праць про українських письменників. Активно співпрацював з журналом “Киевская старина”, окремі праці опубліковані у книгах “Южнорусские очерки и портреты” (1898), “Украинские были” (1899), “Отблески. Заметка по словесности и исскуству” (1908).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.