А.И.Лотоцкий. «Демократическая литература»

Михайло Грушевський

Сто лет развития новой украинской литературы.
«Русская мысль», 1907, V, с. 1 – 25.

Д[обродій] Лотоцький не перший раз береться за перо, щоб познайомити чужу публіку з українською справою, і тим разом також добре відповів свому завданню. Отся стаття, як поясняє автор, розвиває його реферат, предложений ним в 1905 р. Петербурзькій академії наук, коли вона займалася, з порученя комітету міністрів, справою знесення заборон українського слова.

В короткім викладі він добре знакомить читача з головними моментами в розвої українського письменства, з загальним характером його і з головними його діячами. Можна б бажати, щоб був зазначений той історично-соціальний підклад, на якім розвивалося українське письменство, як найголовніший прояв українського національного руху, і щоб поруч загальнодемократичного характеру був ясніше зазначений той соціальний зміст, який вкладався українськими письменниками в їх твори.

Можна мати різні гадки щодо розділу уваги й значення поміж поодинокими діячами українського письменства, який знаходимо у автора, а відгомін українсько-галицького divorcons, який був запанував в українській публіцистиці недавніми часами (на с. 22–23), міг би й зовсім не мати тут місця. З фактичного треба зазначити, що до українських пам’яток ніяк не можна зачисляти ні судебника Казимира, ні Литовського статуту (с. 2) – їх мова книжна білоруська, але не українська.

Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – С. 238.

Подається за першодруком.

справою знесення заборон українського слова – з часу виходу Валуєвського циркуляра 1863 p., Емського указу 1876 р. та його своєрідного доповнення – постанови 1881 р. у Російській імперії були запроваджені жорстокі переслідування україномовної літератури.

Це призвело до різкого скорочення україномовного друку, до згортання діяльності нечисленних українських установ. З початком демократичного руху 1905 р. українські діячі намагалися привернути увагу уряду до нагальних культурних потреб українства. Комітет міністрів Росії, обговорюючи питання обмеження українського слова, звернувся за консультаціями до Петербурзької академії наук, Київського і Харківського університетів і київського генерал-губернатора.

Про це див. статті М.Грушевського «Меморіал Петербурзької академії в справі свободи української мови в Росії» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 270 – 273), «Неймовірно» (Там само. – С. 438 – 440).

До участі в роботі академічної комісії були запрошені П.Стебницький, О.Лотоцький, О.Русов, П.Саладилов, В.Науменко, внаслідок чого і з’явився згаданий у рецензії М. Грушевського реферат. Усі запитані інстанції висловились за відміну заборони українського слова. Однак, через кілька місяців Комітет міністрів відклав питання про усунення обмежень. Це було дуже неприємною несподіванкою для громадськості. Аж у кінці 1905 р. заборона була відмінена. Див. про це статтю М.Грушевського «Ганебній пам’яті!..» (Там само. – С. 441 – 443).

відгомін українсько-галицького divorcons – згадка про конфлікт, який виник у 1906 р. між наддніпрянцями і галичанами, причетними до видань газети «Громадська думка» і журналу «Літературно-науковий вістник». Коли на початку 1906 р. М.Грушевський переніс видання журналу до Києва, до цього вороже поставилася частина київської громади (Є.Чикаленко, В.Леонтович, Ф.Матушевський, згодом С.Єфремов).

«Громадська думка» опублікувала «осторогу» проти ЛНВ і галичан, акцентуючи на «галицькій гегемонії в російській Україні». Також у Києві почав виходити альтернативний журнал «Нова громада». Це неприємно вразило М.Грушевського (див. запис у його щоденнику від 12 січня 1906 p.: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 102). У березні 1906 Р. «Громадська думка» повинна була помістити відповідь з цього приводу С.Томашівського, однак редакція не надрукувала статтю. М.Грушевський розцінив це як провокацію й організував «колективну заяву» про зняття імен львівських літераторів з переліку співробітників газети. Див. також про це статтю М.Грушевського «Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 61 – 65).

судебника Казимира – йдеться про правові ініціативи Казимира IV Ягеллончика, великого князя Литовського (з 1440 p.), і польського короля (з 1447 р.). За його правління основні юридичні норми державного та приватного життя були зафіксовані в згаданому «Судебнику».

Литовського статуту – Литовські статути – зведення законів феодальної Литовської держави XVI ст., до складу якої входили і українські землі. Були видані три Литовські статути: «Старий» (1529), «Волинський» (1566) і «Новий» (1588), який діяв до 1840 р.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 305.