Епілог

Володимир Пришляк

У невеликій статті-некролозі в «Хроніці НТШ» (1920 р.) ішлося: «Дня 22 цвітня 1919 р. помер у Голгочах дійсний член і бібліотекар товариства д[окто]р. Іван Джиджора» [Хроніка НТШ. – Львів, 1920. – Ч. 63 – 64. – С. 54.]. Володимир Дорошенко згадував, що знав І.Джиджору особисто, в останні роки досить близько з ним зійшовся, «цінячи в нім чоловіка освіченого, з широкими поглядами й щирого все-українця. Цілою душею належав він до Великої України і в противність до инших наддністрянців чувся на нашім Сході, як у себе вдома, серед своїх» [Дорошенко В. Д-р Іван Джиджора. – С. 62.].

У «Листах до молоді», які М.Грушевський опублікував на шпальтах першого числа (серпень 1921 р.) неперіодичного органу соціалістичної української молоді «Наш стяг» у Відні, містилася присвята: «Пам’яти найдорогших учеників і друзів: Івана Джиджори і Миколи Федюшки-Євшана» [Грушевський М. Листи до молоді // Наш стяг. – Відень, 1921. – Ч. 1 (серпень). – С. 15]. У листі до В.Кузіва 1922 р. М.Грушевський із сумом зауважував, що «війна забрала як раз найблизших «дітей по духу», котрих виховав в попередніх часах. Був то Ів.Джиджора і Микола Федюшка-Євшан, найщиріші мої приятелі і найблизші духом ученики. Позіставались менш близькі, а найбільше – з категорії Юд-предателів […] [ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 266, арк. 272.].

На звістку про смерть І.Джиджори скорботно відреагували згадками календар Товариства «Просвіта» і «Літературно-науковий вістник» [Народній календар товариства «Просвіта» з літературним збірником на звичайний рік 1921 [Ред. С. Шах]. – Львів, 1920. – Річн. 43. – С. 15; Товариство «Просвіта» у Львові: Покажчик видань (1868 – 1939) / Укл.: О. Бербека, Л. Головата. – Львів, 1996. – С. 247; ЛНВ. – 1922. – Т. LXXVI. – Кн. II. – С. 96.].

Не оминув цієї сумної події на своїх сторінках друкований орган Історичної секції ВУАН – «Україна», що виходив за редакції М.Грушевського. У вміщеному тут некролозі зазначалося, що І.Джиджора –

«талантовитий український історик, на жаль, страчений так передчасно. Селянський син, він доволі пізно пройшов середню й вищу школу і, зайнявши місце при бібліотеці Науков[ого] тов[ариства] ім. Шевченка, спеціялізувавсь на історії України під московською зверхністю […]. Ширшу характеристику його як дослідника і громадського діяча сподіваємось подати пізніш» [Некрологи // Україна. – К., 1924. – Кн. 3. – С. 182.].

Згодом і Д.Дорошенко у відомому огляді історіографії вмістив згадку про І.Джиджору та його праці [Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – С. 40, 171, 197.]. Оцінюючи доробок галицької школи істориків України й НТШ, Д.Багалій в історіографічному вступі до свого нарису 1928 р. нагадував «про І.Джиджору, що писав майже виключно з історії Лівобічної України на підставі архівних джерел Москви й України» [Багалій Д. І. Нарис історії України на соціяльно-економічному грунті. – К., 1928. – Т. 1. – С. 43.].

М. Грушевський опікувався сім’єю І.Джиджори. У листі до К.Студинського з Києва від 27 січня 1928 р. він просив його знайти для вдови, Наталії Джиджори, сталий заробіток та задля гонорару для неї надіслати її письмову згоду на видання творів чоловіка, «що був моїм найближчим учеником і приятелем» [Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 pp.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 219.]. Того ж року він таки домігся виплати Н. Джиджорі 65 доларів [Там само. – С. 230 – 231.].

