Угри
Михайло Грушевський
Мандрівка угрів, їх побут на Чорномор’ї, напади на слов’ян
Я вже згадав, що в листі кагана Йосифа північна границя Хозарської держави протягається до угрів; звістка ся в кождім разі правдоподібна, і може не без впливу хозарського натиску західна частина угорського народу, відділившись, пустилася на захід, під іменем угрів-мадярів. Тепер знаємо зовсім певно, що в уграх, або мадярах, як вони себе звуть, маємо нарід фінського кореня, найбільше зближений до теперішніх зауральських воґулів і остяків (західні сусіди – зиряне й вотяки досі звуть сі народи Jögra) [Вінклер у своїй статті на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли б на них здатись, вказували б на глибокий Іран, кавказькі – на краї прикавказькі, як на етапи сеї міграції. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археологічними вказівками].
Але як показує мова, сей фінський елемент підпав значним впливам турецьких елементів, що могло статися чи то через зносини або мішання, чи то через завойовання. Константин Порфірородний оповідає про хозарську зверхність над уграми й прилучення до них певної часті хозар; могло бути й більше таких фактів примішування до угорської орди елементів турецьких або панування над нею турків.
[З літератури початків угрів і їх міграції занотую дещо для нас цікавіше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die Völker Österreichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Грот, Моравия и Мадьяры, 1881, Géza Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Voyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen über Osteuropa (Bulletin de I'Académie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel, A honfoglálasi kor nazai emelékei, 1900 (пам’ятки з часів, як мадяри осідали на нижнім Дунаї – реф. в Věstnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler, Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift für Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia, 1904. Lüttich Ungarnzüge in Europa im 10 Jhrh, 1910].
Нема ніяких певних відомостей про те, коли відлучились мадяри від своїх земляків і пустилися в мандрівку на захід [De adm. 38]. Константин Порфірородний [Оповідання угорського Аноніма – нотаря кор. Белі зовсім стратило кредит в науці] – одиноке більш певне джерело про угорську міграцію оповідає, що „турки“ (як він зве мадяр) за давніх часів сиділи коло хозар, під їх зверхністю той край звався Лебедією, по імені головного угорського „воєводи“ βοεβόδου ), і був на річці Χιδμάς інакше Χιγγουλούς. Під натиском печенігів угри розбились на дві частини: одна зісталась на сході (у Константина – коло Персії), друга перейшла в край Ателькузу і звідти потім емігрувала на середній Дунай. Але при тім виходить, що угри сиділи коло хозар тільки три роки; печеніги прийшли в Європу при кінці IX в., а вже 893 р. угри емігрували на середній Дунай.
Таким чином, сей цілий перехід угрів через чорноморські степи виходить у Константина незвичайно швидким, щось подібно, як у аварів. Се само по собі досить сумнівне і будило ріжні підозріння щодо своєї достовірності. Тепер же не може вже бути ніякої непевності в тім, що угорська мандрівка з-над Уралу над Дунай в дійсності розтягнулася на довгий час, щонайменше як століття. Против пізнішої звістки Константина маємо сучасні арабські відомості. Ряд арабських письменників переказують нам звістки про угрів з часів їх мандрівки, і йдуть сі звістки, очевидно, з джерела середини IX в., або другої чверті його; угри тоді сиділи в чорноморських або прикавказьких степах і були звісні як войовна, розбійнича орда, що сильно докучала своїм сусідам.
[Вперше сі звістки опубліковано з ібн-Русте, письменника X в., але тоді не було відгадано їх походження; аж пізніше, коли прибули аналогічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало виясняться, що маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадуються, що джерелом їх була географічно-політична праця про Римську (Візантійську) державу і сусідні варварські краї Мусліма абу-Джармі – до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і географи X віку. Маркварт дає таку табличку сих географічних праць:
абу-Джармі | Джайгані | Ібн-Русте | |
N | Мухамед-і-Ауфi | ||
Бекрі | |||
N | трактат вид.Туманским | ||
Kардізі |
Про особу Джармі і його писання деякі відомості подає Масуді – див. витяги у Васильєва, Византія и араби при амор. династії, дод. с. 73.]
З огляду на се, мандрівку угрів з-за Волги приходиться посунути назад против Константинової дати дуже значно, принаймні на початки IX в. З тим набирають вірогідності й ріжні звістки про угрів на західних границях в другій половині IX в. Очевидно, Константин в своїм оповіданні збив до купи факти з довшого часу [Один з новіших мадярських істориків Marczali (у Szilagyi A magyar nemzet türténete, І, с. 20 і далі), найдалі відходячи від Константинового оповідання, припускав, що угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедії, пробули там довше. як століття, і в Ателькузу сиділи довший час].
