«Тяжкий Ви чоловік, Іван Николаєвич,
і – Боже – який тяжкий!»

Володимир Пришляк

У поєднанні з іншими джерелами опрацьоване листування дає змогу створити історико-психологічний портрет Івана Джиджори з його особливою вдачею, яка не завжди відповідала вимогам навіть найближчих людей. Навіть М.Грушевський часом «зітхав» у листах, називаючи його «тяжким чоловіком» або «комічною фігурою». З цього комплексу вимальовується цілісний і надзвичайно цікавий образ людини зі своїми сильними і слабкими рисами характеру, зі своїми перевагами та недоліками, звичками і навіть дивацтвами у поведінці – отож виникає (за З.Фройдом) психобіографія, що грунтується на психоаналізі [Чишко В. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К., 1996. – С. 13.]. Уявний та явний портрет І.Джиджори постає з перших рядків взаємного листування з М.Грушевським та істотно посилюється мемуаристикою сучасників і очевидців.

У травні 1908 р. М.Грушевський писав у листі до І.Джиджори: «Дорогий товаришу! […] Знов Ви виїхали з Києва – наче камінь у воду – нічого не чути про Вас». А 12 липня 1908 p., коли той зволікав із відповіддю, професор скрушно зауважував на початку свого листа: «Тяжкий Ви чоловік, Іван Николаевич, і – Боже – який тяжкий!» Або ж іще один, уже з іншим відтінком, фрагмент із листа М.Грушевського, де він просив І.Джиджору «безпроволочно а) надіслати мені Ваш реферат про Антоновича, бо треба сими днями зачати складати книжку «Записок», присвячену Антоновичу» [Листування Михайла Грушевського (Серія: Епістолярні джерела грушевськознавства). – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1 / Упоряд. Г.Бурлака; ред. Л.Винар – № 296. – С. 219]. У листі за грудень 1912 р. майже наказовим тоном:

«Тепер, упоравшись з докторатом, Ви мусите: написати статтю до ЛНВ про ситуацію, безпремінно, і потім розвідку до «Записок» до кінця січня, на одну з тих тем, що ми з Вами намітили – щось з устрою державности в Гетьманщині чи що, Ви мали такий документик. Чи буде се, напишіть зараз, і взагалі напишіть про все».

Про темперамент І. Джиджори замолоду згадував безпосередній учасник семінару М.Грушевського – «Історичні вправи» – І.Крип’якевич. Він занотував, що серед його товаришів – студентів історичної групи філософічного університету – «найбільш імпульсивним був Джиджора, що студіював історію Гетьманщини» [Крип’якевич І. Спогади (Автобіографія). – С. 90.]. І.Крип’якевич також зазначав, що «з молодих дуже живо і з жаром реферував Джиджора свої статті про економічні відносини Гетьманщини» [Там само. – С. 98.].

Юрій Тищенко (Сірий) залишив цікаві спомини про співробітників київської редакції «Літературно-наукового вістника» (вул. Прорізна, 20), і зокрема про зовнішність І.Джиджори:

«Був це доволі високого зросту пан. Голова довгаста, укрита чорним шорстким чубом, зачесаним угору під «їжачок». На вигляд мав він не більше тридцяти літ і то, мабуть, тільки тому, що запустив бороду. Може, це зробив для того, щоб наслідувати професора, бо ж, звичайно, у Львові рідко коли зустрічав я молоду людину з бородою, та ще такою довгою…»

Ще одне цікава заувага-спостереження стосується також його зовнішнього вигляду, Ю.Тищенко (Сірий) упевнений, що «далекий предок пана Джиджори явно походив із монголів» [Тищенко (Сірий) Ю. З моїх зустрічей. Спогади / Упоряд. О.Сидоренко та Н.Сидоренко. Передм. М.Шудрі. – К., 1997. – С. 12 – 13, 17.]. Є.Чикаленко ж у своєму «Щоденнику» за 1912 p., пишучи про проблеми «Ради», відзначав, що якби М. Грушевський взявся підтримати газету, то «посадив би за редактора Сірого, викликав би Джиджору, який, як кажуть галичани, вчиться на Грушевського і вже навчився закусювати бороду так, як пан професор» [Чикаленко Є. Щоденник. – С. 210.].

