30.08.1907 р. До М. Грушевського

Високоповажаний Пане Професор!

Нині знова знову я мусів зробити велику авантуру авантюру в друкарні; ранком сповіщено мене, що на машину не хотять взяти ані готового аркуша (3[-го]) ЛНВ, ані «Історії», через те мусів зробити бучу, аж врешті хопився «репресій», а власне казав з суботи перервати всякі роботи, бо така проволока грозила спровадити 4-дневний денний застій. Притім я потерпав, що справді прийдеться ввести в житє життя сю погрозу, та управляющий теж налякався і зараз же наказав взяти на машину наші аркуші. Тим способом і діло пішло, і ми вийшли «з гонором», хоч се, розуміється, мені не дуже-то приємно, та що з ними робити.

Скрипчук вже виїхав і тим скандально підвів нас, і загалом досить неприємний досвід ми з ним зробили. Між тим я не маю ніякої звістки від П. Професора, що робити з Тарасенком, а головно ж, я просив би о остаточний порядок книжки з можливими евентуальностями значить: і статею статтею Кошового (яку він, може, до завтра дасть), і без неї, так само з Піснячевським, про якого я буду мати певні звістки в понеділок, і без него нього. Теж не знаю, куди мають йти «Українські теми». Не знаю, чи П. Проф. дістали два перші надруковані аркуші.

Прошу не думати, що я виступаю з якимись претензіями, я прошу тільки о інформації і вказівки в справах, яких я сам не можу рішати, щоби не вийшло потім зле. Не знаю теж, як стоїть діло з «Середніми віками». Драма Лиманського ще не переломана, але 3 вискладаних розділи дасть коло 53 – 4 сторін – отже, богато багато більше понад назначену норму до 40 сторін. Коли знов дати тільки 2 розд[іли], то буде замало, а крім того, й так богато багато лишається ще рукопису, що в дальших 3-х книжках дуже тяжко буде можна їх змістити. Словом, по приблизному обчисленню для поміщення усього пропонованого в сю книжку матеріялу матеріалу буде потреба коло 18 аркушів – не менше.

Сидоряк успокоївся, але страшенно таки не хочеться йому забиратись до «чорної» роботи, складання самому «Історії»; вишукав навіть, як я згадував, другого складача для VI тому і думає тим вратувати врятувати своє теперішнє становище, хоч я гадаю et haec facienda et haec non omittenda, значить, добре, що новий зецер є, але треба, аби і Сидоряк більше складав.

Сильно доїли мені деякі з тутешних тутешніх людців. Напр., Матушевський вже надто розпустився (не знаю, чи не в зв’язку з задуманим виданнєм виданням «Віку» і тим, що П. Проф. часто до нього звертаються) і лається, що ми даємо дрантє дрантя в ЛНВістнику ЛНВіснику, як, напр., «Дора», і крутить носом, що, мовляв, йому навіть ніяково (!) брати участь в журналі поруч з Жуками і Федорченками. Щоправда, «Дора» оповіданнє оповідання не мудре, але звідки Мат[ушевськ]ий має якісь претензії до загального нагляду над «Вістником» «Вісником» і ще до того свої ті погляди голосить urbi et orbi. Як би не знати яка фігура! До нього теж би взятися якось трохи острійше гостріше.

Мені дуже прикро писати П. Проф. про самі такі неприємні річи речі, але вони, на жаль, є, і мені доводиться мати з ними ріжні різні перепалки, в котрих я не знаю, як бути, бо не знаю, як П. Проф. ставляться до деяких людей.

Зате Вин[ничен]ко обіцяє постійне співробітництво мимо «Дзвона», куди він виладив, сказати б, «сифілісову» драму й куди менш-більш уся того рода література має йти. «Вістникови» «Вісникові» пока що нема за чим заз[д]ростити «Дзвонови» «Дзвонові» – нам вони можуть що иншого іншого давати. Головну атаку, як я дізнався (а я стараюсь з ними, головно з В[инничен]ком, близько жити), «дзвонарі» задумують повести на Грінченка і на Гоголівську улицю, яких вони вважають «полудою» на розвою українства взагалі, а письменства спеціяльно спеціально. На нас же не вдоволені, що ми з Грінченком і К° «церемонимося» і позволяємо їм спокійно істнувати існувати. Я гадаю, що не станеся станеться велике лихо, коли ми себе дамо упередити в атаці на той гурт «дзвонарям», хоч і нам не завадило б дещо в тій справі сказати.

