Виступ М.Грушевського

Михайло Грушевський

на ювілейному засіданні з нагоди 60-х роковин від дня його народження та 40-річчя наукової праці

Академік Грушевський (зустрінутий довгими гучними оплесками всієї зали). Шановне громадянство! Дорогі товариші! Дозвольте з приводу сказаних тут гадок і спостережень висловити кілька своїх зауважень. Я безмірно вдячний тим, котрі пригадали хронологічну дату мого життя, й високо ціню всі ті добрі й повні признання слова, що були сказані тут на мою адресу. Високо ціню привітання, висловлені від представників нашої радянської влади й професійних організацій, до котрих маю честь належати, слова признання з боку обох наших українських академій, Київської академії та її президента, і нашої старшої, хоч невінчаної академічним титулом, Львівської академії, голова котрої, многозаслужений академік Студинський, так багато доложив труда й заходу, щоб прибути сюди на нинішнє свято.

Безмірно приємно було почути представників вищих шкіл білоруської й литовської народностей, тих народів, з котрими ми разом кували наше й їхнє визволення з-під старої царської Росії, з котрими ми сходилися на з’їзді народів у 1917 році, з котрими ми працювали колись у царському підпіллі, і тепер маємо приємність стрінутись уже як представники визволеної науки всіх цих трьох народів, зв’язаних такими тісними близькими братськими узами і спільними переживаннями довгих століть! Високою радістю наповняють мене привітання різних наукових і культурних українських установ…

Але, дорогі товариші, я, розуміється, далекий від гадки вважати це все, що ми тут чули, за вислів тільки пієтизму до моєї особистої діяльності, до мого особистого ювілею. Це свято в тих розмірах, які воно прибрало завдяки діяльності організаційного комітету з шановним академіком Тутківським на чолі, котрому я безкінечно вдячний за ті труди, які він вложив сюди зі своїми товаришами-секретарями й прочими учасниками, – це нинішнє свято перетворилось з ювілею персонального на свято національне: на свято української науки, української національної культури.

Я прошу вибачення за нескладність моєї мови, котру легко пояснити тим зворушенням, котре викликав у мене цей могутній колектив, це масове велике наше зібрання. Я дозволю собі перевести дещо з дороги дискусій на тему персональну, особисту – в сторону загальну. Я бачу в цім нинішнім святі маніфестацію загальнішу: радісне маніфестування нашим громадянством того факту, що вже, очевидно, українська наука пережила стадію утисків, голоду, пошесті і міжусобної брані, стала нарешті на тверді ноги в рамках робітничо-селянської Української Республіки, на цілій території Радянської України, і спеціально тут, у нашім історичнім українськім центрі. Скінчилися для неї часи шукання захистків, де вона могла б розвивати свою роботу, серед тих перешкод і репресій, які оточували її в давніших часах. Скінчила вона свої блукання, сподіваємось, назавжди, і перед нею стелиться гладший шлях розвитку.

Правда, ті добрі наміри, як урядових сфер Радянської України, української Головнауки, так і професійних організацій, в котрих я переконався за ці два роки з лишком, перебуваючи на Радянській Україні, все ще можуть зреалізуватись супроти різних чергових економічних проблем – індустріалізації України й цілого Союзу. Іще в січні цього року на пленумі Головнауки тут, у Києві, голова її констатував, що бюджет української науки – ще бюджет прожиточний тільки, а не виробничий, і то бюджет голодний.

Але українська наука ніколи не була оранжерейною рослиною, що чекає сприятливих умов, сприятливої опіки, яскравих променів сонця, щоб рости, розвиватись і ширити своє коріння. Ні, вона жила, розвивалась і привикла розвиватись в обставинах більш ніж несприятливих, не в надії слави й добра, а під загрозою розгону й заслання. І вже сама та сприятлива атмосфера, що нині окружає її Радянська Україна, в процесі соціалістичного будівництва в інтересах робітничих і селянських мас, вона сама вистачає українським науковим робітникам, щоб розгортувати свою роботу навіть в оцих прожиточних роках в повній надії широкого, тривкого й невпинного розвитку!

