Русько-візантійські відносини
Михайло Грушевський
Союз, напруження і похід на Херсонес, капітуляція Візантії і шлюб Володимира; охрещення Володимира,
його час і обставини
Я зазначив уже, що літопись збирає війни Володимира для відбудування Руської держави головно на перших роках його князювання (перші п’ять років). Як ні бідні й припадкові подані нею відомості, як ні конвенціональне може бути розміщення Володимирових походів між тими роками, але в головнім таке групування Володимирових війн на перших роках його правління мабуть не довільне. Пізніше дві речі опанували увагу Володимира й усе інше віддалили на другий план. Одна – то боротьба з печенігами; я говорив про неї вище [С. 289-41] і вказав, якого незвичайного напруження вимагала вона від Руси і якою повсечасною грозою висіла над нею. Переказані літописцем епізоди – то тільки припадково заховані в пам’яті подробиці сієї важкої боротьби: „бѣ рать велика бес переступа“, і добре як у Володимира ставало по за нею сил утримувати попередні територіальні набутки. Другу многоважну сторону в діяльність Володимира несподівано приніс 987 р. Вона виплила з відносин до Візантії.
Останній факт в сих відносинах, зареєстрований нашими джерелами – се угода Візантії з Святославом 971 р. Все дальше ховається в пітьмі. Можемо здогадуватися, що угода обома сторонами укладалась нещиро й не привела до добрих відносин: на Візантію спадало підозріння щодо смерті Святослава, і добре обзнайомлений сучасник ібн-Яхя каже, що по смерті Святослава Русь з Візантією була в неприязних відносинах [Вид. Розена (Император Василий Болгаробойца), с. 177. Одначе звістка ся, кинена принагідно, може бути й загальною характеристикою русько-візантійських відносин, тому не треба перецінювати її значення. Деякі, як Успенський, пробують знайти у візантійців натяки на те, що Володимир спочатку піддержував болгарський рух против Візантії, аж доки не увійшов з нею в союз. Але таких натяків властиво нема. Успенський вказує у Льва Диякона (X. 8) назви „ скитський“ в описі подій 986 р. (Σκυθική συνήδεια, μάχαιρα Σκυθική) і розуміє тут під Скитами Русь, але сам признає, що у Льва „скитський“ прикладається раз і до Болгар (с. 123); отже се й не можна уважати доказом. Про те, що похід Володимира на Болгар не можна прикладати до Болгар Дунайських, як робить Успенський і інші, див. вище с. 486].
Але нагла біда примусила Візантію звернутися за поміччю до Руси. Се зрештою була не новина, і ми знаємо такі факти в ріжних формах, почавши від часів Олега і до ввізвання Святослава проти болгар. Тільки на сей раз помочі треба було против внутрішніх ворогів, ще більш страшних і небезпечних. Звісний вже нам своїм попереднім повстанням Варда Фока (братанич імп[ератора] Никифора Фоки) знову забунтував. Імператор Василь, внук Константина Порфірородного, що правив разом з братом Константином від смерті Цимісхія, послав був Фоку проти звісного нам теж Варди Скліра, що оголосив себе в М[алій] Азії імператором зараз по смерті Цимісхія (976). Фока переміг Скліра і зайняв всевласне становище в М[алій] Азії, але коли відносини його до імператора попсувались, сам оголосив себе імператором – у вересні 987 р. Повстання пішло йому добре, й при кінці того року військо його вже стояло над Босфором. От у сій великій небезпечності імп[ератор] Василь і звернувся до свого могутнього сусіда Володимира.
Володимир згодився помогти, але зажадав, аби імператори видали за нього свою сестру. Василь поставив умову, щоб Володимир в такім разі охрестився, і він пристав на се. Ся угода мусила статись при кінці 987 або щонайдальше в перших місяцях 988 р., бо весною чи літом того року Володимир послав вже помічне військо Василю, і той з ним взяв гору над Фокою, витиснув його з побережжя, а на другий рік на весну в битві під Абідосом, де знов брало участь і руське військо, Фока наложив головою.
