Дрібні рецензії 1908 р.

Михайло Грушевський

Евг[ений] Иванов. Херсонес Таврический и его историческая судьба (Вестник Европы, 1907, кн. IX, с. 59 – 100; [кн.] X, с. 556 – 611; [кн.] XI, с. 217 – 252)

Се не можна сказати аби мала, але дуже маловартна робота. Щиріше сказати – зовсім безвартісна дилетантська робота в гіршім значінні слова. В передмові автор рекомендує себе, що він з хрестоматії Латишева познайомився з античними джерелами, з “Записок” одеського товариства – з середньовічними, перечитав видання “Археографической (читай – археологічної) комиссии” і п’ятнадцять літ сам був свідком розкопок Херсонесу. В таких обставинах, не бувши цеховим ученим, а тільки просто інтелігентним чоловіком з дрібкою письменського хисту, можна було дати одно з двох – або інтересну статтю для публіки, не перетяжену подробицями, написану можливо легко, живо, інтересно, або – помічення над старими звістками про Херсонес і його нововинайденим археологічним матеріалом.

Але д[обродій] Іванов не дав ні того, ні сього. Його оповідання, нудне, сухе, загромаджене малоінтересними датами й іменнями, цитатами з джерел і незручно дібраними виписками з літератури, до шкільних підручників включно, не дає скільки-небудь суцільного, виразного образу старого життя; з другого боку, для читача хоч трохи вибагливого з наукового погляду – нічого інтересного в сім компілятивнім хаосі, а потуги автора сказати часом і своє слово в якімсь заплутанім питанні можуть викликати тільки жалісний усміх. А от взірці загального освітлення:

“Прошло много веков и дикие скифы времен Геродота под влиянием тех же греков сильно изменились: они восприняли многое из эллинской культуры и уже стали делиться на оседлых и кочующих (поділ не пізніший, а, власне, Геродотів). Это были уже не те скифы, и полумифический друг Солона, скиф Анахарсис, стал живым и обыденным лицом. Анахарсисов уже было много, и соотечественники не убивали их за проведение новых идей, а принимали дома, как желанных гостей. Да и греки охотно давали им права гражданства, а в степях устьев Борисфена и Истра (Днепра и Буга) (sic) скифы готовы были слиться с греками и почти образовали особое племя эллино-скифов. Словом, среди скифов с веками все более увеличивалось число “сознательных”, и они уже не могли равнодушно смотреть на захваты и хозяйничанье в их исконной стране пришлых греков, игравших в то время ту же роль, что нынешние европейцы во владениях Китая. При таких условиях столкновения двух народов были неизбежны”, – і автор витолковує таким чином війни скитів з херсонеситами (с. 82).

Або:

“Хотя византийцы считали себя гражданами Римской империи и называли себя “ромеями” (rhomaios), но обыкновенно в литературе начинают византийский период V III веком (sic), так как с этого времени он принимает, так сказать, специфический характер: отсутствие всякой индивидуальности и оригинальности, что особенно заметно у историков, которые занимаются таким образом компиляциями и выдержками из оригинальных трудов своих предшественников, причем везде доминирует двор и царская особа”, і т. д. (с. 568).

Автор пускається і в сферу староруських старинностей. Просторо розводиться в справі руських письмен корсунських, тримаючись погляду, що се були слов’янські книги, писані грецькими буквами; боронить авторитет Н естора як автора літописного оповідання про охрещення Володимира против звісток Льва Діакона і аль-Макіна (Яхя, видно, ще не дійшов його слухів) – прецінь “Нестор, как известно, родился около 1056 – 1057 года и 17 лет, т. е. около 1064 г., поступил в Киево-Печерскую лавру”…

І т. д. І такою “наукою” прикрасив свої сторінки старий і найбільше реномований з російських місячників!..

Dr. R.F.Kaindl. Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen, I – XVI (Archiv für österreichische Geschichte, t. 81, 82, 84, 85, 88, 91, 1895 – 1902)

Від десяти літ професор Чернівецького університету Кайндль, звісний у нас головно як етнограф і історик Буковини, веде також іншу працю, що досить близько дотикає нашої історії – студії над джерелами угорської історії. Праця ся має дати в новій, перевіреній і поглибленій формі те, що дав свого часу в своїй звісній книзі Marczali. Вона ще не закінчена. Але в останніх літах автор дав уже перегляд кардинальних угорських джерел з середніх віків, і ми вважаємо за відповідне занотувати сі поступи праці на сторонах нашої часописі.

І і II гл. присвячені Гартвіговому житію св. Стефана (т. 81), III гл. – “Угорсько-польській літописі” (т. 82), IV – грамоті Стефана для монастиря на Мартиновій горі (ib[idem]), V гл. – “Annales veteres Ungarici”, або “An[nales] Posonienses” (т. 84), VI – гранським запискам (ib[idem]).

З VII розділом (т. 85) приступає автор до найважніших і для нас найінтересніших джерел; сей розділ присвячений реконструкції т. зв. “Gеsta Hungarorum vetera”. В розділі IX (т. 88) об’ясняє автор відносини до них “Gеsta Hungarorum” Аноніма, в X – студіює хроніку Кези, в XI – займається реконструкцією старої угорської хроніки (пештських францисканців) і її перерібки, які до нас переховалися, аж до Туроца включно. Розділ XII (ib[idem]) займається деякими поменшими джерелами, використаними в сих компіляціях.

З розділом XIII переходить автор до легендарної літератури; в розділах ХІІІ – XVI, видрукуваних в 91 т. Архіву, займається він легендами про св. Герарда, Емерика, Зерарда, Маргарити і Мавриція.

Виводи автора щодо інтересніших для нас джерел такі. Угорська основа “Угорсько-польської хроніки”, зладжена на Угорщині, маб[уть], в Грані, коло р. 1200, і доповнена перед кінцем XIV в. польськими вставками якимсь поляком.

“Gеsta Hungar[orum] vetera” появилися коло 1235 р., вони сягали до кінця XI в. і не мали історії гунів. В 1270-х рр. вони були перероблені Анонімом (маб[уть], нотарем Белі IV) і Кезою, що доповнив її “Історією гунів” на вступі. Коло р. 1300 на підставі “Історії гунів” Кези і “Gesta vetera” зладжено в пештськім францисканськім монастирі хроніку, пізніше розширювану і ведену далі. Відносини до пізніших компіляцій автор представляє в схемі:

Пештська хроніка в редакціях:

На вступі VII розд[ілу] автор вичисляє видання всіх сих хронік.

Материалы для словаря древнерусског языка по письменным памятникам, Труды И.И.Срезневского, т. III, вып. II. СПб., 1906, ст. 513 – 1055

Видання сеї цінної праці, на жаль, почало сильно проволікатися. Так недалеким здавався її кінець, судячи по скорому tempo її перед тим, і так він починає ставати тепер далеким. За останні чотири-п’ять літ вийшло тільки два випуски – букви P, С і значна частина Т (кінчаючи словом трънѧѩ). Третій рік іде від виходу останнього випуску, і третій том все ще лишається незакінченим, а за ним, мабуть, іще добрий четвертий. Шкода!

Д[окто]р В.Щурат. Українські джерела до історії філософії. Історично-філософічний начерк. Львів, 1908, ст. 32 (з “Діла” 1908 ч. 59 – 64).

Д[окто]р Іван Копач. Знання філософії на Русі (Критичні замітки). (Діло, 1908, ч. 8 4).

Д[окто]р В.Щурат. Аби баламутство не ширилося. (Відповідь д-рові Іванові Копачеві). (Діло, 1908, ч. 89 і 9 0)

Ся полеміка, інтересна з становища історії української культури, не повинна пройти незазначеною на сторінках нашої часописі, а почуваю своїм обов’язком зробити се я, тому що в сю полеміку втягнено й моє ім’я і мої погляди. Перше, одначе, ніж перейду до самої справи, мушу сказати два слівця з приводу сеї полеміки.

Вона розвилася в незвичайно гарячу пору, під час атентату на намісника Галичини, на сторінках головного політичного органу галицької України. Статті д[окто]ра Щурата з’явилися у нім три тижні перед атентатом, замітка д[окто]ра Копача з приводу їх – три дні по атентаті, що з такою небувалою силою заворушив галицьке життя. Коли переглядаю сі статті тепер і пригадую собі ті безконечні балачки в польській пресі і в польській суспільності, що в сім терористичнім акті, в сій формі політичної боротьби (так часто практикованій в самих польських кругах і просто апотеозованій польськими національними пророками) бачать симптом “нечуваного здичіння української суспільності”, його “повного розкладу”, “некультурності” і “такого іншого” – не знаю чому дивувати: чи безмежній гіпокризії чи бездонній ігноранції сих людей у всім, що дотичить українського життя.

