Дрібні рецензії 1910 р.
Михайло Грушевський
Ernst von Stern. Die griechische Kolonisation am Nordgestade des Schwarzen Meeres in lichte archäologischer Forschung (Klio, 1909, ст. 139 – 152)
Се відчит, читаний на історичнім з ’їзді в Берліні в 1908 р. Одеський археолог, один з найдіяльніших учасників археологічних розвідів в сфері грецької чорноморської культури, з повним знанням діла, не бавлячися в фантазії, слідить за історією грецької культури на нашім Чорномор’ї, як представляється вона на підставі археологічних дослідів останніх літ. Полишивши на боці т. зв. передмікенську культуру, котру вважає він не відгомоном грецької передмікенської культури, а явищем самостійним, він починає від мілетської доби, що дуже важні ілюстрації здобула собі в останніх розслідах на о. Березані. Спиняється також на інших нахідках іонійської доби, потім на добі атицькій, геленістичній і римській, на новіших нахідках Теодосії, Херсонеса, Ольбії й Пантікапея і кінчить замітками про добу візантійську – включно до археологічних слідів левантійської торгівлі XIII – XIV в. Як короткий, вповні певний, на перших джерелах опертий перегляд, стаття дуже цінна.
E.Täubler. Zur Geschichte der Alanen (Klio, 1909 ст. 14 – 28)
Се інтересна аналітична робота, якими взагалі убога література сього питання. Зложена вона з трьох студій; перша уставляє найдавнішу звістку про аланів в античній традиції у Йосифа Флавія з 35 р., але з театру малоазійського, з “Партії”: в римських кругах алани стають звісні між 63 і 65 p., у Люкана. Друга аналізує звістки про аланський похід 72 р., нам неінтересний. Цікавіша третя студія: мандрівка аланів в зв’язку з азіатсько-європейським рухом народів. Автор розбирає звісну традицію хинську і слідить за поступами на захід аланської орди, чи, властиво, аланського імені (сі два процеси – рух на захід орди і розширення нового, аланського імені в степах автор не відріжняє доста ясно), та за флюктуаціями кочової хвилі то в напрямі римської границі, то в закавказькі сторони, коли на заході орда стрічала забору.
В.В.Латышев. Ποντικά. Изборник научных и критических статей по истории, археологии, географии и эпиграфики скифии, кавказа и греческих колоний на побережьях черного моря. СПб., 1909, ст. 430 + 4 таблиці
Петербурзька археологічна комісія зробила дуже добре, давши наклад на сю збірку статей ак[адеміка] Латишева, розкиданих по ріжних виданнях на протягу двадцяти п’яти літ. Автор, без малого тридцять літ попрацювавши над виданням класичних текстів до історії Чорномор’я, і ще більше – над виданням епіграфічного матеріалу з північного побережжя Чорного моря, займає одно з найперших місць між знавцями його історії, і його статті, хоч би й принагідні, мають і матимуть ще довго наукову вартість.
Приходиться пожалувати тільки, що з трьох основних його монографій по історії чорноморських колоній лиш одна (остання з ряду) – про Боспорське царство (надрукована в початку як вступ до II т. його “Inscriptiones orae septentrionalis Ponti Euxini”, 1890, по латині, потім повторена в російськім перекладі в “Известиях таврической архив[ной] комиссии”, 1892) повторена тут; дві інші – про устрій Херсонеса (1884) і історія Ольбії (1887) – не ввійшли сюди. Автор не схотів дати нову рецензію сих своїх робіт, тому що досліди в обох місцевостях ідуть повним ходом і обіцяють все нові й нові причинки.
J.Marquart. Untersuchungen zur Geschichte von Eran, II. Липськ, 1907, ст. 259 (Philologus, Supplementband X)
З статей звісного орієнталіста, зібраних в сій другій серії, ближче нас дотикає четверта: “Über einige skythisch-iranische Völkernamen”, де він подав ряд етимологій до скитсько-сармато-іранських імен та замітки до їх морфології. Декотрі з сих етимологій дуже інтересні, напр., параляти як “первородні”, алани як “словні, поважні”, Аргімпаса і Гойтосір як боги-опікуни стад і т. ін.
З реалій звертають на себе увагу замітки про значіння розширення племенної назви аорсів (до сеї справи див. ще замітки в додатках с. 240) та про географічні представлення про безпосереднє сполучення Каспійського моря з Північним океаном; на жаль, сю останню справу автор не захотів обговорити ширше й докладніше. Деякі додатки подав, вернувшися до сього питання ще в доповненнях (с. 249 і далі). Справа інтересна тим, що може кинути світло, як мені здається, на пізніші географічні представлення Масуді, що послужили яблуком незгоди між норманістами й антинорманістами.
H.Hirt. Untersuchungen zur indogermanischen Altertumskunde (Indogerm[anischen] Forschungen, X X, І, 1908, стор. 55 – 95)
Початок статті з ’явився в 1908 р. і обіцяне було її продовження, але нам не довелося його стрінути; тому обмежимося бодай тим початком. Стаття має характер критичних заміток до останнього (третього) видання праці О.Шрадера “Sprachvergleichung u[nd] Urgeschichte”*, посипаних сіллю й перцем анімозії, але інтересних порушенням, коли не розв’язанням деяких питань праіндоєвропейського побуту.
Шрадерови Гірт закидає, що він умисно поминає ряд індоєвропейських термінів, коли вони не підходять під його загальний образ індоєвропейської культури, і звертав увагу на кілька таких рядів: на імена риб, доказуючи, що деякі частинні назви належать, безперечно, до індоєвропейського словаря, на назви ріжних частей воза і човна, і нарешті – особливо цікаво – на назви з родинного життя. Тут виступає він дуже різко проти тези, поставленої Дельбріком і ще гострійше – Шрадером, що в праіндоєвропейськім словарі нема назв для свояцтва по жінці.
Справа ся має велику вагу для пізнання родинного і суспільного життя, і порушені Гіртом питання варті всякої уваги і найдокладнішої оцінки. Він хоче вибороти для праіндоєвропейського словаря принаймні отсі слова – корень avo для вуя – лат[инською] avunculus, кельт[ською] eviter, нім[ецькою] öheim, лит[овською] avynas, сл[ов’янською] уй; інд[оєвропейською] jämatar, ф[ецькою] γαμβρός, лат[инською] gener, сл[ов’янською] зя т ь; інд[оєвропейською] çvâçuras, лат[инською] socer, альб[ігойською] viehsr, нім[ецькою] S chäher і Schwieger. Кінець кінцем, заявляє:
Es ist mir durchaus unwahrscheinlich, jedenfalls ist es in keiner Weise zu erwiesen, das bei den Indogermanen die Verwandtschaftsgrade nach der weiblichen Leite nicht bezeichnet worden wären. W ir haben einige Ausdrücke dafür, die indogermanisches Alter haben, andere sind wahrscheinlich verloren gegangen… Die agnatische Struktur der indogerm[anischen] Familie folgt nicht aus der Sprache, sondern höchstens aus der Obereinstimmung der Sitten in den ältesten historischen Zeiten. Aber in diesen zeigt sich eine streng agnatische Ordnung doch nur in sehr modifizierten Sinne.
Шан[ований] дослідник, очевидно, не стримався перед спокусою трохи перегнути палицю в противний бік.
K. Rhamm. Ethnographische Beiträge zur germanisch-slawischen. Altertumskunde. Zweite Abteilung, zweiter Teil : germanische Altertümer aus der slawisch-finnischen Urheimat: erstes Buch. die altslawische Wohnung. Брауншвайг, 1910, ст. X + 431 + 2
Грац останніми часами виростає на дуже поважне огнище слов’янської етнології; праці Мерінгера, Мурка, Пейскера, Рамма по історії старого слов’янського побуту стають такою замітною величиною, що змушують числитися з ними все ширші круги дослідників – лінгвістів, етнографів, соціологів, істориків.