Перебуваючи тривалий час у дорозі, далеких відрядженнях до архівів у Харкові, Москві, справах ЛНВ – у Києві, далеко від рідного краю, І. Джиджора інколи асоціював себе з алегоричним персонажем середньовічної християнської легенди «Вічним жидом» – Агасфером, який за те, що нібито штовхнув Христа, коли того вели на розп’яття, був приречений на вічне блукання по світу, в чужих краях, – писав у листі до Н.Навроцької з Москви у травні 1908 p., що він: «наче той вічний жид» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2316, арк. 57 зв.].

Як і багато хто з його оточення, І.Джиджора – натура романтична та поетична – десь у тих часах показав чи надіслав у рукописі поетичну збірку (36 ліричних віршів) із виразними декадентськими мотивами («Чому я не трачу надії…», «Коли б…», «Я їду, їду в світ широкий» та ін.) під псевдонімом «Ignotus» на розсуд Івана Франка, яка збереглася донині в його фонді [Ignotus. Поезиї // ІЛ, ВР, ф. 3, № 3278, арк. 1 – 22.]. До речі, наприкінці лютого 1908 p., під час загострення хвороби І.Франка, І.Джиджора та його друг Михайло Мочульський відвідували письменника, потім одразу зайшли до М. Грушевського, що мешкав поряд – «і того вечора всі три ми журилися Франком» [Мочульський М. З останніх десятиліть життя Франка 1896 – 1916. Спогади і причинки // За сто літ. – К., 1928. – Кн. 3. – С. 272.].

7 листопада 1909 р. в церкві св. Косми і Дем’яна (1887) в Голгочах – сусідньому з рідними Заставцями селі – Іван Джиджора взяв шлюб із донькою місцевого священика Івана Навроцького Наталею [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2316, арк. 162 зв.]. Згодом у них народилося двоє дітей – Ліда й Анатолій [Там само, арк. 174, 175, 176.]. Як показує листування, І.Джиджора не поспішав утаємничувати професора у свої родинні справи, про що свідчить короткий лист професора:

«Дорогий Іван Миколаєвич! Приклад впливає як зараза, як бачу – і Ви окружили своє ожененнє найбільшим секретом. Прийміть, отже, моє поздоровленнє ex post і приїздіть скорійше до Львова, щоб спільними силами подумати, як його урядити, щоб Ваше ожененнє не вибило Вас із наукової колії. Щиро прихильний М.Груш[евський]».

Контакти й взаємини учителя і учня були доволі тісними, про що свідчать не лише листи, але й щоденники М.Грушевського [Щоденники М.С.Грушевського (1904 – 1910 pp.) / Публ. та комент. І.Гирича // Київська старовина. – 1995. – № 1 (310). – С. 18 – 19, 21, 23, 24, 25.]. Саме ці щоденникові записи професора додають чимало яскравих штрихів до портрета його учня. Деколи, коли І.Джиджора не займався конкретною справою, або просто «випадав» із поля зору метра, останній називав його «необчислимою людиною!» [ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 152.]. У щоденнику за 8 – 10 листопада 1907 р. М.Грушевський занотував: «Джиджора якийсь як заєць на барабані, я дуже його сварив, що марнує час» [Там само, арк. 165.].

7 березня 1910 р. М.Грушевський записав, наприклад: «Казали, що бачили під фірткою Джиджору, але не з’явився; він весь сей час, від свят не подавав ніяких вістей про себе, хоч обіцяв на Йордан уже бути в Київі; і я лишив його в спокою» [Грушевський М. Щоденник / Гирич І., Тодійчук О. Щоденник Михайла Грушевського за 1910 рік // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4 (152 – 155). – С. 108.]. Або ж другий, вже вересневий лист до Москви: «Пишу Вам на ура, дорогий Іван Миколаєвич! Згинули Ви, і слід за Вами загубився – а пощо таке робити?!».

