5. Татари і татарські люди

Михайло Грушевський

Але не скрізь по Вкраїні обставини складалися так здатно, як у болоховців. Через се по інших місцях рух проти князівсько-дружинного устрою бачимо ми тільки за часи Батиєвого находу. Сей нахід татарський, скільки можна гадати, мав великий вплив на громадські відносини. Хоч вагу його задля залюднення, економічного добробуту здебільшого в науці побільшувано, – він, наприклад, не обернув внівець Київщини, як то гадають, а мабуть, і Переяславщини, принаймні, на се ми не маємо певних доводів [Щодо сього – дивись: «Монографии…» В.Б.Антоновича,т. 1, с. 224 і далі [Антонович В. Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К., 1885. – Т. 1. – С. 224]] – але все-таки татари наробили превеликого шелесту. Паніка йшла поперед ордами Батия, сила народу тікала перед ними; здавалося, що весь попередній устрій громадський, всі попередні відносини йшли нанівець, гинули навіки. Князі покидали свої волості, дружина розтікалася теж – як не вся, то в значній частині. Таким чином людність, чи переважна більшість її (бо подекуди, може, й держалися залоги княжі), вислободжена була з звичайних пут князівсько-дружинного концентраційного устрою; руки на сей час були в неї вільні. Татарська сила здавалася такою незмірно великою, що тільки б запобігти її, сховатись за неї – й здавалось, що вже не то що князь, а й ніяка сила на землі тоді не страшна.

Незадоволення князівсько-дружинним устроєм і земською концентрацією, очевидячки, було по деяких місцях велике; впливу князя й дружини на громаду на той час не було; причини сторонництва, які підпирали той устрій, чи підупали подекуди, чи переможені були противними, чи знищились на той час. Там, де складалися так обставини, громади користувались з татарського находу, заводили з татарами зносини, віддавалися їм у безпосереднє підданство, щоб тим здобути собі убезпечення від руйнувань, опіку й оборону від своїх попередніх князів, й утворяли новий устрій.

Ся реформа, властиво, була тільки поворотом до старого, передкняжого устрою. Земля знову розпадалася на місцеві округи, міські й сільські, незалежні, зв’язані тільки спільними інтересами, почуттям спільної народності і таке інше. Громада кожна незалежно порядкувала в себе через свої органи. Стану дружинного нема; князь, де й єсть, через се підлягає зовсім впливові громади.

Для татар ся реформа була корисна – такий устрій для них був безпечніший: окремі місцеві громади не мали такої спроможності до оборони, до опору, як сконцентрована земля, з князем, з дружиною. Отже, з сього погляду вони мали сприяти такій реформі. Татарська ж протекція не була тяжка для громад, бо у внутрішні справи татари не мішались, ходило їм тільки о вибирання дані; й ся дань була чи не легша від княжої [Принаймні, літописець в поданому вгорі епізоді (Ипат., с. 586) каже, що болоховці давали дань татарам пшеницею й просом – така дань навряд щоб була тяжка; а що княжа дань була нелегенька, за те свідчить відома розпись дані (сріблом) кн. Ростислава Смоленського – Князівство Смоленське; не так велике, виносило однієї дані, опріч судових й інших побічних доходів, більше 3 т[исяч] гривень (по півфунта) – грамота видана в «Дополнения к актам историческим», т. I, н. 4, також в Хрестоматії проф. Владимирского-Буданова [Летопись по Ипатскому списку. – С. 586: Дополнения к Актам историческим. – СПб, 1846. – Т. 1. – № 4. – С. 5 – 8: Хрестоматия по ист. русского права / Сост. М.Ф.Владимирский-Буданов. – К., 1885. – Вып. 1. – С. 219 – 225]].

Такі думки про реформу подають небагаті подання джерел, як їх скомбінувати й порівняти з відомостями за попередні й пізніші часи. Переглянемо тепер подання джерел наших. Перше місце мусить зайняти тут оповідання Галицько-Волинської літописі про похід Данила «противу Татаромъ». Про нього згадувано вже й вище, тепер подамо його, як дуже важне, цілком усе.

«По рати же кремянецкой куремсинѣ, Данилъ воздвиже рать противу Татаромъ. Сгадавъ съ братомъ и со сыномъ, посла Деонисия Павловича, взя Межибожие, потомъ же воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ, а Лвови Побожье и люди Татарьскыя. Becнѣ же бывши посла сына своего Шварна на Городокъ, и на Сѣмоць, и на вси городы, и взя Городокъ и Сѣмоць и всѣ городы сѣдящия за Татары, Городескъ и по Тетери до Жедечева. Възвягляне же солъгаша Шварномъ, поемше тивуна не вдаша ему тивунити; Шварно же приде, поимавъ городы вся, и по немъ придоша Бѣлобережцѣ и Чарнятинци и вси Болоховци къ Данилу. Присла же Миндовгъ къ Данилу: «пришлю къ тобѣ Романа и Новогородцѣ, абы пошелъ къ Возвяглю, оттуда и къ Кыеву; а срече срокъ во Возвягля» [Ипат[ская летопись], с. 555].

