Твори Івана Котляревського

Михайло Грушевський

Твори Івана Котляревського, під редакцією, з переднім словом та примітками Сергія Єфремова (Видавництво «Вік», К., 1909, ст. 1 – ХХХ + 294, ціна 80 коп.)

Добре зроблене і в час випущене видання – бо львівське видання «Просвіти» (в серії «Руська письменність»), дуже дешеве і приступне, через каторжне мито не може поширюватися на Вкраїні російській. В книжечці видана «», «», «» і «», попереджено се статтею видавця про значення діяльності Котляревського, а на кінці подано «бібліографічні та біографічні розвідки», властиво невеличкі примітки про видання творів Котляревського, біографічні дані про нього, дещо про його п’єси, пояснення слів і деякі варіанти, відомості про хату, могилу і пам’ятник Котляревського.

Дещо, що міститься в оцих «розвідках», повинно б було ввійти у вступну статтю, котра повинна б мати більш інформативний характер у такім виданні, призначенім для найширших кругів. А вона і не дуже приступна, бо написана хоч вповні літературно, але важкенько, мовою не дуже зрозумілою і трохи манірною, і неінформативна, бо автор говорить мов до людей, обізнаних з усіма питаннями, зв’язаними з творчістю Котляревського, – тільки натякає, а не пояснює. Принагідно тільки згадані питання про попередників Котляревського в українськім письменстві, про відносини його творчості до сучасного українського і західноєвропейського письменства, до західних і російських первовзорів.

Біографія повинна б бути дана докладніша, ніж маємо тут в кінцевих розвідках. Варто було б ввести читача в розуміння різних поглядів на Котляревського, замість натякати тільки на них та роздавати компліменти одним дослідникам, а потиличники другим. І «великоучений Куліш» не писав по злобі, а з мотивів, вартих поважання, хоч і односторонньо взятих, і «Історія [літератури руської]» Огоновського в інформативній статті варта чогось більшого, ніж іронічного глузування. Таке трактування речі в статті, призначеній для широкого розповсюдження, не на місці.

Не на місці й гіпотези, котрі треба б ще глибше обміркувать, чи воні стійні, а не пускати відразу в широкі маси – як авторові гадки про тісну залежність творчості Котляревського від Сковороди. Виходить, напр., що Сковорода, останній репрезентант старої шкільної схоластики, вивів Котляревського на дорогу народної мови – завдяки, мовляв, Сковороді Котляревський «не пішов слідом Богдановичів, Капністів та Гнідичів»; попередня літературна традиція уживання народної мови в письменстві відійшла в кут, ледве згадана. Теза «Сковорода – Котляревський» може бути дуже вдячною темою осібної, деталічно розробленої студії, але вводити її в передмову для широких кругів – передчасом се.

Можна пожалувати ще, що видавець не зазначив варіантів «Енеїди» докладніше, всюди. Не подав пояснень українських слів Котляревського, хоч би з видання 1809 p., і не відділив від них докладніше своїх пояснень та не зробив їх більш рівномірними.

Але все се хиби другорядні. Видання в кождім разі порядне, і може своє діло сповняти. Про артистичний бік його була вже мова в «Л[ітературно-]н[ауковім] вістнику» – не буду до неї вертатись.

Примітки

Перша публікація: ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – № 12. – С. 628 – 629, підписана криптонімом «Z». На користь версії про авторство М.Грушевського свідчить його автограф цього тексту (ЦДІАЛ України. – Фонд 401. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 1–2), також підписаний «Z». Виявила цей автограф О.Мартиненко, упорядник видання: Рукописи, документи і матеріали Михайла Грушевського у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові: Каталог. – Львів, 2005. – С. 64.

Вважаємо, що факт існування автографа дає достатньо підстав для приписування рецензії саме М.Грушевському. Зазначати відкрито своє прізвище він, очевидно, не хотів через напружені стосунки, які на той час у редакції ЛНВ склалися з С.Єфремовим та його оточенням. У покажчику змісту ЛНВ авторство рецензії помилково приписане В. Антоновичу: Ясінський Б. Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. – К.; Нью-Йорк, 2000. – С. 27, 375. Цікаво, що криптонімом «Z» підписувалось у ті ж роки кілька авторів «Ради»: Гр. Коваленко, М.Павловський, С.Черкасенко, С.Єфремов (див.: Дей О. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI– XX ст.) – К., 1969. – С. 428).

Подається за першодруком.

львівське видання «Просвіти» (в серії «Руська письменність») – йдеться про видання: Твори Івана Котляревського, Петра Артемовського-Гулака, Євгенія Гребінки. – Львів, 1904.

«Чарівник» і «Ода» – тобто водевіль «Москаль-чарівник» (написаний у 1819 p., вперше надрукований 1841 р.); «Ода до князя Куракіна», авторська назва «Пісня на новий 1805-й год пану нашому і батьку князю Алексею Борисовичу Куракину», вперше опублікована по смерті автора у 1849 р. О.Куракін свого часу був генерал-губернатором Полтавської і Чернігівської губерній.

попереджено се статтею видавця – передмова «Котляревський» (у рецензованій книжці сторінки V–XXX) републікована у виданні: Єфремов C.O. Літературно-критичні статті / Упоряд., передмова і примітки Е.С.Соловей. – К., 1993. – С. 121–140. Цю передмову проаналізувала Е.Соловей у розвідці: Іван Котляревський в історико-літературній концепції Сергія Єфремова // Київська старовина. – 1998. – № 5. – С. 75–78.

«велико-учений Куліш» не писав по злобі – М.Грушевський полемізує з С.Єфремовим з приводу його надто прямолінійного трактування публікації П.Куліша «Обзор украинской словесности. И. Котляревский» (Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 235–262), де автор різко критикує творчість І.Котляревського. Обігрується фраза С.Єфремова «…геніяльною інтуїцією своєю далеко краще, ніж велико-учений Куліш, зрозумів неучений Шевченко, що поглянув на батька української літератури з погляду його громадської ваги» (с. X).

«Історія [літератури руської]» Огоновського в інформативній статті варта чогось більшого – у передмові С.Єфремова ця історико-літературна праця названа «більш чи менш дотепна номенклатурою, яку ми вже маємо в «історії» небіжчика Огоновського», тому що її автор уникав соціального аспекту, «публічного життя українського». На думку С.Єфремова, «… вагу кожного письменника у нас треба міряти найперше тим, чим спричинилась, і як саме та скільки, діяльність його до розвитку громадського руху, а не обмежувати його вплив вузькою сферою самого письменства» (с. VIII).

«не пішов слідом Богдановичів, Капністів та Гнідичів» – тобто не перейшов на творчість російською мовою, як це зробили, всупереч своєму українському походженню, І.Богданович, В.Капніст, М.Гнідич (Гнєдіч) та в різні часи цілий легіон інших талановитих українців.

Про артистичний бік його була вже мова в «Л[ітературно-] н[ауковім] вістнику» – рецензія М.Жука (ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – Кн. 10. – С. 142–146) була присвячена аналізові ілюстративного матеріалу «Творів Івана Котляревського». Зокрема, автор, можливо, аж надто різко критикує ілюстрації І.Бурячка та В.Корнієнка.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 308 – 309.