Нова праця д[обродія] Рамма, котру принотовуємо тепер вкоротці, становить поважну вкладку в історію слов’янського побуту. Вона продовжує попередню роботу його про старонімецькі домівства (Altgermanische Bauernhöfe im Übergänge vom Saal zu Fletz und Stube), видану позаторік. Отсей новий том складається з двох частей, перша – більша (с. 3 – 300) присвячена сучасному слов’янському, головно північно-великоруському селянському мешканню; друга – менша і дає історичний вивід його і аналізу запозичень з старонімецького. Автор вважає тип сього слов’янського мешкання за вповні запозичений з німецького в часи перед слов’янським розселенням. Аналіз сей, безперечно, дає багато цінного і цікавого; можна б бажати, одначе, більш здержливості в кінцевих виводах супроти того, що етнографічний і історичний матеріал простудійований автором тільки частинно; по-друге – при всіх сих питаннях про праслов’янські запозичення з німецького бажано, щоб дослідники більше числилися з можливістю старої праєвропейської спільності і не гнули відразу на запозичення. Спеціально, український матеріал використаний слабенько, українська література теж; правда, що вона на сім пункті небагата, але де йде мова про такі загальні питання, не повинна лишатися без використання.
R.Meringer. Wörter und Sachen, І – V (Indögerm[anishen] Forschungen, t. XVI – XIX і XXI)
В нашій часописі не були принотовані сі інтересні лінгвістично-етнографічні студії грацького ученого. Змістом своїм і методом вони нав’язують до звісних розвідок його про германський і слов’янський дім, а в наслідках своїх привели до заложення спеціальної часописі під тим же титулом (Wörter und Sachen, від p. 1909).
Автор виходить частіше від язикових помічень в сфері термінології домашнього життя, нав’язує їх до ріжних пережитків старого побуту, слов’янського, германського, греко-італійського і тим способом дає інтересні причинки з матеріальної культури індогерманських народів, які розвиваються часом в цілі маленькі монографії (напр., пор. плуг, про рухомі, перевозні доми, і т. ін.). Лінгвіст, етнолог і історик культури – всі знайдуть тут чимало інтересного.
Фр.Ѳ.Вестберг. К анализу восточных источников о восточной Европе (ЖМНП, 1908, II, с. 364 – 412; III, с. 1 – 52).
J.Marquart. Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge. Ethnologische und historisch-topographische Studien zur Geschichte des 9. und 10. Jahrh[underts] (ca. 840 – 940). Липськ, 1903, с. L + 557
Я зв’язую сі дві праці в огляді, маючи на увазі тісний контакт, який існує між ними. Відложивши свого часу обговорення праці Маркварта, я вважаю найбільш відповідним зробити се тепер в зв’язку з останньою працею Вестберга, але роблю се коротко, бо в ріжних поодиноких питаннях буду мати нагоду спинитися на поглядах обох авторів в новім обробленні моєї “Історії [України-Руси]”, котрим тепер займаюсь.
Праця проф. Маркварта була розпочата ним давно; як довідуємося з передмови, головна частина її була віддана до друкарні ще 1899 p., але під час друку автор працював далі, додавав, зміняв, робив вставки; так праця сама по собі ріжнобарвна, зложена з ряду осібних студій і заміток, набрала ще більше – сказавши по правді – хаотичного характеру, ставши збірником заміток, нічим не зв’язаних, а в додатку, читаючи їх, все треба подивитися, чи не знайдеться далі поправки чи доповнення, де автор бере назад сказане і ставить зовсім нове об’яснення порушеному питанню. Се дуже утруднює користання з книжки. Рекапітуляцію важніших виводів автор дав в просторій передмові, але поза нею лишається багато.
Так, як її маємо тепер, книга складається з 13 статей, більших і менших, і з них більша половина остільки зв’язана між собою, що займається головно колонізацією й історією Східної Європи від половини IX до пол. X в., переважно на підставі джерел орієнтальних – хоч при тім автор не спиняється перед ріжними екскурсами і в попередні часи. Се статті:
Біла Вежа = Ітиль;
Навернення хазарів на жидівство;
Найдавніші звістки про мадяр;
Напад мадяр на Царгород 934 р. у Масуді;
Звістки Масуді про слов’ян;
Аналіза звісток Джайгані про північні землі;
Звістки Масуді про Русь;
Походження імені Русі;
Звістки Джайгані про слов’ян.
Головно займає автора Масуді і група арабських звісток – Ібн Росте, Кардізі (або, як він читає, – Гурдезі), аль Бекрі, аноніма виданого Туманським і ін., яку він спроваджує до арабського джерела з середини IX в. З екскурсів в попереднє найбільший інтерес могли б для нас мати сторінки, посвячені антам і дулібам, готській історії безпосередньо по нападі гунів і вивід руського імені. Але, на жаль, приходиться сказати – могли би, якби автор був більше обережним і методичним в ставленні своїх гіпотез і орудував більшим запасом історичних відомостей щодо Східної Європи і ближчою знайомістю з джерелами і літературою поза орієнталістикою.
Він же, без сумніву будучи хазяїном в орієнтальній лінгвістиці, показуючи велику ерудицію в орієнтальній літературі, там, де переходить до історичного коментування орієнтальних чи інших текстів, хапається ймень і фактів, які припадком йому попалися під руку, і пускається в фантазії, дуже дивні в устах методично вишколеного чоловіка. Так, книга починається неправдоподібною ідентифікацією Білої Вежі з Ітилем, котрої автор потім сам відрікається; акацірів автор робить без всякої рації мадярами, а потім, не задаючи собі труду навіть мотивувати сеї зміни, перечисляє в мордву; Масудієва Валінана стає державою антів, на тій підставі, що Маджак нагадує авторові антського Мезамира; назва народу Hrös в сирійськім каталозі дає привід авторові зв’язати Русь з розомонами Иордана і герулів представити як першу Русь на Чорномор’ї і т. д.
Багато з своїх виводів, зроблених в тексті, він попростував потім в додатках; такі зміни поглядів, розуміється, самі по собі не мають нічого недоброго, але тут вони тільки ще більше підчеркують довільність і фантастичність авторових виводів і остерігають читача, щоб не звірятися на автора навіть там, де він справді у себе дома – в текстуальній аналізі й інтерпретації східних авторів. Се тим більше шкода, що крім безперечної ерудиції ніяк не можна відмовити авторові дотепу, бистроти його виводам, і деякі з них варті всякої уваги. Але, кінець кінцем, прочитавши, чи перегризши сю велику, з таким накладом ерудиції й праці, а при тім так тяжко і хаотично написану книгу, не можна не відчути розчарування, особливо по тих шумних похвалах і надіях, які вона розбудила в німецькій літературі, де її вітали як bahnbrechendes Werk [революціонізуючий твір], як нове об’явлення для заплутаних питань східноєвропейської історії – так мало дає вона в дійсності.
Чималий вплив на ріжні зміни, які прийшлося Маркварту поробити в своїх виводах, мало його познайомлення з працями Вестберга, а потім – десь з р. 1900-1901 – кореспонденція з ним по ріжним питанням. Для Маркварта, дуже слабко обзнайомленого з історіографією Східної Європи, Вестберг, розмірно незле очитаний в російській історичній літературі, став оракулом в історичних питаннях, він давав йому опорні точки для його виводів, до певної міри впливав на самий напрям їх, справляючи їх на норманістичну дорогу. Вплив сей, власне, був тим некорисний, що замикав Марквартів дослід в клітку норманістичної догми ще більше, ніж се могло бути з ним незалежно від сього впливу.