[В літературі знімалося питання про те, чи Володимир посилав військо, чи сам ходив в Візантію. Се друге виходить з ібн-ель-Атіра (див. нижче); те-ж каже ель-Макін і латинський переклад Скіліци. Правдоподібно, се все такіж недокладності компіляторів, яку бачимо у ель-Макіна. Яхя й Скіліца-Кедрен нічого не кажуть, щоб Володимир сам прибув з своїм військом; оповідання Яхі тут особливо важне, воно не лишає можливості припускати особисту участь Володимира, як би навіть звістки Атіра і ель-Макіна були свідомими поправками, а не помилками. Василевський (Ж. М. Н. П., 1876, III) добачав на се натяк і в тексті Пселя, але мені здається – зовсім безпідставно. Успенський (Ж. M. H. П., 1884, IV) признавав похід Володимира в Константинополь, але не з помічним полком, а пізніше; але се вже буде зовсім довільним здогадом (правда, що й Успенський висловив його дуже неясно, див. с. 308-9). Бертьє-Делагард думав, що Володимир вирушив був на чолі свого полку – і се той похід „к порогам“: Володимир чекав на нижнім Дніпрі царівни, а не дочекавшися, звернув своє військо на Корсунь, і вже потім як здобув його і діждався приїзду царівни, післав військо в Візантію. Се вже зовсім суперечить нашим джерелам].
Руський помічний корпус, зложений мабуть з ріжноплеменних вояків – слов’янських, норманських і всяких можливих, зістався й надалі в Візантії. Два сучасники – сирієць ібн Яхя й вірменин Асохик згадують про участь його в Візантійських походах в Азії в 999-1000 р. й Асохик каже, що се було те військо, котре випросив цар Василь у царя Руси, як видав за нього сестру; тоді ж, каже він, Русь „увіровала в Христа“. По його словам, сієї Руси було „шість тисячів пішаків, узброєних списами й щитами“ [Яхя в вид. Розена, с. 40, Асохік в рос. перекладі Еміна (1864), с. 200-1].
Почавши від сього часу „руський“ чи то „варязький“ корпус стає повсечасним явищем в візантійській армії й невідмінно фігурує аж до останньої чверті XI в. Сі варяги становили двірську гвардію, прибічну сторожу імператора; пізніше їх місце заступають західні вояки, особливо англійці, що переймають і ім’я варягів [Про се див. основну розвідку Василевського: Варяго-русская и варяго-англійская дружина в Константинополе XI и XII веков, Ж. М. Н. П., 1874-5, передрукована в „Трудах“ його, т. І (1908)]. Але осягнувши своє – діставши поміч від Володимира і з нею перемігши Фоку, імп[ератор] Василь не спішився виконати свою обіцянку – видати свою сестру за Володимира. В поглядах візантійців їх імператор в порівнянні з володарями всього світа, які-б вони сильні і славні не були, стояв на недосяжній висоті; руський же князь, не вважаючи на свої сили, в дипломатичних візантійських кругах не цінився високо: з візантійського двірського формуляра середини X в. бачимо, щодо руського князя писалося з меншою етикетою, ніж до хозарського кагана, не кажучи за болгарського царя [До руського князя писалось так: „Лист Константина і Романа, христолюбних римських імператорів, до руського князя“ (Γράμματα Κωνσταντίνου και 'Ρωμάνου πρός τόν άδχοντα 'Ρωσίας), і печатка привішувалася завбільшки в два золотих. З такою ж етикетою писалось до угорського і до печенізького князя. Але хозарському кагану посилалася грамота з печаткою в три золотих і надписувалась: „В ім’я Отця і Сина і св. Духа, єдиного й єдино-правдивого нашого Бога. Константин і Роман, вірні в Бозі римські імператори, до найблагороднішого й найславнішого кагана Хазарії“ – De cerimoniis, II, 48]. Видати „порфірородну доньку порфірородного імператора Візантійського“ за сього північного варвара – се була така тяжка нечесть, на яку можна було зважитися тільки в остатній біді. І тепер, коли біда минула, імператор, очевидно, став протягати з немилою справою.
