Організація руської церкви
Михайло Грушевський
Початок митрополії, матеріальне забезпечення церкви
Взагалі, коли зважити перевагу церковних інтересів над всякими іншими в нашім старім письменстві, то аж ударяєся обставина, що найдавніша наша літопись і інші повісті про Володимира дають такі мінімальні звістки про початки церковної організації й заходи князів коло неї. Оповівши, як Володимир привів на Русь „попів“ з Корсуня, літопись зовсім нічого не каже про організацію церковної єрархії, аж до поставлення митрополитом звісного Іларіона. Новгородська літопись (т. зв. Перша) говорить під 989 р. загально про охрещення „всеї землі Руської“ й тут каже, що в Києві поставлено митрополита, в Новгороді архієпископа, в інших містах єпископів, попів і дияконів [1 Новгор., с. 65, під тимже роком в 1 Псков, і 2 Новгор. (в додатку)].
Згадка про новгородського архієпископа сама виявляє пізніший час сеї звістки, бо архієпископи новгородські почалися тільки з XII ст., і нижче в реєстрі митрополитів тої ж літописи не знаходимо ніякої традиції про Володимирових митрополитів: першим названий Феопемпт, з 1030-х рр. Ще грубіший анахронізм містять собі записки інших літописних компіляцій про заснування митрополії Володимиром: тут уже помішано охрещення Руси за Володимира з охрещенням за патр[іархи] Фотія і імп[ератора] Василя Македонянина, і Володимир бере митрополита від патр[іархаи] Фотія: се баламуцтво поширилося головою з церковної устави Володимира, почавши від старших редакцій її [Устава Володимира в Кормчій, писаній коло 1282 р. Проф. Суворов одначе оголосив сю уставу за пізнішу приписку і се досі не провірено], і воно дає сильне свідоцтво того, як неясно представлявся початок руської єрархії.
Імення перших митрополитів були також незвісні і зістаються незвісними й нам [Важніша література: Макарій, Ист. рус. церкви, І, с. 32 і далі, Голубінський op. c., І, с. 277 і далі, Малишевський, Киевские церковные соборы (Труды К. Дух. Акад., 1883, XII). Лебединцев, К вопросу о киев. митр. Михаиле (Чтения київ. істор. тов., т. X). Павлов, Догадка о происхождении древне-русского предания, которое называет первого русского митрополита Михаилом Сирином (ib. т. XI., і тамже „Примечание“ до сього Лебединцева). Шахматов, Общерусские летописные своды, гл. V і його ж Корсунская легенда (гл. VIII)].
Більшість компіляцій [Воскр., Софійськ., Тверськ. й ін] першим митрополитом ставить Леона – його то Володимир узяв „від Фотія патріарха“. Але сього Леона знаємо тільки з полемічної літератури, де один полемічний утвір проти латинян надписується в деяких кодексах іменем Λέоντоς μητδоπоλίτоυ τής έν Тωσία Пρεσδλάβας – Леона митрополита переяславського на Русі. Не тільки ближче не відомий час його правління, але навіть висловлялися підозріння, чи не був він в дійсності митрополитом болгарським (Преслави болгарської) [Шахматов, Одинъ из источников летописного сказания о крещении Владимира, с. 72-8].
В пізніших каталогах (від XV в.) першим митрополитом пишеться Михаїл, і ряд митрополитів до Іларіона виглядає так: Михаїл, Леон, Іоан, Теопемпт, Кирил, Іларіон. В Києві стрічаємося з пізнішою (XVII в.) традицією про мощі „першого митрополита Михаїла“, що лежать тепер в Печерській лаврі, але тяжко сказати, чи ся київська традиція про мощі вплинула на появу сього першого митрополита в каталогах, чи навпаки. Очевидно, тільки, що в каталоги київських митрополитів Михаїл попав на перше місце в зв’язку все з тим же перемішанням охрещення Руси в IX і X в., бо в деяких компіляціях говориться, що при першім охрещенні Руси за Фотія послано на Русь митрополита Михаїла.