Ні Вестберг, ні тим менше Маркварт не були в курсі роботи над найдавнішою літописсю, особливо останніх кільканадцяти літ. Їм зіставалося незвісним, наскільки неавторитетною, довільною, конвенціональною стала в очах історика вся історична схема “Повісті”, що була канонічною мірою можливого і неможливого для старшого покоління норманістів і зістається для їх епігонів в роді Вестберга. Він – а з ним і Маркварт – зісталися вповні на позиції пок[ійного] Куніка (учителя Вестберга в сій сфері), для якого тільки те було допустиме, що згоджувалося з історично-хронологічною схемою “Повісті”. Згоджується даний вивід з фактом приходу перших норманів Аскольда і Дира до Києва – placet [авжеж]! Ні, значить – “этот факт не может существовать”, – говорячи словами одного чеховського персонажа. Але се, розуміється, робить дуже сумне вражіння на історика, коли він бачить, що замість кинути з орієнтальних джерел світло на східноєвропейські відносини IX в., самі орієнтальні звістки укладаються на прокрустове ложе наперед повзятої хронологічної схеми канонізованої “Повісті”.
Новіша праця Вестберга, що служить продовженням його раніших аналогічних “Beiträge zur Klärung der orientalischen Quellen über Osteuropa” (1899), власне, має на меті, як і та попередня серія, підігнати арабські звістки IX – X в. під норманську теорію, котрої виводи вони були захитали або нарушили. Маємо тут 28 невеличких статей, з котрих переважна часть присвячена слов’янам і Русі арабських джерел IX і X віків: Ібн Хордадбега, Ібн Росте і групи аналогічних з ним звісток, Ібн Фадлана, Масуді, Якубі, Ібрагима Ібн Якуба й ін. (От важніші з статей:
Сакалиба у восточных писателей;
Русь ибн-Хордадбега;
Русь Іосиппона и Ибрагима ибн-Якуба;
Русы Бекри, Масуди и Якуби;
Поход русов после 300 гиджры;
Балтийское море у Масуди;
Найтас и Майотас у Масуди;
Три племени русов у вост[очных] писателей;
Русы ибн-Фадлана;
Поход русов в 969 г. у ибн-Хаукаля;
Жупан и Святополк Хвольсона;
Древнейшее свидетельство о русах;
Мнимая Черноморская Русь).
Основні тези його такі: звістки про Русь перед часами Аскольда належать до Північної Русі, а на полудню, на Чорномор’ї, Русі не було; цілий ряд пізніших звісток, X в., як орієнтальні походи, як звістки про напади Русі на півночі, належать до Русі норманської, північної; ті тексти, які зачисляють Русь до слов’ян, уживають назву слов’ян в ширшім значінні – взагалі північних народів білої краски: на тій підставі вичеркує автор і арабські звістки про слов’янську колонізацію на Дону.
Не можна відмовити дотепу і комбінаційного хисту авторові і вартості його поміченням, але, як я вже сказав, їх усі ставить під знаком запитання односторонність дослідника. Приміром, він в давніших розвідках своїх викидав з тексту звістки, що русини належать до слов’янського племені, бо вони ставали впоперек його теоріям; тепер він знайшов інший вихід – що слов’яни тут значать взагалі білих людей, включно німців і скандинавів, і реабілітує вже текст Хордадбега; зате вимазує з тексту Кардізі (Гурдезі) згадку, що мадяри нападали на Русь, з Масуді – звістку, що по Чорному морю плаває тільки Русь – бо сі звістки йому не підходять. З такими методами можна перевернути все догори ногами, і приходиться тільки повторити те, що автор пише, – розуміється, на адресу антинорманістів:
“Неразборчивое и ненаучное отношение к показаниям восточных писателей породило ужасную путаницу, в которой погрязнет еще немало ученых, занимающихся по древне-русской истории”.
Дійсно, орієнтальні звістки, на котрі свого часу покладано стільки надій, кінець кінцем, стали чимсь в роді м’яча, котрим перекидуються норманісти і антинорманісти, препаруючи їх ad libitum [як завгодно]. По характеру своєму – через те, що ми в величезній силі тут маємо не записки сучасників, писані на підставі сучасного стану річей, а компіляції, де всуміш, механічно комбінуються звістки з ріжних авторів, з ріжних століть, – орієнтальні тексти самі по собі вимагають незвичайно старанної текстуальної і історично-літературної аналізи. Тим часом вона не тільки не переведена, а і неможлива по нинішній день, бо величезна маса текстів не видана, звісна в витягах або в кепських виданнях. А в таких обставинах натягання їх то на одну, то на другу колодку стає нарешті явищем просто незносним для людей, які хотіли б користуватися орієнтальним матеріалом.
В.Истрин. Греческий оригинал болгарского перевода хроники Георгия Амартола (Визант[ийский] врем[енник], т. XIII, 1907, ст. 3 6 – 57)
З нагоди нового видання Амартола ак[адемік] Істрін порівняв тексти перекладів сербського і т. зв. болгарського і доводить, що текст сербського перекладу вповні відповідає Коалєневому кодексу, положеному в основу видання de Boor, але переклад т. зв. болгарський ріжниться і від нього, і від Синодального кодексу, положеного в основу видання Муральта, а підходить найближче до Ватиканського 153, не виданого, а звісного тільки з варіантів.
Максим Ковалевский. Социология, т. II: генетическая социология или учение об исходных моментах в развитии семьи, рода, собственности, политической власти и психической деятельности. СПб., 1910, ст. 296
Проф. М. Ковалевський здобув собі ім’я в соціологічній науці своїми дослідами по історії суспільного побуту, і не раз звертався до освітлення з загального соціологічного становища ріжних фактів і сторін східно-слов’янського життя і його історії. Через те отсей другий том його курсу, присвячений головно еволюції форм суспільного пожиття, міг би обіцювати багато інтересного і дослідникам нашого життя.
Але автор в нім дуже мало займається побутом східнослов’янським і взагалі слов’янським, обмежившися кількома дрібними і поверховими замітками, розкиданими в ріжних главах книги, часто взятими з других рук. Деякі з них в своїй голословній і категоричній формі можуть дати фальшиве поняття про нашу старовину – напр., на с. 88 читаємо:
“Из летописей Нестора и Козьмы Пражского мы узнаем, что у многих славянских племен, например, у древлян и чехов, браков не существовало и связь между мужчиной и женщиной не вела к постоянному сожительству”, або далі – “нам известно, что ни в древнеславянском, ни в древнегерманском праве счет родства не велся исключительно по отцовской линии” (с. 95)…
Як книзі популярній, призначеній для широкого круга читачів, сій новій книжці ще можна б багато закинути. Вона балакуча, непрозора, непропорціональна в викладі, повна дігресій, перевантажена непотрібними подробицями про літературу і авторів (одначе тільки в часті дає докладніші вказівки на літературу) і автобіографічними поясненнями автора; нерозмірно багато займають місця факти життя кавказьких народів тому, що автор ними спеціально займався й між ними подорожував. Але читачеві, обзнайомленому трохи з предметом, книга дає багато інтересних помічень, порівнянь, гіпотез і може бути прочитана не тільки з користю, але і з приємністю.
Ѳ.Браун. Шведская руническая надпись, найденная на о. Березани (Известия Имп[ераторской] археол[огической] ком[иссии], Х Х ІІІ, 1907, ст. 66 – 75)
Описана плита з рунічною написсю, знайдена на о. Березані, в пізнішім похороні, де вона послужила підкладкою під голову небіжчика; перед тим вона, мабуть, стояла на одній з сусідніх могил. Одиноким критерієм її хронології зістається напись, яку видавець по палеографічним і язиковим прикметам датує XI віком, допускаючи можливість і ХІІ-го. Напись заховалася в цілості, звучить так: krani kerpi half pisi iftir kal filaka sin – Грані поставив сю могилу по Карлі, товаришу своїм.
Нахідка служить інтересною ілюстрацією до оповідання Константина Порфірородного про русько-варязькі торговельні каравани на Дніпровій дорозі, що перепочивали на сім острові. Тільки, як хронологія вірна, – се пам’ятка вже з останніх побутів варязьких на Русі.
Автор спиняється вкінці над дивним і з становища норманізму справді загадковім факті – чому в Східній Європі нема рунічних пам’яток (се, властиво, перша). Він толкує се рідкістю каменю: намогильні пам’ятки ставили з дерева і вони загибали. Друге – в самій Швеції намогильні пам’ятки поширюються тільки з XI в., а на Русі тоді вже варязький потік перервався. Для аналогії автор вказує на Ісландію.
