4. Поведінка персонажів роману
Михайло Грушевський
Така історія розповіджена Яцковим. Один з критиків порівнює його роман з «Жерміналєм» Золя, де той хотів представити неможливу долю французьких робітників в копальнях угля. Дійсно, Яцків не жалував труду, щоб представити в можливо сильних образах, можливо яскравими фарбами тяжке, безвихідне становище сих бюрових невільників, і місцями се йому вдається. В інших місцях сі яскраві риси тонуть в сірім примраку міщанської буденщини, засипаються канцелярійними подробицями або дневникарською січкою – нудною, шаблоновою писаниною провінціальної публіцистики, котрою автор нещасливо загромадив свій роман, не здужавши зібрати в якийсь виразистий, яскравий образ. І кінець кінцем не почуття гніву на визиск і кривду, не обурення на злу волю, а сум, гіркий сум від немочі і безрадності, від безталанної безпомічності всього отсього людського стада огортує читача.
Як я вже сказав, автор не ідеалізує сього стада. Герої роману діляться дуже скептичними замітками про його моральні прикмети:
«Між робітниками «Народної сили» є багато практичних людей, а їх засада така: «Маю женитися з ким-будь, волію жити свобідно, як птах. Нема дурних, брати голе коліно і клопіт на здорову голову». При таких кріпких засадах пробується всяких способів: анонсів, рожевих листів, женихання. Горе дівчині, яка бере ті штуки в добрій вірі. Не одна молода людина зломилася, не одна знайшла вихід в розчині сірників.
Студент той з одним оком пса, а другим гадини ще в 8-й гімназійній натягнув легковірного редактора головного органу на публічну складку, прорізав гроші в карти, потім нав’язав зносини з одною дівчиною, витягнув у неї віно до останнього гроша, а відтак покинув її. Дівчина втопилася з розпуки.
У мене є з десять листів від незнайомих дівчат з тяжкими скаргами на деяких наших товаришів. Ви навіть не повірили б і не догадалися, як не на одного, на око спокійного і статечного товариша плаче дівчина, що він дурив її кілька літ обіцянками, їздив, здирав родичів видатками і гостинами, забрав від неї на конто женитьби в різних квотах поважну суму, потім покинув, а бідна дівчина просить тепер, щоби я вплинув на свого товариша, аби звернув хоч віно, яке забрав в готових грошах…
Се перша серія способів. Перейду тепер до інших, більше помислових, на доказ, як далеко стоїть наше життя від газетних кличів суспільних засад і патріотичної моралі. Один з наших товаришів, той «ліпшої марки», має сей звичай, що набирає на борг всього, що тільки дається: почавши від килимів, скінчивши на папіросах, але не платить, не має чим. Старшого дітвака не має відки довести до школи, зате цілими днями літом і зимою гонить ним за борошном, півмилі за тютюном, всьо на борг. Навіть у цирулика бритвається і стриже на борг. Оноді продав одному з наших писарів ровер за 100 корон. Взяв гроші, а ровер мав відіслати. Того самого дня взяв він той ровер і продав кому іншому за 50 кор[он]. Писар мусив мовчати, бо той, що продав йому ровер, – його начальник.
Молодша наша братія, так само, як старша, ділиться на дві категорії: на багатих і бідних. Всі працюють в патріотичних умовинах, з тою тільки різницею, що одні, почавши від писаря, маніпулянтки, а скінчивши на найстарших урядниках, рабують постійно цілими літами своїх батьків і живуть на ласці своєї чи жінчиної родини, інші, що не мають засібних батьків ні рідні, промишляють, як уміють. Одні спроваджують лексикон за стокількадесят левів на рату і продають його зараз за 20–30 левів в антиквариях. Інші не платять за харч і випроваджуються від одної господині до другої – ніччю через вікно.
Деяка прийде зі скаргою до дирекції, тоді зачинаються протоколи, стягання довгів з платні і Laufpass (одставка). Другі взяли знов з сього науку і йдуть на стравунок до возних. Зразу за готівку, потім на борг. Возні не можуть скаржити, бо дирекція заборонила їм кредитувати. Інші набирають сніданки на нову монету, а в книжці занотують на стару, себто о половину менше. Оперують почтові марки, набирають цеголок на всякі народні цілі і книжок в розпродаж, а інші натягають старших товаришів на ручительські підписи. Жертви не оглядають божого світу, літерати зомлівають далі на борщу і мамалидзі, а добродушні товариші оплачують кондикти.
