Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Внесок Котляревського в розвиток літературної мови

Михайло Грушевський

Я зумисне не зачепив поміж іншими ще одно дуже важне питання, чи краще – групу питань щодо Котляревського, щоб вирізнити її й зупинитися трохи коло неї; се мова Котляревського й значення його в історії витворення нашої літературної мови – справа майже не порушена, тим часом дуже важна. В сьогочасному напівнепризнаному становищі української літературної мови, при тому значенні, яке Котляревський займає в історії нашої літератури, – се питання не тільки історичне, а живе, пекуче.

Треба б поперед усього знов-таки вияснити відносини Котляревського з погляду мови до попереднього українського письменства. Вже попередніми студіями доведено, що і в раніші часи поруч з язичієм існували змагання до запровадження в письменство живої, народної мови, і вона доволі широко входила в писання деяких письменників; для XVII в. українські елементи письменської мови висліджено в недавній розправі д. Житецького в «Київській старині»; письменство XVIII в., й із сього, як і з інших поглядів, ще чекає студії. На основі таких студій і треба було б докладно висвітити ролю Котляревського, в якій мірі він тільки вів далі розпочату вже справу й оскільки був самостійним ініціатором, що він узяв у своїх попередників і що дав нового.

В зв’язку із сим питанням треба буде вислідити елементи мови Котляревського й її витворення. Перший елемент, звичайно, єсть жива народна українська мова. Треба б довести, оскільки пильно держався Котляревський народної мови, і оскільки самосвідомо. Чи держався він виключно місцевого, полтавського діалекту, чи не цурався лексики сусідніх діалектів українських. Другим елементом має бути стара українська книжна мова в різних її прямуваннях – слов’янщини, штукованого язичія й мови більш близької до народної. Вихованець старої української школи, Котляревський виростав під впливом її, й цікаво знати, оскільки відбився на мові Котляревського вплив сеї старої книжної мови й різних знов-таки її елементів слов’янщини, польщини, латини, московщини. Цікаво знати, чи слов’янізми Котляревського були тільки спадком по сій старій мові, чи Котляревський сам з власної охоти обертався до них; слов’янщина ж мала таку значну ролю в витворенні нашої літературної мови!

Третім важним елементом мови Котляревського має бути московщина. Московська мова з другої половини XVIII в. починає розповсюджуватись по Вкраїні, й мова Котляревського прийняла дуже багато московізмів – такі вирази, як «балагур», «розможжу», «невклюжій», «шутка», «зівнув», «искорчившуюся», «хотіте», «волнах» (2 все з другої пісні), побачиш, куди не глянеш; ще те треба мати на увазі, що в новіших виданнях Котляревського мову таки трохи підправлено, українізовано; в виданні самого Котляревського (1809), напр., пишеться не де, десь, а где, гдесь, пишеться раз у раз но, де в пізніших виданнях стоїть та, ей замість їй, раз у раз вернется, женется, погонит, наплодит замість м’яких флексій, і інше подібне. Треба тільки в сих висліджуваннях московських елементів мати на оці полтавський діалект; бо інакше, як то часто в наших філологічних суперечках трапляється, можна залічити до займовання лексичний матеріал з щиро народного обходу, тим більше, що народна лівобережна мова підупала-таки впливові московському з погляду лексики й складні, й можливо, що трохи такий вплив давав себе знати ще й у минулому [18] віці.

На се треба звернути увагу, щоб довідатись, що брав сам Котляревський просто, безпосередньо з московської мови; разом з тим цікаво б вислідити, як користувався Котляревський московською мовою – чи се залежало від браку потрібних виразів в його лексиконі, чи просто з недбальства. Розправивши сі питання, знайдемо рішенець – в якій мірі близька до народної була мова Котляревського, й оскільки сам він змагався підійти ближче до народної мови й держатись її. Далі треба буде хоч в головних рисах показати долю витвореної Котляревським мови у дальших українських письменників, відміни в мові й тих головних елементах, які ми зазначили вище, й відносини до сеї мови української громади.

Вияснити питання, в якій мірі мова Котляревського єсть добра українська мова, – се важно, як я вже зазначив, не тільки з погляду історичного, але й публіцистичного. З табору неприхильних до сучасного прямування українського письменства часто доводиться чути похвали мові Котляревського, як і декотрих інших старих письменників, на докір штукованій, «кованій» мові нових українських авторів. У Котляревського справді не дають себе знати скомпоновані, чи то, як кажуть, ковані слова (приглянувшись ближче, може, й тут прийдеться перемінити думку, й се также річ буде важна); натомість він щедро уживає, де треба, де не треба, московських виразів, а также й слов’янських; таку методу помічаємо й у інших старих письменників наших. На наше переконання, се не було добре, й через таку методу мова линяла, втрачувала свій виразний своєнародний характер, ставала бліда, позбувалася краси й пластичності [61]. Тим часом такої методи нав’язати українським письменникам хотіли б багато сучасних. Розправа коло витворення й елементів літературної української мови може дати найліпше рішенець у сій справі.

На сьому докінчимо ми перегляд головніших питань, що виникають з студій коло писань Котляревського. Може, кому здадуться вони часом надто дрібними, малоцікавими, так що й шкірка за вичинку не стане. Але ми певні, що не так воно. Великому значенню діяльності Котляревського ніяк не можна заперечити, його признають усі; навіть Куліш у ті свої ворожі для Котляревського часи признав, що «з усіми своїми хибами, був він один з тих небагатьох українців, що чи просто, чи посередньо повели нас ще з тих часів до сучасної нашої самосвідомості» [62]. Доки не буде вистудійовано широко й грунтовно того повороту в історії нашої громади, що в’яжеться з іменем і діяльністю Котляревського, доти не можна буде вияснити ні розвитку нашого націоналізму й взагалі культурно-громадського життя нашого народу за новіші часи, ні рішити докладно багатьох тих питань, які ставить сучасне культурне життя української громади. І коли ж краща доба для того, щоб зробити се, як не століття перелицьованої «Енеїди», століття нового українського письменства і у зв’язку з ним – українського національного самопорозуміння.


Примітки М. С. Грушевського

61. Отже, треба з сього погляду бодай дуже обмежати думку про «благотворний вплив» московської мови на вироблення української мови й її чистість, що знаходимо хоч би й у д. Дашкевича (с. 72, 80), як не зовсім відкинути.

62. Основа, 1861, І, с. 262.


Примітки

В сьогочасному напівнепризнаному становищі української літературної мови – через бездержавність, розірваність української території, жорстке переслідування свідомого українства в Росії та інші причини наприкінці XIX ст. не існувало єдиної загальноприйнятої унормованої української літературної мови.

висліджено в недавній розправі д. Житецького – згадується дослідження П.Житецького: малорусского наречия в XVII в. Додаток: Словарь книжной малорусской речи по рукописи XVII века // Киевская старина. – 1888. – № 1–6, 8, 9, 12.

штукованій, «кованій» мові нових українських авторів – в кінці XIX ст. багато українських письменників перекладали зарубіжну класику. Намагаючись розширити межі вживання української мови, перекладачам нерідко доводилось бути першопрохідцями, винаходити і запроваджувати слова й вирази, незвичні для побутової народної мови, які сучасники назвали «кованими», тобто штучними. Зокрема, досить вдало це робили М.Старицький та Олена Пчілка. Звичайно, не всі нововведення були бездоганними, однак багато з тих кованих слів прижилося і є невід’ємними в сучасній українській мові, напр.: байдужість, вплив, ідея, мрія, темрява та ін.