От подивіться, що подавала ся гайдамацька преса своїм читачам під час нечуваного заворушення, польських погромів і диких нападів на українських жінок і дітей: Два “любомудрці” преспокійно спорилися на її шпальтах про степень популярності неоплатонізму в старій Русі. Не буде се, мабуть, компліментом для часописі – бо, безперечно, сей спір більше надавався для котроїсь з наших наукових часописей, де і міг би бути ведений спокійніше і основніше, ніж у фейлетонах щоденних, але факт для нашого життя незвичайно характеристичний. Ах, українській суспільності, настроєній незвичайно сумирно, незвичайно охочій утечи під “сінь” культурної, наукової роботи від тих боїв, в які втягає її завзяття і упертість її національних противників, менше всього можна зробити накид з войовничості, бойового запалу, не кажучи вже про “здичіння” або “некультурність”.

Переходжу до самої речі. В своїй статті д[окто]р Щ урат поставив своїм завданням прослідити – те, що можна б назвати з найбільшим правом – рефлекси або відгомони грецького християнського неоплатонізму і західноєвропейської схоластики на Україні. Він пригадує, що грецькі церковні письменники, так популярні на Україні, стояли під впливом неоплатонізму і через їх писання певні ідеї неоплатонізму і взагалі грецької філософії переходили на Україну і навіть в певних ослаблених, елементарних формах повторялися українськими письменниками.

Такі гадки про перенесення через християнську літературу певних ідей грецької філософії не нові (звертано увагу на деякі погляди гностиків, дуалізм), але справа ся не висвітлена відповідно й пригадка д[окто]ра Щ урата й кілька поданих ним ілюстрацій можна б було з подякою прийняти й побажати, щоб у дальших працях він дав більше фактичного, аналітичного матеріалу не просто exempli gratia [продемонструвати], а щоб зміркувати розміри й інтенсивність порушеного ним явища.

Можна б було притакнути і його гадкам про інтерес, який може мати слідження сих рефлексій для загальної історії філософії (хоч тут узятий ним титул “Українські джерела для історії філософії” рішучо за претензіозний і обіцяє більше, ніж скільки можна дати). Але д[окто]р Щ урат занадто дав себе потягнути порушеній темі і виступив в своїй статті з таким поглядом:

“Ті самі письма християнських схоластиків Сходу, що заплоднювали уми філософів Заходу в IX – XIII вв., були почавши від XI в. популярні і на Україні, були через довгий час віків не лиш головною лектурою, але й першими учебниками України. Завдяки тій обставині Україна вже в перших двох віках свого духового життя [Вираз трохи дивний; чи думає автор, що духовне життя в Україні почалося тільки з християнством?] віддихала тою самою атмосферою, оперувала тими самими найвищими поняттями філософії, що й сучасна їй Західна Європа” (с. 5).

Я не належу до людей, які б мали охоту нахиляти in minus оцінку староруської культури; ставлю її високо (див. т. III моєї “Історії [України-Руси]”) й дуже радий був би, якби мені д[окто]р Щурат чи хто інший довів спеціальними студіями, що наша українська суспільність тих віків (XI – XIII в.) справді “оперувала найвищими поняттями” тогочасної філософії Сходу і Заходу. Але сього не довів досі ще ніхто і так само д[окто]р Щурат.

Д[окто]р Копач в своїй замітці зробив одну справедливу увагу про диспропорцію між фактами, на які вказав д[октор] Щ[урат], і тою загальною характеристикою, яку я отсе навів. Якби д[окто]р Щ [урат] не зразився був безпотрібно-різкою манерою заміток свого антагоніста і під їх впливом звів був свої виводи до властивого розміру, то не потребував би й опонувати моїм виводам про стан староруської освіти й культури, на які покликався при тім д[окто]р Копач.

Але д[окто]р Щурат на різкий тон д[окто]ра Копача відповів ще різшим і більше подбав про те, щоб зробити вражіння непомильності своїх поглядів на читача, ніж уставити те реальне, що дають дійсно його спостереження для зрозуміння нашого культурного життя XI – XIII в. А се реальне – се існування тільки рефлексів (інтересних, безперечно) грецької філософії в нашій книжності, але не самостійне оперування філософічними поняттями, чи методом сучасної філософії. Д[окто]р Щурат на потвердження й ілюстрацію свого погляду вказав на дві пам’ятки: “Послание Никифора” і “Слово о полку Ігоревім”.

Але “Послание Никифора” не тільки що не було твором свійським – бо вийшло з пера грека, хоч і було призначене для місцевого “любомудрця”, але й не було чисто філософічним, а моралістичним трактатом, написаним, як дуже інтересно завважає д[окто]р Щурат, під впливом трактату Ів[ана] Золотоустого про виховання дітей – знов-таки не зовсім філософічного, а моралістично-педагогічного твору, отже, само являється тільки рефлексом філософічних доктрин на грунті моралістики.

Щодо “Слова о полку Ігоревім”, то тут, навіть якби можна було довести залежність деяких виразів і поетичних образів від психологічних чи онтологічних поглядів грецької філософії, то були б се дуже далекі рефлекси. Автор, напр., сам признає, що залежність прізвища “Осмомисл” від піфагорейських поглядів тільки можлива чи імовірна. Але взявши навіть се за факт – чи єсть тут свідоме оперування філософічним терміном, се велике питання, коли автор “Слова” міг знайти в якімсь перекладенім творі, як допускає д[октор] Щ[урат], вираз осмомисліє в значінні superbia [гординя].

Так само з виразом “розтекатися мислию по древу”, коли навіть він справді стоїть в зв’язку не з звичайним деревом, а з логічним “деревом Порфирія”. З середньовічних збірників афоризмів, як “Пчела” й інші, до наших книжників перейшли відірвані вирази, фрази, афоризми з античної драми, – що ж – чи на тій підставі можемо сказати, що сі книжники жили в атмосфері античної культури I – IV в., оперували ідеями античної драми? Півсвідомо або несвідомо повторювані вирази – і свідоме, методичне оперування певними поняттями, виводами і т. д. – се дві річі різні. І тому кажу, що при теперішнім матеріалі, який маємо про стан освіти в старій Русі, в найліпшім разі в “Слові о полку Ігоревім”, можна бачити рефлекси грецької філософії. Але й їх треба вибирати обережніше, а не зводити односторонньо до одного джерела.

“Слово”, як ми вже знаємо тепер (пор. хоч би його характеристику в тім же ІІІ т. “Історії [України-Руси]”), стоїть одною ногою на старій свійській поетичній традиції, що опиралася на нашім старім фольклорі, другою – на книжній візантійській мудрості. Коли автор віру в пророче значіння сну виводить з неоплатонської філософії, а з символікою чисел відсилає до Хальцидія і Нікомоха, то тим дуже сильно підриває довір’я до своєї методи, бо віра в сни або спеціальне значіння певних чисел – се речі і далеко ширше розповсюднені й далеко старші, ніж неоплатонська чи якась інша грецька філософія. Я думаю, що далеко вдячнішою задачею було б викриття впливів і рефлексій грецької філософії – не так в чистих її формах, як дорогою екзегетичних, догматичних і моралістичних писань на творах наших проповідників, моралістів, екзегетів, ніж у такім складнім творі, як “Слово”.

Сі замітки вважаю потрібним піднести особливо з огляду на плани д[окто]ра Щурата щодо дальших занять в сім напрямі і рекомендую йому розважити їх sine ira et studio [адекватно], хоч вони походять не від філософії ех offiсіо [як такої], а від історика культури, якому староруська філософія також інтересна тільки як складова частина староруської культури.

Два останні розділи інтересної статті д[окто]ра Щ урата присвячені пізнішим вікам. Тут теж demonstrandum est [треба відобразити] сказане про впливи празького інтернату і краківської бурси на культуру суспільства українського – то значить, на людей, які попадали в сі інтернати, не розірвавши ще зв’язей з своєю суспільністю і національністю, і не розривали їх, перейшовши через сю науку. Останній розділ присвячений спеціальному питанню – де вчився П.Могила в Парижі; автор вказує, що в єзуїтській колегії “La Fleche”, і се, безперечно, інтересно.

