Печеніги

Михайло Грушевський

Їх мандрівка і напади, ослаблення української колонізації на Чорномор’ї, боротьба з печенігами в Х-ХІ вв., скріплення границь, останки слов’янської людності в степах

Мандрівка угрів та їх пустошення серед чорноморської колонізації були предтечею далеко грізнішого для неї походу. Вже в середині IX в. сильно налягали на хозар печеніги. Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули печенігів узи (торки наших літописей), а за ними ще сильніша орда кіпчаків-половців. По словам Константина Порфірородного, печеніги тоді сиділи між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску печенігів, нарешті перепустили їх; се мусило статись не пізніше 70-80 рр. IX в. [Константин каже (De adm. 37), що те сталося тому п’ятдесять або п’ятдесят п’ять літ, а що ся частина укладась коло 950-го р. (в 951-2, як виводить Bury) то печеніги мали б перейти Волгу в останніх роках IX в. В дійсності печеніги мусили перейти Волгу скорше].

Перепущена за Волгу, Печенізька орда упала на угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті угри рушили на схід, і печеніги, ступаючи по п’ятам їх, вже на початку 890-х років з’явилися над нижнім Дунаєм, там винищали кочовища угрів і тим примусили їх перейти в середньо-дунайські краї [Про сей епізод і його суперечну хронологію див. у Ґрота op. c. гл. V, Голубовського, Печенеги, гл. III, Маркварта, с. 519 і далі, Bury, § 13. Наша Повість дає для приходу печенігів дату 6423, себто 915: „приидоша Печенѣзи первое на Рускую землю и створше миръ съ Игорем, идоша къ Дунаю“. Але по правдоподібному об’ясненню Шахматова (Хронология, с. 473), літописець викомбінував її з оповідання Амартола про участь печенігів в грецько-болгарській війні 914 р., що слідом і переказує: мусив міркувати таким чином, що як печеніги ходили на Дунай, то мусили йти через „Рускую землю“, а коли притім не звісно про війну їх з Ігорем, то очевидно „створивше миръ“].

Печенізький перехід з-за Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжній степовий оркан, щось подібне до аварського. Але печеніги не перейшли далі на захід, як авари, а зістались в наших степах.

Своїми ордами вони роскинулись на цілій простороні від Дону до Дунаю. В першій половині X в. „Печенізька земля“ (Πατζιναχια ) по оповіданням візантійців простягається „від нижньої частини Дунаю, насупроти Дістри (Силістрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) [De admin. imp. с. 42; про сю главу див. гадки в розвідці Успенського: Византійские владения на сев. берегу Черного моря (Київська Старина, 1889 IV, 263 (він уважає се реляцією з початку X в.) і Bury The treatise de administrando imperio. – Byz. Zeitschr, 1906, § 14]. Константин оповідає, що з восьми колін, з котрих складалась Печенізька орда, чотири кочували на схід від Дніпра, чотири – між Дунаєм і Дніпром. По його звісткам два печенізькі коліна, займали західний край степів, над Дунаєм, одно „в сусідстві Руси“ – полян, друге – в сусідстві уличів, деревлян і лучан, значить між Дністром і Дніпром. День дороги мав ділити сі печенізькі кочовища від русько-слов’янської позастепової колонізації. За Дніпром печенізькі кочовища притикали на сході до земель хозарів і аланів, на полудні – до кримських володінь Візантії [De adm, с. 37]. Місця печенігів за Волгою зайняли узи-торки.

Спільне пожиття з численною, дуже войовною й хижою Печенізькою ордою для слов’янської степової людності було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійніші краї. На жаль, весь сей процес йде поза нашими очима: не згадавши ні словом про пустошення угорські, наша літопись про печенігів починає говорити аж тоді, як вони своїми нападами стали пустошити околиці Києва, а се сталося вже в другій половині X в. Одинока подробиця з степового життя, яку переказують нам джерела – се трудності, які робили печеніги на степових шляхах. В оповіданні Константина про торгівельні каравани Руси, що ходили з Києва Дніпром і морем до Царгорода в першій половині X в., бачимо, що сі каравани мусили ходити оборонною рукою, бо й на Дніпрі й на морськім побережжі вистерігали їх печеніги [De adm, с. 9].

