Володимир Антонович,
основні ідеї його творчості і діяльності

Михайло Грушевський

[В тім виді, як тут друкується вона, ся стаття тільки в приближенні віддає зміст читаного мною на поминальнім засіданні Українського наукового товариства 16 (29) марта: рукопись моя загубилася і я відтворюю її по пам’яті і по заміткам справоздань, користаючи заразом з деяких нових матеріалів для пізнання індивідуальності і поглядів пок[ійного] нашого історика, в його автобіографічних записках і споминах близьких людей.]

Під свіжим враженням тяжкої утрати, понесеної нашою наукою і нашим суспільним життям, хочеться мені передусім вияснити ті провідні ідеї, які переходили через наукову і суспільну діяльність покійного історика і дають ключ для зрозуміння його наукової творчості – її вихідних точок, її напрямів, її виводів.

Покійник менше всього був істориком академістом, прихильником науки для науки, якому чисто формальні вимоги наукових завдань, чи якісь зверхні обставини диктують теми, звертаючи увагу дослідника на те чи інше, само по собі зовсім індиферентне для них питання. Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо кермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять.

Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними, стояли в тісній залежності від них, звідси відбирали імпульси свої і навзаєм приносили підставовий матеріал для його суспільних, політичних, національних поглядів й їх обоснування. В історичних дослідах шукав він відповіді на питання з сфери соціальної чи політичної, які приносило йому життя народу, суспільності, до котрої належав, і навпаки – ті відомості й факти, які давав йому науковий дослід, він використовував для розв’язання проблем соціальних та національних, культурних і політичних сучасного життя.

Але бойовою натурою не був він, навіть в добі найбільшого розцвіту своїх сил і енергії. Незвичайно делікатний і вражливий по натурі, він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати найприкріші для неї обставини й перешкоди в своїм служінні провідній ідеї свого життя. Всяка стріча з «улицею» викликала в нім необорну, фізичну відразу; боротьба, полеміка, конфлікти були органічно йому противні. Він ішов як античний соціально-політичного або національного характеру, які давали вони йому – скорше натякав на них для уважливих, созвучних читачів, або й зовсім обходився без сього, лишаючи читача без усякого ключа до ідейного підкладу своєї наукової роботи.

Хто в ширших кругах дорозумівався, напр., що спеціальна, актова робота про родину Ходиків була злою сатирою на кліку, що рядила київською самоуправою в початках 1880-х років? Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очами готовий, можливо упрощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу. Найбільш теоретичні його річі, – як напр., характеристика національних типів, або коротка, щедро пересипана узагальненнями історія козаччини, вийшли з записок слухачів тих інтимних, тісних кружків, в яких читав він свої лекції, не в’яжучися їх публічним характером.

Тим пояснюється, що його фізіономія як ученого і суспільного діяча мало кому була звісна добре і вірно – хіба тісному кружку людей близьких. І тим часом як одні, не маючи поняття про соціально-політичну сторону його діяльності й творчості, бачили в нім крайнього об’єктивіста, або навіть людину з чисто академічним характером наукових інтересів і готові були ставити в приклад іншим, більше експансивним робітникам того ж напряму, – інші, чувши дещо про політичні і національні моменти його діяльності, роздували до розмірів фантастичних його впливи, його активну участь в національнім і політичнім українськім житті, творили цілі легенди і байки про нього.

Як провідник польсько-українського хлопоманства, як один з найбільше впливових творців Київської української громади; як найвизначніший репрезентант київського українофільства 1870 – 1880 років й його «аполітичного культурництва»; як один з визначних творців польсько-української угоди 1890 року; як один з ініціаторів національної організації російських українців кінця [18]90-х років, з якої вийшла потім демократична українська партія, Антонович зайняв визначне місце в історії національно-політичного українського життя другої половини XIX віку і вимагав спеціальної монографії своєї національно-політичної діяльності; вона повинна бути написана якскорше, бо те, що можна зібрати для її висвітлення, прийдеться в дуже значній мірі збирати з усних відомостей людей, що близько стояли до нього і тих моментів нашого суспільного і політичного життя, в якім брав він ролю.

