Торгівля
Михайло Грушевський
Найдавніші сліди торгівлі, головні напрями найдавнішої торгівлі й культурних зносин – полудневий і східний, західний; монетні скарби. Торгівля в часах по великім розселенні: Дніпрова дорога, чорноморська торгівля, Русь в Царгороді, звістки про середземну торгівлю, предмети русько-візантійської торгівлі; торгівля з Кримом і степовими ордами
В поданім вище огляді матеріальної культури східного слов’янства ми не раз зустрічали сліди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви – сліди заграничних зносин, виміни продуктів, торгівлі. Початки обміну – сеї початкової форми торгівлі, ми можемо слідити вже в правіковім язиковім запасі індоєвропейських народів; слав. мѣна – обмін (санскр. mê, лат. munus), вѣно – ціна, заплата (санскр. vasná, rp. 'ωνή, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав. продати має теж паралелі в санскр. parâdâ (проміняти), лит. parduti [O. Schader, Linguistisch historische Forschungen zur Handelsgeschichte und Warenkunde Єна, 1886, особл. гл. II].
З другого боку, сліди обміну, торгівлі ми бачимо вже в неолітичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки – сурrеа moneta і середземні мушлі неолітичних і ранніх металічних могил, або вироби з чужоземних камінних родів [Порівняти, для західноєвропейського неоліту: A. Groetze, Über neolithischen Handel (Festsehritt Бастіана)]. Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозі: ні міді, ні цини не добувано на нашій сучасній і на праслов’янській території; золото і срібло також не було місцевим, а й залізна культура теж опиралась на заграничнім обміні, бодай почасти, бо залізо добувалося тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледве чи коли-небудь задовольняла всі потреби в сім металі; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всі з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околиці, свого племені опиралось розповсюднення певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна техніка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. ін.
Уже в часах перед слов’янським розселенням ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями – дороги торгівлі і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східній і західній. Полудневий, що виходив з фінікийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні сліди сеї торгівлі маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілерських виробів і монет на середнім Подніпров’ї.
[Диви вище с.55, 86-7,103-4. Про монетні нахідки див. археологічні мапи: Київської й Волинської губ. Антоновича (в покажчику при них виказані монетні нахідки по категоріям), Подільської Сіцинського, Херсонської Ястребова (Опыт обозрения древностей Херсонської губ.), Харківської – Багалія (Труды XII съезда). Беляшівський, Монетные клады Киевской губернии, 1889. Данилевич, Монетные клады Киевской губ. до первой четверти XV в. (Труды IX съезда, т. І) і Карта монетных кладов и находок отдельных монет Харьковской губ. (Тр. XII съезда, I). Ляскоронський, Находки римских монет в области среднего Приднепровья (Труды XI съезда, т. I). Марков, Топография кладов восточных монет (давно зачалася друком, але не вийшла досі). Самоквасов, История русского права, 1884, т. II, с. 170-9 і О происхождении русских и польских славян и причине появления кладов римских монет в земле древних руссов и ляхов, Труды XIII съезда, т. III. Píč, Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage, с. 276 і далі.
Поодинокі важні нахідки див. ще: Российский историч. музей, с. 598-600; Труды Киев. дух. Академии, 1880, VIII, с. 585; Археологическая летопись Южной России, 1899 р., с. 54, 1903 р., с. 60, й ін.
Про нахідки грецьких чорноморських монет – Ольбії, Боспора, Херсонеса на середнім Подніпров’ї і Подонні див. археологічну мапу Київщини, с. 25, 66 (bis) і 72, в статті Данилевича, у Піча (але тут джерела часом непевні), і Спіцина, Обозрение губерний (Труды отд. сл. рус. арх., IV).]
Особливо інтересна пара пантикапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хроноллгічна дата одної такої нахідки [Zbiór wiadomości, т. XII. Як далеко могли часом сягати торгівельні впливи Чорномор’я, може вказувати напр. факт нахідки боспорської монети царя Інінтімея (III в.) в басейні Ками – Российский историч. музей, с. 46], і безперечно, що культурний вплив сеї торгівлі сягав і значно дальше на північ.
