Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Хозари

Михайло Грушевський

Так виглядає українська колонізація з доби великого слов’янського розселення. Її максимальне розширення одначе не було тривким і скоро поносить великі утрати, особливо в степовім поясі.

Рух східнослов’янських племен на полудень, прокинувшися під час гунського походу, неустанно розвивався потім в V і VI віці, не вважаючи на тривожне тутешнє життя, серед невпинного руху нових турецьких орд і останків старої людності Чорномор’я, що стихійним потоком сунули на захід і знову відливали на схід, коли якась перешкода спиняла їх дальший похід. Серед сеї степової грози, не жахаючися її, слов’янські осадники до пол. VI в., як ми бачили, встигли опанувати все побережжя від Дунаю до Подоння. Вони вміли, видко, приладитися до тривожного, войовного тутешнього життя, вміли знайтися в нім, не гірше тих турецьких чи угорських орд, що блукали степами, поміж слов’янські осади. Слов’янські добровольці дотримували їм товариства в походах, прилучалися до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи інші краї. Потім, з переходом аварів, наступило деяке заспокоєння. Турецько-фінські орди на Подонні і Поволжі організувалися під проводом Хозарської орди і загородили турецькому потокові дорогу з Азії до Європи на яких два-три століття і дали трохи спокійніше пожиття нашому Чорномор’ю.

Було се явище незвичайне в житті чорноморських степів і варто придивитися сим рідким ордам, яких роля в історії слов’янської колонізації і культури виїмково випадає позитивно, а не руїнно, як інших. На жаль, відомості про хозар дуже убогі і далеко не виясняють інтересніших питань зв’язаних з історією їх, і відносинами до східно-слов’янського розселення.

Етнічний склад орд, об’єднаних під іменем хозар, був неодностайний. Арабський географ XIII в. Абульфеда каже, що між хозарами були два цілком відмінні типи – чорний і білявий; деякі інші факти також підпирають гадку про помішання у хозар етнічних елементів, що се був комплекс досить ріжнорідного етнографічного складу, з ріжних орд, які в сім турецько-фінськім потоці племен приплили на Подоння. Був висловлений здогад, що основа Хозарської орди була фінсько-угорська, а підпала турецькому впливу – чи то культурно, чи то через завойовання якоюсь турецькою ордою. Назви вищих урядів у хозар турецькі. Істахрі каже, що й мова хозарська подібна до турецької. Але могли бути тут і інші ще етнічні елементи.

[Про хозарів окрім старої книжки Френа (Frahn), де зведено декотрі арабські тексти про них – De Chasaris excerpta ex scriptoribus arabicis (1822) див. статті Григорьєва в збірнику його „Россия и Азия“: Обзор политической истории хозаров і О двойственности власти у хозаров. Далі S. Cassel, Der chasarische Königsbrief aus dem, 10. Jahrh, Берлін, 1876, H. Howorth, The Khazars ware the ugrians or turcs (Труды III междунар. съезда ориенталистов в Петербурге, II, 1879). Голубовского, Болгары и хазары (Киевская старина, 1888, VII, тут вичислена інша література). Tomaschek, Die Gothen in Taurien. Куник, О записи готского топарха, с. 84. Гаркави, Ein Briefwechsel zwischen Cordova und Astrachan (Russische Revue, 1875), Die Schicksale des chasarisceh Briefwechsels (ib. 1877) і Сказания еврейских писателей о хозарах в Трудах петерб. археологич. общества, т. XVII, тако ж Еврейская библиотека, т. VII, 1879, і в Трудах IV археол. зъезда, I (Некоторые данные по истор. геогр. России). Westberg Beiträge zur Klärung oriental. Quellen (Известия петерб. ак., 1899) і К анализу вост. источников (Ж. М. Н. П. 1908). Marquart Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge (1903). H. Kutschera, Die Chasaren, 1909 (2 вид. 1910) – слабка дилетантська компіляція.]

