[Виступ на шевченковому святі 1902 р. у Кракові]
Михайло Грушевський
Шевченкове свято – свято передовсім молоді. Таким воно стало, і тепер таке – не наслідком якихось спеціальних претензій молоді до нього, чи формальних прав, а тому, що Шевченкове свято – то акт признання національних і загальнолюдських ідеалів, оголошених ним, і вдячності для їх речника, а в кім же, як не в молоді, ідеальний зміст життя повинен знаходити найповніший, найгарячіший відгомін! Се її уділ, її право і обов’язок, се одушевления – запорука здорового розвою суспільності, її життя. І тому Шевченкове свято у нас, як свято інших пророків національних у інших націй, будить все найгарячіший відклик серед молоді, і повинен будити, повинен бути передовсім святом молоді.
І сього року святкує молодіж сорок першу річницю смерті духового вождя свого народу, святкує – хоч і серед незвичайних, сумних і грізних обставин. По той і по сей бік кордону потягнула її могутня хвиля боротьби за права горожанські, за права національні, й викинула з колії звичайного життя. Вищі школи стоять позамикані або добровільно молоддю опущені. Частина молоді позбавлена можності далі вести свою освіту, інша помандрувала за своєю освітою на чужину, терпеливо зносячи нужду й поневірку, готова зложити на олтар вітчини гекатомби жертв в глибокім самовідреченні.
В сій сумній і грізній хвилі дисонансом була б кожна нота легкодушної веселості, але достроюється вона гармонійно до свята нашого національного мученика. Кожен акт самовідречення, кожда жертва, зложена нами в ім’я ідеалу, в ім’я вітчини, зближає нас, зв’язує внутрішнім зв’язком з королем наших ідеалів, з його життям, що було одним неперервним ланцюгом страждань, з малими лише проблисками ясніших днів, і з його тяжкими часами, які він так глибоко відчував, тими часами, що хвилями здавалися йому вже «останньою тяжкою минутою» існування України і викликали з глибини його душі болющий крик до земляків –
Любіть її во время люте!
Історія великих душ дуже часто перемінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників людськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від початку до кінця в однім тоні переведений образ страждань, який дає його життя.
Дитячі літа, що звичайно на ціле життя відсвічують чоловікові рожевим промінням щастя, у нього затроєні були бідою та тяжкою панщизняною неволею й лишили в душі поета образ невимовного жалю й страху.
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло. Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положили.
Там батько, плачучи з дітьми,
А ми малі були і голі, –
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині, а ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята…
З-під гарапника панського посіпаки переходить дитина під лозу п’яного і темного дяка. Початки парубоцтва – ті часи, як душа ціла розкривається враженням дооколичного світу й з особливою вражливістю реагує на зло і добро, застають Тараса між панською челяддю, кухарчуком, потім льокайчуком, в сфері найбільше незносній, найглибше пересякненій брудом кріпацтва. Часи першого кохання, а з тим, як звичайно, – пробудження почуття своєї людської гідності, припадають у нього на сі часи гіркого поневолення, коли кара на тілі могла спіткати геніального юнака за кожду дрібницю.
Потім – хвиля свободи, увільнення з кріпацького ретязя, свобідне віддання штуці й поезії, коли талант поета розвинувся в цілій силі і красі, й його слово
«…
І огненно заговорило…»
Світлі часи, хоч затроєні свідомістю розмірно-глибокого занепаду й поневолення народу – як коротко вони тривали! А слідом за словом протесту проти деспотизму, проти порушень прав людських і Божих – нова неволя – в’язниця, непевність самого життя, що може зовсім легко скінчитися шибеницею, і в кінці – заслання, солдатська служба без вислуги, позбавлення всяких прав людських, без надії коли-небудь їх вернути, і навіть – відбирання можності творчості: позбавлення права писати і малювати, чисто диявольський вибір кар для свободолюбного, повного сил поета і артиста.
