12.04.1910 р. До М. Грушевського

Високоповажаний Пане Професор!

Дуже дякую за картку, яку я сьогодня сьогодні одержав і спішу зараз же відповісти. Завтра тиждень буде, як післав послав П. Професорови Професорові другого листа про ріжні різні справи ще на львівську адресу і не знаю, чи П. Професор його отримали. Щодо поклону Багалію і Сумцову, то я позволив собі передати його Багалію ще на самім початку без особливого позволення, тільки ж я зробив се ad captandam benevolentiam Багалія і думаю, що П. Професор не будуть за се гніватися.

Щодо моєї теперішної теперішньої теми, то се, положим, зовсім справедливо, що вона з другорядних і Т[оварист]ву нема рації на неї висилюватися. Тільки що ж мені робити? Роботу мушу дати в можливо найкоротшім часі, в сю тему я вже сяк-так вліз, а матеріялу матеріалу є досить – отже, стараюся дати щось такого, в чім би бодай можна зацитувати більшу скількість кількість недрукованого матеріялу матеріалу.

При[тім], на мою думку, коли взяти сю річ з ширшого становища, себто коли роздивляти сю справу в зв’язку з поглядами українського правительства на тодішню жидівську «квестію», на їх (жидів) роль в тодішних заграничних торгах (через Польщу) українських купців, шинкарський промисл на Україні, якому жиди головно віддавалися, що кидає деяке світло на тодішні ціни ріжних різних напитків і т. д., то ся справа не дуже знов буде виглядати такою екзотичною.

Недаром же Апостол в 15 точці своїх «пунктів», поданих росийському російському правительству, присвятив доволі місця жидівській справі: вона обходила дуже тодішню старшину. Зрештою я буду старався майже виключно брати сю справу зі згаданих висше вище поглядів. Само собою розуміється, що я се написав лишень на те, щоб оборонити хоч сяку-таку серіозність серйозність моєї теми, а дальше не буду влазити в решту документів – головно процесових. Розуміється, що тут єсть матеріял матеріал почасти і для дальшої моєї роботи, але головно до внутрішніх відносин. Я досі менше звертав на се увагу, бо боюсь зовсім розгубитися на ріжних різних справах, бо все менше-більше цікаве. Буду кінчав якнайскорше з Харковом, але куди мені на свята їхати? На Москву лишається всего всього тиждень.

Про инші інші справи покорнійше покорніше доношу таке. Я особисто і харков’яне, з котрими мені доводилося балакати, придаємо тутешній нашій книгарні велике значіннє значення. В ній, як мені говорено, далеко краще йдуть галицькі книжки, ніж деинде деінде, і то навіть, а може, головно, наукові.

Біда тільки в тім, на що всі жалуються і «скрегочуть зубами», що їх мало є, а майже ніколи тоді, коли їх жадають. Сильно нападають на київську книгарню, яка ігнорує те, що її звідсіля пишуть. Перший з тих невдоволених – се номінальний властитель тутешньої книгарні Безкровний, котрий, невважаючи на його фамілію, є, на мою думку, гарною людиною. До речі сказати, позиція книгарні ще важна й тим, що се одинока проява зверхна зверхня українства в Харкові від часу замкнення адміністрацією перед тижнем укр[аїнського] клюбу клубу «Родина» (або «Родіна», бо навмисне так назвали хитрі люде люди клюб клуб, щоб можна всіляко читати, що зрештою нінащо не придалося).

П. Професор певно вже знають, що в останніх часах адміністрація зачинає криво дивитися і на книгарню (губернатором тут відомий полтавський Катеринич). Недавно заходило якесь начальство, зробило щось в роді перегляду чи ревізії книгарні, а на відхіднім сказало, що се, мовляв, ви просили книгарні, а тим часом тут склад тільки «малоруских» книжок, так не може бути. Звичайно, зараз придбано і пару росийських російських напоказ. Своєю дорогою тут може бути і якась провокація, яка вже була. Давній теж зайшло було якесь індівідуум індивідуум в книгарню і зачало робити щось в роді ревізії. А наш Луценко з ляку візьми здуру пару карбованців і в руку «начальству», яке зараз же забралося. Тим часом по справкам показалося, що ніхто управнений не заходив. Тепер же Безкровний вчера вчора чи сьогодня сьогодні мав піти до інспектора книгарень запитати, що се таке, але я ще з ним не бачився.

