Пам’яті Володимира Антоновича
Михайло Грушевський
Все рідшає славна дружина тих, що в найтяжчих часах українського життя зосталися вірними своєму народові й своїм обов’язкам перед ним. В чорну, гірку добу, коли відібрано йому всяку можливість національного самоозначення, і якраз енергічніший, громадянсько настроєний елемент кидав рідний грунт, вважаючи національну українську справу не тільки безвиглядною, а й марною, сі люди заслужили вічну вдячність нашого громадянства, як ті провідники старого Риму, яким в часи найтяжчих проб громада складала подяку за те, що й серед таких сумних обставин не вважали пропащою справу свого народу. Жадібно шукали вони доріг суспільно-національному розвиткові, підвалин національному життю в тій пітьмі, і немарними були зусилля сих гарячих сердець, сих благородних умів!
Два імені ясніли на чолі сеї плеяди і зістануться повік виписаними на сій добі українського життя.
На одній з найвизначніших пам’яток української традиції, українського історичного самопізнання були написані сі імена як товаришів-співробітників, і в уяві українського громадянства вони зв’язалися так тісно, що само собою одне викликало в пам’яті друге. Кождий з них підчеркнув свою сторону в програмі розвитку нашого національного життя. Один (Драгоманов) – сторону суспільно-політичну, другий (Антонович) – культурно-наукову, історично-етнографічну. Для сучасників се стало двома антитезами в сфері теоретичного і практичного українства. Але дальший розвій української мислі звів їх у синтез і обом представникам – проповідникам сих напрямів, позитивним здобуткам їх мислі й праці – признав визначне, неминуще місце й значення в історії нашого національного розвою.
І от прощаємось з тобою, другим і останнім з тої славної двійці. Твоя звичайна скромність, яку виявляв ти в житті, не боронить уже нам висловити тобі ту любов і поважання глибоке, яким окружало твоє ім’я українське громадянство, завдяки твоїм заслугам і обставинам твого життя і трудів.
Ти родився в пануючій клясі, членом народу-володаря, що в ідеї панування на українській землі вирощував тебе, як інших своїх дітей. Ти розірвав з ним, щоб стати членом нашого народу – народу-демосу. Ти бажав розділити його недолю, пониження і страждання, на які засудила його неприхильна доля, і вказати дорогу всім, хто фізично зв’язаний з нашою землею, хоче не бути духово чужим для неї. Ти став причасником великого горя нашого народу і його великих змагань і поривів до правди й справедливості – і сили свого високого ума і благородного серця віддав на те, щоб вияснити глибокий зміст сих змагань, провідну історичну ідею народу-демосу.
Ти висловляв надію, переходячи в ряди української суспільності, що гарячою любов’ю і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше – бо став для неї любленим між любленими, від перших праць твоїх і до кінця многотрудного твого віку.
І нині, спочивши від трудів і болів своїх, – спи, друже! Спи, брате! Тіло твоє віддаємо нашій землі, яку так любив ти! Київські гори, що були гніздом старого українського життя, яке ти досліджував з такою любов’ю, любовно приймуть немічний і слабий сосуд твого духу. Але він – невмирущий, могутній дух твій – в творах твоєї мислі буде вічним учасником українського життя, доки житиме українське ім’я.
Прим. ред.: Життю й діяльності Володимира Антоновича «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» присвятив недавно, з нагоди його ювілею, велику розвідку д-ра Стефана Томашівського (рік 1906). Тепер з нагоди його смерті містить він замість статті мову, сказану на похороні 11 (24) марта.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 4. – С. 20 – 21. У редакційній примітці зазначено, що друкується промова, виголошена М.Грушевським на похороні В.Антоновича 11 (24) березня 1908 р. У своєму щоденнику М.Грушевський згадує про приїзд на похорон В.Антоновича та свою промову:
«Ховали з приключеніями. Провівши до церкви, я пішов додому, щоб провести потім на цвинтар. Прийшовши під церкву, довідався, що мене скрізь шукають, бо промови не вільно буде говорити на цвинтарі. Протиснувся ледве і ще сказав» (див.: Щоденники М.С.Грушевського / Публікація та коментарі Ігоря Гирича // Київська старовина. – 1995. – № 1. – С. 22. Запис від 11 березня 1908 p.).
Коректа промови зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 194. – Арк. 1 зв. – 2). Передрукована у виданнях: Український історик. – 1984. – № 1-4. – С. 191-192; Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908-1984 /Ред. Л.Винар. – Нью-Йорк-Мюнхен-Торонто, 1985. – С. 11-12; Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку XX ст. / Уклад. Н.М.Сидоренко, О.І.Сидоренко). – К., 2001. – С. 335 – 336.
Подається за першодруком.
…велику розвідку д-ра Стефана Томашівського… – йдеться про працю «Володимир Антонович і його діяльність на полі історичної науки (3 нагоди ювилею)» (ЛНВ. – 1906. – Т. 33. – Кн. 1. – С. 38 – 56; Кн. 2. – С. 261 – 280; Кн. 3. – С. 458 – 485. Цю розвідку замовив сам М.Грушевський з нагоди святкування 35-ліття професорської діяльності В.Антоновича та у відповідь на підготовку проросійськими вченими збірки статей «Сын Украины» до цього ювілею.
Звертаючи увагу на епохальне значення В.Антоновича для української історіографії, С.Томашівський зауважував суперечливість твердження видатного історика про національну бездержавність, нездатність українського характеру до творення власної держави. Молодий львівський історик зробив висновок, що Володимир Боніфатійович «як не вийшов із ніякої спеціальної школи, так і не створив власної». Основні положення та висновки статті поділяв на той час сам М.Грушевський. Докладно про обставини підготовки статті та концептуальні засади див.: Гирич І. М.Грушевський та В.Антонович… – С. 143-147.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 358 – 359.