Хліборобство
Михайло Грушевський
Хліборобство – лінгвістичні вказівки, роди рослин, техніка хліборобства, городництво і садівництво, історичні звістки, історичні й археологічні вказівки
Починаємо від матеріальної культури, найбільш конкретної, тому найлегшої для констатування, і будемо виходити від вказівок лінгвістичних, в сфері матеріальної культури особливо інтересних.
Хліборобство в епоху розселення стає вже підставою хазяйства, тому треба від його зачати. Початки його сягають правдоподібно ще праіндоєвропейських часів, хоч можна вказати тільки слабі сліди його в мові [Я буду уживати назви „праіндоєвропейський“ для спільного побуту індоєвропейців перед їх розділом, „праєвропейський“ – для культурних стадій спільних європейській частині індоєвропейців (без східної, індо-іранської групи)]. Що в часах неолітичної культури хліборобство в східній Європі звісне, ми бачили теж. В крузі європейських мов для нього є вже значний запас термінів, і навіть скептичніші дослідники признають у європейської групи індоєвропейців досить розвинене хліборобство: що найменше три роду хліба – ячмінь, пшеницю й просо, терміни для оранки, сівби, жатви, мелення й відповідних прирядів.
[Schrader, Reallexicon, с. 8-10, Sprachvergleichung, 3, II, с. 185 і далі. До історії хліборобства див. вказану вище, на с. 39 літературу загально-індо-європейської культури, де за прикладом О. Шрадера все ширше втягається для висвітлення індоєвропейської культури поруч лінгвістичного й літературного, також і археологічний та етнологічний матеріал; в сім напрямі пішов в своїх численних студіях, зведених недавно в загальний курс, проф. Гірт і ряд спеціальніших праць, які будемо називати ще далі.
Тут згадаю: Bücher, Der wirtschaftliche Urzustand, 3,1897; Grosse, Die Formen der Familie und die Formen der Wirtschaft, 1896; Höck, Der gegenwärtige Stand unserer Kenntnis von der ursprunglichen Verbreitung der angebauten Nutzpflanzen (Geogr. Zeitschrift, V); Buschan, Vorgeschichtliche Botanik der Kultur und Nutzpflanzen der alten Welt, 1895; Hahn, Ursprungsgeschicnte und Entsehungsweise des Ackerbaues (Zeitschr. d. Ges. f. Erdkunde)].
Ще далі поступило воно в пізнішім пожитті слов’яно-литовської групи, і таким чином вже при своїм відокремленні слов’янська група мала значно розвинене хліборобське господарство. Краї слов’янської правітчини, особливо полуднева її частина надавалась для нього дуже добре. Тож не дивуватися, що хліборобство для слов’ян, судячи по лінгвістичним фактам, ще на правітчині стало переважним джерелом поживи. „Жито“ – праслов’янське слово, що означає поживу (від сл. жити), служить заразом загальним означенням хліборобських продуктів, як головного предмета поживи [Паралелі до сього факту див. у Шрадера, Sprachvergleichung, с. 458.]; у ріжних слов’янських народів воно спеціалізується, прикладаючись до головного роду хліба: таким чином, у нас і у західних слов’ян воно означає secale, у полудневих – пшеницю (а у резян навіть кукурудзу). На таке ж значення хліборобства як першого по значенню джерела поживи й достатку, вказують слова: збіжжя (українське й західно-слов’янське, споріднене з біг, багатий), що означає в нашій мові і рухоме майно, і хліб [Широке значення слова „збіжжя“ в нашій мові, думаю, доводить найліпше, що воно не перейняте з польського, як думав Будилович, І, 95.], літописне обилие, що означає урожай хліба, хліб не зібраний (як в літописна і багатство (у всіх слов’янських групах); борошно (старосл. брашно), що значить в ріжних слов’янських діалектах то їжу взагалі (а навіть подекуди – майно), то спеціально муку.
