До питання про розселення в’ятичів
Михайло Грушевський
Кілька заміток з приводу новіших праць
А.А.Шахматов – Южные поселения вятичей (відб[итка] з «Известий Импер[аторской] академии наук»), Спб., 1907.
П.И.Якобий – Вятичи Орловской губернии (Записки Импер[аторского] географич[еского] общества по отд[елению] етнографии, XXXII), Спб., 1907.
В.А.Городцов – Древнее население Рязанской губернии (по поводу статьи А.А.Шахматова), (Известия отд[еления] рус[ского] языка, 1908).
А.Л.Погодин – «Записки Имп[ераторского] географ[ического] общества» і т. д. (рец. на працю Якобія), (Известия отд[еления] рус[ского] яз[ыка], 1908).
В’ятицьке плем’я, таке далеке від руського життя XI – XII в. в своїх неприступних «бринських» лісах, описане київським літописцем як найбільш некультурне з сучасних племен, і в додатку якимсь загадковим способом, з незвісних мотивів, випроваджене «від ляхів», не може не займати увагу дослідників і не перестає давати привід до різних більше або менше сміливих теорій.
Так от д-р Якобій, лікар-психіатр, приглядаючися до потомків в’ятицької людності Орловської губ[ернії], прийшов до виводів про її різку етнічну окремішність від великоруської людності і на підставі географічної ономастики сеї території вважає тутешню людність в основі своїй східно-фінською. Д.Спіцин в своїх недавніх «Историко-археол[огических] разысканиях (див. «Записки», т. ХСІІІ) також відмовляє в’ятичам слов’янства, – по його гадці, дорога з Чернігова на північ була утруднена
«не столько непроходимостью брынских лесов, сколько диким нравом, занимавших эту область вятичей – странного племени, может быть, даже не славянского происхождения, видимо не желавшего никакого общения с Русью и враждебно к ней расположенного».
Проф. Погодін, розбиваючи філологічні підстави теорії д-ра Якобія, його в’ятицько-фінські паралелі, висуває іншу теорію, – по його гадці, правильне толкування зібраного Якобієм матеріалу «открыло бы нам картину далекого расселения литовского племени на восток», себто в землю в’ятичів; на жаль, тільки він ухиляється від ближчого пояснення і аргументування сеї тези. Городцов вірить в ближче споріднення в’ятичів з радимичами, а також і в те, що обидва сі племена походять від ляхів, доказ на те бачить в подібностях археологічного матеріалу в ятицького і радимицького, особливо семикінцевих привісок, а щодо лядського походження – потвердження тому добачає в нахідці рунічних знаків на урнах з В’ятицької землі, подібних до урн західнослов’янських і польських (автор тут посилається на працю Лєцеєвського); одначе далі він, очевидно, вагається між гадкою про лядське походження і міграцією з заходу, з-під ляхів.
Ак[адемік] Шахматов, що також був прийняв таке толкування літописного тексту, тепер в’ятичів виймав з-під нього, з огляду, що в новгородській версії літописі маємо переказ про лядське походження самих тільки радимичів – «о ляшском происхождении (в’ятичів) не может быть и речи», зате радимичів готов він уважати таки ляхами – «от рода Ляхов»: вони «обрусели, приняли язьж русский» під впливом в’ятицької колонізації, що покрила радимичів, відступаючи з полудня, і сей факт дав привід літописцеві зв’язати сі два племена разом і дати їм спільне походження.
Завважу до сеї літописної традиції, що ми властиво не маємо причини дуже сильно противставляти новгородської версії, де говориться про походження «от рода Ляхов» радимичів, і «Повісті», де мова про походження «от Ляхов» радимичів і в’ятичів. Різниця в давності обох текстів невелика, і авторитетність обох більш менш однака. Новгородська версія не виключає сеї другої, бо говорить при нагоді війни Володимира з радимичами тільки про радимичів, отже, з неї не можна вивести, щоб про в’ятичів автор не знав також переказу чи здогаду.
Обидва тексти мають однакове право на увагу – або не мають його. І значення їх однакове – обидва говорять про походження від ляхів, а не перехід з лядського пограниччя, як пробували се толкувати. Се зовсім виразно каже новгородська версія про радимичів. Менше виразистий текст «Повісті», зовсім очевидно, має таке ж значення, як і текст Новгородської версії. Але ті вагання в становищі щодо сеї звістки, які ми бачимо у дослідників, котрі не відважаються просто попрощатись з нею, як з простим непорозумінням київських книжників чи київської традиції, але й не знають, що з нею зробити, – найліпше показують, як трудно зробити що-небудь з сею звісткою.
