6.02.1909 р. До М. Грушевського

Дорогий Пане Професор!

Прошу мені вибачити ласкаво сю мою не непоправність, але в сім випадку грубіянство, що я не відписав на листи П. Професора. Принаймні щастє щастя, що з того не вийшла ніяка шкода, якої не можна було б направити. Перед святами я не встиг відписати, а потім сподівався, що П. Професор леда-день вернуть до Львова, щоби взяти участь в конгресі «Просвіти» і при тій нагоді переговорити з деякими людьми в справі організації опозиції.

Новин чи радше змін в львівськім житю житті є трохи, хоч трудно котру-небудь з них назвати «bahnbrechend». І так, починаючи з politica і не секретних [новин]: маємо в Народнім комітеті, а з тим і в Клюбі Клубі, зміну курсу угодової політики на «прінціпіяльно принципіально-опозиційну». Нар[одному] ком[ітетові] зараз на однім з перших своїх засідань постановлено пригадати їх залежність від краєвої політичної управи, а дальше взяти курс опозиційний. Розуміється, що се все теж було дуже на руку К.Левицькому, що дуже за сим побивався, бо се було йому потрібне проти Олесницького.

Одночасно з нагоди нарад над новим острійшим гострішим регуляміном Клюбу Клубу агітував він за опозицийним опозиційним напрямком серед послів у Відні і при нагоді поновного вибору президії парляментарного парламентарного Клюбу Клубу загнав Олесницького в «тупик», всадивши його до президії на другого містоголову (першим лишився Василько), а сам зате увійшов до парляментарної парламентарної комісії. Тим способом зв’язав Ол[есницького] «по рукам і ногам», бо, як відомо, президія, скільки ходить про всякі «переговори» і т. д., спочиває виключно в руках Василька, який нікого не допустить совати туди свого носа; сам же К.Лев[ицьк]ий має вільні руки для контактів як голова парляментарної парламентарної комісії.

Се post festum прекрасно зрозумів і сам Ол[есницьк]ий, ремонструючи проти сього вибору в президію, і навіть заявив, що через те буде змушений зложити оба мандати (се вже секрет), тільки ж «опозиціонери» сеї грізьби не налякалися як звичайно, і справа ся тепер так стоїть, що Ол[есницьк]ий публично публічно (в «Ділі») зрікся містоголовства, а Клюб Клуб знова знову не приняв прийняв сього до відома. Як скінчиться се – не знати поки що, бо се сталося недавно, а сьогодня сьогодні через чеську обструкцію парляментарну парламентарну сесію замкнено.

Положеннє Положення Ол[есницько]го доволі-таки безвиглядне, бо головний його протектор, намісник, сам ледво ледве держиться, а крім того, а може, власне через те, дуже холодно зачав відноситися до наших; exemplum справа Народн[ого] дому, де всі його обіцянки скінчилися лишень на простім відкиненню відкиненні рекурсу «Управ[ляющего] совета», внесеного проти «фундації» ще перед двадцяти роками, через що справа ся стоїть якраз так, як перед двадцяти роками.

Нар[одний] комітет уконституувався уконституювався так, що К.Лев[ицько]го nb. вибрано головою, містоголовами Охримовича і Стефановича, секретарями Бачинського і, мимо агітації і опору сього останнього, – мене, касієром касиром остався дальше Говикович. В найбільшім секреті постановлено переговорювати з Весоловським, щоб він згодився обняти редакцію «Діла», а дальше постановлено закупити, а коли не вдасться, то увійти принаймні в спілку з рішаючим голосом – «Народне слово».

Проти Весоловського, звичайно, нічого не можна мати, але ся друга справа – концентрація преси в руках Нар[одного] ком[ітету] – менше користна корисна. Нічого не можна було зробити, бо навіть не було приличного претексту виступати проти того. Дотеперішні власники (братя брати Кришталовичі) не похочують цілком продавати (ціна 20,000 к[орон]!), але воліли би ввійти в спілку. Очевидно, що ся газетка на зверх лишилася би такою, як досі, і Нар[одний] комітет не давав би своєї фірми, а, розуміється, лишень напрям політичних статей. Справа дуже хитро придумана, бо «Нар[одне] слово» (3000 передпл[атників], як передають) зачинає здобувати вплив головно по містах, куди партія направлятиме свої зусилля.

Ініціятором Ініціатором того помислу (купна газети) – К.Лев[ицьк]ий, котрий і за гроші для сього старається; я тільки зміг, що поставлено справу так, що юридично купує (або входить в спілку) Народна рада, як Т[оварист]во. Се, правда, небагато, але все ж таки, думаю, ліпше се трохи, ніж би власником чи спільником мав виступити К.Лев[ицьк]ий буцімто в імени імені партії.