Ледви я добився від М[іхновсько]го, що[б] написав декуди листи, головно до катеринославського Хрінникова, може б, що вдалося видерти на газету абощо. У Хрін[ник]ова умер недавно батько, лишивши йому кілька міліонів, то, може б, він «по неопытности», як молодий свіжий господар, щось дав. Хоч мала надія. Тутешні капіталісти з «малороссів», як Іщенки (я знаю тільки старшого) – то галгани, нічого від них не можна вдерти. Остаточно на яку газету можна б навіть більшу суму, хоч би від такого Хрін[ник]ова і самого Міх[новськ]ого, але кождий кожен зараз кладе неодмінно умову – гарантуйте хоч 3000 передплатників. Ну як можна дати таку гарантію?

В Київі Києві, як мені довелося де від кого чути, нічого не грозить – поки ті самі будуть особи. І ще дещо в Київі Києві цікавого, але незручно писати.

Був я в Алчевської. Людина нічого собі. В Москві накладом Ситіна має вийти під ред[акцією] старої Алчевської (?) збірник ріжних різних матеріялів матеріалів про права нашої мови. Се певно П. Проф. відомо.

Куди тільки не ухитрюється знести зозулиного яйця – хто думали б, П. Професор? – Павлик! У Москві я натрафляв на се і тут, в Харкові. Між иншим іншим завів переписку з Алчевською (розуміється, молодою): ні менше ні більше тільки про політики і дає «весьма ценныя» вказівки так галичанам, як і тутешнім, щось в роді того: або добути, або дома не бути; і то не дальше як до завтрішнього дня, що, на мою думку, не дуже остроумно. При сей верной оказии очевидно не забув і за Пана Професора, котрого учености і т. д. віддає «должную дань», але щодо політики – де-де! – страшно невдоволений. На його лихо чи може щастє щастя ті листи читає лишень дівчина Христя, складає акуратно в збірничок і може пожертвує Т[оварист]ву (тут єсть й инші інші матеріяли матеріали), але з зачеркненєм зачеркненням інкримінованих уступів з поважання для П. Професора.

Ще би можна про дещо, але одно, що незручно, а друге – й так вийшов задовгий лист, за що П. Професора перепрошаю перепрошую.

Паням мій поклін.

З глибоким поважаннєм поважанням

Іван Джиджора

Примітки

Публікується вперше за автографом (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 447, арк. 235 – 238 зв.).

Дуже дякую за картку… – йдеться про картку М.Грушевського, відправлену зі Львова 7 – 8 квітня (25 – 26 березня) 1910 р. Найвірогідніше, Іван Джиджора послав цього листа до Києва, не маючи відомостей про перебування в цей час М.Грушевського у Львові (Щоденник М.Грушевського за 1910 р. / Вступ, публікація та примітки І.Гирича, О.Тодійчук // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 110). З листом учня М.Грушевський ознайомився після приїзду до Києва 20 (7) квітня 1910 р. Власне, через цю необізнаність про місце перебування професора листи І.Джиджори і М.Грушевського у березні – квітні 1910 р. часто розминалися, вони писали один одному, не отримавши відповіді на попередні свої листи.

Завтра тиждень буде, як післав послав П. Професорови Професорові другого листа… – Йдеться про лист від 8 квітня (26 березня) 1910 р.

…на їх (жидів) роль в тодішних заграничних торгах… – Тема євреїв та єврейської торгівлі неодноразово згадується у листах І.Джиджори.

Власне, з 1908 р. І.Джиджора вишукував у Харкові та у Москві архівні документи з історії єврейської торгівлі включно до 1729 р. (ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2194, арк. 187). Відомо, що 1728 р. під час поїздки до Москви гетьман Данило Апостол отримав дозвіл на пропуск на заставах євреїв, які приїжджали з-за кордону на ярмарки Гетьманщини (Материалы для отечественной истории / Изд. М. Судиенко: В 2 т. – К., 1853. – Т. І. – С. 121).