У березні 1930 р. з ініціативи М.Грушевського в Києві відбулося засідання Комісії Західної України ВУАН для вшанування пам’яті І.Джиджори у зв’язку з 50-літтям від дня його народження та 10-ми роковинами з дня смерті [Павлик О. Засідання Комісії Західньої України для вшанування пам’яти Івана Джиджори // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі – ІР НБУВ), ф. X, од. зб. 17895, арк. 1 – 2.]. Із цієї нагоди Історична секція ВУАН упорядкувала й ще встигла видати окремим, 36-м, томом збірку його історичних праць під назвою «Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки» («як вінець на його могилу, на знак вдячности і вираз глибокого смутку […] від сеї утрати») [Там само, арк. 2; Джиджора І. Збірник праць про Гетьманщину // Там само, од. зб. 14829, арк. 1 – 258.].

Передмову до цього тому написав його «науковий батько»-академік М.Грушевський, який розпочав її такими словами:

«В дослідженню історії Гетьманщини займають поважніше місце праці покійного Івана Джиджори, невважаючи, що це були праці молодого, початкуючого історика і він мав змогу працювати над сею темою всього кілька літ […]. Рідка і визначна була се людина […]. Як людина визначався чесним і витривалим характером, живим громадським інстинктом, широким світоглядом і об’єктивністю. Як дослідник – виявляв гарне методичне виконання, здібності до ширшого синтезу – і заразом темперамент совісного, скрупульозного дослідника […]

Він заглядав глибоко в сучасне громадське й політичне життя і в минуле, вмів досвідом і обсервацією сучасного помагати собі в орієнтації серед фактів минулого. Був патріотом в кращім розумінню слова, глибоко відданим інтересам мас, свобідним від всякої національної виключности; завсіди орієнтувався на широкі вселюдські перспективи і енергійно поборював всякий провінціялізм, «патріотизм своєї дзвіниці» [Грушевський М. Передмова. – С. V, VII.].

У 1933 р. Д.Дорошенко на шпальтах німецькомовного «Часопису із східноєвропейської історії» прорецензував цю київську збірку ВУАН [Dorošenko D. [Rez.] // Zeitschrift für osteuropäische Geschichte. – Berlin, 1933. – В. VII (n. f. В. III). – S. 116 – 119.].

Упродовж десятиліть радянського періоду горезвісні ярлики «націоналістичного псевдовченого», «представника так званої школи Грушевського», часто-густо як вимушені кліше спеціально для цензури, усували з української історіографії Івана Джиджору. Хіба що українські історики з діаспори цілком справедливо не переставали заносити його до всіх енциклопедичних та інших видань з історії України [Енциклопедія українознавства / Ред. В.Кубійович. – Париж; Нью-Йорк, 1956. – Т. 2. – С. 507; Ukraine. A Concise Encyclopedia / Ed. by V.Kubijovyč. – Toronto, 1963. – Vol. I.- P. 567; Грушевський М. Іван Джиджора – історик Гетьманщини / / Підгаєцька земля: Історично-мемуарний зб. / НТШ, Український архів. – Т. XXIV / Гол. ред. Т.Гунчак. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980. – С. 105 – 109; Encyclopedia of Ukraine / Ed. by V.Kubijovyč, – Toronto; Buffalo; London, 1984. -Vol» I: A-F. – P. 777 etc.].

На Батьківщину ж чесне ім’я вченого й патріота повернулося лише на хвилі національно-державного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х pp. [Колодчин Т., Пришляк В., Савчук В. «…Визначна була се людина» // Нове життя (Бережани). – 1989. – 20 квітня. – № 49. – С. 2; Пришляк В. Україна першої половини XVIII століття в історичних розвідках І.М.Джиджори // Екологія культури: історія, традиції, сучасність: Тези доп. та повідомл. молодіжн. наук. конф. – Львів, 1990. – С. 106 – 107.].