Полное собрание русских летописей,

изданное по высочайшему повелению императорскою археографическою комиссиею. т. ІІ: Ипатьевская летопись. Издание второе. СПб., 1908, ст. 16 + 938 стовп[ців]+ст. 87 + 4 in 4°

Се третє видання української збірки літописей, конвенціонально званої Іпатієвською по імені найстаршого з кодексів, зроблено Петербурзькою археографічною комісією. Перше видання – в серії “Полного собрания”, було неповне, бо починалося від 1111 р., зате в додатку мало (хоч покорочену) Густинську компіляцію. Друге видання вийшло осібно, в вісімку, без Густинської компіляції, але мало літопись цілу. Третє видання вертається до непрактичного початкового кварто, подає літопись також цілу, але теж без Густинської компіляції: вона має ввійти в осібний том “Полного собрания”, призначений для “южнорусских летописей”.

Щодо самого видання літописі, я тепер обмежуся тільки короткими замітками; може, буду мати можність іще вернутися до сеї теми.

Як і в попереднім виданні, в основу положено найстарший кодекс Іпатієвський для всеї літописної збірки. Се настільки неоправдано, що в часті останній, галицько-волинській, Іпатський кодекс дає редакцію пізнішу в порівнянні з версією Хлєбніковсько-Погодінською, і сю треба було покласти в основу. На се я вказував в своїй праці про Галицько-Волинську літопись (Хронологія подій Галицько-Волин[ської] літописі, 1901), і ся праця редакторові видання, акад[еміку] Шахматову, була звісна, але він все-таки пішов старою, протоптаною стежкою.

В варіантах використано код[екси] Хлєбніковський й Погодінський. Варіанти Єрмолаївського кодексу, поминеного в 2 вид[анні], подано в кінці тому, в осібнім додатку. Крім того редактор притягнув сим разом іще копію, споряджену при кінці XVIII в. для Нарушевича (теп[ер] в бібл[іотеці] Чарторийських, теки Нарушевича, № 122). Порівняння переконало його, що се копія з Погодінського кодексу, так що з текстуального погляду він не має інтересу, і варіантів з нього видавець не наводив. Але копія ся заховала нам при кінці цікаву записку, що читалася при кінці оригіналу (теперішній Погодінський кодекс кінця вже не має); з неї довідуємося, що та копія (теп[ер] Погодінський кодекс) була списана в 1621 р. в Животові, для кн[язя] Стефана Четвертинського в пам’ятну хвилю відновлення православної єрархії:

“Прежде сего року прыѣхалъ в (Животов) Ѳеофанъ божею милостію святого града Єрусалима и всея Палестыны патріарха з Москви до Києва за панованя короля єго милости польского Жикгмонта юже третего; в Киевѣ посвятилъ митрополита Иова Борецкого, и одъѣхалъ до козацкого мѣста Терехтемирова, боячи ся, аби од Ляховъ не былъ посланый в заточениє. З Терехт(ем)ирова одпровадили єго козаки запороскиє чрез землю Рускую до земли Молдавскоє, а гды провадили патріарху, теды єго милость князь Стефанъ Четвертынский яко благочестивый панъ, державца животовский, з великимъ тумультомъ люду конно потикалъ, а духовенства немало собравши ся, пѣшо состретили з крестами и вопровадили в замок животовский, в суботу мясопустную в року 1621, месеца февраля 3 дня. Третего дня по приѣзде поблогословивши всю фамилію княжати єго милости Стефана Четвертынского, одѣхалъ патріарха; тамже честно одпровадивши єго оддали Волохамъ”.

Видно, не вважав відповідним згадати сей писар, що тоді ж у Животові посвятив патріарх Паїсія Іполитовича на владику холмського – останнього з серії єпископів.

Щодо способу видання тексту, то, безперечно, зроблено воно старанно, але замало історично, а забагато філологічно. Взагалі, видання літописей Петербурзькою археографічною комісією робилися із занадто малим оглядом на потреби історичного ужитку, а тепер з переходом до спеціалістів-філологів ся тенденція ще зміцнилася. Тексти видаються так, якби призначалися до ужитку філологів і тільки; зовсім нічого не робиться для того, щоб улегшити користання з них як історичних джерел історикові. Нічого з того, що практикується при виданні історичних джерел – ніяких відсилачів, порівнянь, вказівок джерел, пояснень річевих – нема тут. А се шкода.

В.Щепкин. Резное деревянное тябло XIII века. (Сборник статей посв[ященный] В.И.Ламанскому, 1908, [т.] II, с. 7 8 6 -7 9 1 + 3 табл.)

Д[обродій] Щепкін публікує дуже інтересну річ, першу в своїм роді. Се дерев’яний, сосновий брус, довгий коло півтретя метра, широкий коло 25 см, різьблений з одного боку. Посередині розп’ятий Христос, з Богородицею й Іваном Богосл[овом] (написі: ІС ХЪ, МАРЬѦ, ИАНЪ), по двох сторонах ангели (надписі: Х(ЄР)ОВИ(МЪ), СЄРОФИ(МЪ)), далі святі – з правого боку Георгій і Ілля (О ГЮРГИ – невиразно, О ИЛЬѦ), з лівого – Николай і Варвара (О НИКОЛА, ВАР(ВАРА)), і на кінцях два фантастичні звірі – льви, обернені головами в середини, вони служать декораційними закінченнями сеї галерії святих образів. Брус має сліди цвяхів, якими був прибитий.

На підставі палеографічних прикмет букв, переважно аналогічних з надписями XI – XII в., в меншості – ХІІІ в., а також іконографічних типів святих видавець датує сю різьбу ХІІІ віком. Фонетика написей (ИЛЬѦ, МАРЬѦ) вказує на “русского мастера”. При тім “памятник происходит из нашего севера”. Дуже се мало, і хоч, по словам видавця, “более точные указания не могли быть добыты”, але все-таки більше відомостей про те, звідки попалася пам’ятка до музею, бажалося б мати. Так само доконче пожадана ближча аналіза і іконографічних, і палеографічних прикмет сеї цікавої пам’ятки.

Бо що вона справді цікава, про се не може бути двох гадок. Се, правдоподібно, гзимс старої дерев’яної сільської церкви, і то, судячи по добрім захованні, в місці сухім, далеко від атмосферичних впливів, се, дуже можливо, гзимс над олтарною перегорожею, котрої різьблені образи могли в біднім обиході такої церкви заступати образи теперішнього іконостасу (в ХІІІ – XIV в. таких іконостасів ще не було).

Видавець вказує на подібність левів і ангелів до володимирських рельєфів XII – XIII в.; техніка надписей – вирублених “дрібними ударами трикутного вістря” пригадує йому нумерацію блях, якими криті бані Володимирської катедри (на Клязьмі). Се потверджувало б хронологізацію, виведену з прикмет іконографічних і палеографічних, але, повторяємо, бажали б ми їх докладнішої аналізи.

Материалы для словаря древнерусского языка по письменным источникам, труд И.И.Срезневского, том третий, выпуск І. СПб., 1903, стовп[ці] 1 – 512

Монументальна праця Срезневського, оброблена його донькою, поступила останніми роками значно наперед. Сей випуск, датований на титулі 1903 роком, а в дійсності виданий 1904, містить цілу букву Р і більшу половину С, кінчачи словом: “степеньный”. Кінець, отже, не так уже й далекий – пожадати лише, аби ті останні випуски якнайскорше появилися.

Полное собрание русских летописей, т. XVII. СПб., 1907, ст. X IV + стовп[ців] 616 + ст. 617 – 652, 4°

Том сей присвячений “західно-руським літописям”. Ним сповняє, нарешті, Петербурзька археографічна комісія план видання русько-литовських літописей, прийнятий нею ще в 1860 p. Дістала вона тоді на се спеціальний фундуш, почала збирати рукописний матеріал, і з того часу почавши, без малого піввіку сей замір її – видати сі літописі, паралізував усяку наукову роботу коло них. Ніхто не хотів братися до видання текстів, побоюючись, що корпус Археогр[афічної] комісії може вийти з часу на час і позбавити значіння всі інші видання; дослідникам неохота було братися до якихось глибших студій, бо матеріал, зібраний комісією, неприступний для сторонніх, міг принести несподіванки й перевернути всякі виводи.