Під їх пізнішим іменем стрічаємо хозар вперше в персидській війні Гераклія, розпочатій 622 р.: вони виступають у ній як союзники Візантії проти персів [Теофан, с. 315]. Але досить правдоподібно, що се той сам нарід, який перед тим виступав під назвою акацирів, відомою нам вже з середини V в. Ті акацири тоді сиділи десь в землях середнього Дону чи Волги, в близшім сусідстві болгарів [Пор. Йордан, гл. 5]. Вже за Аттіли вони тримались союза з Візантією й воювали з Аттілею; але потім добровільно піддались гунам [Пріск – Excerpta hist. I, с. 180, 189 (298-9, 310 Hist. gr. min)]. Турецький натиск в середині VI в. дав себе почути і сим акацирам: їх підбили собі сараґури, потиснені савирами – якась турецька, чи мішана орда. Ся нова сполучена сараґурсько-акацірська орда входить теж в союз з Візантією, для добирання „дарунків“. Може в зв’язку з сим, в інтересах візантійської політики, розпочинає вона походи на Персію [Пріск в Hist. gr. m., с. 341, 346 (158, 161-1 ed. Bonn.)]. Тотожність політики сих акацирів VI в. з пізнішою хозарською теж може служити доводом що під назвою акацирів виступали ті ж хозари [Акацирів мав за хозарів вже географ Равенський: quos Chazaros suprascriptus Iordanis Agaziros vocat (IV, l). Маркварт, недавно на місце сього ототожнення поставив ряд інших (що Акацири се угри, або знов що се мордва – с. 40 і XXIV), але ніяких поважних аргументів за такі толкування, а против ототожнювання акацирів з хозарами він не вмів навести. Згадаю толковання акацирів, дане Говордзом, як „білих хозар“ (від тур. ак, білий). Інше толкування, підтримане недавно Марквартом – „лісові люди“ (від турецького аґач, дерево)].

Коли головні маси болгар рушили з азовських сторін на захід, хозари розширюються тут на їх старих кочовищах, підбивають собі останки болгарських орд коло Дону [Теофан, с. 358. Пор. лист кагана Йосифа (вид. Гаркаві як вище). В повнім тексті інтересна згадка, що хозари зайняли місця народу ванантар, вигнавши їх. Найбільш правдоподібно, що маємо тут варіант назви огхондор-болгарів (пор. вище на с. 158 варіанти: вогхондор, уну-гундур й ін.); інші толковання: венеди, анти, в’ятичі і т. ін.], опановують північно-східне Каспійське побережжя, а навіть пробують підбити Закавказзя. Ціле століття – від середини VII до пол. VIII в. переходить в завзятущій боротьбі хозар (вже під сим їх іменем) з арабським каліфатом, що опанувавши персидську державу сасанідів, хотів прилучити й полудневий Кавказ. В результаті сеї боротьби Закавказзя лишилось при арабах. Хозарська границя від середини VIII в. не йшла далі на полудень за Дербент, де ще сасаніди збудували були стіну для оборони від хозар [Про сі війни у Григорьєва, с. 51-7].

На жаль, дуже бідні відомості маємо про розпросторення Хозарської держави на північ від Кавказу, як раз більше для нас інтересне. 3 подій кінця VII і поч. VIII в. бачимо, що хозари були панами на Керченській протоці (в Фанаґорії – Тмуторокані), і в східнім Криму, – навіть в Корсуні з’явився був на якийсь час їх намісник (тудун). Корсунь одначе зістався при Візантії, але в східнім Криму хозари тримались довго [Никифор, ed. de Boor, p. 41, 45. Теофан, с. 378, 378. Католог єпархій вид. de Boor (Zeitschrift für Kirchengeschichte, 1891). Житиє Кирила. Див. вище с. 100].