Скрахувала і політика соймова сеймова, бо з того «здобутка», яким мала бути ухвалена резолюція в справі гімназій; скористали тільки поляки, дістаючи знова знову дві гімназії: в Городку і Раві-Руській; для нас поки що нічого. Постановлено розвести вічеву агітацію проти польських, а за закладаннєм закладанням руських гімназій. Сьогодня Сьогодні засіданнє засідання Нар[одного] ком[ітету], може бути дещо цікаве з огляду на замкненнє замкнення сесії парляменту парламенту. Завтра, коли що буде, напишу.

В Т[оварист]ві нічого особливого не трапилося, тільки хиба хіба те, що Краєвий виділ підніс субвенцію о 2000 к[орон] не тільки за сей ([1]909 p.), але і за минулий (1908) p., і Франко ні з сего, ні з того несподівано виїхав до Льоврано (1/II) і зараз сидить в Фіюмі, де пробуде з місяць.

Передплата на ЛНВістник ЛНВісник йде правильно, але ось що ладиться: я довідався – не знаю, чи П. Професору про се відомо, – що Щурат, Томашівський (який тепер ходить на паску Щурата), Раковський і Труш закладають новий журнал «висшого «вищого типа», щось в роді давнійшої варшавської «Prawdy» (Свєнтоховського), а теперішної теперішньої «Polskiej Kultury», де будуть статі статті по історії, культурі, соціольогії соціології, критиці і штуці. Співробітництво приобіцяв теж Кревецький. Часопись має бути півмісячна (хоч се ще не рішено, чи буде періодична) в об’ємі 2 ½ арк[уша] друку. Підписувати буде Щурат і, мабуть, Томашівський, якого статя стаття «Гадяч» має йти вже до першого №. Перша книжка повинна вийти з кінцем лютого.

Позиція наша загалом добра. І так, загальна опінія зміну політичного напряму вважає наслідком впливу і сили П. Професора. На секретнім з’їзді польських учених і політиків в Кракові в минулім році, де широко обговорювано становище усеї Польщі до росиян росіян і українців, прийшли до переконання, що найбільшу небезпеку для поляків в українсько-польській справі становить особа П. Професора.

Москвофіли, які тепер переходять дуже тяжку крізу кризу, на останнім з’їзді (2/II) мужів довір’я прийшло щось ніби до розбитя розбиття партії, бо всі посли, з виїмком Дудикевича і Маркова, сецесіонували, а до заряду партії при помочи помочі «молодежи» вибрано самих «дудикевичівців» – отже, москвофіли (дотеперішна дотеперішня управа) переконані, що партію розбили П. Професор, пустивши якимось зручним способом отуманену «молодеж» на «стариков». Се навіть було написано в «Галичанине» – тільки що не названо П. Професора по імени імені. Чудеса!

По деяких вичеркнених уступах з моїх оглядів міркую, що П. Професор невдоволені тими оглядами. Що ж, инакше інакше я не міг. Дуже мене «смутила» звістка, що в «Вістнику» «Віснику» буде поміщено продовженнє продовження «Щаблів життя». Чи се так?

Ага! На просвітнім конгресі П. Професора вибрано в колегію протекторів і почесних предсідателів.

З глибоким поважаннєм поважанням

Ів.Джиджора

Примітки

Публікується вперше за автографом (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 447, арк. 200 – 203 зв.).

…щоби взяти участь в конгресі «Просвіти»… – Йдеться про Перший всеукраїнський просвітньо-економічний конгрес з нагоди 40-ліття існування та діяльності «Просвіти». Конгрес відкрився 1 лютого 1909 р. загальним засіданням, на якому Є.Олесницький зачитав реферат «Історичний огляд 40-літньої діяльності «Просвіти» і його пляни плани на будуче».

На другий день роботи конгресу працювали секції, З лютого на представленні в міському театрі виступив з промовою К.Левицький. Того ж дня відбулося святкове прийняття делегатів з підросійської України. Всі виступи, промови, реферати, виголошені на конгресі, зібрані у виданні: Перший український просвітньо-економічний конгрес, уладжений Товариством «Просьвіти» в сорокалітє заснованя заснування у Львові в днях 1 і 2 лютого 1909 року: Протоколи і реферати / Зредагував Іван Брик і Михайло Коцюба. – Львів: Коштом і накладом Т-ва «Просьвіти». Друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1910.

…при нагоді поновного вибору президії парламентарного Клюбу Клубу… – Йдеться про нараду від 23 січня 1909 р., на якій було прийнято новий регламент, згідно з яким управа Клубу мала поновлюватися щороку. Того ж дня було обрано президію Клубу та парламентські комісії. Головою обрано Ю.Романчука, заступниками Є.Олесницького та М.Василька. До складу парламентських комісій увійшли К.Левицький, Л.Бачинський та Є.Левицький.