Разом з загальними, праєвропейськими родами знаходимо праслов’янські назви для отсих родів збіжжя: pъжь (secale, праслов’янську назву витиснуло, у нас спеціалізувавшись загальне жито ), слово спільне всім північноєвропейським племенам (литовське rúgys, півн. німецьке růgr). пшеница, від пхати – товкти, як і пшоно, – товчене зерно [Як triticum від terere.] – одно з небагатьох зв’язаних з хлібом слів, що сягають праіндоєвропейських часів (санскр. pish – розбивати): поруч з ним стоїть не тривке в своїм значенні [Воно значить far, milium, triticum repens, наше – перій. Ген. 5, с. 452- 3 бачив в тім слід перетворення тієї трави на пшеницю через культуру; против того Шрадер, 2, с. 422.], але своїми ваганнями власне інтересне, бо може власне в тім дає себе знати його архаїчність, старе праєвропейське пиро (грець. πυρός. лит. рurai – пшениця). Ячмінь, ячмы (неясне слово). Просо (слово неясне) і поруч нього інша праслов’янська назва проса – бърь: один з найстарших і взагалі дуже цінний в старім господарстві (і у індоєвропейців і у турків), сей рід збіжжя мав, видно, важне значення і в слов’янськім господарстві, бо крім сих двох назв маємо праслов’янську назву ще й для товченого проса пшено. Нарешті – овес, овьсъ (литов. aviźà, латин, avena, зв’язок не вповні ясний) хліб, як і жито, спеціально північноєвропейський [Шрадер, Sprachvergleichung, 3, II, с. 189, Rеаllехісоn sub vocibus].
Всі сі рослини сіяно для зерна, старосл. зpъно (слово праєвропейське, лат. granum, ґот. kaúrn). З рослин технічних маємо: лен (праєвропейське слово – грецк. λίνον, лат. linum, ірл. lín, ґот. lein, литов. lìnaі); конопля (теж слово загальноєвропейське, – думають, що її перейняли з Скитії, бо її там бачив дику Геродот): слово плоскінь, широко розповсюджено (хоч не загальне) в слов’янських мовах, може теж належати до праслов’янських часів (слово зв’язують з нім. flachs лен) [Здогади про запозичення – Ген, 5, с. 484, Шрадер, Reallexicon, с. 24, Гірт, с. 843, Брікнер, с. 28]. Для оброблення землі терміни: орати (праєвропейське, пор. 'αρόω. aro), ратай (всеслов., є і в давніх руських пам’ятках), нивa, гp. νειός ; (поруч неї pілля – староруське, спільне з західними слов’янами); назви для необробленої землі – ляда, цілина, угоp (схід. і захід., у полудн.-угор, крім того українське і західне – переліг) – се слова всеслов’янські, що належать правдоподібно всі до колишнього спільно-слов’янського пожиття. Поруч з загальноєвропейським лѣха (наше леха) маємо друге загальне слово борозна (старосл. бразда) [Ген, 5, с. 455 – 6. Pedersen, Das indogerm. s im Slavischen – Indoger. For. 1895].
Для оранки уживали спочатку примітивну деревляну кривулю, що служила для роблення борозни і за один кінець тягнулась, а другим, гострим кінцем бороздила. Се соха в одних слов’янських мовах слово се значить приряд для оранки, в інших вила, підпору, палю, або сі значення стрічаються разом, а виходять, очевидно, з поняття „ломаки для розкидання землі“ [Miklosich Etym. Wörterbuch, Будилович, I, с. 115, Ген, 5, с. 455, Schrader, Sprachv, 3, II, с. 208-9, Pedersen, с. 49, Мерінґер, I. F. XVII, c. 116, Пор. ґот. hoha – плуг (зв’язь непевна). Про знаряд сам крім поданої нижче літератури плуга ще, Зеленин, Русская соха, ея история и виды, Вятка, 1908, і замітки Сержпутовського, Земледельческие орудия белорусского Полесья, в Материалах по этнографии России изд. музея Александра III]. Але сю примітивну кривулю в праслов’янськім побуті здавна заступив поліпшений плугъ (північно-нім. pfluog, лит. pliúgas) [Чи німецька назва лише споріднена з слов’янською, чи перейнята слов’янами від німців, чи навпаки – справа дуже суперечна і неясна (див. Ген, 5, с. 457, Клюґе, s. v., Шрадер, 8, II, с. 210, Уленбек, с. 490, Гірт, с. 338, Брікнер, с. 