«Ізнов мене самотність огорнула...»
Михайло Грушевський
Ізнов мене самотність огорнула,
Знов я себе одинаком почув.
І знов мій дух на вільних, міцних крилах
В високості пурхнув.
Зрадливі радощі і гризоти без краю
Зневажно кидає на метушній землі
І знов дорогою знайомою простує
В просторій вільній млі.
Утіха й скорб – прилине і полине,
Міняються вражіння без кінця –
Хай ними граються, тріпонуться і мліють
Слабі людські серця.
Я серце знов замкнув для радості й печалі
Тугим ключем… Я знов на самоті.
Свобідний, вільний знов –
Поклін я шлю далекій
І зоряній меті…
О, певно, ви мені не зрадите ніколи,
Могутні крила – й ти, моя мета-зоря.
І не захлиснуть тих шляхів мені довіку
Людських турбот моря.
Самотньо й вільно… Холодно – та ясно
В ефірі тім – зоріє світно схід.
Один і сам – дарма! Колись шляхами тими
Піде людський похід…
Примітки
Перша публікація – під псевдонімом «Михайло Козак» у кн.: Акорди: Антологія української лірики від смерти Шевченка / Уложив Іван Франко. – Львів, 1903. – С. 249.
Подається за автографом: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 260. – Арк. 61.
Не маємо вагомих аргументів щодо датування цього твору, тому змушені обмежитись твердженням «не пізніше 1903 року».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2011 р., т. 12, с. 72.