Нинішнє свято української науки, що припало на п’ятдесятліття царського указу 1876 року, являється святом перемоги української науки, української культури, українського відродження над усіма перешкодами, що лежали на їх шляху. Українське громадянство й наукові круги інших країн, так щиро відгукнувшись на це свято, підчеркнули цей тріумф української науки, свята її визволення і міжнаціонального об’єднання з культурним і науковим рухом інших народів.

Ці збори, які зібрались у цій, для багатьох з нас такій пам’ятній залі, де витають над нами тіні великих фундаторів української культури й науки – Максимовича, Костомарова, Антоновича, Драгоманова. Ці представники кількох поколінь, які пройшли й провели через усі перепони останнього півстоліття українську культурну й наукову працю, і зійшлися цього дня відсвяткувати її перемогу – цей великий реванш нашого українського життя, нашої української культури.

Ці збори маніфестують, що, незважаючи на репресії й перешкоди, що були розкинуті на дорозі української культури, зокрема української науки, як найбільш проскрибованого й найбільш небезпечного, з становища його ворогів, вияву українського життя, не здужали припинити ні на хвилю розвиток української науки й української культури. Не перервали золотої нитки українського національного життя, української національної роботи. Вона подолала всі перепони, всі перешкоди.

Цей будинок, збудований на те, щоб бути твердинею обрусіння в нашій Україні, став великим огнищем українського національного відродження. Ця твердиня, поставлена на те, щоб ширити й закріпляти на українській землі принципи «православія, самодержавія і народності», стала огнищем опозиційної гадки й революційної роботи, яка, кінець кінцем, зірвала в повітря в’язницю народів царської імперії, а цей будинок перетворила на робітничо-селянську школу.

Але ця робота, ця боротьба шла нелегко. Вона давалась недешевою ціною цим поколінням, котрі пройшли цей великий побідний, тріумфальний, але тернистий, кам’янистий шлях. І поруч цих славних імен, котрі я назвав, – цих діячів, які, незважаючи на всі ці тяжкі умови, настільки виявили свою наукову індивідуальність, що яскраво вписали в історію української науки й культури свої імена, – скільки пройшло робітників малозвісних і незвісних, котрим тяжкі обставини не дали виявити своєї праці, своєї індивідуальності; котрі працювали псевдонімно і анонімно, і пройшли свою путь відомими і звісними тільки записним бібліографам, а ще більше – й їм незвісними. Десятки, сотні й тисячі пройшло їх і лягло на цьому шляху. І цій сірій армії рядових, здебільшого незвісних наукових робітників, наших попередників, ми завдячуємо велику будову української культури, української науки, котра нині святкує своє свято, свою перемогу.

Шановне громадянство! В Західній Європі під свіжим вражінням останньої війни витворився культ «незвісного солдата». Щороку, звичайно, віддається честь цим невідомим героям, які вирятували – в уяві цього суспільства – їхню культуру й життя. Ще більше годиться нам, українським науковим робітникам, в це наукове свято пригадати собі цього незвісного масового українського наукового робітника, що пройшов і попросту ліг кістьми на цім шляху, зарівнявши своєю масою його провалля й рови. Його могилу затоптали ботфорти поліції, заїздили тріумфальні колісниці старої царської імперії – але його діло не вмерло й дало свої наслідки! Дорогі товариші! У цей радісний для мене день, урочистий день української науки, дозвольте закликати й вас піти за прикладом цієї західноєвропейської практики і вшанувати в скупленні духу ці легіони українських робітників, які збудували нинішню українську культуру, українську науку.

(Усі в залі встають).

Робота, що вони провели, ясніє тепер на порталі нашої української науки славними іменами, тіні котрих, кажу, тут над нами витають. Наше завдання тепер продовжити й закінчити цю роботу. Дозвольте, дорогі товариші, на кілька хвилин зайняти вашу увагу деякими гадками на тему, власне, цих безпосередніх завдань нашої історичної роботи.

