Collegium Ruthenum

Михайло Грушевський

«Руський Великдень», по старому календарю, застає нас в Римі. Маніфестуємо свою приналежність до «східної культури» в пансіоні. Кажемо собі в Велику п’ятницю й суботу варити maigre, – се їм не диво, бо маса побожних католиків, що приїздять сюди ad limina apostolica, щотижня кажуть собі варити пісне (яке то вже те пісне, як на правовірного християнина з наших українських сторін!). І на Великдень їдемо до своєї церкви – до collegium Ruthenum при piazza dei Monti, до земляків. Маленька церквочка Сергія і Вакха – єдина українська церква в Італії, в вічнім Римі, з іконостасом, помальована образами українських святих, і тільки образ Йосафата Кунцевича, звісного гонителя православних, намальованого в ряді українських князів і преподобників, нагадує релігійну межу, яка розділює український світ.

Розділює більше в теорії, хвалити Бога, і, може, не ділитиме вже ніколи в житті, в практиці…

По Службі відвідуємо земляків. Сим разом я з жінкою, і нас приймають не в рефектарі, куди вступ жінкам заборонений, а в салоні, і сюди по своїм обіді сходиться вся колегія – 16 питомців з Галичини. Від останнього разу, коли я був у ній, в 1904 p., колегія українізувалася дуже значно, бо її заряд перейшов до галицьких василіян, а відколи зроблено кінець перешкодам для її вихованців женитися перед свяченням (давніше не випускали звідси, не посвятивши, і тим способом, хочеш не хочеш, змушували до безженності), колегія стратила свій характер сильця целібату для української молодіжі, а через те стало якось привітніше і свобідніше в ній і нам – припадковим її гостям.

Якби високі мури Пропаганди не загорожували так сильно весь інший світ від вихованців колегії, з неї могла б вийти незвичайно цінна з становища українського культурного життя українська колонія, де українське життя входило б в ближчу стічність з західноєвропейським, італійським спеціально. А якби подбати, щоб при сій колегії давано місця людям з науковими інтересами (на жаль і стид, їх так страшенно мало серед галицького духовенства, навіть в порівнянні з православним духовенством Росії!), могла б тут зав’язатися й певна учена традиція на взір деяких голосних в історії європейської культури духовних конгрегацій католицьких…

Проводимо кілька годин в приязній розмові, на теми українські й римські. Зрозуміло само собою, що розмова раз у раз переходить на теми римського церковного і релігійного життя. Се місце, де можемо приходити в стічність з правовірним католицьким Римом, що не знає ніяких «модерністичних» течій, що далі будує церкви й монастирі, канонізує святих (декрет беатифікації одної французької черниці, з датою лютого сього року, і зараз розліплений на мурах папських будинків і церков), видає індульгенції, збирає протоколи – з єпископськими потвердженнями – на доказ чуд, що діються й зараз на потвердження нових догматів, на посвідчення святості й правдивості католицької церкви.

Заходить мова про критику, що заперечує автентичність признаних римських святощів і пам’яток. Згадують про Марукі, професора церковної археології в Пропаганді, що добивається, аби відкрили гріб св. Петра, що заперечує автентичність 28 ступенів Scala Santa, доводить, що три фонтани не були місцем смерті апостола, і т. д. Нарікають на такий гіперкритицизм, що все руйнує, а нічого не дає взамін. Але підносяться голоси і в оборону Марукі, що він поставив і свої власні гадки щодо місця прибуття Петра і Павла до Рима, вияснив докладно місця, зв’язані з їх побутом і інші того роду відкриття і заслуги положив.

З глибоким переконанням оповідає один з присутніх духовних про церкву «серця Христового за душі, що в чистилищі», за Тибром, де якийсь француз Пьєр Жує зібрав величезну колекцію, понад 300 штук, всяких чудовних доказів існування чистилища, і все з документами – засвідченнями самих осіб, з якими чуда сталися, з «єпископськими потвердженнями» і т. ін.

Вислухуємо важніші, маркантніші з тих чуд. За часів наполеонських був один офіцер французький; був дуже певний себе, ні у що не вірив, але боявся смерті. Як висилали його на війну, став молитися до своєї покійної матері, аби охоронила його від смерті. Та з’явилася йому й обіцяла, що зістанеться цілий, але за те цілий рік мусить потім ходити щодня до богослуження. Пішов на війну, маса з його товаришів погинуло, він зістався цілий і вернувся додому. І зараз першого ж дня, рано, чує голос матері, що пригадує, аби йшов до церкви сповнити обіцянку. Та прокинувшися, став роздумувати, що то було б смішно і нечесно з його боку, якби не вірячи ні в Бога, ні в Службу Божу, став ходити на богослуження.