Чимало сучасників, як відомо, твердили, що І.Джиджора – здібний учень і протеже М.Грушевського – здобув собі довіру тим, що «до огиди підлещується до Грушевського». З цього приводу добру ясність вносять ті ж самі спогади Ю.Тищенка (Сірого) з часів київської редакції «Літературно-наукового вістника». Він згадував:

«Джиджора виявив себе надзвичайно добрим співбесідником. Оповідав мені про різні речі як із галицького, так і тутешнього життя. Видно було в ньому надзвичайну спостережливість і вміння подати образ того, про що розповідає. Він ознайомив мене трохи із життям професора Грушевського. Я переконався, що ця людина цілком віддана своєму професорові, – не тільки шанує, а то навіть і обожнює його. За цю відданість пізніше доводилось не раз чути від декого, що Джиджора просто підлабузнюється до професора, що він робить це у своїх корисливих цілях, аби швидше дістати докторат, а потім доцентуру, що він до огиди підлещується до Грушевського й по-лакейськи гнеться перед ним» [Сірий Ю. Київ (Уривок з споминів) // Літературно-науковий збірник. – Ганновер, 1946. – С. 52; Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове товариство імені Тараса Шевченка: 1892 – 1930. – Мюнхен, 1970. – С. 48.].

«Не знаю, – писав далі Ю.Тищенко (Сірий), – чи мав Джиджора у своїх взаєминах якісь особисті приховані інтереси. Думаю, що ні, бо він був надзвичайно здібною людиною. Навіть зі своїми лінощами, а мав таки їх досить, міг би легко осягти докторат і доцентуру без особливих поклонів перед паном професором. Я не раз був свідком його розмов із М.С.Грушевським і ніколи не помічав, щоб він, в угоду професорові, сприймав без заперечень усе, що професор скаже. Був я свідком і досить-таки гарячих дебатів між ними, в яких Джиджора відверто боронив свої позиції.

Щоправда, у своєму поводженні з професором, а особливо в присутності сторонніх, він здавався надзвичайно солодавим, навіть іноді улесливим. Не знаю, чому це приписати. Думаю, що бажанню підкреслити прилюдно величність постаті. Особисто це не подобалось мені в ньому, як ті наслідування в рухах та висловах, властивих професорові. Само собою, поважаючи професора Грушевського, будучи йому відданим і служачи з ним одній справі, Джиджора не міг щось ховати від нього, але нічого в тому донощицького, як то доводилось чути, не було» [Тищенко (Сірий) Ю. З моїх зустрічей: Спогади. – С. 18 – 19.].

Щира пошана до свого професора – це ще один важливий штрих до портрета І.Джиджори. В одному з листів 1908 р. до нареченої Наталі Навроцької він називав М.Грушевського «великим печальником нашого народа» і справедливо обурювався з приводу необрання за конкурсом на кафедру Київського університету його, «чоловіка, котрий, давши частинку гілки свого таланту, міг би їх всі[х] поробити розумними людьми, а частину свого характеру – зробив би їх благородними» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2317, арк. 58.]. Тому, вітаючи з іменинами, дружина мала усі підстави у 1914 р. бажати чоловікові «чверть слави Твого великого учителя та приятеля» [Там само, арк. 216.].

Перша світова війна заскочила І.Джиджору на літньому відпочинку в рідному селі. Вільно володіючи російською мовою та знаючи російські звичаї, заставецький «Джиджорів Іван» (тоді вже «пан зі Львова» і зять голгочанського священика) намагався захистити односельців від нещасть воєнної пори: арештів, заслань, грабунків і реквізицій. Фактично він виступав посередником між місцевими мешканцями й окупаційною владою. Брав участь у зібраннях сільських війтів, застерігаючи їх від тимчасового москвофільства, активно боронив людей від нападів російських козаків і протиправних дій поліції, за що навіть зазнав арешту, проте за кілька днів був звільнений. Саме завдяки йому розпорядження російської військової влади виходили українською мовою [Дорошенко В. Д-р Іван Джиджора // Життя і мистецтво. – Львів, 1920. – Ч. 2. – С. 62.].