Тепер щодо руху в’ятичів з полудня, яким, мовляв, були покриті радимичі. Шахматов виводить се з реконструкції літописного оповідання про похід Святослава на козар і в’ятичів. В літописі маємо:
«И посылаше к странам глаголя: «Хочю на вы йти». И йде на Оку рѣку на Волгу. И налѣзе Вятичи, и рече имъ: «Кому дань даєте?» Они же рѣша: «Козаром по щелягу от рала даем». В лѣто 6473. Йде Святослав на Козары, слышавъше же Козаре изидоша противу с князем своим каганом, и съступиша ся бити ся и бывши брани межи ми одолѣ Святослав Козарам и град их Бѣлу Вежю взя. И Ясы побѣди и Касогы и приде к Киеву. В лѣто 6474. Вятича побѣди Святослав и дань на нѣ възложи».
Зазначені курсивою слова Шахматов вважав пізнішими додатками і дає таку реконструкцію початкового тексту:
«И посылаше к странам глаголя: «Хочю на вы ити». И иде на Вългу на Козары. И налѣзе Вятичѣ и рече Вятичамъ: «Кому дань даете? Они же рѣша: «Козаром по щелягу оть рала даєм». Слышавъше же Козаре изидоша противу с кънязем своим каганом и съступиша ся бит ся, и бывъши брани одолѣ Святослав Козаром и град их Бѣлу Вѣжю възя. И Ясы побѣди и Касогы и прийде к Кыєву и побѣди Вятичѣ и дань на нѣ възложи».
Шахматов зовсім справедливо, як мені здається, відчув, що се оповідання про війни з козарами і в’ятичами дуже мало підходить до епічного стилю Святославової легенди. Але зроблені ним дрібні поправки не поправляють діла. Справедливо завважив він, що слова «Слышавъше же Козаре» продовжують гадку «Посылаше к странам глаголя: «Хочю на вы йти». Але в’ятичі розбивають сю зв’язь. Коли схочемо видобути властиву зв’язь гадок, мусимо викинути в’ятичів з сього оповідання зовсім, і тоді дістаємо:
«И посылаше к странам глаголя: «Хочю на вы ити». И иде на Вѣлгу на Козары. Слышавъше же Козаре изидоша противу с кънязем своим каганом и съступиша ся бити, и бывъши брани, одолѣ Святослав Козарам и град их Бѣлу Вѣжю възя. И Ясы побѣди и Касогы и прийде к Киеву».
І потім безпосередньо:
«Иде Святослав на Дунай на Българы. И бившимъся одолѣ Святослав Болгаром и взя городов 80 по Дунаю. И сѣде ту в Переяславци, ємля дань на Болгарѣх».
Поза тим лишається самостійне оповідання інше:
«Иде Святослав на Оку рѣку. И налѣзе Вятичи. И рече имъ: «Кому дань даєте?» Они же рѣша: «Козарам по щелягу от рала даем». [Тут могла бути відповідь Святослава в тім стилі, як в аналогічнім оповіданні про похід Олега на радимичів або сіверян: «Не давайте Козарам, но мнѣ давайте»]. И побѣди Вятичь Святослав и дань на них възложи». [А може, й не було тут того: «побѣди», а просто тільки: «и възложи дань на них»].
В літописнім оповіданні, очевидно, зложені докупи сі два оповідання. Фраза: «и приде к Києву», що опинилася перед кінцем походу на в’ятичів, вказує на се доста виразно. Може бути, що згадка про Волгу належить до сього ж походу на в’ятичів, і в оповіданні про похід на хозар не було сього слова; знаємо, що в тім часі стався руський погром не тільки на долішній Волзі, а і на середній, в краю буртасів і болгарів (див. «Історію України[-Руси]», І, с. 409) – отже, сей похід на Оку міг бути вступом до походу на середню Волгу, на болгар. Та се вже буде дальший здогад. Поки що станемо на тім, що оповідання про похід на в’ятичів – се пізніший придаток до оповідання про похід на хозар, контамінація зв’язана з походом на в’ятичів. Супроти того здогад ак[адеміка] Шахматова, що Святослав здибав в’ятичів десь по дорозі на долішню Волгу, на Подонні – упадає і, на мою думку, д. Шахматову треба се толкування покинути.
З ними упадає і одинока підстава його гіпотези про оселі в’ятичів на Подонні і пізніший перехід на Оку. Поріччя Оки зістається їх територією і давнішою і новішою, і в’ятицький рух на північ, де вони мали би покрити радимичів, не має за собою ніяких даних.