І от тягнуться безконечні роки без просвітку й надії, в «кинутім Богом» киргизькім степу без можності коли-небудь побачити свою Україну, що рисувалася тепер перед очима поета в неземний край, проймаючи його душу солодко-болючим жалом ностальгії. Він засуджений на товариство темних спро-невірених або здеморалізованих жовнірів, на повну залежність від гарнізонних «бурбонів» – звичайно розпусників і пияків, здичілих в киргизькім степу підофіцерів і офіцерів. Всякі зносини з його давнішими приятелями, товаришами національних змагань і поступових ідеалів, вповні зірвано, відібрано всяку духову поживу геніальному самоуку, що рвався розширити границі свого знання. І що найгірше – нема, повторяю, ані краю тій неволі, ані надії з неї вирватися колись.
В такім тяжкім, безнадійнім положенні треба було зусиль просто нелюдських, щоб не дати себе поглинути сьому болоту, щоб стерегти своєї гідності людської, не дати себе опанувати зневір’ю. Поет бореться, але хвилями розпука гадюкою обвивається коло його серця. Адже все скінчено для нього. Він,
«
розтрощена в степу здихає,
заходу сонця дожидає», –
щоб смерть скінчила важкі муки. Будучності для нього нема – його «за Україну замучили…»
Що найтяжче мусило гризти поета – се свідомість, що найдорожчий скарб його душі, його творча сила, його поетичний талант гине, зникає під впливом таких неможливих обставин життя. Ся думка не дає йому спокою.
–
Папер, чорнила тільки трачу.
А перш – їй-богу, не брешу,
Згадаю що, чи що побачу,
То так утну, що аж заплачу.
І се тоді, коли в собі він чув сили титана, а все зроблене ним доти здавалося нічим в порівнянні з тим, що міг би зробити при інших обставинах, з-під пера його плинули гіркі слова:
І неоплаканий умру –
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
Над сподівання приятелям удалося випросити для Поета увільнення з заслання. Він вертається на свободу, хоч і неповну, під доглядом жандармерії, з різними ограниченнями. Але фізичні й духовні сили його вже підтяті неволею. Талант його очевидно ослаб – зрідка лише проривається у нього «огненне слово» часів розцвіту. Він сам чує себе розбитим, і найгарячішим його бажанням стає родинне затишшя, як не любов, то хоч спокій родинного огнища.
Се бажання не дає йому спокою серед поетичних і суспільних занять, але всі проби й заходи його показуються марними, а тим часом смертельний недуг підрізує останні його сили, і він вмирає, вмирає серед тих мрій спокійного щастя на дожитку, в хвилі, коли для народу сходила так довго ним ждана зоря свободи, коли підіймалися перші засіви національного руху. На місці, де мріяв він собі поставити хату, над Дніпром-Славутицею, сиплять йому високу могилу, й на неї разом з благословенствами вірних синів України летить камінь тих, що з різних мотивів хотіли б понизити значення його творчості і представити його самого індивідуумом на низькім степені моральнім і інтелектуальнім, речником національної ненависті і т.п і т.п.
Трагічна, повна глибокого значення доля…
Життя Шевченкове – се книга науки для нас, так само, як і книга його пісень. Образ пророка, замученого за Україну, встає перед нами не в віками віддаленім від нас окруженні, а в обставинах майже сучасних, не пережитих і досі, серед котрих іде і далі та ж боротьба за права горожанські і національні, що розбила життя нашого найбільшого поета і многих, многих інших.
Книга науки…
Першим мотивом діяльності чоловіка служить змагання до щастя. Се змагання законне, оскільки підпорядковує себе голосу совісті, що каже шукати тільки щастя, гідного чоловіка, й суспільному почуттю, що виключає щастя одиниці, суперечне з інтересами суспільності. Та нелегко чоловікові підпорядкувати самолюбну натуру свою сим ограничениям, і кождому приходиться переживати хвилі духовного упадку, коли прикрим стає обов’язок і жертви, й внутрішній голос шепче йому, що міг би він уживати життя замість поневірятися, розкошувати замість жертвувати собою, брати замість віддавати.
В хвилі такого упадку най стане перед духовими очами образ нашого Пророка, замученого за Україну! Які смішні наші претензії до життя і малі наші жертви в порівнянні з ним! Чи він не мав права на щастя з своїм незрівнянним даром творчим, з своїм незлобним голубиним серцем, з живим почуттям для краси природи й життя, з своїми скромними вимогами… А життя його було ланцюгом страждань, не ним самим вишуканих, вибагливістю його Духу сотворених, а самих елементарних – позбавлення найперших потреб і ображення найсвятіших почуттів його душі. Мав він нагоду з уділу гноблених і покривджених перейти до табору пануючих і розкішних, але він не схотів розірвати зв’язків з тими покривдженими, не схотів замкнути уст своїх перед насильствами і поневоленням, і за те його замучено!