Та й дрантє дрантя ж тутешні українці (се відносить головно до «Ради»): в справі університету абсолютно нічого не знають і не особливо тим цікавляться. Так що я поки що ніяк не зміг нічого близше ближче дізнатися про історію продовження конкурсу. Зате ся справа і кандидатура П. Проф. заінтересувала чужі нам круги. Ось, напр., я нині був в цензурі, і там зараз зі мною про те заговорили, менш-більш зі знаннєм знанням справи. Опатовський сказав, що се було б «очень хорошо и с большой пользой» для піднесення тутешнього університета, коли б він міг завербувати до себе П. Професора. Загалом, як кажу, з виїмком «радян» тут дуже тим займаються. Треба б конечно енергічнійше енергічніше зайнятися сею справою.

Прошу мені заздалегідь написати, коли П. Проф. думають вернути до Львова, аби я не посилав в Криворівню корект і листів.

З щирим поважаннєм поважанням

Ів.Джиджора

Примітки

Публікується вперше за автографом (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 447, арк. 140 – 142 зв.).

Місце написання встановлено за змістом.

… статею статтею Кошового… – Тут і далі у даному листі при згадках авторів, назв творів, статей чи оглядів, які готувалися до друку у VIII-IX книжці ЛНВ, див. коментар до листа М.Грушевського від 21 (8) серпня 1907 p., де подано зміст книжки.

…що ми даємо дрантє дрантя в ЛНВістнику ЛНВіснику, як, напр., «Дора»… – Оповідання М.Жука «Дора» (ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – Кн. VII. – С. 62 – 65), так само як і «Хиба Хіба?!» І.Федорченка (Там само. – Т. 37. – Кн. III. – С. 419 – 428), викликало обурення читацької аудиторії та полеміку критиків ЛНВ.

Проти друку оповідань, подібних «Хиба Хіба?!» і «Дора», «котрих, може, й не один член самої редакції не дав би, прим[іром], власним дітям», заперечував у своєму огляді «Літературно-науковий вістник», всеукраїнський журнал» І.Копач (Діло. – 1908. – 1 лютого (19 січня). – № 24; 3 лютого (21 січня). – № 25). І.Копачеві відповів М.Лозинський:

«ЛНВістник ЛНВісник не є ані виданням для дітей, ані для «підростаючої молодіжи молоді», ані для родин, тільки літературно-науковим журналом, значить, в його програму входить все, що так чи инакше інакше відноситься до літератури і науки, без огляду на те, чи добре його давати читати дітям, чи ні» (Лозинський М. Проф. д-ру Іванови Іванові Копачеви Копачеві – кілька пояснень // Там само. – 4 лютого (22 січня). – № 26).

…куди він виладив, сказати б, «сифілісову» драму… – Йдеться про драму В.Винниченка «Щаблі життя», опубліковану у першому збірнику «Дзвін», що вийшов наприкінці 1907 р. П’єса викликала одностайне обурення і, як писав сам В.Винниченко, лайки. Докладну рецензію на п’єсу подав В.Леонтович (ЛНВ. – 1908. – Т. 41. – Кн. 3. – С. 606 – 616). «Грос-скандалем в нашій літературі» назвав цей твір Є.Чикаленко у листі до М.Грушевського (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 822, арк. 150; лист від 11 грудня (ст. ст.) 1907 р.), а у своєму щоденнику записав, що дуже хотілося відвернути талановитого белетриста від подібної творчості (Чикаленко Є. Щоденник: У 2 т. – Київ, 2004. – Т. І (1907 – 1917). – С. 18).

Світлана Панькова, Володимир Пришляк

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2008 р., т. 4, с. 139 – 140.

1