Наша літопись каже, що певний час їх зверхність признавали східно-слов’янські племена, не тільки подонські, а й подальші, як в’ятичі на Оці, радимичі на Сожу, а навіть і поляни; в’ятичі, по її словам, зіставалися під зверхністю хозар навіть ще в другій половині X в. В листі хозарського кагана Йосифа (нібито з другої половини X в.) Хозарська держава на півночі досягає кочовищ угрів (ганґрін), на північнім сході – Яїка [Ганґрін – vulgata, але правдоподібна; в перекдаді повного тексту, виданім Гаркаві (Еврейская библиотека, VII, с. 160, пор. Труди IV з’їзда) маємо: гаґрії. Між підвласними народами в сім тексті бачимо „велтит (або венентин, ванантят), север (савар, суур), славіунъ“; велтит толкують як в’ятичів, север як сіверу; але обидва імени можуть бути й анахронічною ремісценцією тутешніх венантарів і савирів. Лист сей не перестає бути загадкою; але як він сам по собі навіть і апокріф, то здається має якісь реальні підстави в традиції].

Але центром Хозарської держави були прикаспійські землі – на усті Волги лежала їх столиця Ітиль; далі на полудень, недалеко устя Тереку був славний своїми виноградними садами Семендер [Вестберґ op. c]. Тут при Каспійськім морі мусила сидіти й властива хозарська людність. Араб ібн-Хаукаль (X в.) каже, що вона жила в плетених з хащу хатах, обмазаних глиною; з оповідання кагана Йосифа виходить те ж, що се була людність осіла, жила з хліборобства й городництва; уживала головно рибу й рис, що мабуть сіявся на місці [Див. у Гаркаві. Сказания мусульманских писателей, с. 92 і 220, лист. Йосифа – Евр. библ. с. 161. ].

Державний устрій хозар був дуалістичний, досить звичайний у народів турецького кореня або культури: голова держави каган був окруженний надзвичайним поважанням, але не мав дійсної власті, а правив державою властиво його намісник – беґ. В сим відгадували сліди колишнього підбиття хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою; але може бути, що се було узурпацією власті з боку начальників війська – беґів. Як зазначують араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим з магометан і слов’ян [Масуді – у Гаркаві, с. 130], і власть беґа опиралася на війську. Політичний устрій мав загалом визначатися великою толеранцією для ріжноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною.

Хозарські міста мали важне значення як посередники в торгівлі й культурних зносинах Європи й Сходу. В Ітилі, як оповідає Масуді (1 пол. X в.), було сім судів – два для магометан, два для хозар, два для місцевих християн і один для слов’ян, руси й інших поган. Подібне оповідається й за семендер: магометани мали там мечеті, християни – церкви. Жиди – божниці Гаркаві, Сказания, с. 129-130 і 220, пор. каталог єпархій де-Боора, де виступає епіскоп ό 'Αστήλ – правдоподібно Ітиль]. Хозарія провадила велику торгілю з слов’янами й іншими східно-європейськими народами й служила для них посередницею в зносинах з каліфатом і передньою Азією, подібно як і Болгар, столиця поволжських болгар.

Ще важніше культурне значення мала Хозарська держава, як забороло східної Європи проти азійських орд. Ми маємо докладніші відомості про се тільки з X в., але вони кидають світло взагалі на становище Хозарської держави. В X в. хозари не дозволяли турецькій орді узів переходити з-за Волги в чорноморські степи і рівно ж не перепускали на схід європейських піратів-русинів, що човнами ходили грабувати каспійські береги Гаркаві op. c. с. 181, Каган Йосиф – Евр. биб. с. 160-1. Аналіз звісток у Маркварта, с. 337 – 341]. В тім удержанні спокою був економічний інтерес Хозарської держави, що мала під своєю зверхністю і чорноморські і прикаспійські землі та вибирала доходи з торгівлі сих земель. Тоді, в X в., Хозарія була вже настільки слаба, що не завсіди могла служити таким заборолом для сих розбійничих обосторонніх походів; але в VIII-IX в. була вона сильніша, й значення її в сім уде[р]жанні спокою й опіці торгівлі було більше.