Поки се буде зроблене, я в отсій статті хочу зазначити головніші провідні ідеї, жизненні нерви його творчості, що переходять однаково через його суспільно-політичну діяльність і через наукову роботу й дають відповідне зрозуміння чисто науковим його працям. Зазнаную їх на підставі приступного мені матеріалу, друкованих писань і усних відомостей, власних своїх спостережень і переживань, щоб дати загальну схему для доповнень, роз’яснень і поправок тим, хто розпоряджує багатшими матеріалами до тої чи іншої фази життя і діяльності покійного ученого і діяча.

Небагате зверхніми ефектовними подіями, але повне внутрішнього змісту сімдесятичотирилітнє життя покійного розбивається на три періоди.

Перший, що кінчиться з кінцем третього десятка літ життя, – се Sturm- und Drangperiod [період напористої активності] вражливого, талановитого духу, часи жадного, гарячого шукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі. Вирісши під враженнями двох безконечно чужих і ворожих собі світів, зв’язаних історичною долею на те тільки, щоб своєю стичністю ятрити і збільшати ворожнечу між ними – польським панським і хлопським українським, молодий Антонович інстинктово, стихійним чуттям хилиться в сторону сього останнього – покривдженого і пригнетеного, але повного високолюдського змісту в своїм пригнетенні і пониженні. Впливи освіти – переважно французької раціоналістичної літератури XVIII в., і тих людей з демократичним і поступовим складом, з якими звело життя молодого хлопця, лучилися з тими стихійними симпатіями і враженнями дитинних літ.

Демократизм і поступовість на українськім грунті, з яким зв’язаний був він всіми реальними зв’язками свого життя, втіляються для нього в українстві, в його змаганнях до свого соціально-політичного і національного самоозначення. Українська народна стихія стає для нього предметом всесвідомішого студіювання – і культу; разом з кількома товаришами однодумцями, що поділяли його «хлопоманські» погляди, обходять вони пішки величезний простір України (Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і значну частину Херсонщини і Катеринославщини), не тільки студіюючи народне життя, але й переймаючися почуттям тісного і глибокого споріднення з ним. Разом з тим стаєся «хлопоманська» групка все в гострішу опозицію до всього укладу польського життя, до системи класових і національних привілеїв, на якій вона опиралася.

І коли польська суспільність, занепокоєна сим єретицтвом, ставить хлопоманському кружкові до вибору – або виріктися отих єресей, або бути викиненим з того круга, до якого належав він своїм вихованням, – молодий Антонович з товаришами рішається розірвати свої зв’язки з польським шляхетським суспільством і польською національністю та пристати безповоротно до українського національного руху, що тоді пробивався в Києві. В сих українських кругах знакомиться він ближче з ідейною спадщиною старших українських поступовців – ідеями кирило-мефодіївського братства. Вони викінчують ідейну еволюцію його й його кружка та дають дальший напрям його діяльності.

Разом з тим обставини його життя дають незвичайно важну і корисну точку приложения його енергії в виді архівної роботи на актовім матеріалі Західної України з польських часів, по історії польсько-українських відносин, історії українського елементу в рамах польського державного життя і відносин його до сього державного устрою. Се була сфера незвичайно близька Антоновичу по традиціям його виховання, інтересна по созвучності тих ідей, які його займали.

З 1860-х років зачинається новий період його діяльності – більш як двадцятилітньої незвичайно інтенсивної й продуктивної наукової роботи. Ся доба його життя визначається заразом живим суспільним змістом його наукової роботи, тісними зв’язками його інтересів громадських і наукових. Він громадить величезну масу актового матеріалу і творить ряд історичних образів, які з незвичайною силою і талантом відкривають перед нами соціальний устрій і життя українського народу під польським режимом і непримиренні суперечності його з польсько-шляхетським устроєм. Разом з тим проявляє дуже живу громадську діяльність як один з визначних репрезентантів тодішнього українства.