Щоб змусити його, Володимир звернувся до Ахілле[со]вої п’яти візантійсько-руських відносин – кримських земель Візантії. Ми бачили, як ще в середині X в., за Ігоря, і потім знову за Святослава візантійське правительство застерегалося від претензій руських князів на його кримські землі, до которих ті підходили з півночі і зі сходу, від країв хозарських. Тепер Володимир взявся до сього слабого місця. Він пішов походом на Крим, обложив його столицю – Херсонес (Корсунь) і по довгій та тяжкій облозі взяв його. Літописна повість, і незалежна від неї друга повість т. зв. корсунська легенда, що поруч поетичних і взагалі літературних елементів, заховали, очевидно, також і деякі вповні реальні подробиці сеї війни, оповідають, що Володимир, приступивши до міста, пробував здобути його приступом, і для того звелів сипати „приспу“ під мури міста, але корсуняни зробивши траншею під мурами, забирали землю, і так сей замисел не удався. План виголодити місто і змусити до піддання також не удавався, облога тяглася 6 місяців без усякого успіху, аж поки зрада одного чоловіка з міста не дала змоги відібрати обложеним воду, і се змусило місто піддатись.
[Цінний коментар до наших повістей про корсунську облогу дав недавно Бертьє-Делагард в статті: Как Владимир осаждал Корсунь (давніша робота Голіцина, Речной и морской поход Владимира – Русская старина, 1886, X); його замітки цінні докладним знанням театра війни, топографії старого Херсонеса і його околиць, хоч з самим трактуванням джерел в сій студїї преважно не можна згодитися].
Корсунська легенда називає тим виновником варяг Жберна, що запискою, пущеною на стрілі в стан Володимира, звернув його увагу на те, що корабельники проносять запаси і воду до міста, і Володимир, перекопавши дорогу їм, перервав сей довіз і змусив місто піддатись. Літописна повість, повторяючи сю звістку про осторогу, пущену на стрілі Володимирові, позиває її автором попа Анастаса, пізнішого соборного священника київського, взятого туди Володимиром, після того як місто піддалося; по її оповіданню, більш правдоподібному, Анастас вказав Володимирові напрям міських водопроводів, і той перекопавши їх, відібрав воду у міста і тим змусив корсунян, щоб йому піддалися [Сі дві паралельні епізоди корсунської легенди і літописи треба, очевидно, вважати двома обробленнями одної і тої самої теми; тяжко прийняти їх разом – як то робить Бертьє-Делагард, думаючи, що спочатку Володимир був остережений Жберном і перервав довіз припасу, потім став робити приспу і нарешті Анастас порадив йому перекопати водопроводи]. З хронологічиих вказівок грецьких джерел виходило б, що взято Корсунь десь літом 989 р. [Огняні стовпи на небі, видані 7/IV 989 (Яхя, с. 28-9), по словам сучасника Льва Диякона (X, 10), провіщали біду, і дійсно Русь взяла Херсон, а болгари Верію. З огляду на те, що комета 27/VII 989 провіщає у Льва вже землетрус (що стався в жовтні того ж року), правдоподібно здогадуються, що Корсунь взято скорше, ніж появилася та друга комета, див. Василевського, Русско-визант. отр., 1, с. 156-8, Розен, Яхя, с. 214-5].
Володимирова демонстрація осягнула своє; немила вість про неї спіткала імператора серед дуже трудних обставин. Після смерті Фоки Склір вийшов знову наверх і підняв нове повстання, а з півночі все сильніше долягали болгари: син Шішмана Симеон по смерті Цимісхія підняв східну Болгарію, опанував її, а далі почав воювати Візантійські землі підчас повстання Фоки; майже разом з упадком Корсуня, болгарські війська опанували Верію, сильну пограничну Візантійську кріпость в Тесалоніцькій темі, й стали страшні самому Солуневі, другому місту по Царгороді. Приходилось імп[ератора] Василю „зложити пиху з серця“. З Скліром увійшов він в переговори й обсипав його всякими ласками [Се порозуміння з Скліром сталося в вересні 989 р. – Яхя, с. 25. Очевидно, відносини з Володимиром тоді ще не були полагоджені, інакше імператор мабуть не став би так понижатися перед бунтівником], а Володимирові мусив виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: „власть же за вѣно Корсунь Грѣкомъ царицѣ дѣля“, як оповідає літописна повість.
