Одвертий лист

Михайло Грушевський

акад[еміка] М.С.Грушевського до учасників його ювілейного свята 3 жовтня

Редакція одержала від акад[еміка] Михайла Грушевського цього листа з такою супровідною запискою:

«Дозвольте через посередництво Вашої шановної часописі висловити мою найщирішу подяку всім установам і окремим особам, які привітали мене з нагоди мого 60-ліття і заявили участь в величнім святі, котрим мене з цієї нагоди вшановано, та просити через вас також інші часописі повторити отсі мої стрічки».

Всім присутнім на самім зібранні я висловив мою сердечну подяку і радість, що вони зробили з мого персонального свята велику маніфестацію української культури і культурності, і тепер цею дорогою висловляю те саме всім неприсутнім. Участь стількох діячів науки, культури і громадської праці – українських і позаукраїнських – і безпосередність, з якою вони відізвались на це свято і за такий короткий час, протягом кількох тижнів, дали таку яскраву маніфестацію своїх симпатій до українського наукового й культурного життя та своїх живих зв’язків з ним – дійсно перетворили мою скромну річницю в свято української науки. Привітали її, українську науку, на новім шляху розвитку в нових умовах робітничо-селянської України, в нерозривному зв’язку з її соціальним і національним розкріпощенням і соціалістичним будівництвом.

Вона, моя річниця, перетворилася в свято побіди українського життя над тими репресіями й перешкодами, які кидались на його шлях царським урядом і всякими ворожими соціальними й національними силами та знайшли свій найяскравіший і найзлобніший вияв в ганебнім указі 1876 р. Вчорашнє свято було маніфестацією тріумфу українського життя над тими ворожими замислами феодалів і капіталістів на свободу розвитку української маси, що передовсім били на українську науку [Як відомо, заборона 1876 p., лишаючи деякі убогі можливості белетристиці, абсолютно унеможливила всякі наукові видання українською мовою.], а над усе – на українську історію і письменство, як найяскравіші вияви свідомості.

Зібрані на нім представники трьох поколінь українських наукових і культурних діячів яскраво продемонстрували ту живу силу, що перемогла всі ворожі замисли і забезпечує дальший розвиток українського життя в тіснім єднанні з іншими народами Союзу і широким закордонним науковим світом, що відізвався так живо на наше наукове свято. Скінчились блукання української науки, що шукала можливостей свого розвитку поза межами досягань своїх гонителів в Галичині, у Відні, в Женеві. Вона стала на міцні ноги в нашій Радянській Україні, передусім в нашім історичнім культурнім центрі, Києві, будемо сподіватись – уже непорушно. І перед українською наукою, освітою, культурою тут стеляться хороші перспективи.

Три роки тому я прийшов до переконання, що робочі маси України вийшли на шлях певного розвитку, а з ними й українська культурна робота з лещат голоду, мору і міжусобної брані вийде на широкий шлях розвитку і наукова праця тут, на грунті, має всі шанси бути продуктивнішою, ніж деінде. Я вернувся на Радянську Україну і думаю – все, зроблене за ці роки, показало, що я не помилився. Я переконався, що робітничо-селянський уряд і робочі (професійні) організації, до котрих маємо честь належати, перейняті щирим бажанням можливо підняти українську культуру – хоч чергові економічні завдання не дають ще їм можливості ці свої заміри відповідно реалізувати. Як констатував голова Укрнауки на київській сесії її в січні цього року, українська наука все ще працює «на бюджеті не виробничім, а тільки споживчім, і то на бюджеті голоднім».

Умови наукової праці нашої все ще несприятливі. Але українська наука ніколи не була теплярною рослиною, робітники української науки ніколи не чекали сприятливих умов, щоб вести свою працю. Вони працювали цілими поколіннями не «в надежде славы и добра», а під постійною перспективою розгону й заслання. Отже, тепер уже саме сприятливе відношення та надії, що за черговими завданнями індустріалізації, піднесення сільського господарства, експорту, прийде черга і на відповідне устаткування школи й наукової роботи, підносить настрої наших наукових робітників. І з високо піднесеною головою ми підемо в революційнім поході, несучи нашу працю на користь робітничо-селянського народу.

Я пом’янув покоління наукових робітників, котрі не дочекали цього щастя. Тих героїв українського невчасу, що в обставинах репресій і нагінок створили підстави нашої науки, котрої свято ми святили. Небагато з них могли в тих трудних обставинах виявити своє наукове лице і заясніти своїми йменнями на будові української культури, – як ті київські діячі, котрих тіні витали над нами в великій залі колишнього університету – твердої офіціальної, казенної науки, а тепер робітничо-селянської школи: Максимовича, Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Лазаревського.