[Дуже інтересним слідом торгівлі балтійсько-чорноморської були б нахідки горючого каменя (янтаря). Але горючий камінь, окрім балтійського побережжя, знаходиться і на східно-європейськім суходолі подекуди, між іншим, і в околицях Києва і на Волині, про се див. Кеппен, О нахождении янтаря в России (відб. з Ж. М. Н. П.), Тутковский, Киевский янтарь (Юго-западный край, I). Пліній наводить звістку Філемона, що горючий камінь викопують у Скитії в двох місцях, в однім білий, в другім жовтий (XXXVII, 2 (11)). Тому всі нахідки горючого каміння зв’язувати балтійським побережжям без ближчого аналізу ніяк не можна. Пор. статтю Hedinger-a, Die vorgeschichtliche Bernsteinartefacte u. ihre Herkunft (Штрасбурґ, 1903)].
В чорноморських степах він перехрещувавсь з східним шляхом, де посередниками в торгівлі були племена іранські. Як приклади культурних перейнять, що довершувались в ріжних сферах нашого життя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи, як курку, топір, чобіт; сього вистане, аби показати, як ріжнорідні бували сі перейняття. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавніших часів, для ріжнорідних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловляться на Червонім морі й Індійськім океані, але могли приходити і з чорноморського побережжя, або передмікенську культуру, котрої дороги також не висліджені ще, – вкажу на т. зв. скитський тип в металічних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Подніп’ровя, а з другого боку, йде далеко в передню Азію і служить документальним слідом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед слов’янським розселенням. Потім т. зв. меровінґський чи готський стиль в юбілерській штуці, що йде в нахідках від Ірану і Західної Європи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередньо перед слов’янським розселенням, а далі маємо вже письменні й нумізматичні вказівки [Див. вище, с. 56-7. Про оріентальні впливи в європейській штуці особливо Кондакова, Русские древности, II, III і V т. і Русские клады].
З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Європи, з кельтських і інших огнищ культури, а пізніше від римлян. Багата середнедунайська культура, особливо бронзова її техніка, розширяла свої впливи й на північне згір’я Карпатів, в сферу слов’янської колонізації. Західна кельтська культура з останніх століть перед Христом (т. зв. в археології культура тенська, la Tene), розвинувшися під впливом середземельної, значно випередила германців, мала великий вплив на культуру німецьку, і через неї, а може й безпосередньо часом, впливала також на культуру слов’янську. Ще виразніше виступають, і сильніші були дійсно впливи римської культури, коли розширяється вона по провінціях центральної Європи, від I-II віку по Хр[исті].
Численні латинські слова в загальнослов’янськім язиковім запасі бачили ми вже вище (напр. в одежі); в археології римські впливи також слідні дуже значно. Слов’яни могли підлягати їм перед своїм розселенням і в часі розселення безпосередньо, на полудневім заході, і приймали їх також за посередництвом німців. Важне культурне значення слов’янсько-германських стичностей і полягає на тім, що німці були посередниками в передаванні на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Сліди їх в слов’янськім язиковім запасі незвичайно багаті – ми бачили їх напр. в їді, в домашнім урядженні, в зброї; правда такі язикові подібності часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш менш однаковім культурнім рівні й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до німців зі сходу або полудня через слов’ян [Напр. готське stikls, кубок, правдоподібно походить від слов. стькло, шкло (не навпаки, як думають часто) – пор. Уленбек, Р. В. Beiträge, XII с. 191, Яґіч, Archiv, ХXIII с. 536. Спірні питання про плуг, хміль і т. ін. вказані були вище.], і докладне визначеннє західних впливів на слов’янщину все ще зістається задачою будущини. Але безсумнівні вони в кождім разі.