Але вже з другої половини 1880-х років починають проявлятися на нім виразні прикмети вичерпання і утоми. Незвичайно енергічна, кипуча діяльність попередніх десятиліть не пройшла, очевидно, без впливу на його духові сили. З другого боку, незвичайно тяжкі обставини суспільного життя Росії 1880 і 1890-х років, спеціально життя українського все більше пригнітали його все менше відпорний дух. Роздвоєння в українській громаді, ідейний конфлікт з недавніми товаришами і однодумцями (антагонізм «політиків» і «культурників»), потім крах польсько-української угоди в Галичині, в якій брав покійний живу участь, покладаючи на неї великі надії, і глибока непопулярність її в ширших українських кругах – все се не могло не вплинути незвичайно прикро на нього.

Його наукова творчість замітно слабне і тратить свій давніший живий громадський зміст. Від сфер живіших, тісніше зв’язаних з питаннями сучасного життя, він іде все далі в сфери далекі від всякої «політики»: від соціальної історії переходить до історичної географії, від історичного народного життя до передісторичного побуту, далі до чисто антикварської нумізматики. Поруч того якийсь час все-таки він живо віддається політиці всіма силами свого авторитету і впливу, силкуючися відборонити свою останню проблему – галицьку угоду; але в міру того, як очевидним стає її повний і безповоротний провал, слабнуть і політичні мотиви в його діяльності. Сильний упадок фізичних сил стає все замітнішим з 1890-х років, і серед спокійніших антикварських занять тихо догорає його могутній дух – до смерті не стративши, одначе, своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару.

Як часто буває, ідеї і напрями, прищеплені в ранніх літах, велико заважили на всім пізнішім житті Антоновича; стали провідними мотивами всеї його діяльності, пізнішого його світогляду.

Ясний, гуманний погляд на життя, наданий враженнями дитячих літ, був розвинений і викінчений пізнішими впливами французького раціоналізму. Скептик і позитивіст, індиферентний до всякої трансцендентної метафізики, він заховав одну релігію – релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшування життя і здатність людства до безграничного облагороднення, культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи – сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями. Глибоке і ніжне прив’язання його до свого краю і його народу не дало йому, одначе, стати космополітичним «всечоловіком».

Винесені з ранніх літ щирі симпатії до українського життя, перейшовши через горнило його молодечої мислі, збагачені широкою обсервацією народного життя і науковим, історичним дослідом, перейшли в глибоку і непохитну любов, повне ніжності обожання українського народу-демосу, українського народного життя – сучасного й минулого, яке він знав так добре, в сучасних проявах і минувшині.

І в основі всеї пізнішої його наукової творчості заляг сей глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу. Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природну логічність мислі; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами, високо гуманною вдачею і тонким етичним почуттям, гарячою жагою і непохитним жаданням справедливості. І за сі високі прикмети пробачав темні сторони народного життя, його хиби в сучасності й минувшості, спричинені браком свідомості, культурного і політичного виховання.

Взагалі гаряча любов і пієтизм для свого народу ніколи не доводили покійника до національної виключності, перецінювання «народних святощів» і легковаження загальнолюдської культури. Західна культура і література спеціально зісталися для нього предметом високого поважання. Ролю культури в народнім житті ставив він незвичайно високо; політичну роботу без культурних підстав вважав він будовою на піску.

Історичні біди й незгодни, пережиті українським народом, він готов був признавати наслідком передусім малої культурності українського суспільства, браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання, і в культурі, збільшенні освіти, знання, свідомості бачив він одиноку дорогу до направи долі нашого народу. Глибоко переконаний еволюціоніст він не вірив не тільки в успішність революційної тактики, а і взагалі в можливість різких скоків, перемін, і міряв перспективи поступу суспільного і національного довгими віками, не піддаючися оптимістичним надіям навіть найбільше злудливих моментів нашого життя.

