3. Перевага князівської влади над громадою
Михайло Грушевський
Оглянувши таким робом громадсько-політичні відносини по всіх землях українсько-руських, ми нігде – до XIII в. – не знаходимо в джерелах наших принципіальної боротьби громади з князем, змагань до реформування княжої власті, обмеження або зниження її. Щось інше бачимо ми по Галичині, але й там змагається не громада, не віче, а боярство, і воно в сім разі не було заступником громади. Так і дійсно воно, може, було скрізь по українсько-руських землях, що громада не боролася тоді з княжою властю; але се жадним побитом не наводить, ніби громада була зовсім задоволена своїм княжим status quo й ніяких поліпшень не бажала – зовсім навпаки! Не кажу вже за поодиноких непопулярних князів – відносини громади до них виявлялися, наприклад, по Київщині грабуванням їх дворів після смерті – але й взагалі, за малими винятками, як тільки були ще вони, громада була мало задоволена сучасною громадсько-політичною організацією.
Ми частенько знаходимо по наших і по дальших північних землях, де князі київської династії утворили подібний же устрій громадський, заскарження громади на неправий суд, на тяжкий «продаж», себто грошові кари, на княжих урядників. Заскарження йдуть через весь час, починаючи від тих деревлян, що надумалися з сих причин забити князя Ігоря («аще не убемъ его, то вси ны погубить») [Ипат[ская летопись], с. 34], і до того північного книжника XII в., що научаючи людей коритися князю, докоряє їм, що вони не знають писанія: «идѣже законъ, ту и обидъ много» (де закон, себто взагалі всяка власть, порядкування, там мусить бути неправда) [Лаврент[иевская летопись], с. 351], або преславного мудреця Данила (т. зв. Заточника), що навчає: не держи собі двору коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо тіун (себто княжий), як той огонь з трута, а рядовичі (нижчі урядники) – іскри [Я подав сі вирази як більш характерні, хоч вони відносяться, властиво, до земель не українських, але, як подавано вгорі, в устрої громадсько-політичному тих земель було багато подібного до земель українських; порівнявши, наприклад, оповідання літописця за князювання Всеволода Ярославовича київського († 1093), оповідання агіографів за Святополка Ізяславича, «Науку» Мономаха и т[аке] інше, переконаємось, що сі вирази можна прикласти й до українських відносин].
Таким способом думка про власть для сучасного чоловіка безпосередньо в’язалася з думкою про кривду, утиск; власть і утиск ставали в якійсь мірі ніби синонімами. Ще більше скаржилися на те, що князі в своїх спірках, «которах», не дбали зовсім про добробут народний, затягали задля власної користі свої волості до війни, грабували землі та наводили на них усяку дич степову – се було болюче місце сучасної громади.
Звичайно, більше чи менше задоволення чи незадоволення, більша чи менша популярність князя залежали від його вдачі й талановитості, але були тут і загальні причини. Перш усього залежало тут від тієї двоїстості громадсько-політичного устрою, відокремленості князя й громади. Громада хотіла, щоб їй можна було здатися на князя, але як се було можливо, коли з князем заходили принципіальні ріжниці, коли князь мав свої окремі інтереси та ще й до того свої окремі, незалежні приводи до їх виконання. Князь, як то доводили ми вже вище, хотів би зібрати якнайбільше земель для себе, для дітей і для сього збирання витягти якнайбільше засобів у громади – громаді се збирання було малоцікаво й проводити його своїм коштом, своїми силами було їй зовсім неохота. Князь хотів би пересісти з сього стола на вищий, славніший, а на своєму сучасному осадити сина чи кого там, і він допевнявся, щоб завести й громаду у сю боротьбу, щоб і вона узяла в ній участь, – громаду се зовсім не обходило і т. ін.
Друга причина була ось яка: рідко де траплялось так, як-от у Галичині, що князівство переходило від батька просто до сина безпосередньо. По інших землях стіл переходив або по черзі від однієї сім’ї до другої в тій же династії – от як Чернігівське князівство переходило по черзі з сім’ї Олега Святославовича до сім’ї Давида Святославовича й навпаки, а пізніше также чергували сім’ї Всеволода й Святослава Ольговичів або – як по Київщині та Переяславщині – князівство здобували князі з далеких, чужосторонніх династій. В Київщині, наприклад, всякий князь добре знав (се найбільше відноситься до часів після Мономаха), що сину своєму стола передати йому не вдасться, що хіба через кількадесят літ доведеться тому сину долізти київського стола, а тепер, після смерті, здобуде сей стіл (як ще за життя не перехопить) князь з якої-небудь чужої, ворожої династії – після смольнянина чернігівець, після волинця – ростовець.
В таких обставинах слабішав зв’язок князя з землею, з громадою, пропадали, меншали стимули до того, щоб дбати йому про добробут земський, народний; князь почував себе мешканцем на час, чужим у землі. Новий чужосторонній князь часто нищив те, що робив його попередник; не було сталості, консеквентності в громадських відносинах. Всякий князь наводив з собою своїх дружинників-земляків, чужинців, що не знали ані тутешніх обставин, ані звичаїв, що не були зв’язані з землею жадними моральними зв’язками, не мали жадних моральних перешкод до самовольства й власного пожиткування.