Археологічними документами торгівельних зносин слов’янщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселенням служать передовсім нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця І, цілого II і III в. по Хр[исті]. Особливо численні нахідки їх в полудневій частині того району, що ми зазначили вище як праслов’янську територію – в середнім Подніпров’ї, також на Волині й Подністров’ї; стрічаються вони і далі на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цілими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археології максимі, що монета, нім опинилася в землі, могла обертатись звичайно не довше, як сто літ, ми будемо мати в пізніших римських монетах сліди торгівельних зносин з часів безпосередньо перед великим слов’янським розселенням і з початків його. Сі зносини могли приносити римський гріш і з заходу – з німецьких земель, і з полудня – з римських провінцій та чорноморських торгівельних міст [Самоквасов толкував сі монетні скарби тим, що їх рознесли слов’яни, емігруючи з-над Дунаю (він приймає літописну теорію дунайської правітчини). Ляскоронський думає, що сі монети добувалися не так торгівлею, як війнами і нападами на римські землі. Се друге об’яснення в часті оправдане. Але люди з середнього й горішнього Подніпров’я на римські землі певно не ходили, і римські гроші до них доходили тільки через торгівлю].
Колонізаційні завірюхи II-III в., очевидно, не були в силі зовсім знищити сі межинародні торгівельні зносини; тільки в IV-V в. вони слабнуть – монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляються навіть більшими скарбами [Як на визначніші вкажу напр. нахідки коло Махновки (Бердичів. пов.), коло Плоського Сквир[ського] пов., коло Чернобиля, Корсуня й Крилова на Дніпрі – по кілька сот монет, нахідки коло Ніжина 1873-80 рр. (більш тисячі, монети I-III в.), в Стольнім коло Чернігова, в Ромні й коло нього в с. Вовківцях, коло Лунівки Обоянського пов., з-над р. Мерла в Богодухівськім пов. (200 золотих монет IV-V вв.), в Олександрівці Ровенського повіту, в Валках, в поріччі Дінця й ін. Середнє Підніпров’я взагалі найбільше дає сих нахідок. З більш північних можна вказати на стару нахідку коло Климовичів Могилів. ґуб. (близько 2000 монет)].
В часах по розселенню маємо докладний образ торгівельних доріг і зносин з IX-Х в.; сі торгівельні відносини утворились, розуміється, значно скорше (в певній часті сягають ще праслов’янських часів) і кидають в кождім разі світло на попередні століття, себто VII-VIII.
[Про давню східно-слов’янську торгівлю з старших праць назву Rasmussen, De Arabum Persarumque commerico cum Russia et Scandinavia, 1825 ; Stüwe, Die Handelszüge der Araber unter den Abassiden durch Africa, Asien und Westeuropa, 1836; Савельев, Мухамеданская нумизматика в отношеніи к России, 1846; Григорьев, О куфических монетах, находимых в России (в збірн. Россия і Азия); Аристов, Промышленность древней Руси, 1866, гл. 4; Бестужев-Рюмин, Русская история, І, с. 261 і далі; Хвольсон, Известия ибн-Даста, 1869, спеціальний екскурс про східну торгівлю, с. 158 і далі.
Далі: Heyd Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I, 1879, с. 65 і далі (французький переклад Рено, вид. 1885 р. в Липську з деякими доповненнями); Забелин, История русской жизни, II, гл. 7; Babelon, Du commerce des Arabes dans le nord de l'Europe avant les croisades, 1881 (не багато); Ключевский, Боярская дума, 1883 і його ж статті в Русской мысли, 1880 р.; Píč, Zur rumänisch-ungarischne Streitfrage, 1886, с. 268 і далі; Iacob, Der nordisch-baltische Handel der Araber, 1887 і пізніші видання сеї праці; Welche, Hadelsartikel bezogen die Araber des Mittelalters aus den nordisch-baltischen Ländern, 1891, i Die Waaren beim arabisch-nordischen Verkehr im Mittelalter, 1891; моя Історія Київщини, с. 385 і далі; Голубовский, История Север. земли, с. 31 далі й Ист[ория] Смоленской з[емли], с. 100 і далі; Kuun, Relationum Hungarorum cum Oriente bist. antiquissima, 1893-5; Labbé, Sur les grandes routes de Russie entre l'Oural et la Volga, 1905; Szelagowski, Najstarsze drogi z Polski na Wschód w okresie byzantyńsko-arabskim, 1909.].