Відплив степової людності на північ, під натиском степових орд, починаючи від угорського руху IX в. і кінчаючи половецьким, по всякій правдоподібності мав вплив на сильніше залюднення лісового поясу. Але нема підстави зв’язувати спеціально з сим рухом колонізацію поріччя середньої Оки, території рязанської. Відплив степової людності мусимо представляти собі в певній аналогії з попереднім рухом в степи – як тоді слов’янська людність ширилася з своїх давніших осад в напрямі полуднево-східнім, по рікам і торговельним дорогам, так тепер, відступаючи, вона мусила зовсім натурально тягнути до головних осель своїх земляків, з котрими зв’язана була торговельними і всякими іншими відносинами, так що рух сей мусив іти не так на північ, як на північний захід (пор.: «Історія Украіни[-Руси]», І , с. 206).
Розуміється, могло з Подоння багато заходити і на пізнішу рязанську територію, але сей рух з полудня трудно класти «во главу утла» рязанської колонізації. Головне значення мусив мати рух на Оці з горішнього, в’ятицького поріччя і з горішньої Волги. Д.Городцов у своїй статті, розбираючи археологічний матеріал, на жаль, не застановився над сим питанням, наскільки рязанські могили X – XI в. мають – або не мають – тісніші аналогії з старинностями Подоння (правда, що сі останні дуже слабо просліджені!); він вказує на аналогії матеріалу з північної Рязанщини з матеріалом кривицьким, полудневої Рязанщини – з матеріалом радимицьким; чомусь поминає важніше – аналогії з археологічним матеріалом в’ятицьким, хоч і вважає колонізацію полудневої Рязанщини рішучо в’ятицькою.
При тім ставить теорію про повну відмінність кривицької колонізації північної Рязанщини і її полудневого, в’ятицького заселення: та йшла між фінську колонізацію і осідала між неї, ся виганяла фінську людність, здобуваючи її городки, витісняючи з краю. Теорія сміла, але звучить не дуже ймовірно і вимагає перевірки.
І кінець кінцем насувається знов те саме питання, зазначене мною вже давніше («Історія України[-Руси]», І, с. 166): самі в’ятичі чи не були вже слов’янською (радимицькою, можливо) колонізацією на фінськім уже грунті, і чи не в сій обставині, що се була пересаджена на фінський грунт радимицька колонізація, треба шукати об’яснення сих фактів, що в традиції радимичі і в’ятичі являються близько спорідненими племенами, а далі в своїм етнічнім розвої розходяться: радимичі зістаються в складі білоруської групи, в’ятичі – великоруської. Д-р Якобій взявся за доказ сеї тези про фінську основу в’ятицької колонізації з засобами негодящими. Але, може, приглянувшись до місцевої хоро- і топографії, археології й етнології, можна знайти більш серйозні вказівки на таку фінську основу.
Примітки
Публікується за виданням: Грушевський М. До питання про розселення в’ятичів. Кілька заміток з приводу новіших праць // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 98. – Кн. VI. – С. 5 – 9. Автограф зберігається у: ЦДІА України у Львові. – Ф. 401, оп. 1, спр. 46, арк. 71 – 78.
…открыло бы нам картину далекого расселения литовского племени на восток… – цитата із рецензії О.Л.Погодіна на дослідження П.І.Якобія (Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб., 1908. – Т. XIII. – Кн. 3. – С. 410), в якій є пропуск: після слова «племени» пропущено «от Нимана».
…на працю Лєцеєвського… – йдеться про публікацію: Lecejewski J. Napisy runiczne па urnach z Alekanowa (Ustęp z obszerniejszej pracy: О runach і pomnikach runicznych Słowiańskich // Древности. Труды Московского археологического общества. – М., 1901. – Т. XIX. – Вып. II. – С. 39-46.
…що в новгородській версії літописі… – йдеться про Новгородський перший літопис (див. його публікацію: Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.; Ленинград, 1950).
…про походження «от Ляхов» радимичів і в’ятичів – частина сучасних дослідників підтримує думку про західнослов’янське походження радимичів та в’ятичів (див.: Толочко О.П. Про походження поземельної форми данини на Русі в ІХ-Х ст. // УІЖ. – К., 1986. – № 9. – С. 104-109).
Шахматов виводить се з реконструкції літописного оповідання… – свої погляди щодо реконструкції найдавнішого літописання О.Шахматов пізніше розвинув у таких працях: Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – СПб., 1908; Його ж. «Повесть временных лет». – Петроград, 1916. – Т. 1.
…його гіпотези про оселі в’ятичів на Подонні і пізніший перехід на Оку – результати сучасних археологічних досліджень свідчать, що в IX – XIII ст. в ятичі заселяли басейн верхньої та середньої Оки і Волго-Окського межиріччя (Никольская П.Н. Земля вятичей. К истории населения бассейна верхней и средней Оки в IX – XIII вв. – М., 1981. – 296 с.).
Я. Книш
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 192 – 195.