Після сього розказано про похід Данила й облогу Звягеля. Наперед Данило послав Шварна й із ним 500 раті; «грожанѣ же видивши ратныхъ мало со княземъ, смѣяху ся, стояще на градѣ». Коли ж прийшов Данило з усім військом, звягляни перелякались, «и не стерпѣша и здашася». Але Данило спалив зовсім місто, а людей розділив і роздав синам – Шварну й Льву. Не відібравши помочі від Миндовга, Данило далі на Київ не пішов, а вернувся із Звягеля додому [Ипат[ская летопись], с. 556].

Літописець, оповідаючи про сю кампанію Данила, називає її «ратію противу Татаромъ». Тим він дає знати, що місцевості, на які розпочав рать Данило, підлягали безпосередньо татарам. Деякі з сих міст напевне відомі, інші – ні; Звягель єсть сучасне місто Новоград-Волинський, на середній Случі; за Білобережжя уважають білі береги горішньої Случі; здається, й Городок із Семоцем були десь коло Случі. Городеськ єсть село на Тетереві вище Радомишля, Жедечев десь, мабуть, був на вершині Тетерева. Таким робом з сього подання літописі виходить, що громади, які безпосередньо підлягали татарам, в той час, себто в 50-х роках XIII в., займали територію по середній та горішній Случі, також Тетереву й горішньому Богу.

Літописець називає тих, що жили коло Богу, «людьми татарськими, а тих, що мешкали на північ, в районі Случі і Тетерева, – «городы, сѣдящия за Татары». Проф. Дашкевич уважає се за політичні терміни й думає, що була ріжниця в відносинах до татар мешканців південних і північних [«Болоховская земля…», с. 103]; щодо термінів, то хто ще його зна, але зовсім може бути, що така ріжниця в відносинах була й справді. Ніде, одначе, не бачимо ми ані залог, ані урядників татарських. Підлягали сі громади татарам, очевидячки, доброю волею: вони зовсім не хочуть вертатись під руку Данилові.

Болоховців кілька раз «примучено», а вони все-таки пручаються й вибиваються з-під власті Данила. Звягляни під натиском мусили прийняти до себе тіуна від Шварна яко ознаку своєї підлеглості, але се була тільки викрутка: вони не дали йому порядкувати, й тільки переважна Данилова сила примусила їх здатися на його ласку. Всі громади борються з Данилом, знати, кожна на власну руку; вони окремі й самостійні, між ними не видно іншого зв’язку, окрім солідарності з причини спільних інтересів. В них ніде не виступають ані князі, ані яка інша старш, навіть у Звягелі, про котрий оповідається дрібніше; се так само, як у болоховців, і взагалі можна об’яснити тільки таким чином, що не було тут старшини такої, щоб стояла над громадою, чи були князі, чи старшини, чи як би вони не звалися, але всім порядкувала громада. Дружини теж не видко. Двоїстість устрою, очевидячки, скасовано. Болоховці виступають однаково з іншими громадами; ніщо не перешкоджає думати, що всі отсі громади взагалі мали один напрямок політичний, один, може, з деякими варіаціями, громадсько-політичний устрій.

Ся звістка літописі, як сказано вже, дотикається безпосередньо тільки території горішнього Богу, середньої й горішньої Случі й Тетерева. Що було дальше на схід, на північ, літопись не каже. Але що рух проти князівсько-дружинної концентрації не обмежувався самою тільки сією територією, на се єсть кілька указок в джерелах.

Оповідаючи про те, як тікав Данило від татарви в Угорщину й Польщу, літописець каже, що, повертаючись з Мазовії, Данило прийшов поперед усього до Дрогичина (тепер містечко на Західному Бугу), але його туди не пустили: «И восхотѣ внити во градъ и вѣстьно бысть ему, яко «не внидеши во градъ». Оному рекшю: «Яко се былъ градъ нашь и отець нашихъ» – «вы же изволисте внити въ онъ» [Сі слова можна й так, і інакше розуміти, що залежить від пунктуації; я приймаю пунктуацію, яку прийняли редактори Ипат[ской] летоп[иси] в сьому й попередньому виданнях (в Полн[ом] собр[ании] рус[ских] летопис[ей], т. II, с. 178) – «ви же не изволисте» тоді виходить як відповідь дрогичинців: «А ви ж не схотіли обороняти се місто від татарів», отаке б щось. Але можна сі слова віднести й до Данила [ПСРЛ. – СПб, 1843. – Т. II. – С. 178]], и отьиде мысля си, иже (еже) Богъ поемже отмьетье створи держателю града того и въдасть и въ руцѣ Данилу; и обънови и созда церковь прекрасну святое Богородици, и рече: «се градъ мой, преже бо прияхъ и копьемъ» [Ипат[ская летопись], с. 524].