Підсумовуючи для себе в останніх роках культурний процес України під аспектом історії української літератури, я бачу, як поява певних чергових суспільних верств викликає в сфері літератури й науки певне ідеологічне обгрунтування їх ролі. Ясно, що наша найстарша історіографія розвивалась на грунті українського феодалізму, в перших початках опертого на торговельно-міській верстві, а в другій половині – на боярській сільськогосподарській. Потім, у XV – XVI віці, наступає орієнтація на нову міщанську верству, що виростає під впливами нового грошового господарства. Це орієнтування починається перше, ніж та верства виявляє себе сама. Інтелігентські письменні сили починають орієнтуватись на міщанську верству перше, ніж вона могла дати своїх власних представників в літературі.

Далі бачимо, як наростає орієнтація на верству козацьку – цю інтересну амальгаму пережитків старого феодалізму з суто демократичними течіями народного життя, – і знову проходить повне століття орієнтування на козацтво зі сторони письменників, що відчули його значіння далеко скорше, ніж ця козацька верства себе виявила безпосередніми представниками-письменниками. Відродження XIX віку цілком ясно орієнтується на верству селянську – йде під знаком культу української народності, представленої селянськими верствами, які зберегли святиню української культури, і під шум хвиль цього народницького романтизму зав’язуються перші початки української науки з таким же народницьким ухилом.

В цих обставинах формується наша нова українська історіографія, в перших початках ще закрашена романтизмом козакофільства, але в другій половині століття – в добі селянської реформи, ставши на грунт позитивного, методичного студіювання української історії в аспекті вивчання соціально-економічних обставин життя селянських мас. Славні ймення, що я їх назвав, а особливо Антонович і Лазаревський, положили підвалини цьому напрямкові української історіографії.

Чи закінчилась їх робота? Я думаю, ще не зовсім. Я думаю, що те гасло «Лицем до села!», котре дає громадській роботі Комуністична партія й Радянська влада, являється покликом продовжувати й закінчувати наукову роботу в цім аспекті всебічного дослідження історичного життя робочих мас українського народу – мас селянських, і цею дорогою готувати перехід для дослідження нового життя, – ще не цілком сформованих робітничих мас.

Українська культурна робота для українського села ще не закінчена, і робота української історіографії в цім аспекті ще не сказала свого останнього слова. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде нас шляхом цієї роботи – лицем до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми, що стали на цей шлях давніш, і ті, що тепер стають на цей шлях, ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання – закінчити формацію української національності утворенням свідомої української робітничої верстви, через повне завершення культурного циклу роботи для села.

Повсякчас ми мусимо пам’ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного досліду селянської верстви, поруч з новими завданнями досліду історії індустріалізації України, являється ще незакінченим завданням, поставленим попереднім поколінням наших робітників. Ми його ще не вичерпали й не закінчили. Розуміється, великі революційні переживання останнього десятиліття навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше вважали. Вони загострили наш погляд, відкрили перед нами нові перспективи, перенесли свідомість важності і актуальності одних питань на другі.

Але це не значить, що стара наша історіографічна робота, яку розпочали старі великі основоположники української історіографії, мусить бути перервана. Ні, вона мусить бути до кінця доведена з використанням усього того, що дав нам революційний досвід тих великих переворотів, які принесла робітничо-селянська революція.

І ось, дорогі товариші й дорогі громадяни! Я позволю собі на цім нашім святі української науки, накреслюючи цю дорогу нашу на майбутнє, звернутись з покликом до наших старших і молодших кадрів – до представників тих поколінь, які зібрались тут у цім пам’ятнім нам будинку, до інтенсивної праці на довершення того діла, котре визначила нам попередня культурно-історіографічна робота. Моя особиста робота в цій сфері була тільки одним із фрагментів цього великого процесу. Я не хочу спинятися на перипетіях її: тут не місце і не час заглиблятися в її деталі; дещо вже сказали попередники; дещо із сказаного вимагало б доповнення і спростування. Але я не буду спинятись на моїх персональних переживаннях.

Я виходжу з характеру нинішнього зібрання як великої маніфестації нашої української науки й культури: її перемоги над тими перешкодами, що були кинуті на її шляху реакційними силами останніх пережитків феодалізму на нашій українській землі, але не спинили тріумфального ходу нашої мужицької культури до відповідного місця серед культурних народів світу, ні його ідеологічного освітлення – нашої історіографії.