Політичний світогляд Антоновича, як і цілого його покоління, сформувався під могутнім впливом ідей кирило-мефодіївців. Він познайомився з ними, приставши близько до українських кругів, і вони завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму. Гуманний і свободолюбний напрям кирило-мефодіївської програми, далекий від усякої виключності, проповідь суверенності людської совісті, повної свободи – фізичної і духової, – созвучні були тим ідеям, які виробилися в нім під впливами тої ж революційної доби західноєвропейського життя, що навівали кирило-мефодіївцям їх погляди на перестрій соціальних і політичних відносин життя східноєвропейського. І щирим прихильником ідей народоправства, автономізму і федералізму зістається він до кінця.

Приложення кирило-мефодіївських ідей до розроблення і освітлення української історії, вчинене Костомаровим, було прийняте і Антоновичем, який в цілім ряді поглядів на стару українську історію пішов його слідами; різке осудження з становища демократичних і автономічних принципів польської доби української історії було спільне також обом українським історикам. У Антоновича воно стало центром всеї його історичної діяльності. Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича, з невеликими виїмками – се один акт обжалування історичної Польщі, з її всевласним пануванням шляхетської верстви і поневоленням недержавних народностей.

Відносин українсько-російських Антонович сливе не дорікав; причина була як в характері історичного матеріалу, на якім опирав він свою історичну роботу, так і в тих обставинах, в яких вів він сю роботу. Серед них щира оцінка українсько-російських відносин могла потягнути за собою наслідки не конче академічні, а оцінка ся не могла випасти прихильно, бо московська централістична, нівеляційна політика була глибоко противна Антоновичу, ще більше, ніж Костомарову, якому великоросійське життя було ближче по його уродженню й вихованню, тим часом як Антоновичу воно було зовсім чуже. Не тільки чисто народний побут великоросійський, а й російське культурне життя, література, штука були й зісталися йому чужими, як се не дивно в людині, що писала виключно майже по-російськи і все життя працювала на так званім «общерусском» грунті.

Натомість польське життя і по тім, як він розірвав з шляхетською суспільністю України, зісталося йому близьким і симпатичним. Зовсім несправедливо і безосновно представляли його в польських кругах «ворогом поляків». Він був тільки ворогом історичної Польщі – її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеології, ворожої польському демосу також, не тільки українському.

Ставлячися негативно до тих державних організмів, в яких приходилося жити українському народові і які немилосердно калічили і гнобили українське життя, Антонович склонний був взагалі неприхильно оцінювати державність як елемент життя суспільності. Тут, з одного боку, можна бачити історичні впливи традиційної української опозиції чужому державному життю, такої ж традиційної польсько-шляхетської підозріливості і ворожнечі против всякого зміцнення державної власті, і в кінці – тої опозиції державної власті, в якій виховував всі свобідніші елементи старий режим Росії.

З другого боку, впливали в сім же напрямі й ідеї кирило-мефодіївців, і ще більше – російських слов’янофілів (особливо через Костомарова і Іванишева, двох людей, яких вплив найбільше слідний на напрямах історичної роботи і методи Антоновича) – се різке противставлення суспільства і правительства і виречення всякої участі суспільства в правлінні, в власті («правительству сила власті, народу сила мнения»).

Жадно слідячи з ними за проявами народної опозиції державі, суспільної діяльності й самоозначення в історії України, Антонович недержавну ролю українського народу вважав його іманентною прикметою, вродженою нездатністю і неохотою до державного життя. Держачися взагалі переконання про певні сталі і незмінні расові прикмети національних груп, він вважав український народ недержавним народом з природи. Робив се з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скорше негативним в житті суспільності, народу, ніж творчим, позитивним.

І таке недержавне становище, з апотеозуванням свобідної, живої, творчої суспільності в противставленні державному елементу, що тільки тіснить і гнітить суспільний елемент своєю регламентацією і своєю політикою державності для державності, – переходять через цілу історичну творчість покійного. Однаково, чи говорить він про старі, державні часи українського життя (дарма, що будучи антинорманістом, він вважав сю стару українську державність власним витвором українського життя), чи пізнішу, недержавну добу історії України.