Головною торгівельною дорогою сих часів була „путь изъ варягъ въ греки“ – Дніпро. Докладний образ торгівельних зносин Дніпром з Візантією дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфірородного, що належить до самої середини X в. [Новіший дослідник Bury (The treatise De admin. imperio, Byz. Zeitschrift 1906) кладе написання трактату на час від літа 948 до 952 p.] Кождої весни, каже він, з усіх земель Руської держави споряджаються торгівельні ватаги до Царгорода. Мешканці лісових країв, кривичі й інші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сі човни в тексті звуться μονόξυλα, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сі човни мусили містити по кількадесят люда, подібно до пізніших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сі човни пускаються з водою в торгівельні міста й тут продаються руським купцям [Текст говорить про Київ, але очевидно, що в човнах потреба була не тільки в Києві].
Сі купці з ріжних торгівельних міст в водній системі Дніпра – з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова, Вишгорода й ін. з’їздяться до Києва. Тут, поки споряджаються човни всяким знарядом і припасом з давніх човнів, поки з’їздяться купці з ріжних міст, можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею літ, коли купці обраховуються, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червні ватаги човнів рушають Дніпром: під Витичевом, трохи нижче Києва, стоять ще зо два-три дні, поки зберуться всі човни, і тоді вже остаточно пускаються в дорогу. Плавати інакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тоді печеніги і в певних місцях засідали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась печенігів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім броді – зараз нижче порогів (теп. Кичкас), і на усті Дунаю.
Пороги купецькі ватаги переходили взагалі з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходилося переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місці переносили на плечах не тільки всі речі, а й самі човни; притім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втікали (їх тому вели скованих), а заразом – стерегтися нападу печенігів. Діставшися на устя Дніпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани) [Недавно викрито інтересну пам’ятку по тих спочинках русько-варязьких купців на Березані: камінну нагробну плиту з рунічною написею: „Ґрані спорудив сю могилу (насип) по товаришу своїм Карлі“; по палеографічним і язиковим прикметам зачисляють її одначе до пізнішого часу, XI-XII вв. (замітка Брауна в Известіях археолог, ком., ХXIII: „Шведская руническая надпись, найденная на о. Березани“).] і потім їхали повз берег Чорного моря до Царгорода, де кінчилася „бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога“, як каже про неї Константин.
Се „Гречеський путь“, як він зветься в XII в.; купці, що ним їздили називалися „гречники“, або й просто – „греки“, а їх торгівельні ватаги – „гречник“ [Іпат., с. 144 (див. в варіантах), 360, 361, 368]. Колись, ще перед розселенням слов’ян, центром сієї грецкої торгівлі з північними землями була Ольбія; пізніше ся роля мусила перейти до подунайських міст (поки їх не знищила слов’янсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше – до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси [Ось як характеризує її сучасний історик штуки проф. Кондаков: „під назвою „корсунського“ в давній Руси розуміли все рідке, артистичне, але і давнє, старинне; в противність „царгородському“, що було символом вирафінованого, високого з технічного погляду, „корсунське“ значило тільки, що архаїчне“ – Русские древности, V, с. 27. В землях Руської держави повно було тих „корсунських“ речей, хоч з них деякі були не більше корсунськими, як славні „корсунські“ церковні двері в Новгороді, що в дійсності зроблені були в Маґдебурзі].
Одначе з часом руські слов’яни вийшли з своєї початково пасивної ролі в сій торгівлі й поминувши кримські міста, увійшли в безпосередні торгівельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се сталося [Піч здогадувався (ор. с. 292), що літописне оповідання про подоріж Кия до Царгорода може бути згадкою про змагання Руси увійти в безпосередні торгівельні зносини з Царгородом. Розуміється, треба дати спокій сій подорожі, бо в ній маємо комбінацію самого літописця]. Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звісні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусили вплинути на сі зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови.
В результаті Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверті X в., Араб Масуді каже, що Чорне море – то Руське море, бо окрім Руси ніхто ним не плаває [У Гаркаві, с. 130. Недавно пробував збити сю звістку Вестберґ, Beitrage VI, пор. його ж, К аналізу, с. 380-1: він доводить, що тут треба розуміти руське плавання на Балтійськім морі, і що се місце мусить бути попсоване. Воно одначе досить зрозуміле, і поки текст сей стоїть, так, як тепер, його не можна толкувати інакше, як про Чорне море]. Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держалася довго потім, як Русь стратила давніший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західні письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем – mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тоді вже Русь давно втратила своє значення на сім морі.
