Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Зброя

Михайло Грушевський

На закінчення нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.

Одна – се зброя, оружжя (загальносл.). Серед нього, як і у інших індоєвропейців в розвої оборони переважала зброя агресивна. Найбільше значення мала стара, найстарша властиво зброя – спис; найпримітивнішою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Поліфема і які уживались на Україні ще в XVII-XVIII в. під час народних рухів, за браком ліпшої зброї [Як казав Осовський (Труды VI археолог. съезда, I, с. 55), такі сулиці уживаються й досі в східній Литві]. Розуміється, і в праслов’янські часи уживались списи з залізними вістрями. Маємо для них дві загальнослов’янські назви – копиѥ (того ж самого пня, що копито, копати – бити) і сулиця (сунути). Далі маємо: ніж (ножь – ньзити, низати – протинати, слово се зв’язують з прус. nagis, кремінь, се виглядало б як пам’ять колишніх кремінних ножів, як німецьке sax – меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лінгвістичні трудності [Шрадер, Reallexicon, s. 538, Крек, 2, с. 152-3]). Меч (гот. mêkeis) – слово уважають за перейняте з німецького, як інше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського kârd; треба сказати, що взагалі довгий меч в індоєвропейській арматурі був чимсь пізнішим в порівнянні з коротким, подібним до ножа. Далі сокира – секыра (лат. securis, споріднене з словом сікти, сѣкж), і поруч сеї друга загальнослов’янська, але перейнята назва – топіp (перс. tabar): кий (від пня ku – бити, як і ковати); праща (того ж корня що пракъ, порок, машина до розбивання стін). Лук з тетивою (лит. temptýva), стрілами (спільне з нім. strala) і тулом – сагайдаком для них становить теж зальнослов’янську і певно праслов’янську арматуру.

Дуже бідно на слова для другої категорії зброї – оборонної. Маємо загальнослов’янське, чи властиво європейське – щит (лат. scutum, кельт, scíath) [Против виводу з нім. – гот. skildus, див Крек, 2, 154, Шрадер, Reallexicon, с. 720-1 (тут вказані й лінгвістичні трудності в ряді сих назв).]; загальнослов’янськими треба уважати броню, старосл. бръни (виводять з стар. г.-нім. brunja, спорідненого з кельтським bruinne – груди) та шолом (шлѣмъ, виводять з нім., гот. hilms). Але на тім і кінчиться.

Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про слов’янську зброю. По словам Прокопія, слов’яни йдуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без броні; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчилися війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показатися з лісів і не знали ніякої зброї, крім двох-трьох „льонхадій“, списів до кидання [Прокопій, De bello got. III, 13. Іоан з Ефесу, вид. Шенфельдера, с. 255]. Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що слов’янські вояки мають кождий по парі коротких списів ('ακόντιον) – для биття й кидання, уживають дерев’яні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі θυρεοί – великі, четверокутні, „як двері“). Подібно каже про слов’ян арабське джерело IX в.: арматура їх складається з пик до кидання, щитів і списів, іншого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нім виступає меч, а князі мають і кольчуги [Ибн-Даст Хвольсона, с. 31-3, Бартольд і Туманский, 1. с.].

Чернігівські могили дають багатий запас варязько-руської – боярської або й князівської зброї X в.: тут маємо вже великі мечі й шаблі, ножі довші й коротші, залізні списи й коротші копія, сокири, залізні стріли, залізні, часом обложені міддю чи іншим металом шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів [Самоквасов, с. 188].

Меч став головною зброєю на Руси уже в IX-X в.; в літописній легенді про хозарську дань у полян полянський з обох боків гострий меч противставляється кривій, з одного боку вигостреній шаблі хозарській – взагалі турецькій. Розмінюючись з печенізьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сіверщини) дає печенігу броню („брони“ – кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли: се тодішня типова зброя обох сторін [Іпат., с. 9, 43.]. З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернігівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меншої великості. Такі великі мечі, судячи по археологічних находках, були тоді досить розповсюднені на всім путі „з варяг в греки“ [Подібні мечі знаходяться в Києві, в Смоленщині, в Ґнездовських могилах (один з них зовсім подібний до чернігівського). Чимала колекція (8) подібних мечів з Курляндської губернїї (з-під Альшванґена) і один з них дуже подібний знов до чернігівського, є в московськім музеї, де переховується і ґнездовська, і чернігівська колекція. Рисунки київських мечів в Древностях Приднепровья, V, таб. 1, чернігівських у Анучіна op. c.].

Крім мечів, одначе уживались і шаблі; пізніше, в XII в., судячи по Слову о полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигідніша до рубання, як рівний меч. Не стратили свого важного значення списи-копія, так само ножі (пор. ножі „засапожники“ Слова о п[олку] Ігоревім, як гайдамацький „товариш,“ засунений в халяву), сокири („топорци“) [Іпат., с. 123.], луки. З оборонної зброї знаємо „червлений“ щити і шоломи; натомісь кольчуги згадуються рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люди ледве чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокири [Збірку ріжної зброї з Київщини див. в Древностях Приднепровья, V, табл. І-III; тільки її слов’янське походження не всюди певне.]: се мабуть і була зброя звичайного вояка – не дружинника.

Зброя мусила бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металічній техніці: але заможніші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі „франкської“, західної роботи [Неясна звістка ібн-Русте, що русини уживають „Сулейманові мечі“]. Слово о полку Ігор[евім] говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулиці. Згадані великі староруські мечі дійсно дуже близькі по формі до германських (перейнятих німцями від кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робитися й на Руси [Порівняти напр. рисунки київських і чернігівських мечів, і рисунки кельтсько-германської „шпади“. В кождім разі нема причини конче уважати їх специфічно скандинавськими, як то роблять часом – див. напр. Спицын, Обозрение, с. 268].

Друга категорія характеристичних речей – музичні інструменти для забави і танцю (загальнослов’янське – плясати). Сюди належать такі загальнослов’янські слова: сопілка – старосл. сопѣль, труба, гуслі, бубен. Сі інструменти згадуються і в історичних джерелах, свійських і чужих [Іпат., с. 43, 136, пор. 120; ібн Росте, Кардізі, ібн Фадлан й ін. Дещо про сі літературні тексти див. у Айналова, Очерки и заметки по ист. древнерус. искусства, Изв. отд. рус. яз., 1908]. Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні слов’янські лютні, гуслі і довгі, на два лікті дудки. З інших речей до забави звісні нам ще кості до гри; баранячі астраґали знайшлися в ріжних поганських могилах [Древности Приднепровья, с. 56-7, Самоквасов, с. 188, Антонович, с. 14, Мельник, с. 495].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 275 – 278.