Так бідаки натягають бідаків, а інституція розвивається. Наверха патріотизм, народна сила, а всередині свій свого рабує і засилює йому стрічок на шию. Деякий радить собі ще тим способом: має товариша поза «Народною силою», той захорує, наш дає йому книжечку «Каси хорих», потім фальшує підпис секретаря на лікарській посвідці й оба діляться підмогою.
Тамтого місяця один ученик покидав «Народну силу» і мав вернути на село та приготовитися до матури. Обчислив платню: не вистає на покриття довгів, ні на дорогу. Пише подання до дирекції, просить «звільнити» його від праці й уділити ласкаво якусь квоту за пополудневі години «на закупно книжок до науки». Кличе його секретар і питає, кілько будуть коштувати ті книжки? – Трийцять корон, – відповів ученик. – Принесіть ті книжки враз з книгарським рахунком, то виплатимо вам. Вертає ученик до секретаря і двигає півкопи книжок на шнурі. Секретар підписує квит до каси, помічник бере 30 корон, віддає в сінях ученикові 26 корон, собі за труд бере 4 корони і вертає з книжками до книгарні».
І т. д., і т.д.
Автор додає, що багато є й таких, «що воліють крайню нужду, ніж пробувати нечесної дороги». Очевидно. Але присутність хоч би і в меншій часті характеризованих вище елементів серед банкового персоналу не могла не понизити його репутації, його становища в відносинах до нього дирекції, преси, громадянства. Так само і та легкодушність, з котрою більшість сього персоналу ставилась до інституції й її інтересів, до своїх професійних вимог, до трактування їх старшиною. Ось якими словами картає автор устами одного з ораторів на урядничих зборах безідейність своїх товаришів:
«Спитаймо себе одверто: хто ми, відки, що дотепер зробили, і на тій підставі будемо знати, що робити далі? Кождий з нас, інтелігентний пролетар – з більшим чи меншим даруванням – старався в тісний час, задля хліба, дістатися до «Народної сили». Один – на обмежений час, інший, що не мав нічо ліпшого в світі до діла, надіявся, що в патріотичній інституції здійсняться його задушевні мрії. Поволі серед капіталістичного устрою обставини зложилися так, що тимчасовий побут протягнувся на літа, а чимраз більші довги – не пустили з патріотичного гніздечка.
Ті, що мали поміч з дому, легковажили справу, а ті, що не мали ніякої, дороблялися висиджуванням по ночах і тим чином вишрібували оціночну міру праці до неможливих границь, а в разі потреби не перебирали в способах і доносами вилазили по хребтах товаришів наверх. Ви студіювали лише свої вусики і чуприни в зеркальцях, а життя і будучину лишили безжурно в руках Шуліковського, отже він заопікувався вами так, як йому було треба.
Ви дбали тоді тільки про кар’єру в патріотичній інституції, гарну краватку, дівчину і бавилися в циліндрових паничів. Тим часом краваток, дівчат ні циліндрів чорт не вхопив, лише Шуліковський взяв вас за чуб, стоптав ваші молоді літа, зжер ваші найкращі сили, вашу свободу і волю і кождого гарного ранку може відложити вас, як зайву річ.
Мало хто з вас відчував потребу організації, єднання у культурні гуртки, а коли серед вас самих не було вищих духових потреб, ні організації, ні кличів, то ваша управа ще журилася тим, аж врешті затратила цілком почуття національного обов’язку супроти вас і зачала уважати персонал лише за наймитів, збиранину, збіговище. Правду моїх заміток стверджує та обставина, що коли в своїм часі Шуліковський назвав вас ще досаднішим словом – «зволоч з низькими інстинктами», – у вас не спалахнуло почуття честі, між вами на півтора сотні людей не знайшовся ні один, щоби в перебігу кількох хвиль стер обіду вістрям меча, випалив пекельним каменем! Чому? Тому, що ви самі прийшли тут без духу, без ідеї, самі витворили ті відносини, самі дали в руки Шуліковського і цілої дирекції оружжя на себе, а тепер хочете вибити те оружжя? Трохи запізно»…