29, Мерінґер, I. F. XVII, XVIII, Янко, с. 180). Слово виводять з плу – плисти, і з pflegen. Про деякі можливі запозичення німців від слов’ян в сій сфері – Шрадер, І. F. XVII, с. 32. Пліній (H. Nat. XVIII, 18, 48) згадує про плуг non pridem inventum in Rhaetia Galliae… quod genus vocant plaumorati (поправка Байста: рlorum Raeti), се вважають першою звісткою про плуг новішого типу. Про розвій сього знаряду: Braungart, Die Ackerbaugeräte, 1881. Peisker, Zur Socialgeschichte Böhmens I. Geschichte des slavischen Pfluges, Weimar, 1896. Behlen, Der Pflug und das Pflügen bei den Römern und in Mitteleuropa in vorgeschichtlicher Zeit, 1904, Dillenburg, Bujak Studya nad osadnictwem Malopolski (Rozprawy hist. т. 47). E. Haha, Die Entstehung der Pflugkultur, 1910, Гайдельберґ.], з осібним вже мабуть лемешом лемешь, від ломити. Крім нього уживалося рало (себто: орало, праєвропейське – грець. 'άροτρον, вірмен, araur, лат. aratrum, ірлядське arathar) і боpона. Слово сіяти належить знов до праєвропейських, латинське sero, ґот. saian, лит se'ti, так само і сімя (старосл. sѣмя), насіння (лат. semen, гор. нім. sâmo, лит. sémů). Назви для осіннього й весняного посіву – яp, ярина й озим, озимина повторяються у слов’ян східних, західних і деяких полудневих (сербів, словинців), так що сю господарську систему можна з певною правдоподібністю теж уважати ще праслов’янським здобутком.
Слово жатва прикладається у всіх галузях слов’ян до збирання хліба. Збирали його спочатку серпом. Се праєвропейський приряд і праєвропейське слово (старосл. сръпъ, грецьке 'άρπη, лат. sarpere); але і коса, і клепач до острення її належать до загальнослов’янського язикового запасу, так само, як і граблі і сніп. Сіно теж слово праслов’янське.
Назва пшениці може бути відгомоном тих часів, коли зерно споживалось товчене. Одначе праслов’янський люд давно вже перейшов за сю стадію культури. Вимолочене зерно (слово молотити в нашім значенні, широко розповсюднене в слов’янських мовах і могло се значення мати вже в праслов’янські часи) мололось або ручними жорнами, або млином. Слово молоти належить до праєвропейських і переходить через всі групи сих мов (пор. санскр. mar розбивати). Слово млин – праслов’янське (від лат. molina), як також мука (споріднене з словом м’який – старосл. мякъкъ). Приряди для просівання муки – сито й решето належать до загальнослов’янських.
З сфери городництва назви рослин стручкових: біб – бобъ (лат. faba, прус. babo) належить до праєвропейських рослин; горох і сочевиця – назви загальнослов’янські, але значення їх вагається в поодиноких мовах (перше значить горох, біб і фасолю, друге – сочевицю і стручки або городину взагалі). З цибульових – цибуля (лукъ) і часник (чеснъкъ) належать до загальнослов’янських; слов’янська назва цибулі (витиснена у нас німецькою чи властиво – німецько-жидівською Zwiebel) належить до дуже розповсюдненого в північній Європі пня (гор. нім. louh); дехто уважає се слово запозиченим від німців, та трудно думати про таке запозичення з заходу, коли згадаємо культуру цибулі й часнику у Геродотових алазонів.
Неясна справа ще двох праслов’янських культурних рослин – хмелю (новолат. humulus, північнонім. humall) і ріпи (грецьк. ραπύς, лат. rapum, нім. rübe) – звідки вони пішли і хто у кого перейняв їх ім’я; у всякім разі маємо тут дуже старий, ще праслов’янський культурний набуток (досить правдоподібно, що від слов’янської назви хмелю пішли й інші, з нею споріднені) [Брікнер, с. 23. Шрадер в І. F., XVII, с. 33]. Праєвропейська рослина ще – мак (грец. μήχων верхненім. mâgo, прус. moke).
На городницьку техніку з лінгвістики небагато можна витягнути вказівок. Мотика й лопата належать до всеслов’янських слів, рівно ж і слово полоти, натомість всеслов’янське плевел значить і бур’ян, і полову.