Н.П.Кондаков. Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах XI века. СПб., 1906, ст. 123 + 2 + 6 табл[иць]
Праця ак[адеміка] Кондакова мусить бути, хоч з опізненням, обговорена в нашій часописі, – настільки важні питання в історії нашої культури вона ставить і пробує рішати. Як видко з змісту і навіть з титулу, полишеного на с. 1 (Изображения кн. Ярополка Изяславича в миниатюрах XI века), праця спочатку мала тісніші завдання – оцінку і аналіз недавно опублікованих мініатюр Трірсько-Чивідальської псалтирі [Див. про них мою статтю в “Записках [НТШ]”, т. X L I X].
Але шан[ованого] автора зайняло в зв’язку з тим загальніше питання – про залежність староруських княжих уборів від візантійських взірців. Переглянувши в зв’язку з трірськими мініатюрами інші княжі портрети XI – XII в., автор з IV розділом (с. 53) переходить до питання про залежність княжих костюмів від візантійських взірців, і до кінця зістається при сій темі, щоб аж на кінці (с. 114) вернутися до поставлених питань про походження трірських мініатюр, і тут уже, не застановляючися над поставленим дуже цікавим питанням їх авторитетності, збуває кількома замітками справу їх походження, досить голословно повторяючи гадку, висловлену на початку – що сі мініатюри були писані на Волині (де княжив Ярополк).
Локалізація в високій мірі інтересна, і приходиться дуже і дуже жалувати, що автор, зайнявшися загальним питанням, не вияснив ближче сього спеціального. Те, що він вказав на підпертя своєї гадки про Волинь (крім апріорної правдоподібності, що коли Ярополк був князем волинським, то й мініатюри писані на Волині), не рішає сього питання: автор вказує на відміни трірських мініатюр від мініатюр Святославого “Ізборника”, але се ще не рішучий доказ; натякає на західні впливи в мініатюрах; на с. 10 висловляється загальніше, що мініатюри “в Луцке или Володимире Волынском или вообще в пределах Польши и Галича” (не зовсім ясно).
Залишивши спеціальне питання про трірські мініатюри, шан[ований] автор не міг вповні вияснити й складного, тяжкого питання, зачепленого ним принагідно – про залежність княжих убрань від візантійських взірців. Автор при всій своїй єдиній в своїм роді ерудиції в візантійській культурі був, очевидно, пригнетений масою хаотичного й нерозробленого матеріалу візантійських церемоніальних уборів, котрий належало проаналізувати і прояснити відповідно, щоб могти з нього витягнути певні вказівки для історії староруського княжого костюма. Більшу частину сього розділу, що займає всю решту книги, автор присвятив, власне, історії візантійських уборів чи мундирів, по теперішньому кажучи, і в порівнянні з ними уборів княжих, доходить до виводу, що княже убрання більш-менш відповідає уборові візантійського деспота, а убрання княгині – уборові зості, або патриціанки в люроні. Не вважаючи, одначе, на ряд цінних помічень і аналогій, вказаних при тім автором, насувається ряд сумнівів щодо зроблених виводів:
По-перше, наскільки докладно убори Ярополка і його княгині відповідають уборам інших князів на пункті свого візантійського типу і спеціально тої деспотської чи патриціанської ранги?
По-друге, наскільки можна покладатися на те, що сі Ярополкові мініатюри відповідають реальному виглядові уборів його і його жінки, а не копіюють якісь візантійські малярські шаблони?
З огляду, що костюми княжі, як ми бачимо їх на мініатюрі “Ізборника” або софійської фрески, дають тільки досить далекі аналогії з візантійським костюмом деспота або патриціанки, то виникає питання, чи дійсно була тут повна і свідома імітація візантійського костюма, чи були тільки запозичувані елементи його, які мішалися з елементами східними (безпосередні східні впливи в княжім костюмі автор сам вказує не раз), варязько-німецькими і свійськими?
Ще одна замітка. Ш[анований] автор протиставляє гідність великокняжу і просто-княжу і хоче потягнути ріжницю між убором великокняжим і княжим, вінчанням на князя і на великого князя. В дійсності в XI в. не можна робити такої ріжниці; технічного терміна великокняжого не було, а Ярополк і претензій на нього мати не міг.
Труды В.Г.Васильевского, издание Имп[ераторской] академии наук, т. І і ІІ. СПб., ст. VIII+401, 1908 і 295, 1909
Минуло повних десять літ від смерті покійного історика, поки з’явилися отсі дві книжки його писань. Правда, видаються писання його прекрасно. Видавці не тільки перевірили друкований текст по рукописям автора і додали його пізніші дописки, але доповнили їх від себе вказівками на пізніші видання текстів і літературу. Але час не стоїть, наукові роботи не ждуть, і можна було б сильно побажати, щоб гарні прикмети видання були сполучені з скоршим темпом.
Видавці в першу чергу поставили, зовсім оправдано, праці з історії русько-візантійських відносин і зв’язей – з тої сфери, що була центром занять покійного. В першім томі маємо дві більші праці: “Византия и печенеги” і “Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополе XI и XII веков”, з додатком одної полемічної відповіді; в першім випуску II тому знаходимо п’ять статей з циклу “Русско-византийские отрывки” (Листи Мих[айла] Дуки; З історії 976 – 986 pp.; Замітки про піших і кінних; Записка топарха; Ап[остол] Андрій в краю мірмідонян). Другий випуск, очевидно, принесе докінчення сеї серії, і тоді прийде черга на “Русско-византийские исследования” й на статті поза серіями. Буде того чимало, і через те, власне, було б пожадане приспішення видання. Видавці тримаються в головнішім хронологічного порядку, а незважаючи на високі наукові прикмети праць пок[ійного] історика, все-таки і для них не минає безслідно час, і те, що ще перед кількома роками мало вповні актуальний інтерес, матиме вже історичну вагу, коли промине ще десятиліття до його опублікування.
Я.И.Смирнов. Рисунки Киева 1651 года по копиям их конца XVIII века (Труды ХІІІ археол[огического] съезда, II, с. 196 – 512 + XIV табл[иць])
Ся величезна публікація виросла з двох рефератів, читаних автором на з’їзді: про київський альбом 1651 р. і про малюнок Ярослава з родиною на софійській фресці в образках 1651 р. Так як маємо її тепер, вміст її складається з трьох частин, чи трьох родів, розслідів. Першу категорію становлять розсліди про копії з рисунків 1651 p., зроблені для Станіслава-Августа в pp. 1785 – 1791 з Радивилівських колекцій і в часті перехованих в колекціях Станіслава-Августа в Петербурзькій академії штук красних, почасти звісних з інших копій (а почасти затрачених); далі – про оригінальну колекцію рисунків з походу Радивила на Київ 1651 р. і почасти з попередніх літ, що послужили, власне, оригіналом для королівських копій кінця XVIII в.
Автор дуже старанно і деталічно збирає звістки про Радивилівські колекції і з них старається вислідити історію київського альбому; автора-маляра йому удалося вислідити: був ним голландський маляр Абрагам Вестерфельд, що брав, очевидно, участь в поході Радивила і робив рисунки з походу і з київських старинностей, призначені, мабуть, для якихось видань, що мали прославити Радивилів похід. Таких рисунків “в козацької експедиції” в однім з пізніших інвентарів згадується 49, з них удалося знайти копії тридцяти. Автор здогадується, що до сеї ж серії Вестерфельдових рисунків 1651 р. міг належати й звісний портрет Хмельницького 1651 p., гравірований Гондіусом, бо Гондіус робив не раз ріжні роботи на замовлення Радивила; з трьох варіантів сього портрета автор уважає першим звісну пасквільну гравюру з ослячими ухами і козячими рогами, недавно повторену Глогером. Між ріжними інтересними для нас подробицями можна занотувати замітки автора про старий київський герб “кушу” (арбалет) (див. с. 211-212).