[Як митрополит, висланий за Фотія Михаїл виступає напр. в Палінодії – Рус. истор. библ., IV, с. 971, Густинській літоп., с. 253, в пізнішим. Житії Володимира – в Чтеніях київ. іст. тов.,II, 2, с. 37. Як на джерело сеї звістки Лебединцев вказав на сербський переклад Амартола, де посланий Фотієм єпископ називається Михаїлом; інша гадка Павлова, що ім’я Михаїла з'явилось на руськім ґрунті, через те, що Михаїла Сінкела, автора внесеного в літопись ісповідання, даного Володимирові, прийняли за руського митрополита, що мовляв дав йому се ісповідання. Шахматов поставив давніше здогад, що Михаїл з'явився як перший митрополит в московській митрополичій компіляції поч. XV в., і відти перейшов в пізніші компіляції. В новішій своїй праці (Корсун. легенда, с.67) він думає, що ім’я Михаїла як першого митрополита з'явилось уже в корсунській легенді, ще в XI в., відти перейшло в деякі редакції Володимирової устави; при тім він приймає здогад Голубінського, що так дійсно звався митрополит, посланий на Русь в IX в., але той проповідав „таврийським Русам“ (гіпотетичним)].
Стрінувшися з традицією старших каталогів про першого митрополита Леона, він потім уміщується то на першім місці, то на другім, по Леоні [Напр. при 1 Новгор., с. 443, Воскрес. І, с. 239 etc].
Я спинився трохи коло сього, аби показати, як неясно стоїть справа з початками церковної організації за Володимира. До Ярославових часів не маємо ніяких сучасних відомостей про митрополитів руських: в пам’ятках XI-XII вв. стічаємо тільки отсих трьох митрополитів, або архієпископів: Іоана (десь в 1020-х р.), Теопемпта (в 1030-х) і Іларіона, поставленого 1051 p. [Сказания о Борисе и Глебе, с. 26, Іпат. с. 108 і 109]. Титул Леона митрополита переяславського дав привід до здогаду, що спочатку митрополія була не в Києві, а в Переяславі [Література: Макарій, I, с. 87-8, Барсов, Константинопольский патриарх и его власть надъ русскою церквою, с. 423, Голубинський, І, с. 328 і далі, Малишевський, Киевские церковные соборы; Лебединцев, Где жили первые киевские митрополиты, в Переяславе или Киеве? – Кіев. старина, 1885, І; Шахматов, Одинъ иъ источников, l. с.], бо і літопись знає Єфрема – єпископа переяславського з 2-ої пол. XI в. з титулом митрополита, а один з кодексів (лаврентіївський) при тім пояснюе се: „бѣ бо прежде в Переяславли митрополья“ [Лаврент., с. 202, інші кодекси сієї редакції не мають сієї ґльоси, ані пізніші компіляції, тільки Никонівська розвиває її: „й живяху множае тамо митрополити кіевскіи и всея Руси, и єпископи поставляху тамо“ (І, 116). Натомість інші поправляють дивний титул Єфрема на єпископа, напр. Воскрес., І,. 5, Хлєбніковський код. – Іпат., с. 146].
Так поставлена була гіпотеза, що за Володимира резиденцією митрополита був Переяслав, аж Ярослав переніс митрополію до Києва, збудувавши Софійську катедру, тим більше, що деякі пізніші літописні компіляції, оповідаючи про будову Софійської катедри, кажуть при тім, що Ярослав „устави митрополью“ в Києві [Софійськ., Воскр., Никон., Твер. й ін]. Інші йдуть іще далі, припускаючи, що до Ярослава взагалі не було на Руси ніякої митрополії, і тільки при нім з’явилася вона [Так Шахматов, Корсунская легенда, с. 68].
Одначе старші джерела не дають підстави для таких здогадів. Стара літопись каже тільки, що Ярослав побудував в Києві митрополію, себто катедральну церкву св. Софії [Іпат., с. 106], а не заснував її, яко інституцію, і взагалі нічим не можна довести, щоб у Києві не було митрополїї перед Ярославом; agrumentum a silentio літописи нічого не значить, бо й взагалі вона нічого не каже про єрархічні справи. Навпаки, сучасник Тітмар згадує навіть виразно київського „архієпископа“ при київській кампанії 1018 р.; правда на таке далеке джерело трудно покладатися [Володимир „праздноваше честно праздникы господскія и три трапезы поставляше в дому своємъ: пръвую митрополиту съ єпископы и черноризцы и съ священничскимъ чиномъ, вторую нищимъ и убогымъ, третію себѣ и боляромъ и всѣмъ мужемъ своимъ“ (Чтенія київ., II, с. 15 і 21) – очевидно автор розуміє тут пири в київській резиденції Володимира], але і старе Житіє Володимира (включене в „Пам’ять і Похвалу“ Якова), досить високо оцінене в новішій літературі, теж говорить про митрополитів при Володимирі, і то так, що тяжко розуміти тут митрополитів якихось інакше, а не київських [VIII, 16. Архієпископами руські митрополити XI в. звуться не тільки у Тітмара, але і в інших старих пам’ятках, напр. Несторовім Житії Бориса і Гліба, в заголовку слова Леонтія). Се дало привід Голубінському до гіпотези, що спочатку руська церква мала незалежного від патріарха архієпископа (в Візантійській церкві архієпископ значить стільки, що автокефальний єпископ, отже більше як митрополит), аж пізніше стратила свою незалежність, і її сеніор став тоді зватися тільки митрополитом].