Тому я підчеркнув ті чергові завдання, які лежать на цім нашім шляху. Нинішня наша маніфестація побіди, перемоги української науки, української культури, повинна нагадати нам і завдання тіснішого зближення не тільки різних частин тимчасово розділеної нашої української території, але і всіх народів Східної Європи, часто розірваних історичними непорозуміннями, але далеко більш об’єднаних своїми спільними завданнями і зв’язаними своєю будуччиною.

Та я дозволю собі викласти деякі гадки про це на закінчення (щоб більш не забирати тепер вашої уваги), і кінчу поки що побажанням, щоб нинішнє наше свято послужило вихідною точкою для великого культурного і спільного єднання широких кругів дослідників Східної Європи на грунті спільної історичної праці над її минувшиною, яка разом ставить завдання і спільній праці в будуччині.

(Гучні довгі оплески всієї зали).

Примітки

Вперше опубліковано у виданні: Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926.1. Ювілейні засідання. II. Привітання. – К., 1927. – С. 23 – 26. Передрук: Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 414 – 420.

Подається за першодруком.

З новітніх досліджень, що висвітлюють заходи з організації ювілею М.Грушевського, ставлення до них керівництва ВУАН, ЦК КП(б)У та ГПУ УСРР, інші аспекти події див.: Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924 – 1934). – К., 1993. – С. 55 – 72; Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 – 1934. – К., 1996. – С. 34 – 50; Шаповал Ю. Занурення у темряву: Михайло Грушевський у 1919 – 1934 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної історії XX ст. Збірник наукових праць, присвячений пам’яті акад. НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2-х тт. – К., 2004. – Т. 1. – С. 340-349; Тельвак В. Життєвий і творчий шлях М.С.Грушевського в ювілейних оцінках 1926 р. // УІЖ. – 2008. – № 6. – С. 111-125.

…від представників нашої радянської влади… – від Київського окрвиконкому з привітальною промовою виступив його голова П.Любченко (Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926. І. Ювілейні засідання. II. Привітання. – С. 34 – 36). Згадуючи про цей виступ, учасник зібрання літературознавець Г.Костюк зазначав:

«Гарний, інтелігентного вигляду, з русявою борідкою клинцем і хвилястим чубом, досвідчений промовець, колишній член Центральної Ради від УПСР, пізніше – опозиціонер, боротьбист, а через 6 років – голова всієї Київщини. Минув той час, коли він, ще зовсім молодий, запальний хлопець бігав коридорами Центральної Ради «у жовтих чобітках», як іронічно про нього занотував десь у свій щоденник Винниченко, і жадібно прислухався до авторитетного голови ЦР. Тепер доля жартівливо ролі поміняла. Колишній авторитет і голова відродженої української держави повернувся з еміграції в ролі тільки скромного вченого-історика, а колишній скромний юнак, що «бігав у жовтих чобітках» у Центральній Раді, тепер уже в поважній ролі господаря не тільки Києва, а й цілої Київської округи. Він прийшов на ювілейне засідання вже як влада, як представник держави і керівної партії…» (Костюк Г. Зустрічі і прощання: Книга спогадів. – Едмонтон, 1987. – Кн. І. – С. 190 – 191).

…й професійних організацій… – від імені Українського Центрального бюро секції наукових робітників виступив академік ВУАН Д.Багалій (Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926. І. Ювілейні засідання. II. Привітання. – С. 8 – 10); від імені Київської філії спілки робітників освіти (секції наукових робітників) ювіляра вітав М.Л.Баран (Там само. – С 13-14).

…Київської академії та її президента… – у своєму привітанні президент ВУАН В.І.Липський відзначив наукові здобутки М.Грушевського, підкресливши особливе значення фундаментальної «Історії України-Руси»:

«Тепер, коли вона вже єсть, навіть трудно собі уявити, як без неї можна було жити. […] Якби навіть у Вас була тільки одна ця праця, то й тоді б вона була вічним нерукотворним пам’ятником» (Там само. – С. 7 – 8).

