Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Дріб’язок з російського письменства

Михайло Грушевський

Перегортуючи останню книжку петербурзької часописі «Неделя», зауважив я припадково уступ про «малоросів» й прочитавши його, подивився, що надибав його в «Неділі», ліберальній часописі, котра іншими часами доволі прихильно наче оберталась до українства. Ще більше прийшлось здивуватись, прочитавши ймення автора д. Н.Лескова, одного з корифеїв сучасної російської белетристики, що придбав останніми часами велику популярність та повагу гарними оповіданнями на теми християнської моралі. Оповідання його, де заміщено той уступ, називається «Імпровізатори»; зміст його – забобонні поголоски, які викликала остання холера поміж російською людністю, що складала вину за хоробу на лікарів, ніби вони нищать людей, і за найкращий привід проти хороби мала – побити самих лікарів. Й от у сьому оповіданні між іншого читаємо таке (перекладаю, скільки можу, дослівно, поставивши в () вирази автора, й не змінюючи українських фраз, поставлених у його в «»):

«Тургенєв змалював, як говорить з чоловіком простим (простолюдином) інтелігент і пилипонський (раскольничій) книжник. У першого все розумно, до речі, другий крутить «яко» та «аще» і дивись – сього слухають, а того – ні. Українцеві (малороссу), щоб його вразити (расстрогать), треба, щоб йому свій брат сказав: «граю і воропаю». Я сам пам’ятаю, як у давні часи в Києві польський актор Рекановський грав ролю в якійсь українській п’єсі, де з поводу біди, що трапилась в сім’ї, жінка починає голосити, а чоловік кидає її за руку додолу й каже: «Мовчи, бо скорб велика!» И після сих слів настала паузва й театр затих, а потім з парадизу хтось ридаючим голосом крикнув: «Еге, се не ваш Шекспір!» Й думку про Шекспіра було знижено без кінця (до безконечності).

«Треба компонувати (сочинять) щось таке «дуже простоє», щоб було їм до смаку – з димом і з гряззю, навіть хіба з дуриною (с дымком и с грязью, даже, пожалуй, с дуринкой)» – Книжки «Недели». 1892. XII. С. 88–89.

Таким чином, оскільки я міг зрозуміти сей уступ в зв’язку з цілим оповіданням, автор рівняє українську людність – не одну яку верству, гурт, а цілий народ взагалі, й переважно, як знати, українську інтелігенцію, до тієї російської маси, що в своїй забобонній темноті не слухає, не може зрозуміти розумних, докладних речей, а вигадує для себе дурні нісенітниці й тішиться нерозумілою речию неуків. Подібно до того й українцеві може припасти до смаку тільки «дуже простое», щоб було трохи брудне, трохи смердюче, трохи дурне, чи пак і не трохи дурне, а таки зовсім дурне – бо «граю і воропаю» єсть таки зовсім дурна нісенітниця.

Подібно до того темного «мужика» російського українець взагалі, й ближче – український інтелігент не може зрозуміти чогось людського; загальнолюдська краса не може його вразити, треба для нього зліпити щось по вищеподаному рецепту. Очевидячки, по такому рецепту зложено і усе українське письменство, на лад «граю воропаю». І як чудні забобони й нісенітниці російського мужика залежать тільки від неосвіти, то такі дивні ознаки цілого народу, вкупі з його інтелігенцією як об’яснити? Що в усякім парадизі може знайтися людина, котрій більше припадає до смаку якась мелодрама, аніж Шекспір, писань котрого вона, може, й у вічі не бачила, з того нема дива, але як цілий народ має таке незвичайне чуття, смак, розум, що може тішитись тільки чимсь дурним, брудним, то се непереливки, не поможе тут і освіта; очевидячки, се якийсь Богом забутий, божевільний недолюдок між народами.

Правда, що такі рації для нас не новина, чували ми їх дуже багато, й я б не звернув жадної уваги, коли б спіткав такий уступ де-небудь в дрібній пресі, у якого-небудь призваного чи непризваного спасителя російської вітчини. Цікаво тут те тільки, що сей уступ надруковано в одному з ліберальніших органів, що він належить до одного з кращих письменників російських [63], що не раз страждав від російської цензури, хоч, може, й не за поступовість, до того – письменника, що жив на Вкраїні, так що його, як сам він каже (див. «Печерские антики»), в російському письменстві мали за киянина, – очевидячки, він мав спроможність ближче познайомитись з українським народом і його письменством, аби була охота.