Все відкладалося до виходу того комісійного видання, що все відкладувалося і все наново обіцювалося. Тепер, коли воно з’явилося, треба сказати, що воно не справдило великих надій, які на нього покладалися. Для старшої редакції русько-литовської літописі не прийшло нічого, крім деяких варіантів; з середніх редакцій прибула досить інтересна версія з код[ексу] Євреїнова (к[інець] XVII в.); ширша редакція далі репрезентується старим кодексом Биховця; дещо інтересне є між генеалогічними статтями, зібраними при кінці корпусу. За всім тим значіння сеї збірки головно негативне; вона показує, що якихось одкровень в сій сфері нема що сподіватись і треба братися до студіювання того матеріалу, який маємо, та з нього витягати все можливе для пізнання культурного і суспільного життя тих часів.

Не буду входити в саму методу видання сього корпусу; може, матиму спромогу зробити се ширше на іншім місці. Завважу одну неприємну подробицю, що наводить на досить прикрі гадки. В передмові подані деякі бібліографічні й археографічні пояснення, вичислена література; вона невелика: дві праці польські, одна російська, одна українська, друкована в наших “Записках [НТШ]”. І от: польські і російську згадано. А українську – хоч результатами її редактори покористувалися – згадати її не згадали. Чи ненароком?

Андрій Яковлев. Намістники, державці і старости господарського замку черкаського XV і XVI в. (Україна, 1907, кн. IX, ст. 340 – 354)

В часописі “Україна” появилося протягом минулого року три статті А.Яковлева, що дав себе тим пізнати як дослідника українського життя XVI в. – пильного і здібного, але очевидно – поставленого в некорисні обставини для наукової роботи.

Ними треба об’яснити, що в отсій розвідці автору приходилося, – особливо у вступній часті, користуватися ріжними звістками з других рук, а деякі публікації й статті до його теми йому зісталися незвісними (напр., праці Вольфа, Бонєцького, Литовская метрика і т. ін.), або теж були використовувані ним з других рук. Не вважаючи на се, він вносить ряд інтересних і цінних поправок і заміток в каталог черкаських намісників і зв’язаних з ними подій. Перша така цінна поправка – се уставлення особи кн[язя] Богдана (Глинського), намісника черкаського в 1490-х роках; автор довів його старостування безсумнівно. З деталів, одначе, завважу, що слова “там же князю Богдану Федоровичу 10 коп. грошей з листа (читай: мыта) в Киеве”, мабуть, належать не до Черкас, а до місця прибутку Казимира; звістка про забрання кн[язя] Богдана в неволю не потверджується вказаною автором реляцією. З дальшого сторінки, присвячені Остафію Дашковичу, не мають особливої вартості тому, що новіша література про Дашкевича полишена автором на боці. Так само полишена на боці література кн[язя] Дмитра Вишневецького і автор не розібрав критично погляду про захоплення Черкас Дмитром Вишневецьким.

Можна побажати тільки, щоб ті непригожі обставини, в яких приходиться працювати автору, не спинили його енергії в науковій роботі, до якої, очевидно, має він не тільки охоту, а й безперечний хист, і – щоб сі самі обставини уложилися корисніше для нього.

В.Г.Ляскоронский. К вопросу о битве кн. Витовта с татарами (Журнал Министерства] нар[одного] просв[ещения], 1908, VII, с. 70 – 77+мапа)

Згадую сю замітку тому, що свого часу обговорював статтю сього автора про Витовтів похід на татар (“Записки [НТШ]”, т. 80), а ся замітка служить для неї доповненням. Автор, бувши в околицях нижньої Ворскли, старався зібрати якісь перекази чи вказівки на місце бою Витовта з Ідикою, і йому здається, що він знайшов їх.

Про с. Хандаліївку йому оповідали, що вона названа від якогось Ален чи Едалея, що бився там, а в інших оповіданнях згадували про війну якогось Хандака, що йшов з Турецької землі забрати землі за Ворсклою. Автор хоче бачити в обох іменнях Ідику: Едалей се Едегааглен (оглан), а Хандак – се “хан Ідика”. Та досить воно дивно було б, що у тім самім місці в народних переказах одна особа називалася зовсім різно – раз по Гаммеру, а другий раз по Смірнову. До того ж в нашій традиції Ідика Едега-огланом не зветься, а ханом трудно його було звати, бо він ним не був. І, кінець кінцем, треба великої віри, щоб бачити в сих переказах пам’ять про битву 1399 р.

Те ж саме, коли автор в переказі, що на місці хутора “Красна горка” били шведа, бачить пам’ять того, що тут побито Витовта. Інтересніше зближення Келеберди з Керімбірди, але воно нічого не дає. Автор, правда, пише:

“Так как Витовт, проводя свою политику относительно степи, поселял татарских выходцов в важных стратегических пунктах [Підчеркую сі слова від себе], на которые было бы можно, в случае надобности, опереться, то и Келеберда могла быть пунктом, на который держалъ свой путь Витовт”.

Але про таке осаджування Витовтом татарських претендентів на задніпрянських пустинях поки що нічого не звісно. І спомини тутешні про набіги і ловлю людей арканом, може, автор признає, далеко свіжіше могли заховатися з XVII, а не XV віку; взагалі локальним переказам з ХІѴ – XV в. нелегко було тут задержатись, коли потім майже століття сі околиці пролежали пусткою. Отже, кінець кінцем, позитивного результату розвіди д[обродія] Л[яскоронського] не дали.

Е.Ткаченко-Петренко. Думы в изданиях и исследованиях (Україна, 1907, кн. VII)

Се критично-бібліографічний огляд – більше бібліографічний, ніж критичний, безперечно, корисний і в своїм теперішнім вигляді, хоч автор тільки підійшов до основного питання: наскільки термін дум в приложенні до того поетичного роду, що тепер означається сим іменем, відповідає історичному уживанню, і коли він в нашім сучаснім уживанні конвенціональний – то як виглядали ті думи, про які говорять нам звістки XVI – XVII в., і чим ріжнилися від теперішніх так званих дум? Се питання інтересне і з становища історії нашої поетичної творчості і з просто формального становища, бо в тій пункті є, безперечно, велика неясність і непевність, а, мабуть, таки й велика заплутанина (пор. мою “Історію [України-Руси]”, т. V I, прим. 7).

Найраніші звістки вказані з других рук; належало б їх перевірити й оцінити критично. Додам до них ще одну, проминену, а то в панегірику Мих[айлу] Вишневецькому (Epicedion to iest żałobny wiersz о zacnym ks. Michale Wiśniewieckim, 1584, передр[укованім] Стороженком в книжці “Стефан Баторий и днепровские козаки”, 1904). Тут читаємо в описі битви з турками:

Naszy k nim poleguczku przed się postępują,

Spraw ie oney tureckiey pilnie przypatrują,

S kitayki rozm aitey proporcy się chwieią,

A na surm ach żałośnie dum y wygrawaią.

А.М.Лазаревский. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 – 1783 гг.), историко-юридический очерк. К., 1908, ст. ХІІ + 108

Ся розвідка покійного історика вийшла в 1866 р. в І т. “Записок черниговского губернского статистического комитета”, і в сім виданні давно стало бібліографічною рідкістю. В р. 1902 виданий був український переклад в Руській історичній бібліотеці. Тепер вийшов передрук з першого видання, без усяких змін, окрім подання змісту і передмови, написаної прихильником і спільником інтересів покійного автора Мик[олою] Василенком.

В сій передмові автор доводить, що праця покійного історика і по нинішній день має важне наукове значіння і не перестрілася анітрохи. Се, розуміється, правда, і, на жаль, за 40 літ, які минули від першого видання сеї праці, в українській історіографії дуже небагато зроблено для освітлення тих процесів, яким присвячена праця пок[ійного] Лазаревського (до вичисленої д[обродієм] Василенком літератури можна б дещо додати, хоч би статті д[обродійки] Єфименкової, монографію пок[ійного] Романовича-Славатинського по історії дворянства й т. ін.).

