«Мені приснилося, немовби я заснув...»

Михайло Грушевський

Мені приснилося, немовби я заснув

Якимсь чудовним сном – немов на цілий вік,

І спав, аж голос чийсь гукав, будив:

«Вставай, щасливий ти! Споглянь! Дивись:

Усе, чого бажав, про що марив, – збулося,

І більш того – і в мріях не сягав ти

Далеко так!» Від голосу схопивсь я,

Оглянувся й здивованим очам – не вірив,

Якби не ті луги, стави і береги,

Яких ніде в хрещенім світі всім нема, –

Мабуть би, я Вкраїни не пізнав. Ні, ні.

Чи се ж вона? Се не вдовиця вже гірка

Дітей-сиріт голодних слізьми обливає,

А мати гордая з синів – орлів могутніх.

її сини не ті – в неволі віковічній,

В брехні заглумлені, а сміливі та пишні…

Кайдани спали геть вже з серця, з рук і з уст

Народа нашого – він вільний – так, як Січ.

І пісня наша неосквернена луна,

І мова рідна в’ється геть з обох боків

Понад звеселеним Дніпром, і ген високо

Над ним у хмарах золотих напрочуд дзвонить,

Гуде над Каневом на цілий світ широкий

Гук струн старої кобзи й нових, дивних.

І я дививсь, дивився навкруги геть-геть

І міряв край веселий той від Татр

До моря, дальніх пущ і до Кавказьких гір.

Сміялось все мені під сонцем золотим,

Пишаючись, цвітучи…

И я згадав про час,

Як у неволі ми, в суворому житті

Про се колись, потомлені, зціпивши руки, –

Марили… Сльози потекли мені…

І той, що то будив, – хто був він, я не знав,

Дивуючись, спитав мене: «Ти плачеш?»

«Прости, – сказав я, – не дивуйсь – мене взяв жаль.

Мені не довелось, коли так рук потрібно

Було, їм довести до края борозну,

В той тяжкий час мене не дошукались

Товариші, і не було кому

Волам притомленим плечем поперти рала».

Примітки

Перша публікація: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. – С. 113–114.

Подається за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 260. – Арк. 59, 62.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 70 – 71.