Хоч у сьому оповіданні літописі головну ролю держить начеб сей «держатель града», але, очевидячки, він той вчинок вчинив не своєю тільки волею, але мав за собою громаду. Як видно з оповідання, дрогичинці поставили Данилу опір дуже твердий, так що він мусив «брати копьемъ», себто приступом (штурмом) місто: се не могло б статись, коли б то не було рухом народним, а тільки особистою інтригою якогось галицького боярина. Противлячись Данилу так рішуче, громада могла вповати тільки на татарську силу, безпосередньо чи посередньо: що Данилову силу зовсім знищено находом татарським.

Друге дуже цікаве оповідання тієї ж Галицько-Волинської літописі належить вже до іншої, південно-східної окраїни Данилової держави: взагалі, як бачимо ми, сей рух проти князівсько-дружинного устрою й земської концентрації виявляється найбільше по окраїнах, відлеглих від центрів сього устрою. Коло 1253 p., скоро після коронації Данила, «приѣхаша Татарѣ ко Бакотѣ, и приложи ся Милѣй къ нимѣ». Данило сам тоді пішов був на Литву й післав у Бакоту сина Льва: «Изъѣхавше (себто несподівано напавши) Яша Милѣя баскака, и пруведе Левъ Милѣя отцю си, и бысть Бакота королева отца его; потомъ же сдумавъ со синомъ и отпусти и (себто Милія), а поручникъ бысть Левъ, яко вѣрну ему быти; и паки приѣхавшимъ Татарамъ и створи льсть и предасть ю паки Татаромъ Бакоту» (Бакота – тепер село, на Дністрі, колись була головним містом т. зв. Пониззя, себто Подністрянщини, південно-східної окраїни держави Галицької) [Ипат., с. 549 – 550; дрібніше про сей епізод дивись у д.Молчановського, с. 148 і далі].

Узявши се подання літописі само по собі, також можна б думати, що тут річ іде про якусь інтригу галицького боярина; але, порівнявши сю звістку, як і дрогичинський епізод, із звістками про громади Богу, Тетерева й Случі, далеко правдоподібніше буде прийняти, що й бакотська справа була не особистою інтригою, а громадською справою, що тут ми маємо прояв того ж громадського руху; тим більше, що такого Милія ми не знаємо межи Данилових боярів: може, то був якийсь заступник громади, чоловік місцевий. Цікаво, що з сього епізоду видко, як татари сприяли сьому громадському руху й з охотою приймали до себе у безпосереднє підданство. Що ще цікаво – се поданий вгорі варіант, з якого виходить, що татари наче б поставили Милія своїм баскаком у Бакоті, але з попереднього видання Галицько-Волинської літописі знати, що в деяких кодексах її пишеться «Милѣя и баскака» [«Полн[ое] собр[ание] рус[ских] летоп[исей]» [ПСРЛ. – СПб, 1843], т. II, с. 191]; як баскак був, властиво, тільки фіскальним, а не адміністраційним урядником, то сей останній варіант здається мені більш правдоподібним [Його приймає в своїй, вгорі названій розправі, і д.Молчановський, с. 152].

Як то вже й вгорі було сказано, літописець подає сі звістки припадково, коли згадує про боротьбу князів з сим рухом. Таких прояв сього руху, певне, було далеко більше на великих просторах Данилової держави. Були вони, мабуть, не тільки по його державі.

Літопись нічого не каже нам за політично-громадський устрій та відносини земель, що на схід Тетерева, – Київщини, Переяславщини. Дещо можна, одначе, вивести з деяких інших історичних подань.