Але д[обродій] Василенко непотрібно налягає і боронить ту сторону праці пок[ійного] історика, яку, без сумніву, треба вважати слабою стороною сеї праці – легковаження значіння політики центрального правительства в соціальнім процесі Гетьманщини. Лазаревський всю вину складав на саме українське суспільство, на старшину; д[обродій] Василенко полемізує против погляду істориків, які підносили значіння “воздействия центрального правительства на социальные порядки Украины”, покликується на пізніші виводи Мякотіна й проголошує

“точку зрения А.М.Лазаревского на процес прикрепления украинского крестьянства единственно правильной в научном отношении и именно в той формулировке, которую впервые обосновал фактически А.М.Лазаревський в своей монографии “Малороссийские посполитые крестьяне” (с. VIII).

Але пам’ять пок[ійного] історика не потерпить від поправки його поглядів, і студіювання історії Гетьманщини, без сумніву, вимагає від нас такої поправки.

М.Халанский. Малорусская дума про Байду (Сборник Истор[ико]-филолог[ического] общества, состоящего при Имп[ераторском] Харьковском университете, т. 15, с. 205 – 219), Харків, 1908

Ш[анований] рецензент іде задалеко, вважаючи пісню про Байду запозиченою з полуднево-слов’янської поезії, тільки переробленою, і рішучо вичеркуючи її з-поміж пісень історичних, які говорять про означені події чи означені історичні особи. Пісня про Байду могла запозичити з полудневослов’янських пісень тільки деякі мотиви, але основна тема її: люта смерть козака, що, не схотівши потурчитися, гине лютою смертю і, висячи на гаку, ще мститься над турками, відмінна від полуднево-слов’янських. Для сеї теми проф[есор] Халанський не вказав полуднево-слов’янських паралель; тому сам він вказує тільки паралельність теми Байди і Секули, а не запозичення пісні про Байду.

Сербські пісні оспівують геройство свого юнака, що закликаний султаном до Царгорода, знехтував султанські приваби і не вважаючи на султанські накази, щасливо втік додому. В пісні про Байду те, що становить головний зміст сербських пісень – візвання до Царгорода, спокуси султана, відповіді Секули – все се зводиться до коротких штрихів; так що здається мені непевним, чи користала вона з сербської пісні для сих другорядних деталів, чи тут тільки паралелізм мотивів, викликаних аналогічними обставинами.

А щодо вичеркнення з ряду історичних пісень, то основна тема пісні так близько підходить до оповідання сучасника Бельського про смерть Вишневецького, що нелегко заперечити, що се не про нього говорила пісня. Хоч навіть сам факт повішення на гак Вишневецького лишається недоказаним (французька депеша каже просто, що султан казав “затовкти” Вишневецького (див. мою статтю в ІІІ кн. київських “Записок”, то дуже правдоподібним зістається все-таки, що пісня розуміла тут Вишневецького.

А.Стороженко. О существовавших в г. Киеве римско-католических храмах (Киев[ский] сборник в честь Н.П.Дашкевича, с. 242 – 253)

Се рід каталогу католицьких церков, побіжний і дуже докладний. Розпочинається він полемікою з проф. Абрагамом щодо київської католицької церкви XII – XIII в., де автор, пробуючи розділити поняття церкви (ecclesia) і монастиря чи монашої громади (claustrum, conventum), доводить, що перед приходом Одровонжа в 1222 р. в Києві не було костелу, а був тільки монаший конвент. Підставою служить йому текст житія Одровонжа, хоч він пізніший і опирати якісь виводи на його стилізації ніяк не можна. Навпаки, можна сказати, що хоч нема вповні певних звісток про існування католицького костелу в Києві до 1230-х років (звістка Длугоша – коли приймати її за певну), та супроти всіх інших звісток таке існування вповні правдоподібне (пор[івняти] мою “Історію України-[Руси]”, т. II, 2 вид., с. 273).

Таке ж голослівне твердження, що від 1240 р. і до 1471 в Києві “не существовало никаких римско-католических учреждений”; се можна говорити тільки в формі здогаду a silentio [невмотивованого]. Так же поверхово трактується справа й далі; існування єзуїтського костелу заперечується простим здогадом, що Боплан, мовляв, помилився, хоч маємо й інші звістки про “єзуїтський костелик” (див., напр., у Петрова “Очерки древнего Киева”, с. 219) – та на них автор навіть не спиняється (пор[івняти] ще новішу історію київської єзуїтської колегії у Заленського «Jezuici w Polsce», 4, с. 1442 – 1443). Все се позбавляє серйозного наукового значіння статтю А.Стороженка.

А.А.Макаренко. Канун по сибирским селениям (Живая старина, 1907, кн. 6 4, с. 181 – 199)

Земляк наш, на підставі особистих помічень, описує пережитки братчин у селян Єнисейської губернії. Вони зв’язані з храмовими святами; охочі люди – “желательны мужики”, “доброжелатели”, “трудники” з громади займаються збиранням добровільних датків на зварення храмового пива, т. зв. кануна, і варять його в спеціальній церковній посуді, частують всіх, хто прибуває, а ті зате дають добровільні датки, які йдуть на церкву. Датки незначні, й канун, кінець кінцем, дає більше потіхи людям, як користі церкви, бо пива варять багато, й п’ють його в великій скількості (пильний вип’є й відро, кількома наворотами). До історії сих звичаїв автор наводить указ воєводської канцелярії 1771 p., що потверджує заборону “канонов и братчин”, з нагоди “смертного убивства”, що сталося на братчині, під грозою “жесточайшего наказания”. В історію сього явища автор, зрештою, не входить і, здається, не підозріває його зв’язки з староруськими братчинами. Звичай сей, очевидно, занесений був на Сибір колоністами з північного поясу Росії; тепер він уже вимирає, але місцями задержався ще досить живо й жизненно, судячи з інтересних оповідань автора.

А.К.Сержпутовский. Очерки Белоруссии, І – IV (Живая старина, 1907, кн. 63 – 64, с. 149 – 152 і 207 – 214)

Під сим титулом автор як знавець життя білоруського Полісся (з полудневої частини Слуцького повіту) подає ріжні помічення з білоруського життя. Деякі з них мають значіння з історично-культурного й історично-правного значіння, як цікаві пережитки термінів і явищ, хоч автор сам і не оцінює їх з сього боку.

Перша замітка присвячена “сябрині”; автор вказує, що вона має тепер характер певного ідеального союзу, певного роду побратимства, хоч основою його зістається співволодіння, хоч би вже символічне, – напр., коли молодим дарять худобу або “половну пчіл”.

Друга замітка поясняє значіння слова бонда, звісного в старім праві В[еликого] кн[язівства] Литовського в значінні приватного майна невільників, так називаються подачки, якими наділяють сусідів або перехожих з господарського добутку (зарізаної худоби, вловленої риби, вирізаних стільників); автор бачить в нім пережиток давньої спільності громади або роду.

Четверта замітка присвячена “толоці”; автор вказує, що елемент частування не має в ній значіння основного: се сусідська поміч в роботах, які вимагають участі більшого числа людей, і вони помагають за просту словесну подяку, вважаючи неморальним відмовитися. З подробиць принотуємо опис будови “єза” й інтересне прислів’я: “пана на шыбоницу ведуць, а мужык шапку здымай, бо як атарветца, та й атрыгнетца”.

Етнографічний збірник, видає Етнографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка, т. 22: Галицько-руські народні приповідки, зібрав, упорядкував і пояснив Іван Франко. Львів, 1907, ст. 300

Се третій випуск, чи перша половина другого тому, галицьких “приповідок” (прислів, пословиць), зладженого д[окто]ром Франком (перші два вийшли в т. X і XVI “Етн[ографічного] збірника”.

Про багатство матеріалу може дати поняття його цифрова сторона: корпус доведений до слова “кпити”, містить у собі вже 15.627 прислів, а щонайменше – ще стільки буде містити. Окрім незвичайного багатства самого матеріалу се поясняється також широким розумінням самого терміна приповідки, прийняте укладчиком: тут не тільки пословиці – афоризми, але взагалі ходячі образові, метафоричні вирази народної мови. З становища дослідника народного життя і народної творчості таке широке трактування матеріалу дуже корисне; тимчасом, як старий погляд на пословицю, як на дзеркало “народної мудрості”, уступив місце погляду на неї, як на певний образ, стиснений до minimum-y, до можливого лаконізму, – приповідка в такім широкім значінні стає одним з незвичайно цінних і інтересних сфер народної творчості. З сього погляду корпус, зладжений д[октор]ом Франком, дає невичерпане джерело безцінного матеріалу як для дослідника народного життя, так і народної творчості. І можна тільки бажати, щоб пребагатий корпус галицький заохотив до зладження подібного ж корпусу українського.