Друга частина – ціла книга (с. 218 – 374, 4°), має характер історично-біографічний, присвячена Янушу Радивилу, його участі в подіях 1640 – 1650-х pp., особливо ж його походові 1651 р.; автор дуже старанно збирає матеріал, літературний і документальний, додає дещо і з недрукованого (московських архівів). Між іншим звертає увагу на тенденції Хмельницького поріжнити Литву з Польщею і поставити литвинів в більш нейтральну позиції – що йому, одначе, не вдалося скільки-небудь значно. Історик Хмельниччини не повинен проминути сеї монографії, котру досить несподівано подав в отсій праці автор.
Нарешті, третя частина – се аналіза рисунків 1651 р. (по їх копіям) і проба інтерпретації. Результати аналізи невтішні. Насамперед автор відсуджує сливе від усякої вартості підписи під рисунками, доводячи, що під оригіналами їх не було; по-друге, він вважав сі рисунки рисованими пізніше, по ескізам 1651 p., часом компонованими досить довільно; артист позволяв собі ріжні довільності, стилізацію в дусі свого часу. Таким чином, наукове, археологічне значіння сих рисунків, до того ще в сих пізніх копіях, – досить проблематичне, і там, де ми не можемо провірити, на докладність рисунка досить тяжко полягати. Автор при тім полемізує з деякими об’ясненнями сих рисунків, даними проф. Петровим в його статті про них, в “Трудах киев[ской духовной] акад[емии]”, 1905 p.
Особливо широко спиняється автор на двох рисунках, що, по всякій імовірності, представляють копію софійської фрески, де був представлений фундатор церкви Ярослав з родиною. Автор повстає проти дуже скептичної оцінки ак[адеміка] Кондакова, даної ним в його книзі про княжі портрети XI – XII кінець кінцем, сам мусить признати цілий ряд довільностей в сих рисунках, однаково, чи походять сі довільності від Вестерфельда, чи від Могилиної реставрації софійських малювань.
Такий короткий зміст сеї праці, зробленої з величезним накладом заходів і праці; позитивний результат їх, на жаль, не дорівнює сій масі роботи.
До розвідки доданий альбом фототипій; на жаль, вони повторяють копії рисунків тільки в половину їх величини, і деякі при тім дуже бліді і маловиразні.
Я.П.Новицкий. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (левобережная часть нынешней Екатеринославской) (1775 – 1783). Архивные источники. Александровск, 1910, ст. 38
“Описание границ Азовской губернии”, “Описание городов Азовской губернии” друковані уже в “Летописи Екатеринославской архивной комиссии”, видані вдруге з огляду на помилки першого видання.
П.Н.Жукович. О неизданных сочинениях Иоасафата Кунцевича. СПб., 1910, стор. 33 (з “Известий” Академії, 1909, ІІІ)
Крім двох писань Кунцевича, звісних з актів його канонізації (видані були в латинськім перекладі, при біографіях Кунцевича Контіері і Гепена), в літературі досі оберталася коротенька замітка Павла Доброхотова, в листі його до Кояловича, про інші писання Кунцевича. Коялович лишив їх під сумнівом; Доброхотов, як видко з намірів його, збирався пояснити сю справу, та так і не пояснив. Тепер, коли папери його закупила Петербурзька академія наук, в його збірці актів (з білоруських уніатських монастирів) знайшовся і рукописний збірник писань Кунцевича, на котрій опирав свою звістку Доброхотов. Тут маємо трактатець “О фальшованю писмъ словеньскихъ отъ оборонцов и учителей вѣре церквей противных послушенству єго милости отца митрополита и о незъгодах их в наоуце, выданой з друков Виленского братского, Острозского и Львовского” і ряд полемічних заміток або виписок против православних. Сі замітки мають характер передвступної роботи (проф. Жукович, опираючися на пізніших звістках про участь Кунцевича в писанні трактату Кревзи, думає, що ci писання Кунцевича стоять в зв’язку з ним). Але перший трактатець, хоч невеликий (36 стор., чверткового формату), але досить викінчений, дає Кунцевичу місце між уніатськими полемістами. Він має на меті виказати суперечності і помилки в ріжних догматичних питаннях православних полемістів, виключно до “Треноса”. На сій підставі проф. Жукович кладе написання сього трактату на 1611 – 1613 р.
Крім аналізи сеї літературної спадщини, проф. Жукович збирає відомості взагалі про письменську діяльність Кунцевича. В додатку надрукований лист Кунцевича до Сопіги (досі в повній основі незвісний), що викликав звісну відповідь Сопіги; “деклярація” Сагайдачного аж тепер виясняється – Сопіга згадує сим виразом про слова, нібито сказані Сагайдачним київським ієрархам по подіях 1620 p., – з декларацією, предложеною королеві в 1621 p., сі слова не мають нічого спільного.
П.Н. Жукович. Протестация итрополита Иова Борецкого и других западнорусских иерархов. СПб., 1909, ст. 19, вел. 8° (з ІІІ т. “Сборника по славяноведению”)
Незвичайно поверхово і недокладно зроблене “Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов” (1897) не давало і натяку, що в одній із зв’язок його переховується така дорогоцінна пам’ятка, як ся протестація 1621 р. Тільки в 1905 р. з’явилися в пресі звістки про неї, й тоді ж проф. Жукович заповів її видання. Він предложив її текст з своєю передмовою редакції академічного збірника статей по славістиці, і тепер нарешті се видання побачило світ.
В короткій передмові, що займає всього 3 сторінки, шан[ований] видавець, розуміється, не ставив собі задачі вичерпати історичне значіння сеї многоважної пам’ятки. Він описує її рукопись, коротко зазначає її місце в тодішній релігійній полеміці, коротенько характеризує. Кількома словами спиняється на цікавім питанні, чи протестація ся була випущена в дійсності, чи не була опублікована, але не приходить до яких-небудь рішучих виводів: вказує, з одного боку, на деталі, які вказують, що протестація не була пущена; з другого боку, наводить одно місце в полемічній літературі, яке натякає, з уніатської сторони, на сю протестацію.
Але чи мала вона яке значіння в тогочасній політичній і літературній боротьбі, у всякім разі має величезну історичну вартість. Проф. Жукович оцінює її як відгомін тодішніх настроїв православних кругів (пор. також мою “Історію [України-Руси]”, т. VII, гл. 1 і 7, де також протестація використана з сього становища). Але є ще одна сторона, котру мушу особливо підчеркнути: се незвичайно живо і сильно відчута тяглість історичної традиції, зв’язків часів козацьких з староруськими, княжими часами. За браком чисто історичних творів з сих часів нам звичайно представляється сей час як період упадку традиції, покритої новими, польсько-німецькими впливами. Але ближче приглядаючися, бачимо противне, і протестація 1621 р. належить до першорядних документів сього роду. Її характеристика козаків як безпосередніх представників староруських традицій, державних, культурних і національних, не має нічого собі рівного в нашім письменстві [Пор. “Історію [України-Руси]”, т. V II, с. 400].
Н.В.Султанов. Останки Якутского острога и некоторые другие памятники деревянного зодчества в Сибири (Известия Импер[аторской] археолог[ической] ком[иссии], вып. 24). СПб., 1907, ст. 154 + 18 табл[иць]
Під сим далеким титулом криються річі інтересні для історії нашого дерев’яного будівництва, тому принотовую тут сю книжку. Описуючи останки Якутського острога, побудованого в 1683 p., які заховалися до наших часів, автор з приводу сих єдиних останків старих дерев’яних укріплень робить екскурс в історію дерев’яного будівництва, особливо воєнного, в старих часах, починаючи від перших літописних звісток. Він виходить з справедливої гадки, що се будівництво визначалося великою консервативністю, і хоч оперує при тім не дуже повним матеріалом і не конче великою літературою предмета, але його помічення в сій сфері як спеціаліста мають повний інтерес і для нас, з становища історії українського дерев’яного будівництва, – дарма, що автор з ним не обізнаний. Тому й звертаю увагу інтересованих на сю статтю.