Кн[язь] Святослав і загинув в степах від печенігів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його багату здобич, і переловили в дорозі до Києва. Всю іншу обстанову тодішнього життя в степах і на степовім пограниччі можемо доповнити хіба з пізніших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусили жити в вічнім страху, на воєнній нозі; підчас нападів забирання в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі краї, й вирізування всіх нездалих до роботи, до продажі; нищення осад; в результаті – утеча людності й запустіння цілих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського життя відділяло сі степові тучі IX – X вв. від тривожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і войовний характер, тоді вони могли охоче ставати спільниками розбійничих походів гунів та болгар; за два віки спокійнішого життя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким тривожним пожиттям та вибралася з степів.

Ми бачимо тільки результати сього всього, та й то подекуди значно пізніше, коли вже місце печенігів заступили в степах торки й половці (в другій половині XI в.), тож мусимо тут говорити про результат турецького пожиття взагалі, протягом X (почасті IX-го) і майже цілого XI віку.

Вже говорячи про колонізацію уличів та тиверців (в етнографічнім огляді), „Повість“ оповідає про неї в минулім часі: „сѣдяху по Бугу и по Днѣпру (Днѣстру)“, „присѣдяху къ Дунаєви“, “бѣ множество ихъ“. Вона додає, що міста (замки) їх ще й досі існують („суть городи ихъ и до сего дне“), і тим виразніше відтінює, що сама колонізація чорноморська – справа минула: міста зістались, а самої колонізації, сього колишнього „множества“ вже не було.

Вище наведено звістку новгородської редакції Повісті про перехід уличів з нижнього Дніпра за Бог в першій половині X в. і вказано, що й сей перехід стався, по всякій ймовірності, під впливом печенізького натиску. Ми мали б тут один епізод з історії уступання чорноморської української людності з степів на північ. Але тягнувся сей процес довго, степи пустіли поволі, степенуючись від більше небезпечних околиць до менше загрожених. По перших, сильніших міграціях, викликаних першими грізнішими катастрофами, сей відлив руської людності тягнувся мабуть не одну сотню літ, і останки степової людності могли ще мандрувати звідси і в XI-XII в.

Уличі переходили в краї між Богом і Дністром – певно на середній і верхній Бог, на північний захід. В сім напрямі мусила взагалі уступати степова людність. На півночі вона приливала до готової вже колонізації, помножала її людність і причинялася до відпливу її далі на північ; одним з результатів сього відворотного руху треба прийняти розвій колонізації лісових і багнистих просторів північної України, занедбаних, певно, під час вільного походу на полудень. На заході лежали ще слабо колонізовані, теж занедбані в перших початках гірські околиці Карпатів; на їх колонізацію витиснення українських осадників з-над моря мусило мати теж рішучий вплив. Дуже правдоподібна думка, що сюди – в карпатські й закарпатські краї, пішла подністрянська, тиверська й дулібсько-улицька людність [Пор. Барсов, 2, с. 100, Потканський, Lachowie, с. 196 (гадка тут висловлена не зовсім зручно)]. На сей час можна класти зміцнення колонізації карпатської Руси взагалі.

Подібний процес повільного уступання української людності з чорноморських степів мусив мати місце і на лівім боці Дніпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тільки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюднення Подоння, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом угрів і печенігів, а з другого боку, описи походів на половців на початку XII в. показують вже сильне спустіння степів на полудень за Посуллям, так що там зістались тільки слабі останки колишньої української людності. До XII віку степи взагалі спустіли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на існування там останків слов’янської людності. Лівобічна людність мусила відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний захід. Подібно як колонізаційний потік в Подоння при першім розселенні йшов з середнього Подніпров’я в полуднево-східнім напрямі, так і відлив з Подоння й Азовського помор’я, по старим торгівельним дорогам, мусив піти на північний захід, головно на Подніпров’я, особливо лівобічне (по часті може і на правобічне – з країв нижнього Дніпра) [Тому трудно прийняти гадку Шахматова (К вопросу о происх. рус. народностей, с. 13-4, почасті і в новішім: Юж. поселения вятичей), що подонська людність (котру він уважав за сіверян, потім за в’ятичів), відливаючи на північ, масами колонізувала землі по Оці. Йому на се невдалося дати ніяких важних доказів, і така колонізація просто і виключно на північ досить неправдоподібна].

