Н. Петров. Афанасий Кириллович Лобысевич
Михайло Грушевський
Н.Петров. Один из предшественников Ив. Петр. Котляревского в украинской литературе XVIII века: Афанасий Кириллович Лобысевич («Статьи по славяноведению», I, ст. 57 – 63)
Проф. Петров в сій статті збирає відомості про Атан[асія] Лобисевича, що в своїм звіснім листі до Г.Кониського представляє себе як автора буколік «в малороссійскій кобеняк переодягнених» (не захованих до нашого часу) і ентузіастичного аматора українського письменства, – та пробує означити час написання тих буколік (pp. 1767 – 1776).
З зібраних ним відомостей інтересні вказівки, з одного боку, – на близькість Л[обисевича] до сучасних російських літературних кругів (Сумарокова), де панувала тоді псевдокласична течія, з другого боку, – до Кир[ила] Розумовського. Комбінація справді цікава, хоч старання ближче якось зв’язати ті буколіки з уподобаннями останнього гетьмана мають трохи проблематичну вартість – ш[ановний] автор задалеко іде в категоричнім тоні тих можливостей.
Не звернув він натомість відповідної уваги на другу сторону в тім листі Лобисевича – його ентузіазм для творів українського письменства – інтермедій Кониського і Танського, в яких він добачає славу України, речі не гірші від Плавта і Мольєра, «коли не більше». Се признання незвичайно інтересне, що вказує на існування інтелігентних одиниць, повних високого поважання для творів на українській народній мові – серед котрих значить не був одиноким звісний Парпура.
Деякі вказівки автора на тогочасні російські періодики пригадують ще раз пильну потребу – перестудіювання їх з становища українознавства; для історії українського культурного життя другої половини XVIII в. вони можуть принести ще не одну цікаву і важну вказівку.
Примітки
Перша публікація: ЗНТШ. – 1905. – Т. 66. – С. 32 – 33.
Подається за першодруком.
в своїм звіснім листі до Г.Кониського – йдеться про лист від 30 вересня 1794 p., де Опанас Лобисевич формулював мотиви свого україномовного письменства: «…для чести нации, матери нашей, всегда у себя природою и ученостью великих людей имевшей». Цит. за: Нудьга Г. Лобисевич Опанас Кирилович / Українська літературна енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3. – С. 220. Текст листа М.Грушевському був раніше відомий з публікації в кн.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Т. II. – Вильна. – 1867. – С. 147.
до сучасних російських літературних кругів (Сумарокова), де панувала тоді псевдокласична течія – сучасне літературознавство відносить О.Сумарокова до основних діячів російського класицизму. Вжитий М.Грушевським термін «псевдокласицизм», можливо, мав означати, що в О.Сумарокова та його послідовників національно-історична тематика переважала над античною, тоді як класицизм починався саме з культу античності. У другій половині XVIII ст. в європейських країнах уже назрівала криза класицизму.
зв’язати ті буколіки з уподобаннями останнього гетьмана – М.Петров доволі прямолінійно мотивує вибір О.Лобисевичем античних творів для перекладу бажанням догодити К.Розумовському. У розкішному кабінеті вельможі в окремій шафі зберігались сопілка і «простонародний кобеняк», які він охоче демонстрував своїм гостям. «Нет сомнения, – пише Петров, – что выбор «Вергилиевых пастухов» для перевода или перелицовки у Аф. Лобысевича определялся этими реликвиями из прошлого пастушеского быта графа К.Г.Разумовского» (с. 6-7).
інтермедій Кониського і Танського – йдеться про невеличкі комічні п’єси або сцени, які виконувалися між актами основної вистави. У Європі набули поширення в середні віки, в Україні – у XVII–XVIII ст. Як правило, інтермедії писали мовою, близькою до народної. До драм Г.Кониського відомо чимало інтермедій, хоч про їхнє авторство існують різні версії. Щодо «славного Танського», якого з пієтетом згадує в листі О.Лобисевич, то це єдина інформація про письменника, яка дійшла до нас. Не знаємо його імені, його творів. Історики давньої української літератури не оминають згадки про нього, однак доповнити опис не можуть. Див., напр.: Історія української літератури. Том 1: Давня література (ХІ – перша половина XVIII ст.). – К., 1967. – С. 503.
не був одиноким звісний Парпура – тобто, меценат, який власним коштом видав у 1798 р. перші три частини «» І.Котляревського.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 302.