На Провідну неділю, 22 квітня 1990 р., на старому цвинтарі в с. Голгочах тоді ще Бережанського (нині – Підгаєцького) району Тернопільської області відбулися освячення відновленої могили, панахида й ушанування пам’яті похованого тут земляка – історика Івана Джиджори. Зачинателем цієї благородної справи став місцевий осередок Народного руху України і безпосередньо вчитель історії місцевої школи Тарас Колодчин. Поруч з могилами Івана Джиджори та його тестя, священика Івана Навроцького, за декілька років звели, а в листопаді 2008 р. урочисто відкрили та посвятили новий православний храм архістратига Михаїла [Максимишин О. Церква, яку збудували на століття… // Свобода (Тернопіль). – 2008. – 3 грудня. – № 97. – С. 12.].

Упродовж 1904 – 1914 pp. – лише за одне десятиліття – І.Джиджора підготував 10 історичних праць, 50 рецензій (30 з них – на історичні монографії та збірки документів), 40 оглядів та публіцистичних статей. Загалом, І.Джиджора був одним із перших дослідників, хто на виявлених ним архівних джерелах проаналізував маловивчений період між гетьмануванням І.Мазепи й К.Розумовського, звернувши особливу увагу на постої російських військ в Україні в роки Північної війни й прояви жорстокості, пов’язані з цим, демагогічну агітацію царського уряду проти гетьмана й козацької старшини та витончений фіскальний грабіж періоду Першої Малоросійської колегії й російсько-турецької війни 1735 – 1739 pp., здійснив історичну реконструкцію економічної політики російського централізму, направленої проти української автономії, показав розвиток торгівлі, визначив соціальний статус українського селянства, розкрив політичну пасивність і деморалізацію козацької старшини під впливом терору та інкорпораційних заходів російського уряду в першій половині XVIII ст.

Він був лише одним із плеяди учнів М. Грушевського, які становили ядро його історичної школи й авангард новітньої української історіографії. Вдале поєднання мудрих порад наукового метра з великою працелюбністю й талантом молодих істориків дали унікальну можливість його учням написати й видрукувати низку вартісних праць, які не тільки залишаються пам’ятками історичної думки тієї епохи, а й становлять справжній скарб як національної, так і загальноєвропейської наукової спадщини з української історії. Саме ця наукова школа стала благодатним грунтом для зростання національної духовної еліти, сприяла появі на початку XX ст. особливої категорії науковців – ученого й патріота в єдиній іпостасі. В одному з листів 1908 р. І.Джиджора щиро зізнавався, що М.Грушевський для нього «є найкращим носителем нашої рідної справи» [ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2317, арк. 39.]. Рядок за рядком цього унікального за змістом, насиченого за інформацією листування вчителя та учня зайвий раз переконує у традиційній складності української політичної справи, незважаючи на те, чи це перші десятиліття XX ст., чи ціле століття потому.

Упродовж усього львівського періоду життя й діяльності М.Грушевського професор та його учень були добрими співробітниками й друзями. Очевидно, цьому сприяли принаймні два чинники. По-перше, М.Грушевському – «материковому» українцеві з глибинним генеалогічним корінням із Центральної, Наддніпрянської України, безперечно, імпонувало, що галицький українець – його учень займався історією саме Гетьманщини, козацької України. По-друге, тут, ймовірно, не останню роль відіграли особисті, суто людські, симпатії університетського професора і науковця до здібного студента, який на очах ставав його вірним помічником і однодумцем у національно-визвольних змаганнях за Україну. Історія їхніх взаємин тісно переплетена із хронікою їхнього життя, з літописом відродження нації.

Іван Джиджора був одним із найближчих співпрацівників М.Грушевського серед оточення «високоповажаного пана професора» у Львові – спершу його студентом, згодом істориком, який крок за кроком услід за своїм учителем і науковим керівником вдумливо переосмислював рідну минувшину, своїми студіями, публіцистикою і громадською працею послідовно відстоював історичну правду і тим самим наближав торжество історичної справедливості, твердо вірячи у те, що «Ukraina fara da se! Україна своє осягне…» [Грушевський М. На українські теми: Грім – та не з тучі… // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907 – 1914)». – С. 49.].