Данило Мордовець

Михайло Грушевський

Некрологічна замітка

10 (23) червня скінчив життя Нестор українського письменства Данило Лукич Мордовець (Мордовцев), на сімдесят п’ятім році життя, щойно по святкуванні п’ятдесятиліття його літературної діяльності.

Роджений на східнім пограниччі України, вирісши й виховавшися в глибокій Росії, він визначався тим елементарним запалом до українства, який так часто збуджується у українців на чужині, – запалом, де ностальгія і романтична ідеалізація рідної природи й краю зістаються підставою, не доходячи до ніяких виразніших консеквенцій і свідомих виводів. Репрезентантом такого романтичного українофільства зістався й Мордовець; українське почуття в нім часом розгоралося маленьким світельцем, часом пригасало, але ніколи не служило йому провідною зорею життя і грало в нім підрядну ролю – аж до можливості висказів з його боку часами в чисто централістичнім дусі [звісна стаття його: «Центры и окраины», передрукована ним в збірнику «Исторические пропилеи», 1889]…

Близький приятель Костомарова, він переймав його заняття й замилування. Був разом з ним статистиком, етнографом і журналістом в Саратові, істориком в Петербурзі. По виході з Петербурзького університету Костомарова на Мордовця навіть оглядалися як на можливого кандидата на його катедру. Але з сих планів нічого не вийшло, і Мордовець згодом покинув історичну працю та перейшов до історичної й побутової белетристики (російської переважно), що й зісталася його спеціальністю.

Історичні праці його – «Самозванцы и понизовая вольница», 1867, «Гайдамаччина», 1870 (нове видання 1884), «Политические движения русского народа», 1871, мали успіх в ширших кругах, відповідаючи сучасним інтересам і напрямам суспільності, але в науці не могли зробити йому імені, – в тім числі й «Гайдамаччина».

В історичній белетристиці він також не раз звертався до українських тем («», «» (Мазепа), «Гетман-монах» (Юр[ій] Хмельницький), «Дві долі» (Ів[ан] Сірко), «Семен Палій»), але визначаючися часом інтересним змістом і легким стилем, вони не дають ніякого глибшого погляду на минувшість України, глибшого розуміння українського питання – так само, як і його живо й інтересно написані публіцистично-ліричні оповідання-фейлетони на українські теми («Скажи, місяченьку», «Сон-не-сон», «Із уст младенців»).

В сумі його перші українські оповідання (видані торік разом «Видавничою спілкою») зісталися найбільше цінним і тривким в його літературній спадщині, тимчасом як пізніші часто збиваються на манеру – сентиментальну напушистість, з одного боку, старосвітське українофільське блазенство, з другого боку. З сих причин його останнім українські повісті були досить неприхильно прийняті в українських кругах [Пор. рецензію на його «Палія» в «Літ[ературно]-наук[овім] вістнику», 1902, VIII].

Його повість «Дві долі», прислана для першого річника «Літ[ературно]-наук[ового] вістника», для прикрашення сього видавництва, викликала таке невдоволення в публіці, що редакція мусила в другій половині всіляко її коротити й «чистити», хоч, розуміється, було прикро вразити таким інцидентом старого автора. Поясню, до речі, ще одну подробицю, зв’язану з сею повістю: один з земляків, намовивши Мордовця до написання сеї повісті для «Літ[ературно]-наук[ового] вістника», приобіцяв заплатити йому такий гонорар від себе, який він бере з російських видань за свої російські повісті, але Мордовець по сій неудачі повісті зрікся гонорару, і з нього був утворений літературний фонд ім. Мордовця, з доходів котрого видаються підмоги українським письменникам з першим правом для авторів історичних повістей.

Від смерті Костомарова, протягом двадцяти літ, Мордовець грав ролю репрезентанта українства в петербурзьких і взагалі російських кругах. Він виступав часами в сій ролі в публіцистиці, і постійно майже фігурував в ній при всякого рода оказіях. «Дід-Мордовець» став з сього боку загальнозвісною фігурою. Та при тім характері українства, який репрезентував Мордовець, не можна назвати сю репрезентацію щасливою, і в кождім разі до утворення пожаданих відносин і зрозуміння правдивого українства в чужих кругах вона небагато причинялася.

В своїй фонограмі, продиктованій рік тому, Мордовець висловив сумне переконання своє, що він дуже мало зробив для українства в порівнянні з тим, що міг би зробити, й свій заповіт молодшому поколінню, аби воно було для України продуктивнішим, ніж було старше, і передовсім – ніж сам він. В дійсності він, розуміється, був ще досить продуктивним, як на свої часи. Але обставини, в яких він стояв, як чоловік «свій» в ліберальних російських кругах, в російській літературі і публіцистиці, давали йому спромогу робити далеко більше. Се він відчував сам, і багато разів висловляв, почавши від 1880-х pp. і аж до смерті. Шкода таланту, шкода чоловіка!..

Примітки

Перша публікація: ЗНТШ. – 1905. – Т. 66. – С. 6 – 8.

Подається за першодруком.

щойно по святкуванні п’ятдесятиліття його літературної діяльності – ця ювілейна дата виповнювалась у грудні 1904 р. (перший твір Д.Мордовця – романтична поема «Козаки і море», написана в 1854 p., опублікована в 1859 p.). Святкування було заплановане на 22 січня 1905 p., але через бурхливі суспільно-політичні зрушення в Росії воно не могло тоді відбутися, тому було перенесене на 24 квітня. Детальний звіт про цей урочистий вечір див. в анонімній публікації «Юбилей Д.Мордовцева» в журналі «Исторический вестник» (1905. – № 6. – С. 944-951).

Роджений на східнім пограниччі України – Д.Мордовець народився в слободі Данилівка (тоді – землі війська Донського, тепер це селище міського типу Волгоградської обл.). Походив з давнього козацького роду.

вирісши й виховавшися в глибокій Росії – у 1850 р. вступив до Казанського університету, потім перевівся до Петербурзького і в 1854 р. закінчив історико-філологічний факультет цього університету. Понад 30 років служив чиновником, з них близько 10 років – у Саратові, де познайомився із засланим туди Костомаровим.

на українські теми – названі далі твори є лірико-біографічними нарисами, написані вони у 1880–1890-х pp.

видані торік разом «Видавничою спілкою» – йдеться про видання: Мордовець Д. Оповідання. – Львів, 1904. До збірки увійшли оповідання «Старці», «Дзвонар», «Салдатка».

один з земляків, намовивши Мордовия до написання сеї повісті – йдеться про Є.Чикаленка. Див.: Чикаленко Є. Спогади (1861–1907). – К., 2003. – С. 143–144; Дорошкевич Г. Д.Мордовець як літературна і громадська постать (1830-1905) // Україна. – 1930. – № 7-8. – С. 41-69.

рецензію на його «Палія» – тобто відгук Вільхівського (Б.Грінченка) на історичне оповідання Д.Мордовця «Палій, воскресытель правобережной Украины» (СПб., 1902) // ЛНВ. – 1902. – Т. 19. – С. 102 – 104. Крім різкої критики історичної концепції твору, Б.Грінченко дорікає письменникові за відсутність національної самоповаги, що є першопричиною його помилок у трактуванні української історії.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 318 – 319.