На жаль, маємо дуже бідні відомості про сю цікаву боротьбу хозар з турецькими ордами. Орда алтайських турків, що в другій половині VI в. опанувала була прикаспійські землі, очевидно, незабаром втратила свою силу на заході. Натомість в IX в. починають натискати на хозарів угри і печеніги. В арабських джерелах є звістки що в середині IX в. на хозар так сильно натиснули турецькі орди, що вони просили помочи у арабів [Ібн-ель-Асір у Григорьєва, с. 58]. В кінці IX в. хозари, не мігши дати собі ради з печенігами, перепустили сю орду в Європу [Константин Порфір[ородний], De admin. imp. с. 37, Константин тільки хибно толкує сей факт, що то хозари навмисно, в спілці з узами, прогнали печенігів в Європу.], і дальша східна політика їх лежить в здержуванні орди узів.

Взагалі почавши з кінця IX в. Хозарська держава хилиться й упадає. Як бачимо з оповідання Константина Порфірородного, хозари тоді мали проти себе з полудня кавказьких аланів і чорних болгар, що були вже незалежні від них, зі сходу орду узів, з заходу печенігів [De adm. 10-12]. Візантія зміцнила своє становище в Криму і ограничила хозарські впливи з сього боку, а на Дніпрі формується Руська держава, що не тільки забирає слов’янські народи з-під зверхності хозарів, але й нищить їх державу своїми походами. Симптомом упадку Хозарської держави уже з IX в., крім згаданої звістки арабів про їх безрадність в боротьбі з турками, служить звісний епізод з побудуванням Саркела на Дону за цісаря Теофіла, переказаний у Константина Порф[ірородного].

Як ні толкувати сей, в подробицях досить загадковий епізод (чи так, що ту кріпость поставили греки з власної ініціативи, як забороло для своїх кримських земель против хозар [Таку гадку висловив Успенський, переносячи заразом сей епізод 1-ої полов. IX на початок X в. (Византійские владения на северном берегу Черного моря в IX и X вв., Киевская старина, 1889, V). Хоч оброблена ним дуже делікатно, ся гадка лишається все-таки лише гипотезою супроти категоричних свідоцтв Константина щодо фактичної вірності незбитих. Полеміка Успенського з Василевським в сій справі в Ж. М. Н. П. і К. С. 1889. Див. іще Ламанського, Житиє св. Кирилла – Ж. М. Н. П. 1903, VI, с. 353-4.], чи дійсно – як оповідає Константин, зробили вони се на прошення своїх союзників хозарів і для їх оборони), – в кождім разі сей факт показує, що тоді, в 1-ій пол. IX в. хозари вже сильно підупали. Коли кріпость ставилася для оборони хозарів, як категорично каже Константин, то таким небезпечним сусідом хозарів від заходу були тоді угри [Пор. арабську звістку (IX в.): „Кажуть, що давнішими часами хозари, боячися мадярів та інших сусідніх народів, копали рови на оборону“ (Известия ибн-Даста, с. 27).], а може вже й Русь починала непокоїти Хозарію, і поставлений на Дону Саркел міг мати спеціальною метою – заступити їй дорогу з Дону на Волгу та на Каспійське море [Як місце Саркела вказують на городище на лівім боці Дону, на ґрунтах с. Цимлянської, де розкопки показали сліди мурів з цегли, фрагменти Візантійських колон (може церкви), хрести і монети Візантійські і руські. Див. В. Сизов, Раскопки близ Цимлянской ст. на Дону, Труды VI съезда, т. IV; Попов, Где была хозарская крепость Саркелъ – Труди IX археол. з’їзда, т. І і там же т. II, с. 102 – дискусія; Зверев, Материалы по археол. Дона (Памят. кн. Воронеж. губ. 1894). Ласкин, Сочинения Константина Багрянородного, с. 223 і далі. Вестберґ op. c. розд. 4 і Маркварт, гл. І (інакші гадки).]: як раз сі походи страшенно нищили Хозарію в X в. і в кінці привели до останнього удару за Святослава, що звів до марних останків колишню славну Хозарську державу.

Крім ворогів сторонніх, на ослаблення хозарів в X в. вплинула якась внутрішня боротьба, звісна нам з короткої згадки у Константина Порфір[ородного]: по його словам, між хозарами десь при кінці IX в. настала внутрішня війна і побита партія вийшла й прилучилась до угрів [De adm. 39].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 227 – 232.