Матеріал препарований д[окто]ром Франком незвичайно старанно. При кождій приповідці подане місце записання, пояснений її зміст, показані паралелі чужі – де се можна було зробити. Се збільшає ще вартість сього видання, і можна тільки бажати його якнайскоршого закінчення (воно має містити ще три випуски, з них один – друга половина другого тому – вже друкується і, мабуть, вийде незадовго).

Етнографічний збірник, видає Етнографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка, т. 24, Львів, 1908

Сей новий том львівського “Етнографічного збірника” містить четвертий випуск (другу половину другого тому) (пословиць), що видає д[окто]р Франко. Приємний вихід сього нового випуску – не тільки тому, що поступає так швидко наперед сей цінний корпус, а і тому також, що се праця д[окто]ра Франка з останніх місяців, після тяжкої хороби, що була на якийсь час обезвладнила фізичні і духові сили нашого многозаслуженого ученого. Поправившись, він з давньою своєю енергією взявся до продовження перерваних робіт, особливо двох великих збірок, розпочатих ним уже по кілька і кільканадцяти літ – сеї збірки галицьких прислів і другої – пам’яток апокрифічної й легендарної літератури на Україні.

Тепер перед нами новий чималий том – коло 20 аркушів друку, що обіймає букви Ква – Пя, дає для них коло сім тисяч прислів (від ч. 15628 до ч. 21700) з ріжних місць Галичини (крім тих осад, з яких були зібрані прислів’я. І тому ще з 175 нових місць прибули матеріали до сього II тому).

В третім томі, розділенім на два або три випуски, д[окто]р Франко сподівається докінчити сей величезний корпус, що принесе до 35 тисяч народних українських прислів Галичини – монументальне свідоцтво багатства і виразистості нашої народної мови, невгасимої сили народної творчості. При тій енергії, з якою веде шан[ований] редактор се видавництво, можна сподіватися, що за яких півтора року ми будемо мати вже в цілості сю капітальну збірку.

Примітки

Евг[ений ] Иванов. Херсонес Таврический и его историческая судьба…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 83. – Кн. 3. – С. 200 – 201 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Іванов Є вгеній Ерастович (1860 – ?) – доктор медицини, педіатр, головний лікар громади та шпиталю Червоного Хреста у Севастополі. Автор наукових праць з педіатрії, історико-археологічних нарисів про Крим, а також у царині лінгвістики.

…автор рекомендує себе, що він з хрестоматії Латишева познайомився з античними джерелами, з Записок одеського товариства – з середньовічними… – йдеться про такі видання: Латышев В.В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Греческие писатели. – СПб., 1890. – Т. 1; 1893. – Т. 2; Аркас З. Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1848. – Т. 2 (окремо: Николаев, 1879); Древние акты Константинопольского патриархата, относящиеся к истории Новороссийского края / Изд. А.И.Капустин // Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1867. – Т. 6. – С. 445 – 473.

…перечитав видання “Археографической (читай – археологічної) комиссии“… – йдеться про видання Археологічної комісії (також – Імператорської археологічної комісії), заснованої у 1859 р., що проводила у Російській імперії організаційну та наукову роботу. Комісія видавала три основні серії: Отчёты императорской Археологической комиссии (1862 – 1918); Известия императорской Археологической комиссии (1901 – 1918); Материалы по археологии России (1866 – 1918).

…п’ятнадцять літ сам був свідком розкопок Херсонесу – археологічні розкопки Херсонесу активно проводилися з кінця 1880-х рр. під керівництвом М. К. Косцюшко-Валюжинича, майбутнього організатора Херсонеського музею, див.: Гриневич К. Э. Сто лет херсонесских раскопок (1 8 2 7 – 1927). – Севастополь, 1927.

Это были уже не те скифы, и полумифический друг Солона, скиф Анахарсис… – Анахарсіс (б л. 605 – 545 рр.) – скіф, син царя Гнура, брат царя Савла. Прибув за часів Солона в Афіни близько 589 р. до н.е., де зустрічався з самим Солоном та іншими відомими філософами. Анахарсіс прославився як мудрець, філософ і прихильник помірності в усьому, його зараховували до семи мудреців і йому приписувалося багато розумних висловів та винаходів. За легендою, Анахарсіс винайшов якір, вдосконалені гончарний круг і вітрило.

...автор витолковує таким чином війни скитів з херсонеситами… – тривалі бойові дії зі скіфами розгорнулися у II ст. до н.е., коли кочові племена кілька разів облягали місто. Н а противагу скіфам Херсонес змушений був звернутися по допомогу до понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, а після його поразки у боротьбі з римлянами, останні стали господарями у місті, а Херсонес – форпостом римських військ у Північному Причорномор’ї, див.: Сорочан С.Б., Зубарь В.М., Марченко Л.В. Жизнь и гибель Херсонеса. – Харьков, 2000; Гавриленко О А. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н.е. – перша половина VI ст. н.е.). Монографія. – Харків, 2006.

Просторо розводиться в справі пруських письмен корсунськи… – про сюжети з культурної та релігійної історії Херсонеса (Корсуня) детальніше у той час писав: Франко І. Я. П’яницьке чудо в Корсуні: причинок до історії староруської легенди // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 44. – С. 1 – 14; Його ж. Св. Климент у Корсуні: причинок до історії староруської легенди // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 46. – С. 1 – 44; 1902. – Т. 48. – С. 45 – 144; 1903. – Т. 56. – С. 145 – 180; 1904. – Т. 59. – С. 181 – 208; 1904. – Т. 60. – С. 209 – 256; 1905. – Т. 66. – С. 257 – 281; 1905. – Т. 6 8. – С. 281 – 310.

…против звісток Льва Діакона і аль-Макіна (Яхя, видно, ще не дійшов його слухів )… – Лев Діакон (до 950 – бл. 1000 ) – візантійський історик; аль-Макін, Джурджис Ибн аль-Амуд – коптський хроніст ХІІІ ст.; Яхія Антіохійський (бл. 980 – 1066) – арабський історик і лікар, походив з Єгипту. Всі згадані хроністи писали про прийняття християнства Володимиром Великим у Корсуні (Херсонесі).

"Нестор, как известно, родился около 1056 – 1057 года и 17 лет, т. е. около 1064 г., пост упил в Киево-П ечерскую лавру "… – в автора помилка, Нестор міг стати ченцем Києво-Печерської лаври тільки у 1074 р.

І такою наукою прикрасив свої сторінки старий і найбільше реномовании з російських місячників!.. – йдеться про “Вестник Европы” – російський літературно-політичний щомісячник помірно ліберальної орієнтації, що випускався з 1866 по 1918 рік у Санкт-Петербурзі.

Dr. R.F.Kaindl. Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 64. – Кн. 2. – С. 2 4 – 25 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Кайндль Раймунд Фрідріх, нім. Kaindl Raimund Friedrich (1866 – 1930) – австрійський історик, етнограф, фольклорист. Дослідник історії Буковини, вивчав етнографію та фольклор гуцулів. Доктор філософії (1891). Викладав у Чернівецькому університеті (1892 – 1914, професор від 1905, ректор – 1912/1913), потім в університеті м. Грац (1915 – 1930). Автор понад 300 наукових праць.

Його головні праці про Буковину: Geschichte der Bukowina (Чернівці, 1888 – 1903, 3 т.); Die Ruthenen in der Bukowina (Чернівці, 1889 – 1890, 2 т.); Das Ansiedlungswesen in der Bukowina seit der Besitzergreifung durch Österreich (Інсбрук, 1902); Geschichte der Deutschen in den Karpatenländern (Гота, 1907 – 1911, 3 т.)

Marczali H. Ungarns Geschichtsquellen im Zeitalter der Árpáden. – Berlin, 1882. Марчалі Генрих, угор. Marczali Henrik (1856 – 1940) – угорський історик. Член Угорської академії наук (1893 р.), 1895 – 1924 рр. – професор історії Будапештського університету.

Материалы для словаря древнерусского языка…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 86. – Кн. 6. – С. 223 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – відомий російський філолог, славіст, історик, палеограф. Член Петербурзької академії наук. Видавав фольклорні та історичні матеріали, зокрема українські.