Я не думаю, одначе, ставити на особисту вину д. Лескову його слів; скоріше я тут бачу відгук тих думок, що звичайно циркулюють поміж російською інтелігенцією, тим більше, що й подані вище слова кинено в оповіданні так собі, по дорозі, á propos [до речі]. Тридцять сім літ минуло з того часу, як вперше було промовлено в російському письменстві се преславне «грає воропає», очевидячки, за увесь сей час між російською інтелігенцією, навіть вищими її верствами, мало що посунулась свідомість про український народ й культурно-політичні обставини його життя. За сі тридцять сім літ виробилась літературна й наукова українська мова, перейшли через українську літературу плеяди талановитих белетристів, драматургів, поетів; український народ перед очима цілої Європи викликнув право на самостійне культурне існування; а російський інтелігент все лопоче своє «грає воропає». Він ознайомився за сей час з різними прямуваннями в літературі, науці, громаді народів західних.

Не втаїлися зовсім від нього новини навіть літератури польської, фінської, вірменської, він знає… та хто його й зна про що тільки йому часом не нагадують, – а український народ, його історія, культура, письменство зосталися для нього закритою книгою, – бо не було охоти заглянути до неї, познайомитися з великим народом, котрого він своїть, з котрим живе 250 літ укупі, матеріальними й духовими силами котрого він живиться й права на існування котрому він звичайно відрікає. Він дивиться на сього свого «менчого брата» тільки як на матеріал для перетворення в горні обрусєнія, або – як на масу недолюдків, котрим тільки російська культура може надати вид людський. Може, не всі такі, певне, єсть винятки, але – їх голосів звичайно майже не чути.

Все се дуже сумно, сумно більш для самої російської інтелігенції, як для нас, за несвідомість трапляється гірко каятись. Яко на прояв сього сумного факту я й звернув увагу на поданий вище уступ. Може, хто скаже, що сей дріб’язок російського письменства вартий тільки посміху. Але «се було б смішно, якби не було сумно».

28.І.1893


Примітки М. С. Грушевського

63. Може, не всі читальники пригадають собі сей вираз роману Тургенєва «Рудін» (вийшов 1855 p.); один з персонажів роману, злоріка Пігасов каже:

«Якби в мене були зайві гроші, я зараз би зробився українським поетом». Хіба ж ви знаєте по-українському? – кажуть йому. – «Ані трошки; та сього й не треба». – Як не треба? – «А так, не треба. Треба тільки взяти аркуш паперу й написати вгорі: Дума; потім почати так: гой, ти доля моя, доля! або: сяде козачино Наливайко на кургане! а там: попід горою, грає, грає воропає, гоп! гоп! або що-небудь на лад сього. От і вся справа. Друкуй та видавай. Українець прочитає, підопре рукою щоку та й безпремінно заплаче, така чула душа!» От тобі, що се ви таке кажете, – відповідає йому один з притомних. Се не знать що, я жив на Вкраїні, люблю її й мову її знаю… «грає, грає воропає» – чиста нісенітниця. «Може буть, – відповідає Пігасов, – а хахол все-таки заплаче. Ви кажете мова. Та хіба існує українська мова?» і т.д. (Писання Тургенєва, вид. 1880 p., IІІ, с. 22–23).


Примітки

Перша публікація: Правда. – 1893. – Т. 16. – Вип. 48. – Лютий. – С. 120; у рубриці «Критичні і бібліографічні замітки». Підпис: Хлопець. Подається за першодруком.

письменника, що жив на Вкраїні – у 1849–1857 pp. М.Лєсков працював у Київській казенній палаті. Залишив спогади про Київ; чимало його творів грунтуються на українському матеріалі: оповідання «Нехрещений піп», «Старосвітські психопати», «Печерські антики», повість «Заячий ремез» та ін.

Тридцять сім літ минуло з того часу, як вперше було промовлено в російському письменстві се преславне «грає воропає» – йдеться про роман І.Тургенєва «Рудін» (вперше опублікований у 1855 p.). Далі в авторській примітці переказаний фрагмент з розділу 2 цього твору. Здається, першим з українських діячів, хто задокументував свій осуд цього некоректного стосовно українців фрагмента тургенєвського роману, був П.Куліш. У статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка»« (Русский вестник. – 1857. – Т. 12. – Кн. 2. – С. 228) він писав, що Тургенєв «видит в самобытном проявлении народности пустую прихоть нескольких праздных людей и воображает, что сострил очень забавно, сказавши, что малороссиянин заплачет от всякой бессмыслицы на родном языке».

«се було б смішно, якби не було сумно» – парафраз із поезії М.Лєрмонтова «А.О.Смирновой». В оригіналі: «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 16 – 18.