С.Рудницький, проф. Львівського університету. Коротка географія України (Популярна бібліотека “Лан”, № 5 – 7), Київ, 1910, с. 152, ціна 75 коп[ійок]
Се гарна популярна книжка в кращім значінні того слова, за котру українська суспільність повинна бути дуже вдячна і авторові, і видавництву, що дало ініціативу до написання сеї першої наукової географії України і не пожалувала значних коштів на її видання.
Книжка написана спеціалістом, професором географії в Львівськім університеті, з повним знанням діла, а при тім приступно, легко, навіть мальовничо, перейнята щирою, теплою любов’ю до української природи та її своєрідної краси, до українського краю й українського народу. Автор хоче не тільки познайомити свого читача з своєю землею, але навчити його любити її, бачити й відчувати її красу, її оригінальні прикмети, розуміти її індивідуальну фізіономію.
Видана тепер книжка містить фізичну географію: по короткім вступі і загальнім начерку географічного положення України говорить автор про Чорне море, потім загально про український суходіл і його історію, далі наступає опис Карпат і Підкарпаття, гір Кримських і Кавказьких та їх підгір’я, західноукраїнських височин, поліської й лівобічної низини, лівобічних височин і чорноморської низини, нарешті – огляд українських рік, клімату України; огляд рослинного і звіринного світу кінчить книжку. Частина антропогеографічна видасться, мабуть, пізніше; вона таки й менш важна і легша до зроблення.
Щодо укладу сеї книжки, міг би зробити я тільки деякі другорядні замітки, та й то, може, більш суб’єктивного характеру. Здавалося б мені, що загальну історію території (геологічну) треба б подати зараз по вступній главі, а то частина її читається на с. 17 – 20, про ледову добу читаємо на с. 71 – 72, про витворення степів – на с. 141 – 142; ліпше було все зібрати в головнім докупи (додавши ще більше про історію моря) і найкраще місце тому було б на початку. Зайвим здається мені дуже докладне і популярне описання термометра і барометра – за ними можна відіслати до якої-небудь популярної фізики, яких маємо кілька. Натомість занадто скупо описаний світ рослинний і особливо – звіринний, його історія і стан сучасний: про се варто б дати більше.
Книжка дуже щедро ілюстрована – 66 ілюстрацій, між ними багато великих, гарних, добре виконаних; кілька лише є таких, що при новім виданні їх треба б перемінити, – напр., загальний вид Катеринослава, Харкова; та їх місце, властиво, в антропо-географічній частині. Взагалі ж ілюстрації добре дібрані і в’яжуться тісно з текстом. Для одностайності добре було б кинути кілька ілюстрацій і між останні дві глави, що тепер їх не мають (клімат, рослинний і звіринний світ) – можна знайти такі.
Як слабу сторону нинішнього видання треба вказати неакуратну коректу (одначе такі помилки, що зміняють зміст або роблять текст незрозумілим, виказані на осібнім листочку), деякі недокладні підписи під образками і декотрі не зовсім відповідні слова, які в інтересах зрозумілості, особливо для читача з Росії, та чистоти мови треба було б при новім виданні замінити іншими; таких слів небагато, і справити сі маленькі дефекти мови та коректу буде зовсім легко.
Мапа зладжена спеціалістом-географом Вол[одимиром] Гериновичем і з гідрографічного та орографічного становища відповідає, правдоподібно, всяким вимогам; але написі писані не дуже різким письмом, і є в них і неправильності в назвах; етнографічні контури не зовсім докладні на заході в Карпатах і на півночі в Чернігівщині; не конче доводити етнографічну межу й на сході до Каспійського побережжя.
Та все се, повторяю, річі другорядні. Книжка дуже добре зроблена, з любов’ю видана; дрібні недогляди буде легко справити при новім виданні. Побажати тільки, аби якнайширше пішла вона між нашу суспільність, між шкільну молодіж і дітвору, між селянство і міщанство, ширячи ту теплу любов до свого краю, яким вона перейнята.
Примітки
Ernst von Stern. Die griechische Kolonisation am Nordgestade…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 171 – 172 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Штерн Ернст (1859 – 1924) – археолог і класичний філолог, професор Одеського університету (1884 – 1910), голова Одеського Археологічного Товариства (1894 – 1910), згодом професор і ректор університету в Галле (Німеччина).
на історичнім з’їзд3 і в Берліні в 1908 р. – третій Міжнародний конгрес з історичних досліджень (Internationaler Kongress für historische Wissenschaften) проходив у Берліні 6 – 12 серпня 1 908 р., див.: Internationaler Kongress für Historische Wissenschaften [Kongress-Tageblatt, 6. – 12. Aug. 1908 / Hrsg. vom Organisations-Komitee des Kongresses. Redaktion: Paul Dinse]. – Berlin, 1908.
в останніх розслідах на о. Березані – вважають, що грецьке поселення під назвою Борисфеніда на сучасній території України було засноване саме на острові Березань близько середини VII ст. до н.е.: Ольговський С. Я. Історія дослідження Борисфеніди та хронологічні етапи її існування // Його ж. Давньогрецькі міста-колонії Північного Причорномор’я. – К., 2007.
E.Täubler. Zur Geschichte der Alanen…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 179 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Тойблер Ойген (Євген), нім. Eugen Täubler (1879 – 1953) – німецький, згодом американський дослідник доісторичного та античного періодів. Особливу увагу приділяв вивченню історії Стародавнього Риму та Греції. Професор Гейдельберзького університету (1925 – 1933) та Коледжу єврейського союзу (Hebrew Union College) у Цінціннаті в С Ш А.
Йосип Флавій, лат. Josephus Flavius (бл. 37 – бл. 100) – єврейський історик. Про аланів, що з ’явилися у джерелах у середині І ст. н.е., Флавій писав у книзі “Іудейська війна”.
Марк Анней Лукан (Люкан), лат. Marcus Annaeus Lucanus (39 – 65) – римський поет, племінник філософа Сенеки. З його творчості збереглася лише незакінчена поема “Фарсалія, або Про громадянську війну” (“Bellum civile sive Pharsalia”) в 10 книгах. У ній детально зображується боротьба між Цезарем та Помпеєм у 49 – 47 рр. до н.е., тому вона прирівнюється до історичного джерела.
В.В.Латышев. Ποντικά…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 94. – Кн. 2. – С. 196 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 83.
Латишев Василь Васильович (1855 – 1921) – російський філолог-класик, епіграфіст, історик. З 1884 р. приват-доцент Петербурзького університету. У 1887 р. обіймає посаду завідувача гімназії при Петербурзькому історико-філологічному інституті. З 1893 р. – член Петербурзької Академії наук, директор Історико-філологічного інституту (1903 – 1918).
дві інші – йдеться про праці: Латышев В.В. Эпиграфические данные о государственном устройстве Херсонеса Таврического // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1884. – № 6 (июнь). – С. 3 5 – 77; Его же. Исследования об истории и государственном строе города Ольвии. – СПб., 1887.
J.Marquart. Untersuchungen zur Geschichte von Eran, II…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 94. – Кн. 2. – С. 196 – 197 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 84.
Маркварт Йозеф, нім. Josef Marquart (Markwart) (1864 – 1930) – німецький сходознавець, фахівець з іраністики, вірменістики, тюркології.
аорси (грец. Άορσοι / лат. Aorsi) – ймовірно, загальна назва різних північноіранських племен, об’єднаних спільним походженням, близькими мовами та культурами, що поділялися на декілька політичних об’єднань. З аорсами ототожнюються сарматські пам’ятки цих регіонів ІІ ст. до н.е. – середини І ст. н.е..
Арабський історик-географ ал-Масуді (б л. 896 – бл. 956) залишив дві головні праці про свої подорожі світом: Промивальні золота і копальні самоцвітів (943); Книга повідомлень і розсудів (956).