Рецензоване М.Грушевським видання виходило випусками. Третій том був розпочатий першим випуском у 1903 р., наступний випуск вийшов у 1906 р., а загалом третій том разом з доповненнями побачив світ у 1912 р.: Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. – СПб., 1912. – Т. 3: Р – Ы. М.Грушевський стежив за ходом цього видання, відгукнувшись на вихід першого випуску третього тому, див.: ЗНТШ. – Львів, 1905. – Т. 66. – Кн. 4. – С. 25 (Бібліографія).

Д[окто]р В.Щурат. Українські джерела до історії філософії…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 83. – Кн. 3. – С. 208 – 211 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Щурат Василь Григорович (1871 – 1948) – український педагог, літературознавець, поет і перекладач. Голова НТШ з 1915 по 1923 р., ініціатор і перший ректор Львівського таємного університету (1921 – 1923). З 1929 р. дійсний член ВУАН. У післявоєнні роки працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського університету.

Копач Іван (1870 – 1953) – український релігійний і громадський діяч, педагог, мовознавець, літературознавець. Доктор філософії (1901), голова товариства “Боян” та “Українська бесіда”.

атентату на намісника Галичини… – на знак протесту проти фальсифікацій під час виборів до австрійського парламенту український студент Мирослав Січинський здійснив атентат (вбивство) намісника Галичини графа Анджея Потоцького 12 квітня 1908 р., що призвело до сильної українсько-польської конфронтації.

ставлю її високо… – темі культури та побуту у княжий період присвячено окремий розділ: Грушевський М. Історія УкраїниРуси. – К., 1993 (репринт вид.: Львів, 1905). – Т. ІІІ. – С. 333 – 503.

Про “Слово о полку Ігоревім” М.Грушевський докладніше написав пізніше окремий нарис у курсі з історії української літератури: Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1993. – С. 159 – 221.

Хальцидія і Нікомоха… – йдеться про: Халкидія або Кальцидія, лат. Calcidius (Chalcidius) – філософа IV ст. н.е., неоплатоніка; та Нікомаха Гераського, грец. Νικόμαχος ό Γερασένος – філософа, математика, теоретика музики, що жив у першій половині ІІ ст. н.е.

щодо дальших занять в сім напрямі… – Василь Щурат в своїй подальшій науковій кар’єрі не розвинув своїх думок про рівень культури та освіти у княжі часи української історії. Йому належить один з найкращих віршованих перекладів “Слова о полку Ігоревім” сучасною українською мовою, зроблений 1907 р. Очевидно, під впливом цього твору у нього склалося уявлення про загалом високий рівень староукраїнської культури.

празького інтернату і краківської бурси… – йдеться про два найдавніші університети, засновані у регіоні Центрально-Східної Європи: Карловий університет у Празі (1347) та Ягеллонський університет у Кракові (1364).

в єзуїтській колегії “La Fleche” – новіші дослідження показують, що гіпотеза про навчання Петра Могили у Парижі грунтується на непевних доказах, див.: Білодід О. Загадка Петра Могили // Київська старовина. – К., 1993. – № 3. – С. 62 – 63; Шевченко І. Багатоликий світ Петра Могили // Його ж. Україна між Сходом і Заходом. – Львів, 2001. – С. 177 (прим. 2).

Полное собрание русских летописей…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 85. – Кн. 5. – С. 196 – 198 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Іпатіївський літопис був уперше виданий у цій серії у 1843 р., див.: Полное собрание русских летописей. – СПб., 1843. – Т. 2: Ипатьевская летопись. – 377 с.

Друге видання – див.: Полное собрание русских летописей. – СПб., 1871. – Т. 2: Летопись по Ипатскому списку. – 706 с.

вона має ввійти в осібний том – у цій серії Густинськии літопис був виданий тільки нещодавно: Полное собрание русских летописей. – М., 2003. – Т. 40: Густынская летопись / Подг. текста Ю.В.Анхимюка, С.В.Завадской и др. – 199 стр.

…в своїй праці про Галицько-Волинську літопись… – див: Грушевський М. Хронологія подій Галицько-волинської літописи // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 41. – С. 1 – 72 (передрук у: Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 7. – С. 327 – 387).

…теп[ер] в бібл[іотеці] Чарторийських – сучасний архівний поклик: Biblioteka im. Ks. Czartoryskich, Teki Naruszewicza, rps. 122.

Князь Стефан Святополк Четвертинський (1577 – 1655) – брацлавський підкоморій у 1629 – 1655 рр. (Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця X I V до середини X V II ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 314).

В.Щепкин. Резное деревянное тябло XIII века…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 85. – Кн. 5. – С. 198 – 199 (Бібліографія). Підпис: Грушевсь ий М.

Щепкін Вячеслав Миколайович (1863 – 1920) – російський славіст, мовознавець, палеограф та історик давньоруського мистецтва. Працював хранителем Імператорського російського історичного музею.

Материалы для словаря древнерусского языка по письменным источникам…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 86. – Кн. 6. – С. 223 (Бібліографія). Підпис: Г[рушевський] М.

його донькою… – йдеться про Ольгу Ізмаїлівну Срезневську (1845 – 1930) – письменницю, перекладачку, мовознавця. За участь у виданні праці свого батька 1896 р. була обрана членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.

Полное собрание русских летописей, т. XVII…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 86. – Кн. 6. – С. 224 – 225 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

У цій же серії вийшли нові матеріали, доповнення до виданого тому литовсько-білоруських літописів, див.: Полное собрание русских летописей. – М., 1975. – Т. 32: Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца; Полное собрание русских летописей. – М., 1980. – Т. 35: Летописи белорусско-литовские. Основна література з цієї тематики: Сушицький Т. Західно-руські літописи як пам’ятки літератури. – К., 1921. – Ч. 1; Чамярыцки В. А. Беларусскія летапісы як помнікі літературы. – Мінск, 1969; Семянчук А. А. Беларуска-літовскія летапісы і польскія хронікі. – Гродна, 2000.

може, матиму спромогу зробити се ширше на іншім місці – про литовсько-білоруські літописи М.Грушевський подав бібліографічний огляд, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993 (репринт вид.: К., 1907). – Т. IV. – С. 424 – 425. Пізніше він детально розглянув основні литовсько-білоруські літописи щодо структури, походження, культурних впливів: Грушевський М. Історія України-Руси [мабуть, таки Історія українського літератури?]. – К., 1995 (перше видання: К., 1927). – Т. 5. – Кн. І. – С. 185 – 209. Проте ще у 1895 р. він видав розвідку про літописний твір “Похвалу великого князя Вітовта” (републікація з коментарями О.Русиної: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2003. – Т. 5. – С. 50 – 65, 418 – 420), інформацію про яку, за словами М.Грушевського, російські видавці С.Пташицький та О.Шахматов використали, але не згадали про неї у передмові.

Андрій Яковлев. Намістники, державці і старости…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 81. – Кн. 1. – С. 185 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Яковлів Андрій Іванович (1872 – 1955) – український історик права, громадський діяч. Професор Українського вільного університету у Празі (1928 – 1945), його ректор (1930 – 1931, 1944 – 1945). Дійсний член НТШ (1926). Досліджував українське звичаєве, цивільне, карне право.

три статті А.Яковлева… – див.: Яковлев А. Бунт черкасцев и каневцев в 1536 году (Эпизод из жизни украинских городов в X V I в.) // Україна. – К., 1907. – Т. I. – Кн. 1 – Ч. 1. – С. 81 – 96; Й ого ж. З історії реєстрації українських козаків в І-й пол. XVI в. // Там само. – Т. І. – Кн. 3. – Ч. 1. – С. 265 – 279; Й ого ж. Намістники, державці і старости господарського замку черкаського XV і в XVI вв. // Там само. – Т. III. – Кн. 3. – Ч. 1. – С. 340 – 364.

праці Вольфа, Бонєцького, Литовская метрика. – йдеться про праці: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim Księstwie Litewskim w XV i XVI wieku. – Warszawa: 1883; Herbarz polski. – Część I. Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Ułożył i wydał A.Boniecki. – Warszawa, 1899 – 1913. – T. I – XVI; Литовская метрика. – СПб., 1903. – Т. I. Книги судных дел (Русская историческая библиотека; Т. XX).

література кн[язя] Дмитра Вишневецького… – йдеться про: Listy oryginalne Zygmunta Augusta do Mikołaja Radziwiłła Czarnego, wojewody Wileńskiego marszałka i kanclerza W. X. L. – Wilno, 1842; B[artoszew icz] J. Wiśniowiecki Dymitr // Encyklopedia Powszechna. – Warszawa, 1867. – T. 27. – S. 232 – 238.