Величезна більшість робітників пройшли в нашій науковій роботі ледве звісно, анонімно, псевдонімно, але кістьми своїми замостили ті рови й провалля, які повиривали на українському шляху ворожі сили. Коли на Заході останніми роками витворився культ «невідомого солдата» – спасителя батьківщини, котрого в урочисті моменти, в мовчанні й скупленні гадки поминає широкий загал, – належало й нам хвилею мовчання пом’янути нашого «незвісного робітника української науки», котрого могилу затоптали тяжкі поліцейські чоботи, але не заросли травою стежки, котрими підходив він до того широкого шляху української культури, що починає розгортатися перед нами. І ця хвиля пошани пройшла справді у побожнім урочистім мовчанні.

Взагалі я не можу не відмітити того піднесеного настрою і тої витриманої високої культурності, котру виявила на цім святі вся маса присутніх, зокрема наша українська молодь, не тільки та, що займала місця в великій залі, але й та, котрій того місця не стало. Особливо приїжджі наші закордонні гості були незвичайно і приємно вражені, коли по тім всім, що їм доводилося читати в закордонній пресі про культурний занепад, огрубіння, розбещення мас в Радянськім Союзі, вони побачили цей високий настрій, цю культурну благодарність нашої робітничо-селянської молоді на цім святі. Дійсно, яка радість була бачити цю нашу надію, нашу прекрасну молодь в такім святочнім здвигу!

Я звернувся до всіх цих старших і молодших, і тільки що початкуючих адептів нашої науки з закликом продовжити і завершити діло великих фундаторів української історичної науки. Я сказав, що в історії України взагалі усвідомлення чергової активності тої чи іншої громадської верстви виникло орієнтування на ній в письменстві, в публіцистиці і в історіографії, яке завершилось звичайно її літературним підготовленням.

Так послідовно наше письменство орієнтувалося на владущу воєнно-торговельну верству, на сільську боярсько-феодальну, далі – на міщанство, на козацьку верству. Відродження XIX в. було орієнтуванням на селянську масу, і від романтично-козакофільських настроїв історіографія перейшла вже в 1860-х рр. (в працях Антоновича і Лазаревського) до цілком серйозного соціально-економічного студіювання історії України в аспекті історичного матеріалізму і орієнтування на історію селянської маси, на її інтереси і свідомість.

Ця робота істориків ще не докінчена, і селянська українська маса ще не доведена до повного літературного самовиявлення. А тим часом через повне усвідомлення селянства лежить шлях до відповідно і повно розвиненої робітничо-селянської України й національної повноти українського народу. Досі брак відповідно розвиненої, численної і сильної робітничої верстви становить дефект української національності.

Робітнича свідомо українська верства не має в національнім житті нашої батьківщини такої удільної ваги, яка потрібна для нормального розвитку і активності нації. І тільки з моментом, коли вповні, на сто відсотків усвідомлена селянська маса почне заливати міста України – досі ще так мало українські, її фабрики, шахти і порти, і буде українізувати міське життя і робітничий пролетаріат, а не підпадати русифікації в його рамцях, – тільки тоді українське національне життя здобуде потрібні повноту і завершеність і з повною силою розвинеться орієнтація на верству робітничу, яка до того часу не може бути осягнена в повній мірі, – силою діалектики історичного процесу.

Але що вибилось на поверхню і нашого свята і запанувало над ним, як провідний мотив, як на ранішім академічнім зібранні, так і на спільній вечері, що відбулася вечором, – це була гадка про інший болючий дефект нашого національного життя: недокінчене зібрання української землі, пам’ять про наших братів, поза Радянською Україною сущих і не приєднаних до того широкого розвою українського національного життя, що по роках репресій могутньо підіймається в ній на широких підставах селянсько-робітничих.

Як ентузіастично вітала аудиторія галицьких гостей, що перебилися через кордон, щоб бути присутніми на нашім святі, – особливо заслуженого голову нашої другої Академії наук, старшої, хоч і не вінчаної академічним титулом – Львівського Наукового товариства імені Шевченка. Як відгомін знаходили привіти з Галичини, Холмщини, Буковини і Закарпаття, їх просвітніх і наукових установ, робітничих і селянських товариств, організацій, молодіжі й ін.

Я нагадав пророче слово Франка Україні в прологу його «Мойсея»:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі.

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

І я закінчив своє прощання з присутніми й неприсутніми учасниками нашого свята тими словами, що я не хочу сказати: «Нині одпущаєш» і хочу працювати, боротися і страждати разом з нашими братами з невизволених іще українських земель, поки не сповниться це пророцтво нашого великого Каменяра і не об’єднаються всі невизволені досі краї в нашій робітничо-селянській Україні – на котру вони все свідоміше дивляться всі, без різниці ідеологій, як єдиний національний осередок, що може їх зібрати навколо себе.