…і нашої старшої, хоч невінчаної академічним титулом, Львівської академії… – від імені Наукового товариства імені Шевченка ювіляра вітав його голова К.Студинський, наголосивши: «Не тільки Товариство імени Шевченка, але й український нарід Ви своєю плодотворною працею ввели в сем’ю культурних європейських народів» (Там само. – С. 10 – 11). Окрім К.Студинського з Галичини на ювілей прибув та виступив з привітанням директор Національного музею у Львові І.Свєнціцький (Там само. – С. 28-29).

…представників вищих шкіл білоруської й литовської народностей… – від імені Білоруського державного університету виступив його ректор В.Пічета (Там само. – С. 12); від імені Литовського університету – професор І.Йонінас (Там само. – С. 14 – 15). Про зв’язки М.Грушевського з литовським істориком і літературознавцем І.Йонінасом детально див.: Непорожня Н. Листування М.Грушевського та Ігнаса Йонінаса в контексті литовсько-українських науково-культурних взаємин першої половини XX ст. // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К, 2002. – С. 381-396.

з котрими ми сходилися на з’їзді народів у 1917 році… – йдеться про скликаний з ініціативи Центральної Ради З’їзд народів Росії (З’їзд поневолених народів), що відбувся 8 – 15 вересня у Києві (див. статтю «З’їзд народів Росії» та коментар до неї). З числа делегатів було 8 білорусів та 9 литовців. Почесним головою з’їзду був обраний М.Грушевський, з чотирьох співголів литовців презентував В.Бєльський. На останньому засіданні з’їзду 15 вересня 1917 р. були прийняті постанови. У постанові «Про білорусів» наголошувалося на негайному прийнятті декрету Тимчасового уряду про автономію Білорусії в межах Російської демократичної республіки, у постанові «Про литовську справу» – прийнятті декрету про визнання права литовського народу на утворення суверенної Литовської держави (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К, 1996. – Т. 1. – С. 288 – 312).

…з котрими ми працювали колись у царському підпіллі… – як свідчать епістолярні та мемуарні джерела, М.Грушевський активно співпрацював з діячами литовського й білоруського національних рухів, насамперед Антанасом Сметоною, Юозасом Тумасом, Іваном та Антоном Луцкевичами.

Ймовірно, перше знайомство вченого з лідером литовського національного руху, майбутнім Президентом Литви А.Сметоною відбулося з ініціативи останнього. 1 (14) грудня 1908 р. він надіслав до М.Грушевського листа, у якому змалював польські шовіністичні настрої щодо литовської мови, преси, культури та висловив побажання про розміщення у німецькомовному українському часописі «Ruthenische Revue» відомостей з Литви (див.: Мицик Ю. З листів до Михайла Грушевського // Український історик. – 2002. – № 1 – 4. – С. 493 – 494).

Невдовзі, 12 (25) лютого 1909 p., дорогою з Петербурга до Львова М.Грушевський зупинявся у Вільно, де мав бесіду в редакції газети «Viltis» з її засновниками А.Сметоною та Ю.Тумасом (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 248 зв.). У червні 1910 р. А.Сметона «загостив до львівських українців і був ними прийнятий скромним банкетом». Ця «гостина» «дала нову нагоду переконатися, яка тісна солідарність інтересів в’яже обидва народи – український і литовський» (Грушевський М. На українські теми. Похорони унії // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 149).

Того ж року, 30 жовтня, М.Грушевський знову зупинявся у Вільно, зустрічався з А.Сметоною, Ю.Тумасом та А.Луцкевичем (Панькова С. Щоденник Михайла Грушевського 1910 – 1914 рр. у купюрах Київського губернського жандармського управління // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2006. – Т CCLI. Праці Історично-філософської секції. – С. 614).

Наступна зустріч, так само у Вільно, ініціювалася одним із лідерів білоруського національно-визвольного руху, засновником і співробітником газети «Наша ніва» Антоном Луцкевичем, про що свідчить його лист від 7 грудня 1911 р. (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 618. – С. 4). Вірогідно, всі зустрічі відбувалися конспіративно через переслідування жандармерії: про обшуки «охранки» та вилучення його рукописів А.Луцкевич повідомляв у одній із своїх кореспонденцій до М.Грушевського у 1910 р. (Там само. – С. 2). Ще одна з відомих зустрічей з братами Луцкевичами відбулася у Вільно 1 квітня 1914 р. на запрошення Івана Луцкевича, про що свідчить його лист до М.Грушевського від 28 березня 1914 р. (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 871. – Арк. 131 зв.).