Цікавий з погляду сієї ріжниці, браку солідарності у князя й віча, маємо епізод з історії Київщини. Ізяслав Мстиславович був, певне, один з найпопулярніших київських князів; коли Юрій побив його 1149 р. під Переяславом, він з братом Ростиславом обернувся до київського віча за новою запомогою, хоч саме перед тим обманув був громаду, бо здобув собі попередню запомогу тільки з тим, що не доведе діла до війни, а сам, навпаки, викликав крик до бійки. «Господина наша князя! – одказало віче, – не погубита насъ до конца. Се нынѣ отци наша и братья наша и сынови наши на полку, они изоимани, а друзии избьени и оружие снято. А нынѣ ать не возьмут насъ на полонъ, поѣдита въ свои волости. А вы вѣдаета, оже намъ съ Гюргемъ не ужити; аже по сихъ днехъ кде узримъ стягы ваю, ту мы готовы ваю есмы» [Ипат[ская летопись], с. 268]. Ізяслав з Ростиславом з тим поїхали геть.
Ся відповідь віча єсть гіркий докір і самому Ізяславу, й тогочасному княжому устрою: саме перед тим князь обманув з своєї користі людей, віче мусило сердитись на нього й з ним разом воно признає, що Ізяслав для них все-таки князь найкращий – кращого нема. Слова віча: «Господина наша князя, не погубита насъ до конца», – можна б поставити епіграфом [до] тогочасних відносин князя й громади.
При таких обставинах мусимо спитатись, що ж примушувало, нахиляло громаду годитися з княжою властю, ба навіть триматися її часами дуже гаряче, як то наводять згадані вище зразки. На се можна знайти кілька причин – я виложу ті, які мені здаються більш певними, виразними.
Перш усього деякі князі своїм тактом чи приємним особистим характером вміли якось-таки зменшити, закрити перед очима громади ті аномалії устрою й придбати популярність, так, наприклад, було в Київщині з Мономахом, Ізяславом і т. ін.
Усякий князь мав у громаді свою особисту клієнтелю, своє сторонництво. Дружина його як не уся, то хоч частиною була з родів місцевих – вона, значить, теж мала якийсь вплив у громаді. Таким робом князівсько-друж[ин]ний устрій сам по собі якусь частину громади мав за собою.
Далі, в усякому концентрованому організмі громадському, мабуть, знайдеться якась частина громади, для котрої ся концентрація корисна. З’єдночення в одну землю города з пригородами, наприклад, могло бути до смаку людності города, як не всій, то частині, бо підбивало під вплив города пригороди; воно могло бути корисним з поглядів торговельних чи промислових; воно давало більш засобів боронитись спільними силами. Тимчасом, як мені здається, з’єдночення міських округів в одну землю, з гегемонією «города», формувалось, може, хіба з якими винятками, князівсько-дружинним устроєм. Перед запровадженням сього устрою міські округи в’язалися тільки спільними географічними, етнографічними, торговельними зв’язками, але сі зв’язки були більш моральні або припадкові, не виявлялися в реальних формах. Укладалися сі округи в більш-менш щільну, з’єдночену цілість тільки тоді, як з’являлася дружина з князем; князь з дружиною були, властиво, ферментом концентрації. Але чи сяк, чи так воно було щодо родоводу, але в тогочасних обставинах якби не стало князівсько-дружинного устрою, то се був би кінець і земської концентрації. Віче земське, чи віче «города», що було майже однакове, не мало органів виконавчих, через які б воно могло правити своїми пригородами з їх вічами, тим більше – своїми анексами. Концентрація земська держалась княжими урядниками – його дружиною. Без них міські округи мусили б знову розпастися, розділитися, й землі не стало б.
Але що чи не головніше – в тогочасних обставинах спекатися князівсько-дружинного устрою було дуже трудно. Рід св. Володимира уважав мовби за свою привілегію, чи монополію, щоб князювати в землях руських. Земля без князя була начеб res nullius , на яку князь, що перший трапився, міг би заявити й заявив би претензії. Тим-то між іншим земля й піклувалася, щоб завше мати князя, що се в якійсь мірі обороняло її від сторонніх претензій. Повстати на устрій княжий – се значило викликати на боротьбу не тільки отсего свого князя, а – можна сказати – усю княжу силу земель руських. Се в тогочасних обставинах було тяжко.
Розпочати боротьбу з княжою інституцією, щоб обмежити її власть, обставити певними кондиціями, розпростати функції віча й додати йому органів виконавчих – се був би самий кращий, самий корисний напрямок в тогочасній ситуації, але такий напрямок вимагав чималого політичного розвитку, сталості й такту, й великої солідарності в діяльності громадській – сього всього бракувало. На довгий політичний процес не ставало снаги. Натомість громада марила здобути собі такого князя, щоб за ним і догляду не треба було, щоб він сам «добра хотів усім серцем Руській землі» [Ипат[ская летопись], с. 368], а не можна було здобути – й вона корилась, незадоволена і не здатна до поліпшень немилому князю, ждучи кращих обставин, милішого кандидата.
Примітки
… грабуванням їх дворів після смерті… – очевидно, учасники подібних акцій (наруги над померлим володарем, розграбування його майна) мали ширший спектр мотивацій, ніж соціальний протест. Необхідність їх з’ясування акцентується у новітній літературі: Бойцов М.А. Ограбление мертвых государей как всеобщее увлечение // Казус, 2002: Индивидуальное и уникальное в истории. – М., 2002. – Вып. 4. – С. 137-201.
… (т. зв. Заточника)… – «Слово» Данила Заточника опубл.: Памятники литературы Древней Руси: XII век. – М., 1980. – С. 388 – 400.
… оповідання агіографів за Святополка Ізяславича… – йдеться про засудження дій князя у «Патерику». Див.: Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик: (Вступ. Текст. Примітки). – К., 1931. – С. 152 – 155.
… «Науку» Мономаха… – мається на увазі «Поучение» Володимира Мономаха (опубл.: Повесть временных лет. – С. 98 – 106).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 223 – 226.