Пам’яті Володимира Антоновича (2)

Михайло Грушевський

Згас великий світоч наукової мислі.

Він гас поволі, на наших очах, ледве горів, і тільки крайньою обережністю, уважливістю близьких, старанним усуванням всього, що могло б його томити або дражнити, удалося відтягнути катастрофу на кілька літ.

Незвичайно інтенсивна наукова праця разом з тяжким життям під вічним аргусовим оком нагляду, серед внутрішньої боротьби течій і напрямів в самій громаді однодумців, зарані вичерпала його сили. Покійник був чоловіком незвичайно вражливої, м’якої, делікатної вдачі, і сі обставини, на які був засуджений кождий українець, котрий не хотів зріктися зовсім своєї національної фізіономії, – були понад силу його.

Вже з середини 1880-х років, ледве перейшовши за п’ятий десяток життя, він починає показувати явні знаки вичерпання й утоми. Роздвоєння в питаннях національної тактики, яке прокинулося в Київській громаді й доводило до гострих конфліктів між недавніми однодумцями, мусило сильно відбитися на нім. Повна безуспішність польсько-української угоди в Галичині, на яку покійник покладав великі надії, підлила багато гірких крапель в чашу його життя. Він починає все далі відходити від громадського життя і його інтересів.

І наукова праця його стає менш інтенсивною; розвідки з’являються все рідше; їх заступають праці описові, збірки й інвентаризації матеріалів; він обминає теми «дражливі», заходить в глибину археології, нумізматики, історичної географії. Археологічні карти, описі нумізматичних колекцій, справоздання з розкопок, матеріали до історично-географічного словника займають місце повних блиску і духової сили суспільно-історичних студій попередніх десятиліть.

І серед сих тихих, далеких від бур життя занять тихо гас він. Уже переїздячи через Львів востаннє, в дорозі на зиму до Італії вісім літ тому, він робив враження чоловіка вповні вичерпаного, на порозі життя і смерті. Тільки незвичайній печаливості його близьких удалося протягнути се життя на кілька літ. І мило було бачити, чути серед себе хоч би й немічним інвалідом сього великого чоловіка.

До кінця заховався в нім чар духу, блиск ума, яким чарував він усіх. Заслабий до інтенсивної праці, він проявляв його в розмові в близькими, яким лишився вступ до його тихих покоїків у старенькім його будиночку. Зачав з минулого року писати мемуари, але далі перо вже перестало його слухати. За намовою приятелів став диктувати. І тихо згас серед сього останнього заняття від старечого вичерпання, не витримавши останньої зими.

Між різними частями української землі вість про його смерть, безперечно, в Галичині особливо живо відбилася. Для неї історичні праці покійного мали особливе значення. В переважній часті вони були присвячені відносинам історичної Польщі до українського народу, його становищу під пануванням Польщі і протестам против накидуваних нею норм життя, против визиску в інтересах польсько-шляхетської верстви; вияснення гріхів історичної Польщі перед народом українським поставив покійник своїм завданням історика, і де ж, як не в Галичині, що досі ще живе не пережитою, старанно консервованою спадщиною історичної Польщі, мала бути оцінена особливо вдячно ся діяльність покійного історика!

З другого боку, покійник був одним з найбільше гарячих і переконаних проповідників ідеї тісного зближення України з Галичиною, підтримування української національної роботи на галицькім грунті українськими силами в часи російського лихоліття, щоб потім дати можність і російській Україні покористуватися здобутками сього національного доробка. Він належав до кружка українських патріотів, що задумали заснувати українськими коштами Товариство імені Шевченка для розвою української науки іще в 1870-х роках. Пізніше був гарячим прихильником його реформи на товариство наукове академічного типу.

Весь наш новіший науковий український рух розвинувся запізно для покійного, щоб він сам міг узяти в нім діяльну участь власними науковими працями. Але він спочував йому щиро, і своїми впливами серед української суспільності не залишав робити, що міг, для того, щоб знайти йому моральну і матеріальну поміч в українських кругах.