H.Hirt. Untersuchungen zur indogermanischen Altertumskunde…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 97. – Кн. 5. – С. 190 – 191 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 49, арк. 349 – 350.
Дельбрік… – йдеться про погляди німецького мовознавця Бертольда Дельбріка, висловлені у праці: Delbrück B. Einleitung in das studium der indogermanischen sprachen: ein beitrag zur geschichte und methodik der vergleichenden sprachfroschung. – Leipzig, 1908.
K.Rhamm. Ethnographische Beiträge zur germanisch-slawischen…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 170 – 171 (Бібліографія). Підпис: Груш евський М.
Рамм Карл, нім. Rhamm Karl (1842 – 1911) – німецький етнограф. Дослідник історії слов’янського побуту, головним чином житла. Автор праць: Dorf und Bauernhof in altdeutschem Lande, wie sie waren und wie sie sein werden (Ляйпціг, 1890); Der heutige Stand der deutschen Hausforschung und das neueste W erk Meitzens (Брауншвейг, 1897); Talken und Geislitz (russ. Tolokno und kiselj), zwei alte slawische Hafergerichte (Клагенфурт, 1 9 0 9); Die altgermanische Wirkgrube auf slawischen Boden (Берлін, 1911) та ін.
Мерінгер Рудольф, нім. Meringer Rudolf (1859 – 1931) – австрійський філолог. Професор індоєвропейських мов в університеті Відня (1 8 9 2 – 1 8 99) та Граца (1899 – 1930). Засновник і редактор часопису “Wörter und Sachen” (1909).
Мурко Матія, словен. Murko Matija (1861 – 1952) – словенський славіст, етнограф, історик літератури. Професор слов’янської філології в університеті м. Грац (1902 – 1917), Ляйпцізькому (1917 – 1920) та Карловому університетах у Празі (1920 – 1931).
Пайскер Йоган, нім. Peisker Johann (1851 – 1933) – німецький історик. Директор університетської бібліотеки в Граці (1910 – 1918), професор соціальної та економічної історії Карлового університету у Празі (1919 – 1921).
…попередню роботу його – мається на увазі: Ramm K. Altgermanische Bauernhöfe im Übergange vom Saal zu Fletz und Stube. – Braunschweig, 1908.
R.Meringer. Wörter und Sachen…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 171 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
...звісних розвідок його… – йдеться про праці: Versprechen und Verlesen: Eine psychologisch-linguistische Studie (Штутгард, 1895) (співавтор Карл М аєр); Indogermanische Sprachwissenschaft (Штутгард, 1 8 97); Aus dem Leben der Sprache (Берлін, 1908).
Фр.Ѳ.Вестберг. К анализу восточных источников о Восточной Европе…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 175 – 178 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Вестберг Фрідрих Федорович (1864 – ?) – російський історик-сходознавець, візантиніст.
...в новім обробленні моєї “Історії” – йдеться про перший том “Історії України-Руси” (К., 1913; 3-є вид.), у якому М.Грушевський неодноразово покликається на праці Й.Маркварта.
...аноніма виданого Туманським… – йдеться про рукопис, написаний бл. 982 – 983 р. невідомим автором під назвою “Худуд-ал-Алам” (“Межі світу”), який виявив та частково опублікував російський сходознавець Олександр Туманський (1861 – 1920). Цей твір увійшов у сходознавчу науку під назвою “анонім Туманського”. Див.: Туманский А.Г. Новооткрытый персидский географ 10-го столетия и известия его о славянах и руссах // Записки Восточного отделения императорского Русского археологического общества. – СПб., 1897. – Т. X. – С. 121 – 137.
…Масудієва Валінана… – йдеться про згадку арабського історика Аль-Масуді (896 – 956) у творі “Золоті луки й коштовні копальні” про слов’янське міжплемінне об’єднання Валінана, яке очолював в X ст. цар Маджак.
Мезамир (грец. Μεζαμηρος) – князь антів V I ст., страчений аварами, хоча був посланцем антів з метою укласти перемир’я. Про нього згадує візантійський хроніст Менандр.
К унік Арист Аристови ч (1814 – 1899) – російський історик, сходознавець, візантиніст. Прихильник норманської теорії. Автор праць із цієї проблематики, у яких застосований історико-генетичний підхід до мовознавства. Вивчав свідчення арабських авторів про східних слов’ян.
…аналогічних Beitrage… – йдеться про публікацію: Westberg F. Beiträge zur Klärung orientalischer Quellen über Osteuropa // Известия Императорской академии наук. – СПб., 1899. – Т. 11. – № 4. – С. 211 – 245; № 5. – С. 275 – 314.
В.Истрин. Греческий оригинал болгарского перевода хроники Георгия Амартола…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 2 0 2 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Істрін Василь Михайлович (1865 – 1937) – російський літературознавець, дослідник слов’янських писемних пам’яток. Академік Петербурзької АН (1907). Професор Новоросійського університету в Одесі (1897 – 1907).
видання de Boor… – йдеться про видання грецького списку хроніки Георгія Амартола німецьким вченим Карлом де Боором: Georgii Monachi chronikon / Ed. C. de Boor. – Lipsae, 1904. – Vol. 1 – 2. Карл де Боор, нім. Carl de Boor (1848 – 1923) – німецький візантиніст. Учень Т.Моммзена. Дослідник палеографії та дипломатики візантійських джерел, їх видавець.
видання Муральта… – йдеться про видання Хроніки Георгія Амартола на підставі грецького списку, який зберігався у Московській синодальній бібліотеці (тепер – в Державному історичному музеї), здійснене науковим працівником Публічної бібліотеки у Санкт-Петербурзі Едуардом фон Муральтом (1808 – 1895). Див.: Хронограф Георгия Амартола: Греческий подлинник, приготовлен к изданию Э. Г. фон Муральтом // Памятники языка и словесности, их списки, чтения и объяснения. – СПб., 1859. – С. 914 – 921.
Детальніше про списки хроніки Георгія Амартола див.: Истрин В.М. К изданию так называемого болгарского перевода Хроники Георгия Амартола // Известия отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб., 1910. – Т. 15. – Кн. 2. – С. 222 – 240; Его же. Хроника Георгия Амартола в славянском переводе и связанные с нею памятники // ЖМНП. – Петроград, 1917. – Май. – С. 1 – 25; Матвиенко В. А. Д ва церковнославянских перевода Хроники Георгия Амартола // Florilegium: К 60-летию Бориса Николаевича Флори. – М., 2000. – С. 210 – 232.
Максим Ковалевский. Социология, т. II…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 97. – Кн. 5. – С. 189 – 190 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 71.
Ковалевський Максим Максимович (1851 – 1916) – російський історик, юрист, соціолог, громадсько-політичний діяч. Академік Петербурзької АН (1914). Один із засновників Російської вищої школи суспільних наук (1901). Професор Московського (1877 – 1887) та Петербурзького університетів (1905 -1916).
своїми дослідами по історії суспільного побуту… – див.: Очерк происхождения и развития семьи и собственности. – СПб., 1895; Социология и сравнительная история права. – М., 1902; Этнография и социология. – М., 1904.
Ѳ.Браун. Шведская руническая надпись…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 93. – Кн. 1. – С. 173 – 174 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Браун Федір Олександрович, нім. Friedrich Braun (1862 – 1942) – німецький та російський філолог, історик, професор Петербурзького (1905 – 1 920) та Ляйпцізького університетів (1922 – 1932).
Константина Порфірородного… – див. його працю: Constantine Porphyrogenitus. De thematibus et de administrando imperio / Gr. et Lat. recognovit Immanuel Bekkerus. – Bonnae, 1840 (= Corpus scriptorum historiae Byzantinae, vol. [10]).
Н.П.Кондаков. Изображения русской княжеской семьи…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 94. – Кн. 3. – С. 196 – 198 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 72 – 75.