Про боротьбу чорноморської Руси з печенігами Повість нічого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князі які-небудь заходи для оборони степової людності, що вже стояла в більш або менш тісній залежності від Києїва. Одинока лаконічна згадка Повісті під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігор воював з печенігами [Іпат. с. 26]. Більше займатись печенігами літопись наша починає з того часу, як вони в другій половині X в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша Печенѣзи пѣрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полянську землю, переказаний літописцеві традицією [В Повісті є два такі перші походи печенігів на Руську землю, записані навіть в тих самих словах, один під 915, другий під 968 (одна з кодексів -Хлєбніковський завважив сю суперечність і поправив під 968 роком: „пѣрвое на „второе“). Се могло з’явитись таким чином, що напад під 968 p. був дійсно записаний в Повість, як перший відомий, але пізніший редактор викомбінував з грецького джерела і записав під 915 p. ще давніший прихід, як „первий“, не поправивши пізнішого].

Але се був вже великий похід: печеніги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множество“) обложили Київ, перервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули з-за Дніпра, не відважались йти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддатися печенігам, і страх кари від Святослава примусили їх йти на поміч киянам. Та й тоді тільки припадок, як оповідає Повість, вирятував Київ: печеніги прийняли сих Задніпрянців за військо Святослава й забрались.

В дійсності сю облогу самого Києва мусили випередити менш голосні напади печенігів, шарпанина Полянської землі й київської околиці. Тільки вони не заціліли в народній традиції, записаній літописцем. Взагалі він переповідає тільки ті епізоди з печенізької біди, що зв’язані були з якимись народними переказами або місцевими пам’ятками: така історія про нахід печенігів на задніпранські околиці, „но оной сторонѣ отъ Сулы“ (під 993 р.), зв’язана з легендою про побіду руського хлопця над печенігом і з іменем Переяслава, заснованого там, де той хлопець „переяв славу“ у печеніжина. Епізод 996 р. зв’язаний з церквою Преображення в Василеві, бо коли печеніги прийшли під Василів і Володимир, не устоявши „з малою дружиною“, тікав і ховався під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодішнє спасіння і поставив справді церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) зв’язана з мандрівним анекдотом (з циклу оповідань про дурних людей), як білгородці обдурили печенігів, переконавши, що вони з землі дістають кисіль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті останній печенізький похід за Володимира зв’язаний з смертю кн[язя] Бориса і взятий з його житія.

Та нам від сих припадкових епізодів цікавіші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях літописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисіль він каже, що з печенігами була повсечасна боротьба: “бѣ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волості збирати війська на війну з ними („по вѣрхние воѣ“ – тут про верх Дніпра, взагалі північні волості) [Іпат. с. 87]. Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Києва і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусили добре запам’ятати в народі), літописець пояснює також: „бѣ бо рать от Печенѣгъ“ [Іпат. с. 83].

Сі, по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодішні обставини, коли печеніги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людності, в другій половині й особливо – в останній чверті X та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Дніпра, особливо на околиці голосного своїми скарбами Києва. Київські околиці були в неустанній облозі від них. Хоч літописець і каже, що Володимир „бѣ воюя ся с ними и одоляя имъ“ [1 с.], але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст – кріпостей в околиці Києва: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможніших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ [Іпат., с. 83. Варіант: „и от всѣхъ град“ (1, Новгородська літоп, с. 65)]. Очевидно, околиці Києва пустіли дуже швидко.

Місто Родня на усті Росі в Дніпро ще стоїть на початку третьої чверті X в.; над Дніпром, що забезпечив зносини з Києвом і північними землями, українська людність могла взагалі держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниччя з печенігами виходило б, що в першій половині X в. відкриті уличами „руські“, себто полянські осади над Дніпром, що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Росі. Але Поросся загалом при кінці X в. було вже так ослаблено, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від печенігів, а заходився коло будови замків в ближчих околицях Києва по Стугні й Ірпеню. Про сю лінію укріплень літопись каже виразно; про укріплення Білгорода на Ірпені вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ Бѣлъ и наруби въ нъ отъ инѣхъ градъ, и много людий сведе в онь, бѣ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давніше, тепер тільки укріплено його, розуміється – в зв’язку в цілою системою кріпостей для оборони від печенігів [Про будову замків Володимиром є спеціальна (правда – не дуже багата змістом) розвідка Бережкова в Чтениях Київського історичного товариства, т. II].