[Іпат., с. 4, Еккегард – Monumenta Germaniae, Scriptores, VI, с. 216, Гельмольд, I, гл. l ib. XXI. Інші західні згадки про Руське море збирає Кунік – Известия ал-Бекри, т. II, с. 84-6. Недавніми часами були проби ослабити історичне значення Дніпрової дороги. Найбільш різко виступив з сею гадкою польський історик Шельонговський, в цитованій розвідці. Слідячи за нахідками арабських монет в балтійських сторонах, і комбінуючи з ними деякі звістки, він приходить до виводу, що Волга була давнішою „руською“ дорогою з півночі на полуднє, і тільки пізніше, навіть дуже пізно, десь від другої пол. X в. став дорогою на полуднє Дніпро. В тім же напрямі йде і Вестберґ, на користь норманської теорії толкуючи ріжні звістки про руські походи на полуднє так, що вони мовляв йшли з півночі волзькою дорогою. Пояснення їх почасти натягнені, почасти можливі, але в кождім разі нічого не можна вказати, що говорило б против важного значення Дніпрової дороги ще перше, ніж вона стала дорогою „з варяг“, а се теж стало ся уже в IX в.].
Перші письменні звістки про руську торгівлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в. говорить уже про руську чорноморську торгівлю: „Русини з далеких слов’янських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантію); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“ [Ібн Хордадбег в вид. de Goeje, с. 115. Про час написання сеї звістки ще Маркварт Streifzüge, с. 390, Вестберґ, К аналізу, с. 375: вони не приймають старшої редакції сього твору, з 1-ої пол. IX в]. Ся неясно стилізована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купців Чорним морем в візантійські землі: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку X в. ся заморська русько-візантійська торгівля в кождім разі була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прерогативами, які здобула собі вона наслідком походів руських князів на візантійські землі в IX і X в., знайомлять нас докладніше умови з Візантією кн. Олега в перших роках X в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданням Константина.
Бачимо з сих звісток, що в першій половині X в. руські купці перебували в Константинополі в дуже значнім числі – не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торгівельними ватагами, що приходили щоліта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмісті Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістя за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяців. Властиво ся купецька колонія, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотіло візантійське правительство; воно очевидно з тривогою й підозрінням дивилось на сю численну колонію войоничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дійсні факти викликали таке недовір’я й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торгівельна політика: не дати чужим купцям запустити коріння у себе.
В результаті бачимо цілий ряд ограничень зі сторони візантійського правительства. Воно жадає, аби руські купці виказувались перед ним посвідченням руського князя, або тим відріжнити послів і купців від войовничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купці – срібні, але пізніше заведено, що з кождою торгівельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблів: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торгівля велась в тісній залежності і контролі руського правительства). Далі, постановлено було, що руські купці в Царгороді можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводі візантійського урядника, і не більш, як 50 мужа нараз. Час, коли руські купці мають право на удержання в Царгороді від візантійського правительства, ограничено на шість місяців, а далі й зовсім заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином, руська купецька колонія не була постійною, і купці, прибувши літом, мусили всі до кінця навігації вернутись до дому [Сі постанови мають досить близьку аналогію з пізнішою практикою Новгорода щодо німецьких купців: ми маємо тут ту ж саму купецьку політику].
Про торгівлю з іншими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо ближчих відомостей. Константин Порфірородний каже, що Русь з Дніпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і Сирію [De adm. 42.], та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут йде мова про Серір – теп. Дагестан. З пізнішого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побережжя, в Малу Азію [Рюйсброк (Рубрук або Рубруквіс, як його звуть інакше) – в Recueil de voyages, IV, с. 215; пор. з сим оповідання ібн-ель Атіра (у Тізенгаузена, Сборник мат. к истории Зол. Орды, с. 28)]. Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделі згадує про руських купців в Александрії [Вид. Марголіна, с. 138 (Три еврейские путешественники XI и XII ст., Спб., 1881)]. Чи плавали коли руські кораблі дійсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купці, розуміється, могли далеко заходити і через візантійські, і через арабські землі: в IX-X в. одначе морська торгівля на Середземнім морі була взагалі в упадку.