Не пішов і не ходив цілий рік. Зараз по році визначено новий похід; його покликано. В першій же битві кулька трапила йому в чоло й лишила на місці. Але був у нього молодший брат, що був ще в школі. Йому вві сні являється убитий й оповідає про себе. «В ту хвилю, як мене трапила куля, в один момент перелетіло передо мною все життя й побачив я, який я був марний чоловік і як негарно потратив я своє життя; дістав я тепер 365 літ бути в чистилищі, але ти можеш мене звідси увільнити, як зробиш за мене те, чого не зробив я: відслухаєш за мене 365 богослужень, хоч не за рік, – бо я знаю, що в тебе така сама натура, як у мене, і тобі се буде дуже тяжко, але хоч за два роки; прошу тебе, зроби се, а як я буду увільнений з чистилища, я тобі дам на се знак».

Брат послухав і за два роки дійсно відбув 365 служб. І коли кінчилося останнє богослужения, разом почув він незвичайну радість і облегшення, і з’явився коло нього брат, дякуючи за своє увільнення, і положив руку на його молитовник, і зістався випалений знак від неї на тім молитовнику, де кінчаться молитви при богослуженні, і на попередніх тридцяти листках. І се потверджено документами, заявою сього самого чоловіка, посвідченням єпископа й т. ін.

І в такім роді й інші оповідання. Скрізь з’являються душі з чистилища й лишають випалені сліди своїх рук, пальців, грошей, що держали, й т. ін. Ходячі теми про знаки від мерців побожна мисль позв’язувала сим разом з догматом про чистилище на його оборону.

– Дуже інтересно, – запевняє оповідач. Нам розуміється таких доказів не треба, бо ми віримо в се, бо се догмат; але для тих, що не мають віри, се дуже може бути корисно й цікаво.

Питаємося, чи оглядають сі колекції чуд і документів також і такі, що не вірять. Відповідають про якогось протестанта, що, оглянувши се, повірив в чистилище.

Добре йому так; нехай не лазить, де його не треба. А ми однаково туди не підем.

Примітки

collegium Ruthenum – Папська Руська Колегія, тепер Українська Папська Велика Семінарія св. Йосафата у Римі, або Колегія св. Йосафата. Заснована у 1897 р. під керівництвом оо. єзуїтів, при церкві св. Сергія і Вакха в Римі. У 1904 р. керівництво перебрали оо. василіяни. Коли після Першої світової війни число українських студентів теології в Римі зросло, папа Пій XI побудував будинок для Колегії св. Йосафата на пагорбі Джанікольо (відкритий 1932 p.). Студенти слухають виклади в римських папських університетах, а в Колегії вивчають літургію, обряд та українознавчі предмети.

образ Йосафата Кунцевича, звісного гонителя православних – активна діяльність Кунцевича, спрямована на поширення впливу греко-католицької церкви, викликала невдоволення серед противників унії. У 1623 р. він був підступно вбитий у Вітебську. И.Кунцевич – автор талановитих полемічних творів: «О фальшованю писем словенских», «О старшинстві св. Петра», «О крещенії Владимира», «Катехизис» та ін. Канонізований церквою в 1867 р.

нагадує релігійну межу, яка розділює український світ – йдеться про поділ українських християн на православних і греко-католиків, який стався внаслідок Брестської унії 1596 р. – об’єднання католицької і православної церков на території Речі Посполитої. Упродовж століть, які минули відтоді, греко-католицька (уніатська) церква вкорінилася в західних областях України, що входили до складу католицьких держав (Австро-Угорщина, Річ Посполита, Польща), натомість на сході України збереглося православ’я.

Якби високі мури Пропаганди – М.Грушевський має на увазі діяльність однієї з дев’яти конгрегацій Римської курії – Конгрегації Пропаганди Віри, яка була створена 1622 р. її завдання – підготовка місіонерів, забезпечення місій духовною літературою та ін. У 1862 р. у рамках Конгрегації була створена Конгрегація у справах Східних Церков, яка з 1917 р. стала самостійною. У 1988 p. Конгрегація Пропаганди Віри була перетворена на Конгрегацію Євангелізації Народів.

декрет беатифікації – беатифікація – у католицькій церкві зарахування померлого до блаженних. Ця процедура розглядається церквою як перший етап у процесі підготовки канонізації.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 441 – 443.