В.Г.Ляскоронский. К вопросу о битве кн. Витовта с татарами… Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 85. – Кн. 5. – С. 199 – 200 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

раз по Гаммеру, а другий раз по Смірнову – йдеться про праці: Hammer-Purgstall J. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, das ist: Der Mongolen in Russland. – Pesth, 1840; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской порты до начала X V III в. – СПб., 1887.

Е.Ткаченко-Петренко. Думы в изданиях и исследованиях…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 81. – Кн. 1. – С. 190 – 191 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Є.Ткаченко-Петренко як автор досліджень з історії українських дум відомий тільки цією однією публікацією.

пор. мою “Історію”, т. VI, прим. 7 – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Львів, 1907. – Т. VI. – С. 614 – 616.

в панегірику Мих[айлу] Вишневецькому – про цей твір див. детальніше статті: Яковенко Н. Шляхтич “латинський” чи “латинізований”? Нотатки на полях поеми “Epicedion” (1585) // ї ї ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей у Україні XVI – XVII ст. – К., 2002. – С. 148 – 153; Трофимук М. Фольклорна складова чужомовних літературних творів XVI століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип. 43. Львів, 2010. С. 240 – 254. Див. також переклад цього панегірика українською мовою: Слово многоцінне: Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV – XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI – XVIII ст.). – К., 2006. – Кн. 3. – С. 470 – 495.

А.М.Лазаревский. Малороссийские посполитые крестьяне…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 84. – Кн. 4. – С. 225 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Лазаревський Олександр Матвійович (1834 – 1902) – український історик та генеалог. М.Грушевський неодноразово відгукувався на видання праць О.Лазаревського.

В р. 1902 виданий був український переклад – див.: Лазаревський О. Українські посполиті (1648 – 1783): Історично-правничий начерк / Пер. М.Павлик. – Львів, 1902.

Мик[олою] Василенком – О.Лазаревський вплинув на вибір тематики досліджень М.Василенка (економічна історія Лівобережної України), котрий вважав його своїм неформальним науковим керівником, хоча і Лазаревський не читав лекції в жодному вузі. Василенко написав некролог з приводу смерті Лазаревського та видав його біографічні матеріали, див.: Василенко Н.П. Александр Матвеевич Лазаревский: (Некролог) // Киевская старина. – К., 1902. – Т. 77. – Кн. 5 (май). – С. I – XIX; Олександр Матвієвич Лазаревський (1834 – 1902 рр.): матеріали до його біографії / Вид. М.Василенко // Україна. – К., 1927. – № 4. – С. 18 – 82.

Єфименкової… Романовича-Славатинського – на тему соціальної та економічної історії України статті О.Єфименко зібрані у збірнику: Южная Русь: очерки, исследования, заметки. – СПб., 1905. – Т. 1 – 2. Див. також: Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала XVIII в. до отмены крепостного права. – СПб., 1870.

виводи М якотіна… – див. критику Мякотіним поглядів О.Лазаревського: Мякотин В. К истории Нежинского полка. Рец. на книгу А.М.Л азаревского: “Описание старой Малороссии”, т. 2. Полк Нежинский. – СПб., 1896.

М. Халанский. Малорусская дума про Байду…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 86. – Кн. 6. – С. 226 – 228 (Бібліографія). У співавторстві, підписи: Гнатюк В., Грушевський М.

Халанський Михайло Георгійович (1857 – 1910) – російський історик літератури та фольклорист. Професор Харківського університету (з 1891 р.).

статтю в ІІІ кн. київських “Записок”… – перепублікована з коментарем: Грушевський М. Байда-Вишневецький в поезії та історії // Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Історичні студії та розвідки (1907 – 1916). – С. 90 – 115.

А.Стороженко. О существовавших в г. Киеве римско-католических храмах…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 82. – Кн. 2. – С. 215 – 216 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Стороженко Андрій Володимирови ч (1857 – ?) – український історик-славіст. Член Київської Археографічної Комісії. Головні праці присвячені історії України та Польщі XV – XVIII ст.

полемікою з проф. Абрагамом – про цю проблему В.Абрагам писав у своїй праці: Pоwstanie koscioła łacińskiego na Rusi. – Lwów, 1904. – T. І.

перед приходом Одровонжа в 1222 .. – сучасні дослідники сумніваються у достовірності свідчень руської місії домініканця Яцека Одровонжа. Хроніст Ян Длугош не згадує про них. Див.: Чорний М. Домініканський орден в українських землях у другій чверті XIII ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. – Львів, 1999. – Вип. 2. – С. 40 – 43.

житія Одровонжа… – писане у середині XIV ст. Див.: De vita et miraculis sancti Iacchonis (Hyacinthi) ordinis fratrum predicatorum. Auctore Stanislao lectore Cracoviensi eiusdem ordinis / Wydał L. Ćwikliński // Monumenta Poloniae Historica / Pominki dziejowe Polski. – Lwów, 1884. – T. IV. – S. 818 – 903.

звістка Длугоша – мається на увазі повідомлення Яна Длугоша про вигнання домініканців з Києва князем Володимиром Рюриковичем у 1233 р. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 273.

що Б оп лан, мовляв, пом илився… – йдеться про згадку єзуїтського костела в описі Києва Гійома Л е Вассера де Боплана. Див.: Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Отд. ІІ. – С. 103, 114 – 115.

Петрова. – див.: Петров Н.И. Историко-топографические очерки древнего Киева. – К., 1897.

у Заленського – див.: Załęski S. Jezuici w Polsce. – Kraków, 1905. – T. IV. – Cz. III: Kolegia i domy założone w drugiej dobie rządów Zygmunta III i za rządów Władysława IV. 1608 – 1648.

А.А.Макаренко. Канун по сибирским селениям…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 84. – Кн. 4. – С. 228 – 229 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Макаренко Олексій Олексійович (1860 – 1942) – російський етнограф та фольклорист українського походження. Цікавився звичаями народів Сибіру. Співробітник Російського музею в Петербурзі (1902 – 1942).

А.К.Сержпутовский. Очерки Белоруссии…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. 84. – Кн. 4. – С. 229 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Сержпутовський Олександр Казимирович (1864 – 1940) – білоруський етнограф, публіцист, мовознавець.

Етнографічний збірник… т. 22…

Публікується за виданням: ЛНВ. – К.; Львів, 1908. – Т. 41. – Кн. 3. – С. 64 – 66. Підпис: Грушевський М.

перші два – див.: Галицько-руські народні приповідки. [Т. 1], вип. 1: (А – Відати) / Зібрав, упоряд. і пояснив І.Франко. – Львів, 1901. – (= Етнографічний збірник; Т. 10); Т. 1, вип. 2: (Відати – Діти). – Львів, 1901 – 1905. – (= Етнографічний збірник; Т. 16I).

до зладження подібного ж корпусу українського – у Петербурзі у 1864 р. вийшов друком корпус українських прислів’їв за редагуванням М.Номиса (Симонова), що містив 15 тис. зразків народної творчості, див. останнє перевидання: Українські приказки, прислів’я і таке інше / Укл. М.Номис. – К., 1993. Досі українські фольклористи не спромоглися на більший науковий проект, що охопив би всі етнічні українські землі.

його якнайскоршого закінчення – друком вийшов наступного 1908 р., див.: Галицько-руські народні приповідки. Т. ІІ: (Діти – П’ять) / Зібрав, упорядк. і пояснив І.Франко. – Львів, 1908. – (= Етнографічний збірник; Т. 24).

Етнографічний збірник… т. 24…

Публікується за виданням: ЛНВ. – К.; Львів, 1908. – Т. 44. – Кн. 11. – С. 439. Підпис: Грушевський М.

Ще за життя І.Ф ранка вдалося завершити цей науковий та видавничий проект, у 1909 та 1910 рр. вийшли друком два випуски третього тому, див.: Галицько-руські народні приповідки. Т. ІІІ, вип. І: (Рабунок – Час) / Зібрав, упоряд. і пояснив І.Франко. – Львів, 1909. – (= Етнографічний збірник; Т. 27); Т. ІІІ: (Рабунок – Ячмінь) / Зібрав, упоряд. і пояснив І.Франко. – Львів, 1910. – (= Етнографічний збірник; Т. 33).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.