Аматорську світлину І.Джиджори (в капелюсі) було вилучено під час обшуку 10 грудня 1914 р. на віллі М.Грушевського у Львові [ЦДІАК України, ф. 274, оп. 1, спр. 3320, арк. 114 (конверт), XV, XVI, 210.]. У секретному агентурному повідомленні (12 липня 1915 р.) до товариша міністра внутрішніх справ про колишнього студента Львівського університету, члена «мазепинської організації» Галичини І.Джиджору, який нібито знаходився тоді в Києві, йшлося, що «він був «правою рукою» професора Грушевського в його мазепинській роботі та й взагалі» [Там само, ф. 365, оп. 2, спр. 56, арк. 74.].

Харківське жандармське управління теж мало довідку щодо «Української революційної організації» зі справ Київського жандармського управління від 18 серпня 1915 р. «про діяльність відомого мазепинського діяча І.М.Джиджори» [Там само, ф. 336, оп. 4, спр. 20, арк. 127; 3 цього приводу див. публікацію матеріалів: Щоденник Михайла Грушевського 1910 – 1914 років у купюрах Київського губернського жандармського управління /Вступ, стаття, публ., прим. С. Панькової // ЗНТШ. – Львів, 2006. – Т. CCLI: Праці Історично-філософської секції. – С. 614.].

28 листопада 1914 р. в Києві було обшукано, заарештовано, а відтак вислано до Симбірська «ідейного керівника мазепинського руху», професора Львівського університету М.Грушевського. Серед матеріалів, вилучених під час обшуку, знайдено фотокартки 15 осіб – «визначних діячів українського нелегального руху», серед яких і світлина І.Джиджори [ЦДІАК України, ф. 336, оп. 4, спр. 20, арк. 120 зв.]. Коли російська армія відступила з Галичини, його мобілізували до австрійського війська, де він служив референтом торгово-промислових справ при окружній команді в Любліні.

Після проголошення ЗУНР, в умовах українсько-польської війни 1918 – 1919 pp. І.Джиджору було призначено військовим комендантом Рави-Руської [Хроніка НТШ. – Львів, 1918. – Ч. 60 – 62. – С. 22, 42; Козак І. Присяга: Спомин // Український скиталець. – Відень, 1923. – 15 березня. – Ч. 6. – С. 18.].

Син українського письменника Андрія Чайковського Микола (згодом відомий математик) у своїй «Автобіографії» згадував про «нашого коменданта міста, д[окто]ра Івана Джиджору, історика, члена НТШ, у чині четаря (лейтенанта)» і його рішучість під час вимушеної евакуації під натиском поляків на Равському фронті, коли він, погрожуючи начальникові податкового уряду міста Панькевичу револьвером, домігся відправки всіх грошей із Рави-Руської наприкінці листопада 1918 р. [Чайковський М. Автобіографія // Чайковський А. Спогади. Листи. Дослідження: У 3 т. / Упоряд. Б.Якимович.- Львів, 2002. – Т. 3. – С. 74 – 75.]. Ця адміністративна служба, як свідчив В.Дорошенко, дуже сподобалася І.Джиджорі – «він чув себе покликаним до такого рода роботи й мріяв, поздоровівши, цілком їй віддатися, полишаючи свою давнійшу працю» [Дорошенко В. Д-р Іван Джиджора. – С. 63.].

Однак давня спадкова хвороба легенів змусила І.Джиджору залишити цю посаду в грудні 1918 р. – тяжко хворий, через Сокаль і Тернопіль, він повернувся на рідну Підгаєччину. М.Грушевський надсилав телеграми з Праги, викликаючи туди свого молодшого приятеля на лікування, однак було вже запізно – вони надійшли за кілька днів до його смерті. Бракувало потрібних ліків, та й важка весна виснажила останні сили. І.Джиджора помер 22 квітня 1919 р. у 39-літньому віці в селі Голгочах, де й був похований із почестями на сільському цвинтарі, з козацькою шаблею при боці та вкритий червоною китайкою [Пришляк В. «…Визначна була се людина» //Тернопіль. – 1992. – № 2 (6). – С. 40 (передрук у зб.: Віночок тернових доль / Упоряд. В.Савчук. – Бережани, 1994. -Вип. 2. – С. 13).].