Задавши страху Візантії своїми оружними походами, київські князі здобули у неї значні вигоди для київської торгівлі. В першій половині IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купці з свого товару, що спродавали в візантійських землях, платили десятину візантійському правительству. По умові ж, датованій в літописи 907 p. [Про сю умову див. нижче – гл. VII.], вони в Царгороді вже „творять куплю“, себто провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобѣ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далі, руські купці, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяців (а спочатку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантійського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлѣбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прѣ (вітрила). Обмежень тоді руська торгівля, мабуть, не мала ніяких; аж по нещасливім поході Ігоря 941 p. в ряді інших ограничень її участі в візантійській торгівлі для Руси поставлено і таке, що руські купці не можуть купувати паволок дорожчих, як 50 золотих штука; сі паволоки, себто роскішні шовкові матерії, були гордістю візантійської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.
Предмети русько-візантійської торгівлі можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торгівлю Болгарії, де сходились товари Візантії й Руси, Святослав каже, що від греків йшли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого легендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн[ягині] Ольги з імп[ератором] Константином, літопись каже, що Ольга мала дарувати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в літописній легенді греки посилають золото і паволоки [Іпат., с. 19, 39-40, 44, 46]. Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані печенігами у корсунян, вичисляє шовки та інші тканини, перець і всякі присмаки [Известия ибн-Даста, с 27. De admin. imp., 6; новіший коментар до сього трудного місця у Шестакова, Пам[ятники] христ[ианского] Херсонеса, III, с. 69.].
Отже від греків йшли фабрикати: паволоки і взагалі всякі дорогі тканини [Пор. оповідання про похід Олега, де візантійські шовки (кропини) противставляються слов’янським „толъстанамъ“, Іпат., с. 19.], вироби з золота і взагалі предмети славної на цілий світ грецької золотарської штуки – „сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далі – ріжні шкляні вироби; вони знаходяться в давніх руських могилах і взагалі в останках давнього руського життя и значнім числі й мусили приходити як з візантійських, так й з арабських країв. Нарешті продукти полудневих країв: вино, овочі й коріння. Предмети сі вивозилися з Візантії як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торгівлі далі на північ, і північний захід і схід.
В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантійські фабрикати, особливо золоті з камінням речі, філігранові й емальові вироби; бачимо також, що візантійський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., такщо він вповні переймає і візантійський стиль, і форми, і техніку (хоч не дорівнює красі й делікатності своїх оригіналів); се теж вказує, як популярні були візантійськї вироби, як широко уживалися вони (розуміється у вищій, багатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданні ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроці стрічаємо візантійську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї [Антоновича, Раскопки в стране древлян, с. 15 (шовк), 17 (шкло), Курганы Зап. Волыни, с. 139-9 (брокат, намисто), Мельник, Раскопки в земле лучан, с. 496 (шовк), Самоквасова, Сіверянські розкопки, с. 188, 192 (брокати), Ніцаха (шовк, брокати, шкло). Інтересна нахідка брокатів в Києві (Михайлів. мон.), Археол. летопись, 1903, с. 302-3. З шкляних виробів особливо були розповсюднені намиста й шкляні наручники – їх маса стрічається на місці кождої старої руської осади].
Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантії, а і взагалі в усіх напрямах руської торгівлі. Футра, віск і мід були найціннішим з того, що взагалі продуковали землі Руської держави: від непам’ятних часів громади східної Європи платили дань шкірами – „по бѣлѣй вѣверицѣ“, „по черьнѣ кунѣ, „медомъ и скорою“ [Іпат., с. 11, 13, 37], і пам’ять сієї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куниці“ – селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.
Ганебний торг невільником проваджено тоді в великих розмірах всюди, і Русь тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що жиди прозивали слов’янщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всім народам, як і мешканці Руси“ [Op. с. с. 146]. Самі жиди, як побачимо, відігравали важну ролю в вивозі слов’янських рабів – головно в західноєвропейські землі, суходолом. В Царгороді чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идѣже русстіи купци приходяще челядь продають“ [Вид. арх. Леонида (Памятники древней письменности, 1881), с. 85.]. Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. – періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овѣхь изби, а другия роботѣ преда“ [Іпат., с. 39] – се був звичайний фінал тодішніх війн.
