Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

3. Зміст роману

Михайло Грушевський

Автор починає від описування звичайного дня в банку – властиво від безконечної галереї його персоналу, починаючи від слуг і кур’єрів («возних», як вони досі звуться в Галичині) і кінчаючи секретарем банку. Далі, по екскурсії в життя одної з кількох осіб з-поміж сього персоналу, котрим він уділяє спеціальну увагу, роблячи їх немов героями свого роману, подає він образок звичайного банкового дня. Знов наступає екскурс поза мури банку, і автор, схарактеризувавши банкову публіку ще устами своїх героїв в товариській розмові, приступає до самої історії конфлікту між персоналом і старшиною банку, з котрою вийшов той самий «бунт».

Старші урядники з огляду на страшенну біду, в якій живе банкова братія, підіймають план з нагоди недалекого ювілею банку звернутися до дирекції й ради банку з запискою про потребу поліпшення матеріального і правного становища банкового персоналу. Сьому проханню спротививсь технічний директор банку, Шуліковський, злий дух сієї історії, і рада не підтримала урядників.

По сім наступив інцидент з нагородою за надзвичайні роботи, які несли урядники в гарячім часі безплатно. Директор був уже визначив сю нагороду й розписав її між урядниками, але лихо принесло в тім часі рахунки доставців за доставлені банкові меблі і хідники, і Шуліковський взяв назад з каси своє розпорядження про виплату нагороди та обернув гроші на заплату сих рахунків. Урядники, що сподівалися заплати за своє тяжке гарування й поробили вже собі різні плани на її рахунок, були дуже роздражнені, коли довідались, що сталося з їх «ремунерацією».

Неприязне становище дирекції, її не те що байдужість, а якась неприхильність до потреб урядників. Ті штуки, якими вони підкопували їх заходи до організації, до розвинення якогось товариського життя і духових інтересів поміж собою (коли урядники заснували свій клуб, і він став незле розвиватись, дирекція умисне визначила службові години так, що урядникам стало фізично неможливо уділяти свій час клубовим сходинам); нарешті легковажне, безсердечне, навіть грубіянське поводження Шуліковського – все се викликало все глибше невдоволення серед них. Воно прорвалось з нагоди одного з тих буденних епізодів, який прибрав трагічний характер, тому що серед сотень білих рабів, які пересівалися через дирекційне решето і відпадали використані, виссані, без галасу і без протесту, як тіні, що вели свій танець в банкових бюрах, – трапилась людина з почуттям своєї гідності й енергії. Автор доволі зручно вводить його без усяких приготувань в середину оповідання.

«Непомітно йде до директорії «Народної сили» сірома-писар. Серед півтора сотні люда мало хто знає його. Утлий, похилений чоловічок двадцяти літ, середнього росту, з розбільними очима й запалою груддю. Десь там в регістратурі лазив цілими днями по драбині, сліпав в порохах над картками з числами і витягав та закладав копами акти. Тихий, мовчаливий, якби його не було на світі. Заробляв місячно 50 корон, жив з тих грошей і купував книжки Герцена, Крапоткіна та вчитувався пильно в листи Бакуніна. Так пересуваються між людьми не раз небуденні одиниці, але вони видять лише їх тіні.

Стоїть він під дверми дирекції, дивиться на свої латані черевики, потягає неспокійною рукою по сурдуті, водить пальцями коло горішньої губи і чекає на свою чергу, як на авдієнцію у міністра. І нервозна рука спинюється коло уст, і думки спинюються в студенім пригнобленні. Врешті входить він до дирекції й кланяється мовчки.

Д-р Шуліковський замітив його одним мигом і не звертає більше на нього уваги. Щойно по кількох хвилях відкладає жмут актів і питає: Що ви собі, пане, віншуєте?

Білецький склонив ще раз головою і говорив сухим, тихим голосом: Прошу пана директора о відпустку на один день. Маю їхати в важній родинній справі і маю бути там в суді.

Директор переглядає тим часом письма, провірює суми і питає спокійно, не підводячи очей: Маєте візвання? – Так, прошу. – Се, може, в маєтковій справі? – Так, прошу.