Цим словом я кінчу й мою нинішню щиру подяку за всі побажання сил для дальшої праці, котрі я одержав.

Михайло Грушевський

4 жовтня 1926 р.

Примітки

Вперше опублікований: Новий час. Ілюстрований популярний часопис. Видає і за ред. відповідає Іван Тиктор (Львів). – 1926. – Ч. 78. – 22 жовтня. – С. 6 – 7. Підпис: Михайло Грушевський. Дату автор зазначив у кінці: 4 жовтня 1926 р. Машинописні копії статті зберігаються: ІР НБУВ. – Ф. 357. – № 13; Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2257. – Арк. 98 – 102. Передрук: Пиріг Р.Я. Невідомий лист М.С.Грушевського // Літературна Україна. – 1989. – № 39. – 28 вересня; Михайло Грушевський. Між історією та політикою (1920 – 1930-ті роки): Збірник документів і матеріалів. – К., 1997. – С. 82 – 86. Публікація не зафіксована в жодному бібліографічному покажчику праць М.Грушевського.

Подається за «Новим часом».

Після ювілейних урочистостей М.Грушевський підготував листа з подякою всім учасникам свята та кореспондентам, які надіслали численні привітання. У ньому він повторив головні тези свого виступу та заключного слова, виголошених на урочистому ювілейному зібранні в Києві 3 жовтня 1926 р.

За відомостями сучасних дослідників, цей лист-подяку М.Грушевський підготував за «підказкою» ГПУ (Шаповал Ю. Занурення у темряву: Михайло Грушевський у 1919 – 1934 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної історії XX ст. Збірник наукових праць, присвячений пам’яті акад. НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. В 2-х тт. – К., 2004. – Т. І. – С. 346).

Вчений мав намір опублікувати свою подяку в «Пролетарській правді», проте в результаті відповідних консультацій редакція запропонувала скоротити підготовлений текст. Після відмови автора, без узгодження та його відома, лист був скорочений та опублікований у формі огляду з цитатами окремих місць, переважно про владу (До ювілею академіка Грушевського // Пролетарська правда. – 1926. – 9 жовтня).

Паралельно примірник листа для публікації у львівських часописах М.Грушевський передав через К.Студинського, який був присутній на урочистостях у Києві. Невдовзі після його від’їзду М.Грушевський писав:

«Чую, що мою подяку сконфісковано у Львові. Коли маєте копію, може б післали до котроїсь американської?» (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894 – 1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. – Львів; Нью-Йорк, 1998. – С. 194; лист від 21 жовтня 1926 p.).

Невідомо, про конфіскацію в редакції якої газети йшлося в листі, проте з’ясовано, що 22 жовтня 1926 р. ілюстрований популярний часопис «Новий час», видавцем і редактором якого був Іван Тиктор, опублікував цю подяку повністю.

Реакцією на всі ювілейні заходи і публікації, що вийшли до певної міри з-під контролю влади, стала стаття П.Любченка «Старі теорії й нові помилки», опублікована в журналі «Життя і революція» (1926. – № 12. – С. 75 – 88). Документи ГПУ зафіксували реакцію М.Грушевського на ці випади влади:

«В цій статті […] тов. Любченко різко критикує нинішні політичні погляди академіка Грушевського на підставі відкритого листа останнього до всіх, хто привітав його з ювілеєм наприкінці 1926 року. […] Грушевський вважає нечесним з боку Любченка те, що останній у своїй статті критикує ті місця листа Грушевського, які не було вміщено в газеті і взагалі у нас не надруковані» (цит. за: Шаповал Ю. Занурення у темряву… – С. 346 – 347).

Публікація належить до тематичного блоку статей і листів автобіографічного характеру (див. коментар до «Листа від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки]» (2 вересня 1919 р.)).

Всім присутнім на самім зібранні я висловив мою сердечну подяку і радість… – на ювілейному зібранні, яке відбулося 3 жовтня 1926 р. в актовій залі Київського університету М.Грушевський виступив двічі. Вперше – після привітань голови ювілейного комітету П.А.Тутківського, президента ВУАН В.І.Липського, академіка Д.І.Багалія, голови НТШ К.Й.Студинського, представника Народного комісаріату освіти Л.Левицького та інших гостей; вдруге – наприкінці зібрання.

зробили з мого персонального свята велику маніфестацію української культури і культурності… – на цьому М.Грушевський двічі наголосив у своїх виступах на зібранні:

«[…] це нинішнє свято перетворилось з ювілею персонального на свято національне: на свято української науки, української національної культури» (Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926. І. Ювілейні засідання. II. Привітання. – К., 1927. – С. 23);

«Повторяю, що я вважаю сьогоднішнє наше свято за маніфестацію на честь української культури, української науки» (Там само. – С. 37).