Ставлячися против усякого насильства, панування одної народності над другою, використовування одної суспільної верстви другою, Антонович не добив у сім виїмків ніяких, і для свого, українського народу в тім числі. Його щирий український патріотизм був свобідний від шовінізму. Панування, поневолення, насильство, визиск були йому ненависні без різниці, відки б не виходили вони. Дикунська мораль націоналістів, що велить боротися против чужого насильства, против пониження і поневолення свого народу, але оправдувати всяке насильство з свого боку, панування свого народу, коли він мав і може над кимсь іншим запанувати, була йому чужа вповні, се мушу сказати з притиском. Гаряче бажаючи ліпшої долі свому народові, покійний не допускав і мислі, щоб український народ, вбившися в силу, міг гнобити інші, в гірші обставини поставлені народи.

Національна ідея, що була провідною нитею його діяльності, була й зосталася не випливом національного егоїзму, а випливом його гуманних, демократичних поступових переконань і в повній згоді й гармонії з ними зосталася до кінця.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства у Київі. – К., 1909. – Кн. III. – С. 5-14; Відбитка. – К., 1909. Друге видання вийшло у діаспорі: Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1984. – Рік. XXI. – Ч. 1-4 (81-84). – С. 193-199.

Про відносини В.Антоновича і М.Грушевського писав детальніше: Гирич І. М.Грушевський і В.Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Академія пам’яті В.Антоновича. – К., 1993. – С. 133 – 160.

Автограф праці під назвою «Основні ідеї творчости Володимира Антоновича», видрукуваний без будь-яких змін, зберігається в: ЦДІА України у Києві. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 194, арк. 12 – 25. У цій же справі зберігається автограф М.Грушевського без назви (арк. 3 – 11 зв.), який за змістом, структурою та окремими фразами відповідає статті «Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності». Найвірогідніше, це текст промови пам’яті В.Антоновича, виголошеної на засіданні УНТ у Києві 16 (29) березня 1908 p., про яку М.Грушевський писав у примітці до своєї опублікованої студії: «Рукопись моя загубилася і я відтворюю її по пам’яти».

Зрідка, легким, малозамітним штрихом зазначав він часом… – дійсно, В.Антонович чітко не визначає свого власного ставлення до, наприклад, поняття – нація. На думку дослідника творчості історика О.Кіяна,

«він веде мову переважно про етнографічну національність», що свідчить про його підтримку «не політичної (функціональної) концепції нації, а […] психологічно-культурологічної, розробленої в працях німецьких романтиків» (Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». – К., 2005. – С. 211).

Відсутність узагальнень, очевидно, пов’язана із методикою опрацювання питань істориком, яка зводилася до фактографічності, керуючись вказівками позитивістичної школи Л.Ранке – «як воно власне було».

«Такий методологічний підхід Антоновича по суті підміняв техніку історичного дослідження технікою знання індивідуальних фактів». «Відмова від узагальнень, власної інтерпретації відомостей національної історії, властива Антоновичу та його послідовникам, створювала ілюзію, що українська історія може бути лише історією подій, а не історією думки, з якої ці події поставали» (Там само. – С. 236-237).

…спеціальна, актова робота про родину Ходиків була злою сатирою на кліку, що рядила київською самоуправою в початках 1880-х років – йдеться про працю: Паны Ходыки, воротилы городского самоуправления в Киеве в XVI – XVII ст. // Киевская старина. – К., 1882. – Кн. 2. – С. 233 – 261.

…як напр., характеристика національних типів, або коротка, щедро пересипана узагальненнями історія козаччини, вийшли з записок слухачів тих інтимних, тісних кружків, в яких читав він свої лекції… – йдеться про праці: Три національні типи народні // Антонович В. Твори. – С. 196 – 210; Содержание актов о козаках (1500 – 1648) // Архив Юго-Западной России. – Ч. III. – Т. 1: Акты о козаках (1500-1648). – К., 1863. – С. І-СХХ.

…Антонович зайняв визначне місце в історії національно-політичного українського життя другої половини XIX віку… – характеристику його суспільно-громадського життя у цей час див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 91 – 112.