Традиція про київську митрополію при Володимирі уставилася міцно і вчасно, уже від XIII в. Всі літописні компіляції і взагалі всі ті джерела, що кажуть за уставлення єрархії за Володимира, вказують на Київ і ніяких натяків на Ярославову фундацію або на перенесення митрополії з Переяслава до Києва не дають [Устава Володимира з рукоп. XIII в.; „взяхъ перваго митрополита Леона Києву“ (Чтенія київ. II, 2, с. 65)].
Не можна також легковажити і того факта, що константинопольський патріархат в XIV в., застановляючись над перенесенням резиденції руських митрополитів до Москви, нічого не згадував про перенесення митрополії до Києва, хоч такий прецедент був би йому дуже на руку: очевидно, він уважав Київ споконвічною митрополичою резіденцією [Акт 1354 р. – Рус. истор. библ., VI, 2, с. 63, Acta partriarchatuc Constantinop., I, с. 351. Сю обставину справедливо підніс Лебединцев у згаданій розвідці]. Що переяславські єпископи мали колись титул митрополитів – се можна вважати певним; та коли єп[ископ] Єфрем в 2-ій пол. XI в. мав титул митрополита тільки гоноровий, як се всі признають, то могло се мати місце й перед тим, не уймаючи значення київського єпископа, як старшини руської церкви. Піднесу тут, що Яхя каже про „митрополитів і єпископів“, посланих на Русь до Володимира для охрещення, в числі многім [Вид. Розена, с. 24] ; може ся звістка має реальний характер – може митрополитів послано відразу й кількох на Русь.
Але про те, коли саме з’явилися на Руси митрополити й почалася організуватись церква, як бачимо, нема ніяких докладних вказівок. Виходити з літописних дат 989 або 991 р. про організацію церкви – не можна, бо звістки під сими роками занадто сумаричні, мають пізніші познаки та до того заходить ще й суперечка між тими датами. Само собою ясно, що Володимир, заходячися коло охрещення Руси, потребував єпископів, що візантійське правительство не мало причини робити в тім трудності в тодішніх обставинах, і коли вже поставлялось для Руси кількох єпископів, могли відразу поставити їм і митрополита, чи митрополитів. Хоч літописна повість, оповідаючи; як Володимир хрестив Русь, мовчить про єпископів, але з другого боку, з Яхі виходить, що ще перше, ніж поїхала на Русь царівна, вислано туди численних „митрополитів і єпископів“. Правда, покладатись дуже на деталічну докладність Яхі не можна, можна одначе вважати за вповні правдоподібну річ, в кождім разі, що вже за Володимира заснувано митрополію і кілька єпископій на Руси, а правдоподібно – що се сталось дуже скоро після того, як взагалі виникла справа християнізування Руси (може ще й перед походом на Корсунь).
Не маємо ніяких певних підвалин і для розв’язання питання, які єпископії заснувано вже за Володимира, й скільки їх було. Над сим питанням застановились книжники тільки в XVI в., але не дали (бо й не могли дати) ніякого позитивного результату: по їх думці, за Володимира поставлено єпископів в Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир [Не знати, про котрий вони думали, але Володимира на Клязмі тоді ще не було, отже міг би бути тільки Володимир Волинський], Білгород (коло Києва), „и по инымъ многим градомъ єпископы постави“ митрополит Леон [Никоновська л., І, с. 65, Степенная книга, І, с. 114]. Сей здогад звичайно кладеться тепер в основу всяких комбінацій про те, скільки було єпископій за Володимира, і при тім звичайно причислюють до вичислених вище ще катедри: тмутороканську, полоцьку і туровську [Філарет – Исторія рус. церкви, І, с. 113, Макарій, І, с. 40, Голубинський, І, с. 333].