У нарисі Н.Полонської-Василенко «Українська академія наук», який носить інколи суб’єктивний характер, автор так само наголосила на всеукраїнському значенні ювілею:

«[…] такого ювілейного свята, такого свята української науки ще не бачив Київ» (Полонська-Василенко Н. Українська академія наук. Нарис історії. – К., 1993. – С. 47).

Учасник зібрання Г.Костюк охарактеризував ювілей як свято великого національного піднесення:

«В той момент, за винятком кількох шпиків, що, напевне, сиділи серед публіки, для учасників ювілейного свята, можна з певністю сказати, не існувало ні радянської влади, ні комуністичної партії та її диктатури. В її свідомості панував лише образ великої соборної України та її духовного вождя – академіка Михайла Грушевського» (Костюк Г. Зустрічі і прощання: Книга спогадів. – Едмонтон, 1987. – Кн. І. – С. 193).

Як зазначають сучасні дослідники, під час свого ювілею М.Грушевський «здобув своєрідну морально-політичну перемогу над владою» (Шаповал Ю. Занурення у темряву… – С. 344).

Як констатував голова Укрнауки на київській сесії її в січні цього року… – на згаданій сесії, що відбулася у Києві 23 – 28 січня 1926 p., виступили голова Укрнауки, заступник наркому освіти Я.П.Ряппо та фактичний керівник Укрнауки М.І.Яворський. З доповіддю про перспективи розвитку української науки виступив і М.Грушевський, тези якої були подані в «Пролетарській правді» (1926. – № 23. – 30 січня) та інших газетах. Зважаючи на те, що промова М.Грушевського «в часописах була передана не завсіди докладно», вчений опублікував її повний текст, а також зміст доповідей Я.Ряппо та М.Яворського у статті «Перспективи і вимоги української науки (Київ, сесія Укрнауки)» (Україна. – 1926. – № 1. – С. 3 – 15; передрук: Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 1992. – Вип. 1. – С. 19-31).

…як на ранішім академічнім зібранні, так і на спільній вечері, що відбулася вечором… – урочисте засідання відкрилося о 12 год., а завершилося о 16 год. 30 хв. Товариський банкет розпочався о 18 год. 30 хв. в залі готелю «Континенталь» (колишня вул. Миколаївська). Окремі деталі банкету описала учасниця урочистостей Н.Полонська-Василенко:

«О 7-й год. вечера того ж дня був пишний банкет з концертом ліпших музичних сил Києва в ліпшому готелі Києва «Контіненталь». На цей банкет покладали найбільші надії організатори свята. В призначену годину зібралися гості й відчули якусь тривогу серед родини Грушевських і членів Комітету. Всі про щось таємничо переговорювалися, бігали до телефону, поверталися з неспокійними, схвильованими обличчями. Пройшла година, півтори… Нарешті запросили до залі, де стояли столи «покоєм», і гості почали розшукувати свої місця, позначені картками. І тоді виявилася сумна картина: на вузькому кінці «покою» були позначені місця для родини Грушевських і членів партії й уряду: жоден з них не прийшов» (Полонська-Василенко Н. Українська академія наук. Нарис історії. – С. 48).

…особливо заслуженого голову нашої другої Академії наук, старшої, хоч і не вінчаної академічним титулом… – йдеться про виступ К.Студинського (див. коментар до [Виступу М.Грушевського на ювілейному засіданні з нагоди 60-х роковин від дня його народження та 40-річчя наукової праці] (3 жовтня 1926 p.).

Як відгомін знаходили привіти з Галичини… – з Галичини надійшли десятки привітань: від Виділу, секцій і комісій НТШ, бібліотеки та музею Товариства, від товариств, навчальних закладів та окремих осіб зі Львова, Заліщиків, Калуша, Косова, Рогатина, Станіславова, Тернополя та ін. (Ювілей академика М.С.Грушевського: 1866 – 1926. І. Ювілейні засідання. II. Привітання. – С. 107 – 121).

…Холмщини… – привітання надіслали біженці-холмщаки у Києві, музичний етнограф Холмщини О.Витошинський і товариство «Рідна хата» в Холмі (Там само. – С. 61, 86, 121).

…Закарпаття… – з Ужгорода надійшли привітання від товариства «Просвіта», особисто від Августина Волошина, Аркадія Животка та Івана Панькевича (Там само. – С. 121 – 122).

І я закінчив своє прощання з присутніми й неприсутніми учасниками нашого свята тими словами, що я не хочу сказати: «Нині одпущаєш» і хочу працювати, боротися і страждати разом з нашими братами з невизволених іще українських земель…– пор.: [Заключне слово М.Грушевського, виголошене на ювілейному засіданні з нагоди 60-х роковин від дня його народження та 40-річчя наукової праці] (3 жовтня 1926 p.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 351 – 354.