Знайомість з овочевими деревами належить до праєвропейських часів. Але передовсім тут треба розуміти дикі породи, і ані лінгвістика, ні інші вказівки не дають можності розв’язати напевно сієї справи – чи овочеві дерева культивовано ще в праслов’янські часи, чи ся культура явилася у слов’ян уже по розселенні, при ближчій стичності з чорноморськими краями. Вправді авторитетні історики культури уважали старонімецький вираз для щіплення дерева перейнятим з слов’янського (intrusgjan Ульфіли з старослов. трѣснЖти, як прищепа з чѣпати); таким способом щіплення дерева (перенесене вперше до Італії й звідси розповсюднене по цілій Європі), а з ним, розуміється, i культура овочевого дерева переносилась би в праслов’янські часи. Але опирати такий важний вивід на однім, і то гіпотетичнім лінгвістичнім спостереженні занадто рисковно [Шрадер, Rеаllехісоn, с. 430]. Хоч маємо загальнослов’янське слово сад, але воно має занадто широке значення. Слово овочі, овошти є, як і ягода (що подекуди, як і у нас, з загального значення спеціалізувалось, напр. для суниці) належать до праслов’янського запасу (старосл. агода. лит. ůga). Але вони не вказують доконче на культуру садову. З поодиноких овочів маємо: яблоня, яблоко, яблъко (ір. aball, англ. aepple, лит. obůlas-відносини слів сього ряду неясні, і деякі припускають перейняття слова, але дуже старе). Груша – слов’яно-литовське (слов. груша і крушька, лит. kriáušia), як думає дехто, перейняте від іранців, з прикавказьких країв. Загальнослов’янське черешня, сл. чрѣшьня, слово перейняте (грецьке κεράσιον гop. нім. chirsa), хоч самий овоч в дикім стані звісний в середній Європі від неолітичних часів. Пізнішої дати мабуть і слово, і самий овоч – вишня, як думають – з пізньогрецького (візантійського) (грец. βυσσινήα, сл. вишня, горіш. нім wîchsela) [Див. Ген, 5, с. 351-2, Крек, 3, с. 133-4, Шрадер, Reallexicon, с. 582-6]. Слива (верхнєнім. slêha, лит. slýwas), дерен (г. нім. tirnpoum) – слова північноєвропейські; нарешті горіх – слов’яно-литовське (сл. орѣхъ, лит. rëšutas).
Коли ми перейдемо від сього багатого культурного запасу, поданого нам лінгвістичною палеонтологією, до історичних звісток, з певним здивуванням мусимо стрінути характеристику слов’ян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з слов’янами. Подібно як германці у Цезаря, слов’яни у ранніх візантійських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюються ще напівкочівничим народом, з дуже слабо розвиненою хліборобською культурою. Прокопій в своїй класичній характеристиці слов’ян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „життя провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що слов’яни не люблять хліборобської праці й хочуть ліпше жити в бідності та спокою, ніж, в багатстві та праці. Але такі характеристики поясняються тим, що з греками стикались передові слов’янські осади, вони ж серед міграційного руху, серед небезпечного й неспокійного життя відставали від культурніших форм життя й вертались (на якийсь час) знову до колишніх напівкочівничих форм; се факт, що повторюється звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо напр. в оповіданні про боротьбу аварів з „словенами“ в VI в. згадуються слов’янські поля і т. ін. [Менандр – Hist. gr. min, II, с. 99, порівняти звістки Стратеґіки Маврикія, XI, 5 і Тактики Льва, XVIII, 106 (вид. Міня), що слов’яни особливо годуються просом.] Джерела, що знали слов’ян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хліборобську культуру, що положила глибокі знаки на весь слов’янський побут. Правда, такі джерела маємо з значно пізніших часів IX, X і навіть XI віку, але широкий розвій хліборобства в IX-X в. показує, що маємо до діла не з якимсь свіжим, а дуже давнім культурним здобутком.
Арабське джерело з середини чи першої пол. X в. [Се той гіпотетичний абу-Джармі (вище, с. 233), див. Изв. ибн-Даста, с. 30-1, Отчет Бартольда, с. 123.], оповідаючи про жнива у слов’ян, дає своїм оповіданням розуміти, що збіжжя було головною стравою їх (особливо улюблене просо – про особливе уживання його у слов’ян говорять також Маврикій і Лев). Хліб і м’ясо – се звичайна жертва руських слов’ян, по словам Константина Порфірородного, а значить – і страва, і то споконвічна, не нова, бо жертвується звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник X в. ібн-Якуб каже, що слов’янський край дуже багатий на всякі життєві запаси, що слов’яни дуже господарні й пильнують хліборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев [Ібн-Якуб в вид. Розена, с. 64-5, De adm. imperio, гл. 30-l].