Ті предмети руського експорту почасти збіралися з самих руських земель, почасти вимінювались і купувались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сі товари звозили руські купці з ріжних сторон до Києва, щоб потім, як бачили ми, літом відправити до Царгорода.
З того часу, як зав’язано безпосередні зносини Руси з Царгородом, мусила відійти на другий план торгівля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половині X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торгівля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.
Не стратили своїх торгівельних зносин з Руссю і кримські міста. Крім морської комунікації був сюди і сухий шлях – правдоподібно той, що в XII в. звісний нам з іменем Солоного. В XII в. торгівельна дорога з Руси на полудень розділялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали се – Дніпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Ближче їх напряму літопись не означає. Залозний шлях йшов Дніпром вниз і мусив звертати десь не вище Канева, найправдоподібніше – на полудневий схід; щодо Солоного, то в нім часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солі з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в., потім про добування кримської солі згадує Константин Порфірородний [Mansi Coll. Conciliorum, X, с. 861-2. De admin. imp., 42.]; правда про вивіз кримської солі саме на Русь не маємо раніших звісток, як з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну кризу в Києві при кінці XI в. в таких словах, мовби сіль привозилась туди тільки з Галичини [Recueil de voyages, IV, с. 219, Патерик в вид. Яковлева, с. 154.]; але було б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в інші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попередніх століттях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах.
Крім вивозу солі, в Криму мусив провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і взагалі полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадився в Царгороді. Пізніші звістки про кримську торгівлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії – матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріння [Рюйсброк, с. 215, виїмки з ібн-ель-Атіра у Тизенгаузена, Сборник материалов к истории Золотой Орды, с. 26.]; се все з повним правом можемо перенести і на давніші часи. Сюди ж можна прилучити ще звістку Константина [Іншу гадку про місце, де було Олеше, висловив Бурачков (Известия русского геогр[афического] общ[ества], т. XI, V і потім К[иевская] Старина, 1886, IV) – він вказував на городище коло с. Знаменки, нижче порогів. Сей погляд, прийнятий і деким ще (напр. Иловайский, Ист[ория]. Рос[сии], І, 2, с. 529) має за собою текст 1 Новг., де дійсно Олеше виступає наче б близько порогів, але інші звістки промовляють за місцем недалеко моря; окрім того a priori ми мусимо сподіватись якоїсь торгівельної стадії коло устя Дніпра, а одинока з звісних може бути тільки Олеше.], що херсоніти купували від печенігів шкіри й віск: печеніги мали досить шкіри, але віск певно йшов з слов’янських земель, бо печеніги пчільництва не мали.
Взагалі хоч під час інтенсивної торгівлі з Царгородом кримська торгівля мала для Руси другорядне значення, але в міру того, як печенізькі орди все більше відтисняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торгівля, торгівля посередня – через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значення для Руси і взагалі Східної Європи. Се дало себе виразно знати пізніше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусили показати ся вже в другій половині X в.
Щоб покінчити з полудневою торгівлею Руси, мусимо згадати ще за торгівлю з чорноморськими кочівниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у печенігів волів, коней і овець [De adm. 53]. Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имѣнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до половців і „скверняться“.
Важною торгівельною стацією в сій полудневій торгівлі було Олеше – десь коло устя Дніпра, як думають звичайно – на місці теперішніх Олешків (Алешки). Ми маємо ближчі звістки про нього з XI-XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій ймовірності, про сю стацію йде мова і в русько-візантійській умові 944 р., де вимовляється, аби Русь не зимувала на усті Дніпра, в т. зв. Білобережжі (так звалось Дніпрове побережжя) ані на острові св. Елеуферія (теп. Березань): візантійське правительство не хотіло бачити торгівельного міста в сусідстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти [De adm. imp. 2. Тут треба згадати поправку одного неясного тексту у аль-Бекрі, зроблену Розеном; з тою поправкою він читається так: всі сі народи (кипчаки, хозари, гузи й слов’яни) сусіди печенігів і вони міняються з ними товарами (вид. Розена, с. 59)].
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 278 – 290.