Чотирнадцятий пункт «Рішительних пунктів» 1728 p. – як відповідь на 15 пункт «Просительних пунктів» Д.Апостола продовжував попередні обмеження стосовно торгівлі. Дозволено все ж вільний приїзд іноземних купців для ведення торговельних операцій. Єврейські купці так само мали право вільної торгівлі, але з тим обмеженням, що вони мали продавати свій крам лише гуртом, а не вроздріб, і за виручені гроші знову-таки купувати місцеві товари на вивіз, а не вивозити золота і срібла. Крім того, щоб захистити своїх купців, а, очевидно, передусім російських, від торговельної конкуренції, євреям було заборонено проживати в Україні (свого роду перші кроки до запровадження російським урядом так званої «смуги осілості» для єврейських мешканців, що остаточно усталилась наприкінці XVIII ст.) (Пришляк В. Українська автономія і російський централізм на початку гетьманування Данила Апостола («Пункти статейні» про нужди Малоросії та «Рішительні пункти» 1728 р.) // II Міжнар. науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку». Кам’янець-Подільський, 17 – 18 вересня 2003 р. Доповіді та повідомлення. – Кам’янець-Подільський; Київ; Нью-Йорк; Острог, 2007. – Т. III. – С. 173).

Єврейська торгівля не могла не зацікавити І.Джиджору, з огляду на те, що у міжрегіональній та міжнародній транзитній торгівлі періоду яким він займався, зростала питома вага єврейських торгівців, значна частина яких традиційно була кредиторами-лихварями. 28 жовтня 1910 р. проф. М.Грушевський на засіданні Історично-філософської секції НТШ зреферував статтю І.Джиджори під назвою «Жидівське питання в Гетьманщині в зв’язку з її економічним станом» (ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 42, арк. 103 зв.).

Під впливом консультацій та порад М.Грушевського праця отримала більш ширшу назву «Економічна політика росийського російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp.» (Хроніка НТШ. – Львів, 1910. – Ч. 44. – С. 6 – 7). Публікувалася впродовж 1910 – 1911 pp.: ЗНТШ. – 1910. – Т. 98. – Кн. VI. – С. 55 – 74; 1911. – Т. 101. – Кн. І. – С. 63 – 100; Т. 103. – Кн. III. – С. 54 – 97; Т. 105. – Кн. V. – С. 50 – 91. 1911 р. вийшла окремим відбитком і стала основою для докторської дисертації І.Джиджори. Див. коментар до листа І.Джиджори від 5 жовтня (22 вересня) 1910 р.

Сильно нападають на київську книгарню, яка ігнорує те, що її звідсіля пишуть. – Певно, подібні нарікання були і раніше, бо 13 квітня (30 березня) 1910 р. управитель київської книгарні Ю.Тищенко (Сірий) писав М.Грушевському:

«Степан казав п. Джиджорі даремно, що Ів. Тим[офієвич] не висилає книг. Всі його замовлення виконуються під моїм доглядом і не посилаються лише закордонні книги. Але се і в нашій книгарні иноді іноді буває брак. Правда, иноді іноді буває задержка затримка, поки накупимо книг. В Харьков посилаємо все такі книги, що купуємо за готівку, а при наших грошових засобах иноді іноді се досить і затримує. Книгарня ще не стала так на ногі ноги, щоб роспоряжала розпоряджала грошима» (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 582, с. 523 – 526).

…номінальний властитель тутешньої книгарні Безкровний… – Йдеться про Безкровного Кузьму Яковича, на ім’я якого було отримано офіційний дозвіл на відкриття у Харкові української книгарні «Літературно-наукового вістника вісника». Один з харківських приятелів І.Джиджори. Перебираючись на Кубань, намовляв переїхати туди і Джиджору. І хоча дружина дала згоду, певно, наукові інтереси переважили при прийнятті рішення. Детально див.: Тищенко Ю. Книгарні «Літературно-наукового вісника» на Наддніпрянщині в 1907 – 13 pp. (Спогад) // Науковий збірник (Українська вільна академія наук у США). – Нью-Йорк, 1953. – Вип. II. – С. 123 – 125.

А наш Луценко… – Йдеться про керівника харківської книгарні Степана Луценка. Про нього у своїх спогадах Ю.Тищенко (Сірий) згадував:

«Я спинився на С.Луценкові, хоч і муляло мене те, що він ще молодий і самотній. Але само щастя послало йому в той час дружину – цілком інтелігентну й бездоганну українку. Справивши їм відповідне весілля, вирядив я молоду пару на нову, не тільки відповідальну, а й важку працю. […] Нова сила на полі книгарства, С.Луценко, цілком виправдав покладену на нього місію не тільки в ті часи, коли провадив книгарню під наглядом К.Я.Безкровного та моїм, а й працюючи самостійно» (Там само. – С. 123 – 124).

Світлана Панькова, Володимир Пришляк

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2008 р., т. 4, с. 205 – 207.