1.09.1902 р. До М. Грушевського

Високоповажаний Добродію,

Я оце й сам вже почав думати за тиї ті «Матеріали» та коли ж так устряв у свою анатомичну анатомічну працю що не було коли гаразд і узятись, а тут ще жінку з дітьми прийшлось виряджати у Полтавщину і таке пише…

Тепер же от яке діло: росправу розправу свою про передмікенську культуру на Україні я не вспію налагодити инакше інакше як ще тижнів через 2 або що. Поки ж що зашлю Вам ціма цими днями статті Русова, Литвинихи і Веретельника, то може задля них поробити кліше, та й почать складати – мені б хотілося щоб археологичний археологічний артикул пійшов пішов як завше попереду етнографічних – отже ж як коли можна, то попросив статті тиї ті складати, але не друкувати поки моя не підійде.

За себе скажу Вам тільки те що ніяк з тиєї тієї праці не виб’юся. Думав оце хоч оце літо поїхати на який місяць на море – купатись, та де там…

Прийшлось остатись тут та писати – та оттак отак і досі. Оддихав трохи – головно тільки – як Русов (А.А.) приїздив. Ми з їм більш як 20 років не бачились, то було про що побалакати, тим більше що за весь цей час се трохи не перший старий громадянин з яким довелось побачитись, бо хоч Вол[одимир] Бон[іфатійович] і був за два роки, та був такий вже що не дуже то багато я од його й почув…

Ну а що ж у Вас на університеті чи налагоджується що небудь чи й цей рік без слухачів будете? У початку літа чи по весні – ще писав мені Барвінський що ваша Міністерія просвіти може згодиться утворити ще кілька рутенських катедр і питавсь мене чи можна мене поставити яко кандідата кандидата на етнографію; казав що й у бюджетній комісії він тую справу теж пропонував. Ну звісно я відповів що дуже б згодивсь.

Та от вже кілька місяців нічого не чутно – мабуть покищо нічого ще й не видно. То я оце і прислухаюсь що там у Вас робиться, та думаю що мабуть ваші ляхи не згодяться на се без доброї опозиції. Ви Б[арвінсько]му не кажіть про це – бо се у їх може яка Staatsgeheimniss, а мені коли Ваша ласка напишіть як Ви про це думаєте і чи може з цього що вийти?

Тут у мене бачите, ще одна штука до цього долучається: закликають мене аж до Петербурга – треба туди до Музею Александра III етнографа, та от мій старинний приятель Клеменц що тепер там музеєм заправля і хоче мене туди вперти; каже що й поліційні перешкоди вони там якось налагодять і гроші добрі дадуть. Тільки ж мені бачите не дуже-то туди хочеться, а боюся аби не прийшло згодитись, бо з одного боку це одчинені двері на Україну, а з другого я вже до того добравсь отут у Парижі що зовсім вже більше не можна – треба тікать бо заробітку все меньше менше і меньше менше і вдержатись ніяким робом не вдержишся.

Через це я й сім’ю свою до Полтавщини виправив, щоб там пережила доки мої діла як небудь не налагодяться. То ото-ж я тепер пишу собі та й виглядаю що воно з усього того вийде. Звісно якби до Вас у Львов – то я б на Петербург той зразу наплював би, та коли ж покищо нічого не чутно.

Оттак Отак як бачите; бувайте ж здоровенькі і не забувайте щиро прихильного

Хв.Вовка

1) Чи не прислати й Вам примірник Української Κρυηταδια? Я послав Франкові і Гнатюкові бо вони фольклористи – а якщо хочете то і Вам зашлю.

2) Передайте коли ваша ласка прикладений листок Гнатюкові.

Примітки

Центральний державний історичний архів України у м.Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зб. 389, с. 407.

Вперше надруковано у часописі «Родовід» (1997, № 15, с.60-61) за автографом. Лист є відповіддю на лист М. Грушевського від 25.08.1902 р. М. Грушевський відповів на цей лист 8.09.1902 р.

…устряв у свою анатомічну працю – мова йде про працю «Скелетні видозміни ступні в приматів і людських расах», за яку 1905 року в Сорбонні він одержав ступінь доктора природничих наук.

Литвинихи – П.Литвинової-Бартош.

Клеменц Дмитро Олександрович (1848-1914) – російський етнограф і археолог, засновник та завідуючий (до 1909 р.) етнографічного відділу Імператорського музею ім.Олександра III-го. Сприяв переїзду Ф.Вовка до Санкт-Петербургу.

Веретельник Андрій – етнограф-аматор з с. Кам’янка Струмилова (Кам’янка-Бузька, Галичина).

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2001 р., т. 2, с. 164 – 165.