…Ол[есницьк]ий публично публічно (в «Ділі») зрікся містоголовства… – На нараді Українського парламентського клубу 23 січня 1909 р. Є.Олесницький був обраний заступником голови Клубу замість Григорія Цеглинського. За офіційним повідомленням, це обрання мало виключно політичні мотиви – бажання більшості бачити голову Українського сеймового клубу Є.Олесницького у президії Українського парламентського клубу. Проте вже наступного дня Є.Олесницький подав офіційну заяву про відмову від обрання. Її повний текст видрукувало «Діло»:

Донесенє Донесення про вибір нової президії парляментарного парламентарного клюбу клубу прошу доповнити занотованєм занотуванням, що я не приняв прийняв вибору на заступника голови клюбу клубу, роблячи се з чисто особистих, а абсолютно не з політичних мотивів, так що з сього факту не можна абсолютно додумуватися якого-будь діссонансу дисонансу в нашім клюбі клубі. Відень. 24.І.1909 (Діло. – 1909. – 26 (13) січня. – С. 2).

В найбільшім секреті постановлено переговорювати з Весоловським, щоб він згодився обняти редакцію «Діла»… – У 1908 р. та 1909 р. (січень – початок травня) видавцем і відповідальним редактором «Діла» був Олександр Борковський. З 9 травня 1909 р. відповідальний редактор – Володимир Бачинський. Ним він залишався у 1910 – 1913 pp.

…братя брати Кришталовичі… – Йдеться про видавців та відповідальних редакторів газети «Народне слово» А.Кришталовича та Г.Кришталовича. Після того, як газету викупила Народна рада, її видавцем став А.Говикович (1909 – 1911).

На секретнім з’їзді польських учених і політиків в Кракові в минулім році… – Пригадалися ці слова М.Грушевському після червневих зборів НТШ 1913 p., чим він ділився у листі до Є.Чикаленка:

«Можна б згадати і се, що кінець кінцем се сповнюється воля польських верховодів, Бобжіньского і Ко, що кілька літ тому на своїм з’їзді в Кракові постановили, що я являюсь головною перешкодою для «угоди». І от як я тепер бачу, се оден один ланцюг – і ріжні різні прикрости прикрості від поліції, які я маю в останніх часах, і проба викурити мене, піднявши питаннє питання (торік), що я мушу зріктися росийського російського підданства – і от ся кампанія, щоб вибити мене з Т[оварист]ва, а заразом -очевидно – і сприкрити мині мені так Галичину, щоб я справді плюнув на все і втік з неї без оглядки» (Тодійчук О. Листи М. С. Грушевського до Є.Х.Чикаленка // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. Міжвідомчий збірник наукових праць. – К., 2001. – Вип. 4. Студії на пошану Руслана Пирога. – С. 157; лист від 5 серпня (23 липня) 1913 p.).

…на останнім з’їзді (2/II) мужів довір’я прийшло щось ніби до розбитя розбиття партії… – На з’їзді «мужів довір’я» «Русской народной партии» відбувся остаточний розкол москвофілів на «старо»- і «новокурсників». Протестуючи проти запрошених на власну руку В.Дудикевичем та Д.Марковим осіб, зал засідання покинула більшість парламентських і сеймових послів русофільської орієнтації: В.Давидяк, М.Король, М.Глібовицький, В.Курилович та інші («старокурсники»). Вони заперечували проти «повного з’єднання з російством», не поривали з народною мовою і декларували свою лояльність до Австрії.

Управа партії перейшла до рук проросійськи налаштованих молодих реформаторів («новокурсників»), де ключову роль відігравали В.Дудикевич і Д.Марков. Вони повністю орієнтувалися на монархічну Росію та заперечували права національного розвитку українського народу. «Старі» зберегли за собою газету «Галичанин» та тижневик «Русское слово». «Молоді» започаткували видання проросійської газети «Прикарпатская Русь» та тижневика «Голос народа». Детально див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX ст. : генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231 – 268.

Дуже мене «смутила» звістка, що в «Вістнику» «Віснику» буде поміщено продовженнє продовження «Щаблів життя». – Чотири розділи п’єси В.Винниченка «Щаблі життя» були вміщені у збірнику «Дзвін», що вийшов у Києві у 1907 р. Критичну рецензію на твір подав в ЛНВ В.Леонтович (ЛНВ. – 1908. – Т. 41. – Кн. III. – С. 606 – 618). У ЛНВ продовження п’єси не друкувалося.

Світлана Панькова, Володимир Пришляк

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2008 р., т. 4, с. 180 – 182.