Докладніші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хліборобство в X в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у деревлян та в’ятичів. „А вси ваши городи… дѣлаютъ ниви своя и землю свою“ – каже до деревлян Ольга. В’ятичі платять дань „від плуга“ [Іпат., с. 37 і 54. Про хліб див. Іпат., с. 86, 88, 110, урок вирників в Руській Правді – Академічний код., § 42, пор. Карамзинський код., § 7 і 108]. Хліб звичайна й загальна страва староруської людності. Залізні серпи знаходяться при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселенням. В поганських могилах сіверян і деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хліба (жито, овес і ячмінь або пшениця) [Хвойко, Похоронные поля, с. 173, Самоквасова, Сиверянские курганы, с. 188, 191, 193 (Чорна могила і Гульбище), В. Антоновича, Раскопки в стране древлян, с. 15, С. Гамченка, Житомирский могильник, с. 66 (тут і рисунок серпа), Древний поселок в ур. Стуга]. В пам’ятках XI в. – в літописи, в давніших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадуються всі важніші роди хлібних і культурних рослин : пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво – ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насіння на олїї) [Іпат. л., с. 88 (овес, пшениця), Житіє Феодосія, л. 9 об. (ръжанъ хлѣбъ), 21 (мак), 21 об. (в сѣмени льнянѣмъ избити масла), Рус. Правда – урок вирнику: солод пшено, горох; пор. Патерик вид. Яковлева, с. 86, 100 (варіанти)].
Загальною назвою для хлібного зерна було „жито“ [Житіє Феодосія, л. 9 (пор. Іпат., с. 123)]. З хліборобських знарядь в українських пам’ятках XI-II в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, ціп [Іпат. л., с 42 і 54 (рало і плуг – у в’ятичів), 138 (рискаль, мотика), 147 (рогалія-рукалія), 224 (борона), Р. Правда – Карамз. код., § 71 (плуг і борона), Слово о полку Ігоревім, вид. Огоновського, XII.]; з хліборобських робіт-оранку („орати“), сівбу, жниво („снопи“), молочення, віяння [Іпат. л., 183, Слово о полку Ігор., вид. Огоновського, XII.]. Орали кіньми й волами [Іпат., с. 183 (коні), про волів, с. 7 (коли ними їздили, то певно й орали)]. Пожатий хліб складали на гумні й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клѣть“) [Іпат., с. 224, P. Правда Карамз., § 40, Слово, 1 с.], певно – і в ямах. Зерно мололи (в наших пам’ятках згадуються тільки ручні жорна). Змелене просівали – згадується мука і отруби; розріжняється мука чистіша й гірша. Переховували її в засіках (сусѣкъ) [Житіє Феодосія, л. 9 (пор. Патерик, с. 168, жорна), л. 11, 22 (мука, отруби, сусек), 20 і 21 (хлѣби чисти сѣло), Іпат., с. 88 (мука і отруби)]. Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене [Ж. Теодосія, с. 20, Р. Правда Акад., § 33]. Сіно стрічаємо в давніших редакціях Руської Правди [ Академ. код., § 39].
Про городництво є виразні звістки в українських пам’ятках XI в.: в Житії Феодосія оповідається, як чернці „в оградѣ копахуть зелиннаго ради растенія“, а в Вишгороді були не тільки „огородники“, а й старшина огородників (старѣй огородьникъмъ), мабуть чи не княжих; в усякім разі мусила тут бути сильно розвинена городницька культура. В серед. XII в., в описі оборони Києва бачимо наоколо його теж „огороди на велику просторонь [ Житіє Теодосія, л. 9, Сказания о Борисе и Глебе (вид. Срезневського), с. 73 і 77, Іпат., с. 296.]. Про садівництво звістки дуже бідні: тільки в оповіданні Патерика (XIII в.) про чернців кінця XI в. бачимо при келіях городчики з „деревами плодовитими“ [Патерик, с. 100 і 137. Звістки Патерика про матеріальну культуру вибрав (досить механічно) також Д. Абрамович, Изледования о Kиeво-Печерском Патерике, 1902.]; притім, як і досі, слово город (огородъ, оградецъ, градъ – огорожене місце взагалі) уживалось однаково для означення і города, і саду, і можливо, що в вищеподаних звістках про великі київські або вишгородські городи треба розуміти й сади.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 247 – 254.