Все се, розуміється, має тільки гіпотетичну вартість; якась традиція про єпископів з часів Володимира є властиво тільки для Новгорода (в Новгородській літописи) і ще хіба для Ростова (в Житії Леонтия, десь з XII в.). Імена перших єпископів чернігівського, володимирського, білгородського, які стрічаємо в тих пізніх компіляціях, мають дуже проблематичну вартість; в сучасних джерелах маємо згадки про провінціальних єпископів тільки в другій полов. XI в. Що за Володимира було поставлено більше число єпископів – се само собою правдоподібно, і се кажуть ріжні джерела – Іларіонове Слово [„Пастыри словесныхъ овець Христовъ сташа єпископи и прозвітери и діаконіи“], літописна повість і житіє.
З огляду на вищесказане про розповсюднення християнства, можна вважати правдоподібним, що єпископів було поставлено в більші центри дружинної управи, торгівлі й культури в Володимировій державі: до сієї категорії дійсно належать, крім Києва, Новгород, Чернігів і Переяслав; Тмуторокань мав єпископа ще й перед тим [В каталогу єпископій з VIII в., що видав de Boor, є й ό Тυμάταδχα]. Для Ростова є місцева традиція, як я згадав; нічого не можна закинути проти можливості володимирської й білгородської катедр, але то вже сходить на ховзьку дорогу можливостей.
Круг єпископських катедр в головнім уставився в середині XI в., потім прибуло їх дуже небагато: напевно знаємо як новозасновані тільки смоленську (1137), рязанську (між 1187 і 1207), володимирську на Клязмі (1226) і угровсько-холмську (за Данила); до тих же новозаснованих можна з певною правдоподібністю зачислити галицьку й перемиську. Інших десять катедр (крім київської ще білгородська, юріївська, володимирська, туровська, чернігівська, переяславська, полоцька, новгородська й ростовська) мусили бути засновані до половини XI в. Але котрі з них існували за Володимира, котрі з’явилися вже за Ярослава, докладно означити не можна [Див. особливо огляд єпархій у Голубінського, І-2, с. 664 і далі].
Пам’ять про заходи Володимира коло матеріального забезпечення руської церкви зісталася в звістці про десятину, надану ним київській церкві Богородиці. Літописна повість оповідає, що Володимир, коли докінчено сю церкву, сказав: „се даю церкви сей святѣй Богородицѣ отъ имѣния своєго и отъ моихъ градъ десятую часть“ [Іпат., с. 85, І, Новг., с. 72], а т. зв. церковна устава Володимира пояснює се так: „от всего княжего суда десятую вѣкшю, а ис торгу десятую недѣлю, а из домов на всяко лѣто отъ всякого жита“ [Чтенія київські,II, 2, с. 66. Саму уставу, безперечно, ми маємо в пізніших редакціях, але дещо в ній по всякій правдонодібності належить ще до практики Володимирових часів, див. літературу сеї справи в т. III, гл. 3, Шахматов недавно поставив здогад, що устава входила в одну з редакцій „житія особаго состава“ (корсунської легенди) (Корсун. лег., с. 70)].
Очевидно, тут ішла мова про дотацію київської митрополії, і їй мала б іти десятина від доходів княжого господарства, від торгових і судових доходів з цілої Руської, себто Київської землі. Той факт, що ми пізніше стрічаємося з десятиною княжих доходів як звичайною формою наділення катедр і по інших руських землях (в Новгороді, Смоленську), насуває гадку, що десятина княжих доходів вже за Володимира стала загальною формою забезпечення єпископських катедр. Чи була ся форма дотації підказана безпосередньо біблійною практикою, чи був тут і вплив західної церковної організації, лишається неясним, бо дуже мало знаємо про західні впливи у нас в тих часах [Про західні впливи особливо Суворов, Следы западно-католического права в памятниках древнего русского церковного права, Ярославль, 1888 і К вопросу о западном влиянии на древне-русское право, 1893 (відповідь на критику Павлова). Західні впливи на заведення десятини на Руси Володимиром признав і Голубінський в новім виданні своєї історії, І2, с. 505-6]. Великі ріжниці десятини, заведеної на Руси, від десятини західної промовляли б скорше против таких впливів: у нас десятина не була загальним податком, а дотацією з княжих доходів, і то лише для єпископських катедр.
Крім того, пізніше стрічаємось і з нерухомою власністю катедр чи інших церковних інституцій, але виказати час надання сих дотацій не можна.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 517 – 523.