Після 1240 р. – находу Батия – Київ не належав до держави Данила; 1245 р. тут сидів воєвода Дмитро Ейкович, намісник Ярослава – мабуть, Ярослава Всеволодовича, князя володимирського (північного) [Ипат[ская летопись], с.535. Зубрицький й проф. Шараневич мали сього Ярослава за Інгваревича, Данилового брата в других (Ист[ория] Гал[ичско]-Рус[ского] княж[ества], III, с. 155, Ист[ория] Гал[ицко]-Волод[имирской] Руси, с. 92), але на се трудно здатися (див. Дашкевича Н. Княжение Дан[иила] Галицк[ого…], с. 63)]; хоч, оповідаючи про мандрівку Данила до хана, літописець і каже про Данила «обладавшу Рускою землею, Киевомъ и Володимеромъ и Галичемъ» [Ипат[ская летопись], с. 536], але сих слів ми не повинні прикладати до тогочасних волостей Данила, бо слово «обладавшу» може відноситися й до часів минулих; похід Данила на Київ в 50-х роках не дійшов до скутку, а потім вже було йому не до поступування на схід. З подань літописі можна гадати, що границя галицько-волинська після 50-х років на сході лежала десь коло Горині [Тут стрічали татарів волинські князі – див.: Ипат., с. 562, 588; порівняй Дашкевича Княжен. Дан. Г., с. 72, Болохов. з. увагу с. 138 ]; про те, що Київ належав до держави Данила, навіть Льва, свідчить, правда, Стрийковський [Stryjkowski М. Kronika. І, р. 286, 291, 306 й інші], але його свідоцтво, очевидячки, єсть тільки недотепна вигадка.

Так само Київ не належав і до князів Великої Русі – володимирських та московських; остання певна згадка про їх власть над Києвом належить до 1249 p., коли хан поставив Олександра, т. зв. Невського, сина Ярослава Всеволодовича, князем над Києвом; нема ніяких указок на те, щоб Київ підлягав йому реально, а його заступникам і нащадкам – навіть номінально [Правда, що в т. зв. Густинській літописі після Олександра Київ належить до його брата Ярослава Ярославовича («Полн[ое] собр[ание] рус[ских] лет[описей]», II, с. 344), але, як на се не маємо жадних указок в північних джерелах, то мусимо звістку Густинської літописі уважати за помилку [ПСРЛ. – Т. II. – С. 344]]. Тим часом не було по Київщині й власних, окремих князів: се зовсім виразно виходить з тих місць літописі, де показано, які князі допомагали татарам у їх походах [Дивись найпаче: Ипат., с. 575, 588]: з них знати, що між Волинню й Дніпром, очевидячки, не було ніяких князів. Юрій Пороський, що згадується раз під 1289 p., був, мабуть, князь титулярний без волості [Ипат., с. 612; за титулярного його мають декотрі письменники, як проф. Дашкевич, Сергеєвич, Линниченко].

До того ще треба уважати на одну звістку. В мандрівці Плано Карпіні 1246 р. через Україну-Русь сказано, що Канів підлягав татарам безпосередньо – sub Tartaris erat immediate [Мандрівка Плано Карпіні в виданні Язикова (Собрание путешествий к татарам), p. 10 [Собрание путешествий к татарам и другим восточным народам в XIII, XIV и XV столетии: Плано Карпини и Асцелина. – СПб, 1825. – Ч. I: Плано Карпини. – С. 10]]. Зваживши усі отсі подання й порівнявши їх з поданими вгорі звістками за рух волинський, не буде, здається, дуже сміливо гадати, що й східна Київщина, від Тетерева й до Дніпра, теж підлягала татарам безпосередньо, тим більше, що в поданій звістці про плани походу Данила на «людей татарських» експедиція на Київ з’являється начеб часткою усієї сієї кампанії.

Київщина в такім разі теж позбулася князівсько-дружинного концентрованого устрою й розбилася на окремі громади: я вже висловив що з знищенням князівсько-дружинного устрою знищення земської концентрації було неминуче. Така гіпотеза правдоподібна й a priori: незадоволення княжим устроєм можна зауважити по властивій Київщині, а татари з свого боку мали піклуватися й нахиляти людність до безпосереднього підданства й скасування небезпечного для них князівсько-дружинного устрою.

Що було за Дніпром? За се ми нічого не знаємо. Одначе, як стара Переяславщина в звістках тогочасних політичних зістає зовсім порожнім місцем, а повірити тому, що вона зовсім лежала пусткою, ми ніяк не можемо, то можемо гадати, що й тутешня людність, може, далеко-далеко поменшавши з находу татарського, теж складала невеличкі громади безкнязівсько-дружинного устрою й концентрації, в безпосередньому підданстві у татар.

Примітки

… в Хрестоматії проф. Владимирського-Буданова… – див. також останнє академічне видання: Древнерусские княжеские уставы XI – XV вв. – М., 1976. – С. 140-145.

… в деяких кодексах її… – йдеться про версію Хлєбніковського списку, що їй віддавав перевагу А.Насонов (Там само. – С. 25).

… в безпосередньому підданстві у татар… – порівн.: Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII – XIV вв. – М., 1985. – С. 37 – 38.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 231 – 237.