Ще більш зложену і сильнішу систему кріпостей – бодай судячи з слів літописи, вивів Володимир на лівім боці Дніпра: „И рече Володимеръ: „се не добро есть – мало городовъ около Кыева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по Сулѣ, и по Стугнѣ“. Правдоподібно, лівий бік Дніпра взагалі ще більше підлягав печенізьким нападам.

Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпості – по Сулі, по Трубежу, по Сейму. Лінію Сули фортифіковано, але хто зна – чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важніших політичних і торгівельних центрів, і до самого Києва. Але колонізація Посулля мабуть була тоді вже в однаковім стані з Пороссям; принаймні в оповіданні про переяславського отрока бачимо, що печеніги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі.

Окрім кріпостей, для оборони сеї границі служили лінії валів і ровів; звісний місіонер Брунон, бувши в Києві за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від печенігів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в ній ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дійсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лінії валів. Такі ж вали маємо коло Переяслава. В літописі вали коло Стугни (на правім боці) і вали переяславські згадуються принагідно при кінці XI в. [Іпат. с. 153, 158 і 159]. Не згадуються ніде більш полудневі лінії валів, що маємо по Росі і по Сулі. Вони можуть бути фортифікаціями пізніших часів (XI в.) [Про вали правобічні й лівобічні див. Максимовича, Собрание сочинений, II, с. 240; Антонович, Змиевы валы в пределах Киевской земли (К. Старина, 1884, III) і його ж Археологическая карта Киевской губ., с. 133 і далі, В. Ляскоронский, Городища, курганы и длинные валы в бассейне р. Сулы (Труды XI съезда, т. І), його ж Городища, курганы и длинные (змиевые) валы по течению рр. Псла и Ворсклы (Труды XIII съезда, т. I)].

Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінці X в. границя сильніше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лісової полоси. Се не припадково; очевидно, лісовий край давав захист людності від нападів кочівників. Дійсно, слідячи за пізнішими нападами половців (нам більше відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, ніколи не забирались в лісові краї деревлян або дулібів, головно крутились в сусідній з незахищеним Пороссям околиці Києва, а ще більше в Переяславщині, що лежала вповні поза границею лісової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лівім боці.

Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустіла зовсім одразу. Я казав уже що вона мусила пустіти поволі, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI-XII-XIIIв., по всіх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хліборобської осілої колонізації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійніших і вигідніших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дійсно при кождім поліпшенні обставин, навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізніх часах знаходимо в степах значні останки слов’янської колонізації. В другій половині X або першій пол. XI віку сі останки мусили бути далеко значніші. Ми бачимо в XII-XIII в. досить численну степову українську людність – бродників, що в тіснім союзі з кочовими ордами – панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських берладників, промисловців і піратів, що виступають один раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнім Дунаю. Бачимо такі міста як Олеше на нижнім Дніпрі, важний торгівельний пункт, приморський порт Києва, або Руський порт на усті Дону. Тмуторокань ще в другій половині XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здається, заціліли деякі осади. Всі отакі останки в перших часах по приході печенігів мусили бути ще значніші.

Літописець, оповідаючи про колишнє множество уличів і тиверців, каже, що міста їх існують і досі (в другій половині XI в.). Одна з її редакцій має варіант: „градъ ихъ спы“ (вали), отже виходило б, що були тільки спустілі городища. Дійсно, Константин Порфірородний теж згадує спустілі замки (έρημόχαστρα ) між Дніпром і Дунаєм [De adm. с. 37]. Але у редактора Повісті ледви можна припустити такий археологічний інтерес, щоб він застановлявся над порожніми городищами, і пригадуючи Олеше, Руський порт, Тмутаракань, можна скорше думати й тут за міста залюднені. Над морем і на більших ріках вони довго могли держатись, та і в степах взагалі певно ще довго по приході печенігів зіставались значніші маси людності. Вона по часті далі відступала поволі з степів на північ, по часті приладжувалась до спільного пожиття з кочівниками в степах і верталась більш менш до того войовного, напівкочового способу життя, з яким виступали перед нами в часи свого Sturm und Drang-періоду їх предки, чорноморські слов’яни, товариші походів гунів та болгарів в IV – VI в. [Про українську людність в степах в XI-XIII в. див. т. II, гл. 7.]

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 235 – 243.