Так представляється розвій сих подій з комбінування звісток наших джерел з візантійськими й арабськими. Важна вказівка, яку дають сі джерела, – що по першій умові Василя з Володимиром наступило між ними непорозуміння, і Володимир, виславши вже поміч Візантії, потім взяв Херсонес.
[У Кедрена; з доводу згадки про участь Руси в війні з Фокою, пояснюється: 'έτυχε γάρ (імператор) συμμαχίαν προσχαλεσάμενος 'έξ α'υτω̃ν καί κηδεστήν ποιησάμενος τόν 'άρχοντα τούτων Βλαδιμηρόυ 'επί τη̃ 'εαυτου̃ 'αδελφη̃ 'Άννη̃. Якби брати буквально, то виходило б, що Володимир вислав військо по шлюбі, але від такого парентетичного пояснення не можна вимагати повної докладності. Ще загальніше каже Зонара. Більш категорично висловляється ібн-ель-Атір: імператори „просили у нього (Володимира) помочі й оженили його з своєю сестрою; і вона не схотіла вийти за чоловіка іншої релігії і тоді він прийняв християнство, і було се початком християнства у Руси; оженився він з нею і пішов на Варду і вони бились і воювали“. Але коли ми зважимо, що Атір тут компілює, то зовсім зрозуміло буде, як легко він міг помішати умову про шлюб перед висланням помочі і довершення шлюбу потім.
Яхя висловлюється дуже докладно, він говорить про умову: „і оженився цар Руси з сестрою імператора, після того як йому поставлено умовою, аби він охрестивсь… І післав (імператор) до нього сестру свою. І коли умовились вони про шлюб, прибули війська від царя Руси…“. Як бачимо – докладно, але при найменшій недокладності в висловленні вийшло б, що Володимир вислав військо по шлюбі: так воно вийшло вже у компілятора Яхі ель-Макіна, – нема нічого дивного, що вийшло так і у ібн-ель-Атіра. З огляду на се, не можна надавати ваги сим звісткам, а супроти виразних вказівок руських джерел (про них нижче), що шлюб Володимира відбувся по поході на Корсунь, вони зовсім відпадають].
Яка тому була причина, джерела не кажуть, але коли зважити, що головне джерело – Яхя відріжняє факт умови про шлюб Володимира від самого шлюбу і каже, що руська поміч прийшла після сієї умови (не після шлюбу), а наші українські джерела кажуть виразно, що аж по корсунськім поході цісарівну Анну віддано за Володимира [На сій точці сходяться незалежні від себе й суперечні в інших точках наші джерела: літописне оповідання про охрещення Володимира і Пам'ять чи її джерело], то не може бути сумніву в тім, що власне проволока зі сповненням шлюбної умови – так прикрої Візантійському дворові [Inaudita res est, ut porphyrogenita, hoc est in purpuro nati filia. in purpuro nata, gentibus misceatur, сказали в Царгороді за Никифора на таку пропозицію Оттона В. (Corpus h. В. XI, с. 350);], була причиною війни Володимира з Візантією.
Серед сих подій якось, видно, непримітно сталося саме охрещення Володимира. Не тільки чужі джерела не дають докладніших відомостей в сій справі [Візантійці – не тільки Лев Диякон та Псель, але й Скіліца (Кедрен) та Зонара, що згадують про шлюб Володимира з царівною, промовчують зовсім охрещення його й Руси], але, що дивніше, й на Руси при кінці XI в. про се ходили найріжніші оповідання: „се же не свѣдуще право глаголють, яко крестился єсть в Киевѣ, инии же рѣша: въ Василевѣ, друзи же рѣша инако сказующе“, каже літопись і запевняє, що Володимир охрестився в Корсуні, після того, як приїхала його наречена. Одначе інше джерело – старе житіє Володимира (включене і в „Пам’ять“ мніха Якова) чи властиво уміщена в нім хронологічна табличка Володимирових діл, виразно каже, що він ходив на Корсунь „на третеє лґѣто“ по охрещенню; корсунський же похід в сім Володимировім житії має на меті тільки здобути християнських людей для проповіді й священників для охрещення Руської землі. Згадана хронологічна табличка в усякім разі не менш певне джерело, ніж літописна повість, автор котрої не дає нам ніякої запоруки, що його версія автентичніша від тих „инако сказующих“. Коли зважимо ще, що з огляду на відтягання і вимівки імператора Володимир з свого боку мусив усувати все, що могло дати Візантійському дворові оправданий повод до таких відтягань (а таким було б певно в першій лінії його поганство), зовсім певно стає, що він мусив охреститися ще перед своєю оружною демонстрацією против Візантії – перед корсунським походом.