…завдяки діяльності організаційного комітету з шановним академіком Тутківським на чолі… – в листі до К.Студинського від 8 березня 1926 p. M.Грушевський писав: «Ученики і співробітники мої завзялись святкувати 60-і роковини мого життя. Се не дуже своєчасне, але вони не схотіли від сього відстати. Нехай буде як буде» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 193).

Організаційний комітет, який розпочав свою діяльність у липні 1926 р. без узгодження з керівництвом ВУАН, викликав протидію з боку С.Єфремова та А.Кримського, що становили опозиційне ядро Академії у протистоянні з М.Грушевським. Однак 27 вересня 1926 р. на Спільному зібранні ВУАН були підтримані заходи з підготовки до відзначення ювілею, прийняте рішення доручити президентові ВУАН В.Липському виступити з вітальною промовою, а також видати збірник праць та автобіографію ювіляра. Склад Організаційного ювілейного комітету див.: Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926. І. Ювілейні засідання. II. Привітання. – С. [143]).

…що припало на п’ятдесятліття царського указу 1876 року… – до 50-ліття сумнозвісного Емського указу М.Грушевський опублікував статтю «Ганебній пам’яті» (Україна. – 1926. – № 4. – С. 46 – 51), що стала підставою критичних виступів на його адресу наркома освіти УСРР О.Шумського.

Українське громадянство й наукові круги інших країн… – окрім гостей, що прибули на ювілей, сотні наукових та освітніх установ, закладів культури Києва, Одеси, Дніпропетровська, Вінниці, Житомира, Кам’янця-Подільського, Миколаєва, Ніжина, Полтави, Прилук, Ромен, Тульчина, Умані, Херсона, Чернігова та інших міст надіслали вітальні листи (Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926. 1. Ювілейні засідання. II. Привітання. – С. 43 – 82).

Низка привітань надійшла з різних куточків Західної України, Росії, закордонних установ (з Берліна, Братислави, Відня, Женеви, Кракова, Парижа, Праги, Чікаго та ін.) (Там само. – С. 99 – 142). Численні вітальні адреси надійшли від окремих осіб, як прихильників, так і опонентів ученого (А.Кримського, Д.Яворницького, Ю.Сіцінського, В.Вернадського, В.Липківського, М.Заньковецької, О.Олеся, Я.Бідло, М.Макаренка, І.Коссака, В.Голубовича, І.Лизанівського, В.Міяковського, В.Винниченка, М.Шаповала та ін.) (Там само. – С. 83 – 98).

Окрім Києва, урочистості з нагоди 60-літнього ювілею М.Грушевського відбулися в Харкові, Кам’янці-Подільському та Одесі (Там само. – С. 38 – 39). Підсумовуючи ювілейні урочистості, М.Грушевський писав до американського приятеля В.Кузіва:

«Святкували мій ювілей (60 літ віку), сильно відгукнулась Україна наша і галицька, натомість впало в око, що не відізвались американські земляки» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 266. – Арк. 314).

…для багатьох з нас такій пам’ятній залі… – ювілейне зібрання відбулося 3 жовтня 1926 р. в актовій залі Київського університету (на той час Київського інституту народної освіти), де свого часу, 1894 p., Михайло Грушевський захищав свою магістерську дисертацію. На подію відгукнувся «хрещений батько» М.Грушевського в громадсько-політичному житті О.Кониський словами:

«В університетській залі я дивився на портрет Миколи Першого, і в душі моїй мимоволі виникало радісне почуття морального задоволення. От в присутності того, хто так тяжко наложив свою руку на українське слово, закинувши на заслання геніального поета України – Шевченка, се покаране ім’я промовляється тепер з повагою, як ім’я патрона наукової установи, а університетська колегія вінчає науковим титулом українця, що перейнятий тими самими національними ідеалами, які вперше так виразно виявив Шевченко» (див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. – Частина 1. – С. 183 – 184).

Підсумовуючи для себе в останніх роках культурний процес України під аспектом історії української літератури… – див коментар до статті «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 345 – 349.