Українська народна стихія стає для нього предметом всесвідомішого студіювання – і культу… – як зазначав його товариш, представник хлопоманства» К.Михальчук:

««Українство» стало для нас, членів «громади», властиво, свого роду релігією життя». Представники цього середовища намагалися домогтися «культурного підняття і розвитку національної самосвідомості, та можливо [вчинити. – А. Ф.] заходи коло визволення народу з-під його соціальної, економічної та політичної кормиги» (Автобіографічна записка К.Михальчука // ЗНТШ. – Львів, 1914. – Т. СХХІ. – С. 236).

…разом з кількома товаришами однодумцями, що поділяли його «хлопоманські» погляди… – до хлопоманського руху належало близько 20 осіб, серед них Т.Рильський, Познанський, К.Михальчук, Панченко, брати Василевські, Загурський, Врублевський, Самчинський, Козловський та інші (Кіян О. Володимир Антонович… – С. 97).

…молодий Антонович з товаришами… – гурток молодих польських студентів, які сповідували «хлопоманські» погляди, певний час ідентифікували себе з польським патріотичним колом, але вже на початку 1860-х pp. остаточно поривають з ними. Розрив викликав різку реакцію у польських шляхетських колах Київщини. Детальніше про це див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 99-100.

…точку приложения його енергії в виді архівної роботи на актовім матеріалі Західної України з польських часів… – після закінчення університету В.Антонович тісно зійшовся із М.Іванишевим, який на той час був головним редактором «Архива Юго-Западной России». В 1863 р. за його рекомендацією В.Антоновича призначили канцеляристом, а наступного року – головним редактором археографічних видань Київської археографічної комісії. У другій половині 1860-х pp. він активно опрацьовує архівні матеріали. Результатом пошуків стали 15 томів «Архива Юго-Западной России» під його редакцією, зокрема до 9 томів він зібрав матеріали безпосередньо сам (Кіян О. Володимир Антонович… – С. 102-103).

Він громадить величезну масу актового матеріалу і творить ряд історичних образів… – йдеться про історичні дослідження, опубліковані як передмови до томів «Актов Юго-Западной России»; Содержание актов о козаках (1500 – 1648) // Архив Юго-Западной России. – Ч. III. – Т. 1. – Акты о козаках (1500 – 1648). – К., 1863. – С. І – СХХ; О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. – К., 1867; Последние времена козачества на правой стороне Днепра (По актам с 1679 по 1716 г.). – К., 1868; Акты о городах (1432 – 1798). – 4.5. – Т. 1. – С. 1 – 94; Исследования о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700 – 1798 г. – К., 1879; Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России по актам (1650 – 1798). – К., 1871; Исследование о гайдамацтве по актам 1700-1768 г. – К., 1876; Волынская тревога 1789 года. – К., 1902.

…і глибока непопулярність її в ширших українських кругах – все се не могло не вплинути незвичайно прикро на нього – участь В.Антоновича в укладанні українсько-польської угоди 1890 р. загострила відносини між ним і представниками «Старої громади», а особливо її «лівобережного крила» (Кіян О. Володимир Антонович… – С. 111).

…він іде все далі в сфери далекі від всякої «політики»: від соціальної історії переходить до історичної географії, від історичного народного життя до передісторичного побуту, далі до чисто антикварської нумізматики – див., наприклад: Список материалов для составления историко-географического словаря (Южной Руси и Украины). – [К., 1911]. Бібліографію археологічних праць див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 458 – 483. Із нумізматики йому належать праці: Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее Университета Св. Владимира. Вып. 1. Монеты древнего мира // Университетские известия. – К., 1895. – Кн. 7. – С. І-ІІ, 1-30; Кн. 10. – С. 31-62; 1896. – № 2. – С. 63-94; № 5. – С. 95-142; № 10. – С. 143-190; № 11. – С. . 191-222; № 12. – С. 223 – 286. Окрема відбитка. – К., 1896; Вып. II: Монеты римской республики. – К., 1900. – С. 1 – 118, VI; Вып III: Монеты римских императоров // Там само. – К., 1904. – № 9. – С. 1-30; № 10. – С. 31-62; № 11. – С. 63-78; №12. – С. 79-110; 1905. – № 2. – С. 143-174; № 3. – С. 175-206; № 8. – С. 207-238; № 12. – С. 239-270; 1906. – № 4. – С. 271-302; 1907. – № 4. – С. 303-365. Окрема відбитка. – К., 1906.