Щодо місць, де угри, по словам Константина, перебували в сій міграції, то Лебедію зовсім не можна докладно означити; уміщують її між Дніпром і Доном (Χιγγουλούς тоді міг би бути Орелею, „єгоже Русь зоветь Уголъ“) [Іпат. с. 427. У всякім разі не Інгулом, як думають звичайно.], але все се зовсім гіпотетичне. „Ателькузу“ ж безперечно означає край на лівім боці Дунаю (від Дунаю до Дністра, чи аж до Дніпра – сього не можна знати). Саме слово толкують як „річка Кузу“, край над Кузу. Се була вже остання станція угрів по дорозі до середньодунайських країв. Перед тим по словам арабського джерела вони сиділи над „двома ріками, що течуть в Римське (Чорне) море“, в сусідстві Кавказьких гір, мабуть над Азовським морем (коло Кубані або Дону).
Весь сей час вони пробували, таким чином, в безпосереднім сусідстві наших племен [Про сліди старого життя з слов’янами в мадярській мові і походження їх В. Munkácsi, Die Anfänge der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статті Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Меліча против них в Archiv, XXXI, також стаття Janko про руські терміни в угорськім рибальстві – M. N. Mðzume nápr. oszt. Ertesitöje, 1900 – реф. в Věstnik Sl. Star. IV, с. 51.]; але се сусідство угрів, по словам арабського джерела, для наших племен було дуже гірке і мусило прикро відбитися на чорноморській колонізації. „Вони панують над всіми сусідніми слов’янами, обтяжають їх тяжкою даниною і поводяться з ними, як з своїми невільниками. „Вони неустанно нападають на слов’ян“. „Воюючи слов’ян, вони забирають у них невільників та відводять їх берегом морським до одної з пристаней римських, що зветься Karch (мабуть Керч). Греки виходять їм на зустріч, мадяри заводять торг з ними, віддають їм своїх невільників, а за те дістають грецькі наволоки, кольористі коври й інші грецькі товари“ [Известия ибн-Даста, с. 27, Бартольда Отчет, с. 122, Записи, с. 214 і К анализу, с. 20, Маркварт, Streifzüge, с. 27 й ін. Про угорські походи на чорноморськім побережжі в 860-х рр. также в житії Константина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторокань, Каршну і т. д. Против Керчі підносять те, що в IX в. вона не належала до греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні політичні зміни в Керчі, нам незвісні].
Наша Повість, знаючи про перехід угрів, нічого не каже за якесь „примучування“ від них. Вона говорить тільки про один епізод, що якась ватага угорська йшла попри Київ, але й се оповідання виглядає на книжне об’яснення того, як з’явилось урочище Угорське в Києві [Идоша Угре мимо Киевъ горою, єже ся зоветь нынѣ Угорьскоє, и пришедше къ Днѣпру, сташа вежами; бѣша бо ходяще яко и Половци“, каже Повість – Іпат. с. 14. Уграм, розуміється, не дорога було йти коло Києва, могла хіба якась ватага заблукати, але й се робить непевним та обставина, що літописець тим угорським походом хоче об’яснити назву київського урочища. Отже, сей похід непевний і трудно з того вимірковувати якийсь напад угрів на Київ, як робить і тепер Літіх (кладучи його на р. 862). Натомість сі угорські вежі виглядають як реальна народна згадка про угрів.
Цікаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед печенігів: „По сихъ бо (Обрах) придоша Печенизѣ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданні угри випереджають печенігів, бо приходять ще за Олега, а печеніги аж за Ігоря. Се переставлення печенігів перед уграми свідчить, що перехід угрів в руській традиції лишив дуже незначний слід і злився з печенізьким. В обох разах прихід угрів датується на основі чужих джерел, і сі дати не мають значення для історії Руси. Прихід угрів оповідається в зв’язку з історією проповіді Кирила і Методия та з завойованням Морави уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід угрів під Київ, і їх війни з греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронология древн. рус. летоп. сводов (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з Житія Кирила й Методія. В усякім разі вона не відповідає хронології угорського походу]. Наш книжник, мавши нагоду кілька разів говорити про угрів і знавши якусь пам’ять про них в традиції, очевидно нічого не чув і не умів нічого сказати про якусь біду від них, як розказав про аварів. Біда дотикала більш полудневої колонізації, що мало інтересувала киян, хоч без сумніву дуже сильно відбила на тутешнім українськім житті.
Побут угрів в наших степах закінчився в 890-х роках. З своїх становищ над долішнім Дунаєм угри на заклик Візантії взяли участь у війні греків з болгарами; але болгари напустили на них печенігів, і попавши між два огні, угри пустилися в гору Дунаєм – на колишні кочовища гунів і аварів, і тут осіли. Тим закінчилася їх мандрівка.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 232 – 235.