І в історії української науки зістанеться вічно пам’ятним те, що зробив він для сього, аби приготовити сей національний культурний рух український останніх часів своєю гарячою проповіддю української національної культурної роботи, як першої підстави всяких програм суспільних і національних, – дарма, що сам він не ввійшов у сю обіцяну землю українського національного культурного життя, не переступив її границі сам особисто.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Володимира Антоновича // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. XLII. – Kн. II. – С. 7-9. Друге видання вийшло в діаспорі: Український історик. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1984. – Рік. XXI. – Ч. 1-4 (81-84). – С. 191-192.

Бібліографія праць В.Антоновича: Ткаченко М. Бібліографія праць В.Б.Антоновича та праць про нього // Антонович В. Твори. – К., 1932. – Т. 1. – С. 59 – 88; Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упорядники В.Ульяновський, В.Короткий. – К., 1995. – С. 773 – 791; Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: Образ на тлі епохи. – К., 1997. – С. 199 – 217.

Література: Антонович В. Твори. – К., 1932. – Т. 1. – С. 59 – 88; Гермайзе О. В.Б.Антонович в українській історіографії // Україна. – К., 1928. – Кн. 5 (30). – С. 17 – 32; Доманицький В. Володимир Антонович. З нагоди 45-го ювілею наукової і громадської діяльності // Нова громада. – 1906. – № 9. – С. 21 – 46; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942; Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». – К., 2005; Кордуба М. Зв’язки В.Антоновича з Галичиною // Україна. – К., 1928. – Кн. 5 (30). – С. 33 – 78; Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки // ЛНВ. – Львів, 1906. – Т. XXXIII. – С. 56, 261 – 280, 458 – 485; Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: Образ на тлі епохи. – К., 1997; Rawita-Gawroński Fr. Włodzimierz Antonowicz. Zarys jego działalności społeczno-politycznej і historycznej. – Lwów, 1912.

Повна безуспішність польсько-української угоди в Галичині… підлила багато гірких крапель в чашу його життя – йдеться про українсько-польську угоду в Галичині 1890 p., відому під назвою «нова ера». В.Антоновича та О.Кониського вважали її ідейними натхненниками. Компроміс українських політичних сил поміркованого спрямування в Галичині (О.Барвінський, Ю.Романчук) із польською владою критично сприйняла українська громадськість краю. Детальніше див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000.

…їх заступають праці описові – див. бібліографію праць В.Антоновича з цієї тематики: Кіян О. Володимир Антонович. – С. 459 – 483.

Зачав з минулого року писати мемуари, але далі перо вже перестало його слухати. За намовою приятелів став диктувати – надиктовував їх Д.Дорошенкові, див.: Д[орошенко] Д. З споминів про Михальчука // ЛНВ. – Львів, 1914. – Т. LXVI. – Кн. 5. – С. 233 – 241. Опубліковані: Автобіографічні записки Володимира Антоновича // ЛНВ. – Львів, 1908. – Т. XLIII. – Кн. 7. – С. 3-17; Кн. 8. – С. 193 – 204; Кн. 9. – С. 387 – 407; Автобіографічні записки (уривки) // Київська старовина. – К., 1993. – № 4. – С. 100-106.

…вияснення гріхів історичної Польщі перед народом українським поставив покійник своїм завданням історика… – ця теза згодом використовувалася, особливо польською історіографією (Ф.Равіта-Гавронський), як підтвердження упередженої позиції В.Антоновича щодо поляків (Кіян О. Володимр Антоноич. – С. 25). Згодом М.Грушевський намагався згладити це узагальнення. Детальніше див.: Грушевський М. З соціально-національних концепцій Антоновича // Україна. – К., 1928. – Кн. 5. – С. 7.

Він належав до кружка українських патріотів, що задумали заснувати українськими коштами Товариство імені Шевченка для розвою української науки іще в 1870-х роках – Товариство засноване завдяки ініціативам представників переважно Київської громади, активним діячем якої вважався В.Антонович, однак безпосередніми його фундаторами виступили О.Кониський, Д.Пильчиків, М.Жученко, С. Качала.

Пізніше був гарячим прихильником його реформи на товариство наукове академічного типу – властиво ідея перетворення Товариства в наукову установу зародилася у В.Антоновича і О.Кониського в другій половині 1880-х pp., згодом підтримана О.Барвінським.

А. Фелонюк

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 558 – 559.