До сього ж приводить і хронологія. Літопись оповідає про охрещення Володимира під 988 р., але тут зібрані в однім прагматичнім оповіданні події багатьох років і тим самим виключається докладне датування їх. Згадана хронологічна табличка в Житії каже, що Володимир охрестився на десятім році по смерті Ярополка (що по її хронології умер 978 р.) і по охрещенні жив 28 років († 1015); се приводить нас до 987 p. Корсунь взято десь літом 989 р. по Візантійським джерелам; по табличці воно сталось на третій рік по охрещенні, отже 989 p. Як бачимо, табличка і чужі джерела досить близько сходяться в своїх рахунках і обопільно себе потверджують. Тому можна з повною правдоподібністю прийняти, що Володимир дійсно охрестився перед походом на Корсунь, і то значно скорше. Чи як раз так, як каже табличка – повних два роки перед походом? Се не дуже певно, бо судячи по вищеподаним джерелам, між повстанням Фоки і взяттям Корсуня не минуло двох літ [Щоб рятувати сей рахунок, умову цісарів з Володимиром пересувають на кінець 986 р., ще перед повстанням Фоки. Але Яхя досить виразно каже, що по руську поміч цісарі звернулися після повстання Фоки].
Але рахунок таблички можна виправдити, прийнявши, що Володимир охрестився на початку 988 p, (мартівський 987 р.), що автор таблички перекладав роки від сотворення світа на роки між подіями, і як часто бувало, порахував при тім неповні роки [Вихідна точка сього рахунку теж непевна, як я виказую в примітці 11, бо не знати, чи Ярополк дійсно загинув в 978 р. Але вона нам важна як рахункова підстава таблички; її хибність не буде мати значення, коли будемо виходити з гіпотези, що автор таблички виходив з дати охрещення, означеної роком від сотворення світа. Зрештою можлива й якась інакша помилка при рахунку; в усякім разі лишається головне: хрещення Володимира стоїть перед походом на Корсунь, відділене від нього певним часом].
При хресті дістав Володимир ім’я Василя – очевидно, на честь свого проектованого шваґра.
Де саме охрестився Володимир – не знати [Літературу про час і обставини охрещення Володимира див. в примітці 12]. Вище чули ми поговірки, що він хрестився в Києві, інші говорили, що в Василеві (теперішнім Василькові), інші – що деінде Може найпростішою і найближчою до правди гадкою буде, що таки в Києві. Гадка про Василів, містечко, що могло як раз від нового імені Володимира дістати своє ім’я, дуже привабна, але власне така комбінація й могла ще в XI в. насунути гадку, що там охрестився Володимир.
Хрещення сталося без великої помпи і розголосу – хоч і нема підстави думати, що було воно тайним, як думають деякі дослідники, толкуючи тим непевність наших джерел на тім пункті [Сркуль недавно пішов так далеко в сих здогадах, що вважає тайним не тільки хрещення Володимира, але і трактат цісарів з ним і обіцянку руки царівни, і думає, що похід Володимира стався за змовою з цісарями: його діверсія на Корсунь мала оправдати в очах візантійського громадянства таку негідну річ – віддання царівни за Володимира; тому й Анастас, передаючи місто Володимирові, поступав згідно з волею цісарів і т. ін.]. Для такої тайності також не можна добачити ніяких важних причин.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 495 – 502.