…впливами французького раціоналізму – вплив на формування світоглядної позиції В.Антоновича чинили Ж.А.Кондорсе і Ж.-Ж.Руссо. Детальніше про раціоналізм В.Антоновича і вплив на нього французької історико-політичної думки див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 126 – 131.

Глибоко переконаний еволюціоніст… – через таку позицію він розійшовся в поглядах не лише із польськими патріотами, організаторами повстання 1863 р., а й пізніше – з українськими колами (М.Драгомановим). Останнього він звинувачував у радикалізмі. На різку критику М.Драгомановим політики російської влади в Україні В.Антонович писав: Для чого ці політичні крайнощі, кому вони потрібні, він нерозважливо губить українську справу (Україна. – К., 1926. – Кн. IV. – С. 131).

Свідченням еволюціоністських поглядів у справі українського національного відродження є його співучасть 1890 р. в укладанні із поляками та австрійською владою у Галичині угоди («нова ера»). Компромісна політика окремих українських громадсько-політичних сил Галичини на чолі із Ю.Романчуком, О.Барвінським та іншими була інструментом органічної праці, покликаної поступово, без радикальних кроків, легальними методами працювати для розвитку культури, освіти, науки, здобуття посад у місцевій адміністрації з метою подальшого здобуття незалежності. Активна участь В.Антоновича в укладанні угоди свідчила про сповідування ним політики органічної праці з метою створення «національного П’ємонту» в Галичині. Детально про компромісну угоду та її наслідки див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000.

…вчинене Костомаровим, було прийняте і Антоновичем, який в цілім ряді поглядів на стару українську історію пішов його слідами… – В.Антонович передусім поділяв його теорію федералізму давньої Русі і народоправства, однак називаючи її «етнографічною теорією». На її підставі виникла ідея регіонального-дослідження історії, що й було реалізовано учнями В.Антоновича. Останній також поділяв погляди М.Костомарова на відносини українців і росіян. Вони грунтувалися на основі етнопсихологічних характеристик: українці – волелюбний народ, сповідуючий принципи демократизму, самоуправління; росіяни – дисципліновані та організовані.

Погляди В.Антоновича і М.Костомарова збігаються щодо ставлення до держави в історії. Подібно обидва історики трактували окремі періоди в історії України, наприклад, обидва були противниками норманської теорії. Натомість у методиці дослідження в них помітні розбіжності. Перший критичніше інтерпретував джерела, відмовляючись від історико-літературної манери описування подій і явищ, ідеалізації історичних діячів, він був істориком іншої, «нової методологічної доби». Детальніше про спів-падіння і розходження поглядів обидвох істориків див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 147-154.

…один акт обжалування історичної Польщі, з її всевласним пануванням шляхетської верстви і поневоленням недержавних народностей – В.Антонович критикував різні концепції польських істориків, що базувалися на «культуртрегерстві», тобто окультуренні українців поляками, привнесенні на українські території здобутків цивілізації тощо. Особливо багато уваги він надавав критиці концепції історика К.Шайнохи (досліджував історію України періоду повстання під проводом Б.Хмельницького, історію колонізації українських земель поляками тощо), історичної белетристики Г.Сенкевича, яка сконцентрувала в собі всі раніші здобутки польської романтичної історичної думки, подані літературними засобами; критично ставився до концепцій виникнення і подальшої історії українського козацтва (М.Дубецького, Ю.Шуйського, Ф.Равіти-Гавронського).