Директор підводить очі і бистро сверлує писаря. Йому впала думка: «Якийсь хоровитий, блідий… Де ж йому до такої праці, я тут потрібую волів. То все під мою неприсутність, коли я на відпустці, приймають таких здохляків. Треба позбутись його». – Не можу вас, пане Білецький, звільнити, бо регістратура у мене найважніший відділ, мені треба, щоби все там хтось був, а тамті два панове не дадуть собі ради.

– Прошу пана директора, я конче мушу їхати, від сього залежить моя будучина.

– Робіть, як уважаєте, але я не позволяю вам.

Білецький вклонився й вийшов. На другий день рано покликав директор начальника Ришкунду і перше його питання було, чи Білецький є в бюрі, а коли довідався, що той поїхав, сказав: Як поверне, то повідоміть, що дирекція усунула його з «Народної сили». Він і так тут вже далі рік і готов мати претензії до авансу. Нехай зголоситься до каси і побере собі платню за – нині маємо – 5-го, отже за чотири дні».

Білецький, довідавшися про се, запротестував, що його відставлено без виповідження, і жадав, щоб його не викидали серед зими на улицю, а заплатили місячну, або хоч півмісячну платню. Розгніваний Шуліковський велів возним виставити його силоміць, але Білецький не піддавсь і вилізши на верх своєї драбини, звідки його не могли дістати, виголосив промову до урядників, розповідаючи кривду, яка йому сталась, і остерігаючи товаришів, що коли не подумають про себе зараз, не забезпечать себе від подібних актів директорської самоволі, то їх раніше чи пізніше може те саме спіткати.

Інцидент зібрав до бюра урядників з цілого банку. Шуліковський, стративши рівновагу, викликав поліцію, щоб забрала Білецького, але поява поліцейського урядника підложила іскру до палива. Урядники заявили, що не допустять, аби Білецького виводила поліція, і не розійдуться, поки Шуліковський не відкличе поліції, не заплатить Білецькому місячної платні, та не прорече при всіх, що більше така подія не повториться. Шуліковський, бачучи, що в тій хвилі з урядниками не зговорить, скінчив інцидент ні з чим: поліційний урядник пішов сам, бачучи, що справа прибирає неприємний оборот, а Білецькому полишено відкликатися до ради, котру Шуліковський пообіцяв скликати зараз на надзвичайне засідання.

Урядники були дуже втішені такою моральною перемогою над своїм ворогом, яким уважали Шуліковського, але знаючи його хоробливо-уперту злобну вдачу, розуміли, що він не подасться, а вжиє таки всіх заходів, аби поставити на своїм. Тож обов’язались словом честі до солідарної боротьби до кінця, – хоч се мало скінчитись страйком. І дійсно, Шуліковський ані думав в чім-небудь уступати, а разом з своїм підбрехачем, директором Любаскою – людиною, позбавленою навіть тих позитивних рис, якими автор наділює самого Шуліковського, та з своїм покірним рабом, секретарем Сірком, заходиться коло того, щоб розбити солідарні ряди урядників, стероризувати репресіями, посіяти незгоду через своїх шпіонів і провокаторів.

Кампанії, котру урядники пробують розвести в органах преси – радикальних і соціалістичних українських і польських, дирекція противставляє накликування національно-демократичної української преси до національної солідарності, до береження поваги національної інституції, полагодження справ у власнім крузі, без виношування домашніх справ перед чуже громадянство, і т. д. Всі сі маневри осягнули свою ціль. Громадянство не підтримало бунтівників. Правда, урядникам при найближчих виборах удалось своєю агітацією довести до деяких змін в дирекції й раді: місце Любаски заступила нова людина, адвокат з провінції, д-р Малицький, на об’єктивність і добру волю котрого покладались урядники.

Але, кінець кінцем, сі нові люди не знайшли в собі сили поставитися против Шуліковського, супроти його заслуг для банку, котрий він дійсно поставив на ноги, й виробив таку славу, що тільки його невсипущою працею й залізною енергією банк тримається. Шуліковський зіставсь далі хазяїном банку. Провідників бунту, делегатів, вибраних урядниками, покарано різними способами. Для нагляду над урядниками введено різних інспекторів – директорських шпіонів. Відносини стали ще гірш неможливими. Але урядництво було зломлено. Дехто застріливсь, дехто збожеволів від сих ненормальних обставин, дехто вмер від сухот, з тяжкої праці й недостатків. Решта похилила ще нижче свої спини під ярмом.