Кондаков Никодим Павлович (1844 – 1925) – російський історик мистецтва, археолог. Професор Петербурзького університету (1888 – 1897), член Петербурзької академії наук (з 1898 р.). Після революції та громадянської війни в Росії – на еміграції. Професор Софійського університету (1920 – 1922), викладач у Празькому (Карловому) університеті (з 1922 р.).
Див. про них мою статтю – М.Грушевський уважно простудіював п’ять розвідок Н.Кондакова, даючи критичний перегляд його концепцій, передрук з коментарем див.: Грушевський М. Огляд праць Н.Кондакова з історії староруської штуки. – Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). – С. 483 – 495, 654 – 657.
Труды В.Г.Васильевского…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 96. – Кн. 4. – С. 162 – 163 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.
Попередні часописні видання: Васильевский В.Г. Византия и печенеги (1048 – 1094) // ЖМНП. – СПб., 1872. – Ч. 162. – С. 116 – 165, 243 – 332; Его же. Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополе XI и XII веков // ЖМНП. – СПб., 1874 – 1875. – Ч. 176 – 178.
“Русско-византийские отрывки” виходили багатьма подачами у часописі “Журнал Министерства народного просвещения” протягом 1875 – 1878 рр. Видавці спадщини В.Василевського передрукували їх ще у другому випуску 2-го тому: Васильевский В.Г. Труды. – СПб., 1912. Вып. 2: Русско-византийские отрывки. Згодом вийшли ще два томи цього видання: СПб., 1915. – Т. 3: Русско-византийские исследования: Жития свв. Георгия Амастридского и Стефана Сурожского; Ленинград, 1930. – Т. IV.
Я.И.Смирнов. Рисунки Киева 1651 года по копиям…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 95. – Кн. 3. – С. 199 – 200 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 118 – 120.
Смирнов Яків Іванович (1869 – 1918) – російський археолог та історик мистецтва. Академік Російської А Н (1917). Його праці присвячені вивченню мистецтва Візантії, Русі, Малої Азії та Сасанідської Персії.
про київський альбом 1651 р. і про малюнок Ярослава з родиною – реферати прочитані на ХІІІ-м у Археологічному з’їзді в Катеринославі 21 серпня 1905 р.
Абрагам Вестерфельд (1620 / 1621 – 1692) – голландський художник. Служив при дворі литовського гетьмана Януша Радзивілла.
Гондіус Вільгельм (1597 – 1652) – голландський гравер на міді. Виконав карти України (1648 і 1650) до “Опису України” Гійома Ле Вассера де Боплана. Автор трьох варіантів портрета Б.Хмельницького (1651), один з яких – за малюнком А.Вестерфельда.
недавно повторену Глогером – Глогер Зигмунд, пол. Gloger Zygmunt (1845 – 1910) – польський історик, археолог, етнограф, фольклорист.
проф. Петровим в його статті – див.: Петров Н.И. Новооткрытый альбом видов и рисунков достопримечательностей Киева 1651 г. // Труды Киевской духовной академии. – К., 1905. – № 7. – С. 431 – 472.
скепт ичної оцінки ак[адеміка] Кондакова – йдеться про працю: Кондаков Н.П. Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах XI века. – СПб., 1906.
…Могилиної реставрації – йдеться про реставрацію Софійського собору зусиллями київського митрополита Петра (Могили) у 1633 – 1647 рр.
Я.П.Новицкий. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 67. – Кн. 5. – С. 178 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.
Новицький Яків Павлович (1847 – 1925) – український історик та фольклорист, збирач козацької старовини. Організатор музеїв у Катеринославі та Олександрівську. Автор понад 4 0 праць з етнографії, історії, природознавства. У 1924 р. став членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук.
П.Н.Жукович. О неизданных сочинениях Иоасафата Кунцевича…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 94. – Кн. 2. – С. 202 – 203 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 55 – 56.
Контіері і Гепена – див.: Contieri N. Vita di san Giosafat, Arcivescovo e Martire Ruteno. – Roma 1867; Guépin A. Un apôtre de l’union des églises au XVII-e siécle. Saint Josapat et église grecoslave en Pologne et en Russie. – Paris; Poitiers, 1897.
замітка Павла Доброхотова, в листі його до Кояловича – див.: Коялович М.О. Литовская церковная уния. – СПб., 1861. – Т. II.
Коялович лишив їх під сумнівом… – детальніше, див.: Ж укович П.Н. О неизданных сочинениях Иоасафата Кунцевича. – СПб., 1910. – С. 2 – 4.
писанні трактату Кревзи… – йдеться про полемічний трактат Лева Кревзи: Obrona jedności cerkiewney, abo dowody, ktorymi się рokazuje, iż Grecka Cerkiew z Łacińską ma być ziednoczona… – Wilno, 1617.
…звісну відповідь опіги… – йдеться про лист великого литовського канцлера Лева Сапіги до Йосафата Кунцевича від 12 березня 1622 р. Це відповідь на лист Й.Кунцевича, написаний 21 січня 1622 р., який віднайшов і вперше опублікував П.Жукович у рецензованій М.Грушевським статті. Див.: Жукович П.Н. О неизданных сочинениях Иоасафата Кунцевича. – СПб., 1910. – С. 30 – 33.
П.Н.Жукович. Протестация митрополита Иова Борецкого…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 94. – Кн. 2. – С. 203 – 204 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 45, арк. 57 – 5 8.
“Описание документов”… – див.: Описание документов западно-русских униатских митрополитов. – СПб., 1897. – Т. І: 1470 – 1700.
мою “Історію” – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VII. – С. 455 – 457.
Н.В.Султанов. Останки Якутского острога…
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 95. – Кн. 3. – С. 200 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, оп. 1, спр. 46, арк. 124.
Султанов Микола Володимирович (1850 – 1908) – російський архітектор, реставратор, історик архітектури. Директор Інституту цивільних архітекторів у Санкт-Петербурзі (1895 – 1903). Досліджував візантійський стиль у російській архітектурі.
С.Рудницький, проф. Львівського університету…
Публікується за виданням: ЛНВ. – Київ; Львів, 1910. – Т. 52. – Кн. 10. – С. 195 – 196. Підпис: Грушевський М. Автограф зберігається у: ЦДІАУЛ. – Ф. 401, спр. 45, арк. 111 – 112; спр. 4 9, арк. 280.
Рудницький Степан Львович (1877 – 1937) – український географ, картограф. Професор кафедри географії Львівського університету (1908 – 1919), професор економічної географії Академії торгівлі у Відні (192 0); з 1921 р. – професор географії та декан філософського факультету у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова у Празі. Після приїзду до радянської України у 1926 р. організатор і перший директор Українського науководослідного інституту географії і картографії, редактор “Вісника природознавства”, академік Всеукраїнської академії наук.
Частина антропогеографічна видасться, мабуть, пізніше – друга частина праці С.Рудницького вийшла друком 1914 р.: Коротка географія України. – Львів 1914. – Ч. 2: Антропогеографія.
за ними можна відіслати до якої-небудь популярної фізики – див.: Савицький Е.М. Учебник фізики: для выщих кл[яс] гимназіял[ьних]: (З 278 фигурами в тексті) / Почасти після Іохмана “Grundriss der physik” (Львів, 1885); Огоновський П. Учебник фізики для низших кляс шкіл середніх (Львів, 1897); Левицький В. Ф ізика для вищих кляс середніх шкіл (Львів, 1912).
Геринович Володимир Олександрович (1883 – 1949) – український географ, краєзнавець та картограф. У 1921 – 1931 рр. викладав географію в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, обраний його професором, пізніше – деканом факультетів професійної освіти та соціального виховання, наприкінці 1920-х рр. – ректором. З 1922 р. – член Науково-дослідної кафедри при інституті, з 1925 р. – голова Кам’янець-Подільського науково-краєзнавчого товариства при ВУАН. Арештований 1932 р. за сфабрикованими звинуваченнями. Після війни повернувся до Львова, де й помер. Про нього видана книга: Професор Володимир Геринович / За ред. О.Шаблія (Львів, 2008).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.