Окрім цього, В.Антонович проявляв певну толерантність, оцінюючи здобутки польських істориків в українській тематиці (наприклад, А.Яблоновського), або ж історіографічну конфронтацію з окремими представниками (наприклад, у питані історії гайдамацьких рухів – Т.Корзоном та Ф.Равітою-Гавронським). Детальніше про критику історичних концепцій польських істориків див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 339 – 367. Основні критичні зауваги В.Антоновича до польської історіографії викладені в працях: Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362 – 1569) // Киевская старина. – К., 1882. – Кн. 1. – С. 1 – 48; Польско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г.Сенкевича «Огнем и мечем») // Антонович В. Твори. Повне видання. – К., 1932. – Т. 1. – С. 159 – 195; Історичні байки п. Маріана Дубецького (3 приводу праці про початок Запоріжжя) // Там само. – С. 211 – 227; Несколько слов г. Корзону // Там само. – С. 232 – 237; Новое сочинение о гайдамацтве // Чтения в Императорском обществе Нестора Летописца. – К., 1900. – Кн. 14. – Вып. 1. – С. 27-29.

Зовсім несправедливо і безосновно представляли його в польських кругах «ворогом поляків»… був ворогом польсько-шляхетської ідеології… – науковий світогляд В.Антоновича частково формувався під впливом романтичної концепції історії Й.Лелевеля, він також частково перейняв у нього методику історичного дослідження (класифікація джерел, «синтетичний» метод, науковий критицизм тощо), концепції походження шляхетського стану, «громадського демократизму» в історії слов’янських народів, зокрема польського й українського, відсутність месіанських поглядів на історію українців. Іншим польським істориком, який вплинув на формування поглядів В.Антоновича, був Ф.Духінський. Детальніше про польський історіографічний фактор у формуванні історичного світогляду В.Антоновича див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 113 – 126.

…Антонович склонний був взагалі неприхильно оцінювати державність як елемент життя суспільності – О.Кіян вважає, що антидержавність в історичній концепції М.Костомарова і В.Антоновича є дещо перебільшена: «…у дійсності ні Костомаров, ні його послідовник […] Антонович не були ворогами держави як такої» (Кіян О. Володимир Антонович… – С. 152). Детальніше про ставлення В.Антоновича до інституту держави див.: Там само. – С. 215. Однак, він вважав, що українці позбавлені державного інстинкту, їм не вистачає організованості, колективності, а натомість властивий «індивідуалізм та нахил до особистої волі» (Там само. – С. 217).

…(особливо через Костомарова і Іванишева, двох людей, яких вплив найбільше слідний на напрямах історичної роботи і методи Антоновича)… – про вплив М.Костомарова, а також М.Максимовича на формування В.Антоновича як історика України див.: Кіян О. Володимир Антонович… – С. 142 – 154. Безпосередньо впливав на формування В.Антоновича як історика-фахівця М.Іванишев. Саме цей історик «засвоїв властивий німецькій історичній школі строго об’єктивний, індуктивний метод у дослідженні явищ, заснований на всебічній перевірці і строгій критиці досліджених фактів» (Там само. – С. 173). Саме ці методологічні принципи він зумів нав’язати і В.Антоновичу: «дуже важливо, що Іванишев зумів прищепити цей найбільш досконалий у тогочасній європейській історіографії, об’єктивістський, науково-прагматичний стиль Антоновичу»; «саме М.Іванишеву належить виключно важлива роль у виробленні методичних навичок і вмінь Антоновича в царині історичного дослідження» (Там само. – С. 174, 182). Детально про М.Іванишева як історика і громадського діяча див.: Там само. – С. 154 – 183.

…він вважав український народ недержавним народом з природи – В.Антонович сформулював «демократично-народницьку» концепцію українського народу, яка передбачала антидержавне спрямування, «оскільки вчений шукає об’єкт національної історії в українській масі, в її стихійних, малосвідомих поривах боротьби із становими привілеями, бюрократизмом і централізмом […] саме тому національно-демократична концепція історії Антоновича не лише уособлює кращі здобутки тогочасної української історіографії, але є й свідченням стану тогочасної національно-громадської ідеології, віддзеркалює всі грані народницького світосприймання» (Кіян О. Володимир Антонович… – С. 288).

А. Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 185 – 191.