І він переживав хвилі упадку, коли питав себе,
«
Свою Україну любив»,
але дух його з сього хвилевого занепаду знову все орлиним летом підносився. Він не жалував свого протесту, що закував його в кайдани, він жалував в часах неволі, що не може бути далі діяльним членом суспільності, і що, як йому здавалось, не використовував для неї своїх сил тоді, коли ще міг:
Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні, і літа,
Кого я, де, коли любив,
Кому яке добро зробив.
Нікого в світі, нікому в світі,
Неначе по лісу ходив…
Страждання не викликають в нім бажання пімсти – почуття ворожнечі особистої чи національної йому чуже. Він не знає охоти відбити страждання свої й своїх земляків на кімсь іншім, відплати ворогам за його кривди. Класове чи національне ворогування йому незнане. Братолюбіє для нього зістається найкращим добром, національні відносини, оперті на етиці й справедливості, – ідеалом. Але заразом пережиті ним переслідування тільки зміцняють в нім благородну рішучість – витривати до кінця в боротьбі проти насильства і поневолення. Сам поневолений, він підносить молитву до матері «милосердного Назорея», щоб його слово протесту знайшло відгомін в серцях його земляків,
«
і по Украйні пронеслось!»
Його ідеалом зістається титан, котрого великої душі не можуть зломити ніякі страждання, ніякі переслідування тирана, і тим благородним огнем, тою ж витривалістю в боротьбі за правду й волю проти насильства й темноти хотів би він запалити серця земляків і послати їх виборювати ліпшу долю для свого народу.
Праведная душе, прийми нашу мову немудру та щиру, прийми, привітай нас, зібраних тут в благовійній честі твоєї пам’яті і веди нас тернистим шляхом твого життя до тої ж мети, що присвічувала тобі, щоб і ми, оглянувшися на пройдену путь, могли з часом повторити до своєї совісті твоє прощання:
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою…
Примітки
Цей текст – виступ на Шевченковому святі в Кракові 7 березня 1902 р. Датується завдяки згадці в тексті про «сорок першу річницю смерті» Т.Шевченка та короткому звітові газети «Діло» про це зібрання:
«Саля театральна битком набита, а коли по увертюрі «Чорноморців» виступив проф. Грушівський, щоби виголосити вступне слово, театр повитав його оплесками. Говорив про Шевченківське свято, як про свято також молодежі. Опісля хори; наші хлопці виступають, а театр витає їх знов оплесками. Концерт закінчено відспіванням «Ще не вмерла», під час чого повстав цілий театр. Польські часописі без винятку розписувалися про наш концерт, а польська суспільність на перегони купувала білети…» (Діло. – 1902. – № 45. – 25 лютого (10 березня). – С. 3).
Зберігся повний автограф виступу М.Грушевського: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 225. – Арк. 12 – 28.
Подається за автографом.
святкує – хоч і серед незвичайних, сумних і грізних обставин – на час, коли відбувалося це урочисте зібрання, в Галичині тривали виступи громадськості, насамперед молоді, за утворення українського університету і розширення прав української мови у Львівському університеті. Польські правлячі кола повністю ігнорували ці вимоги.
Після низки конфліктів з університетською владою 1899 – 1901 pp. та дискримінаційного виключення кількох студентів у грудні 1901 р. 583 студенти-українці на знак протесту залишили Львівський університет і перейшли на навчання в інші університети Австро-Угорщини: Віденський, Празький, Краківський. Цей вчинок викликав значний резонанс не лише в українських колах, але й серед прогресивної молоді інших національностей. Польський міністр освіти обіцяв виконати вимоги студентів, коли вони повернуться до Львова.
Однак і після їхнього повернення влітку 1902 р. у сфері розширення прав української мови нічого не було зроблено. Очевидно, з огляду на таке політичне напруження М.Грушевський у виступі на Шевченковому святі звертався насамперед до молоді, висловлюючи підтримку її рішучих дій. Згодом він детально писав про ці резонансні події у праці «К польско-украинским отношениям в Галиции» (1905 р.). Див. також: Качмар В.М. Проблема українського університету у Львові в кінці XIX – на початку XX ст.: суспільно-політичний аспект: Автореф. дис…. к. і. н. – Львів, 1999.
переходить дитина під лозу п’яного і темного дяка – коли Тарасові сповнилося вісім років, його віддали в науку до дяка-вчителя Павла Рубана (по-вуличному Совгиря), який за найменшу провину учнів карав різками, а по суботах бив усіх без винятку. Там Тарас навчився читати.
застають Тараса між панською челяддю, кухарчуком, потім льокайчуком – змалку Т.Шевченко дуже любив малювати і робив кілька безуспішних спроб знайти собі вчителя. Нарешті маляр с.Хлипнівки упевнився, що в Тараса є хист до малювання, і погодився його вчити. Але для цього потрібен був панський дозвіл, оскільки на той час Шевченкові виповнилося 15 років і він, як кріпак, повинен був відбувати панщину. Панський управитель вчитися не дозволив, а забрав хлопця на панську кухню кухарчуком, а через якийсь час – козачком, тобто панським служкою. (Див.: Кирилюк Є. П. Т.Г.Шевченко. Життя і творчість. – К., 1959. – С. 10-11).
Часи першого кохання – найпершим, ще дитячим коханням Т.Шевченка була сільська дівчинка Оксана Коваленко. Їй він присвятив поему «Мар’яна-черниця» (1841), не раз згадував у інших творах. Однак тут М. Грушевський, говорячи про юнацькі роки, має на увазі Ядвігу (Дзуню) Гусиковську, польську швачку. З нею майбутній поет познайомився 1830 р. у Вільні, куди приїхав з челяддю пана П.Енгельгардта.
увільнення з кріпацького ретязя – Т.Шевченка викупили з кріпацтва 22 квітня 1838 р. Для цієї мети був реалізований непростий план: К.Брюллов намалював портрет В.Жуковського, який розіграли в лотерею в царській родині. За отриманих 2500 рублів і був викуплений Т.Шевченко.
свобідне віддання штуці й поезії – після звільнення Т.Шевченко був офіційно зарахований слухачем Академії художеств. Раніше, з 1837 p., він відвідував рисувальні класи Академії у вільний від роботи час. Приблизно до цього часу належать і його перші поетичні проби.
нова неволя – 5 (17) квітня 1847 р. Т.Шевченко був заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Під час слідства долучилися також звинувачення за «вільнодумні» вірші (в поета під час обшуку знайшли рукописний альбом «Три літа»). Після ув’язнення Т.Шевченко був засланий солдатом в Окремий Оренбурзький корпус, за резолюцією Миколи І, «під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати».
повну залежність від гарнізонних «бурбонів» – Бурбони – королівська династія, яка правила у Франції та Іспанії. В переносному значенні – брутальні, зарозумілі, неосвічені люди.
приятелям удалося випросити для поета увільнення з заслання – упродовж періоду перебування Т.Шевченка на засланні його друзі намагалися полегшити його долю. Зокрема, з таким проханням зверталася В.Рєпніна до начальника Третього відділу О.Орлова. Однак тоді про це не могло бути й мови, – у 1850 р. О.Орлов заборонив В.Рєпніній навіть листуватися з Т.Шевченком. З осені 1853 р. комендант Новопетровського укріплення І.Усков почав клопотатися про офіційний дозвіл Т.Шевченкові писати. У 1855 р. Т.Шевченко листовно звернувся до Ф.Толстого, на той час віце-президента Академії мистецтв, з яким він був особисто знайомий, з проханням поклопотатися про звільнення. Після енергійних заходів Ф.Толстого та його дружини у 1857 р. поет був звільнений з заслання, а в 1858 р. отримав дозвіл жити в Петербурзі.
коли для народу сходила так довго ним ждана зоря свободи – йдеться про те, що царський маніфест про знесення кріпацтва в Російській імперії був виданий 19 лютого (ст. ст.) 1861 p., а Т.Шевченко помер через тиждень після цього, 26 лютого (ст. ст).
Його ідеалом зістається титан – тобто титан Прометей – як символ жертовного служіння людям. Його образ поет оспівав у поемі «Кавказ» (1845).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 150 – 154.