[Рец.] И.Первольф. Славяне, их взаимные отношения и связи. Т. 2
Михайло Грушевський
Славянская идея в литературе в 18 в.
Варшава, 1888, X + 616 с.
Виложивши в першому томі (1886) свого писання історію слов’ян, проф. Первольф в сьому томі назирає за слов’янською ідеєю, як вона з’являлася в письменстві, далі (III т.) має він подати історію культурного й політичного єднання, а нарешті (IV т.) – власні думки про будущину й роль слов’янства. В сьому томі автор перегляда наукові (історичні, географічні, філологічні) й поетичні писання слов’ян полабських – чехів, поляків, слов’ян південних і руських (московських і українських) до кінця минулого [18] віку, подаючи наперед короткий перегляд обставин і зносин політичних і культурних кожного народу, а нарешті, дає звістки про історію слов’янської мови у різних народів слов’янських. Оглянемо коротко звістки, котрі подає автор.
Слов’яни з початку письменства виявляють чуття своєї слов’янської єдності, родини, хоч і неоднако. Несторова повість і польський Мартин Ґалл знають слов’ян південних, західних і північних. Нестор лічить поморян, чехів, ляхів, хорватів, хорутанів, сербів, болгар – се все «единъ языкъ словѣнскъ», котрий жив колись по Дунаю й звідтіль розійшовся. Перші чеські й південні хроністи згадують тільки про сусідні слов’янські народи; поморські слов’яни не лишили свого письменства і за них кажуть німці, теж про єдність і велику силу слов’ян.
Звістки старих переказували новіші письменники: часом найбільше в тяжких обставинах, озивалися слов’янською ідеєю і політичні діячі, але виразніше і дужче з’являється слов’янська ідея з XV, найбільше в XVI і XVIII в., коли й у всієї Європи взагалі, й у слов’ян зібралося стільки приводів до духовного і політичного розвитку і зносини стали дужчі і частіші (гуманізм, друкування книжок, реформація, поступ турків далі у Європу, боротьба Москви і Польщі, унія і інше), хоч і тоді звичайно небагато хто ясно і широко розумів сю слов’янську ідею. Тоді польські історики подають в своїх писаннях все більше звісток про слов’янські народи, так що історії їх стають майже всеслов’янськими; Сарницький навіть називав своє писання «Historia confoederationis Slavonicae».
Таку се всеслов’янську історію (по правді тільки слов’ян південних) пише й дубровницький абат Мавро Орбіні («II regno degli Slavi etc.», 1601). Чехи вдаються в слов’янську філологію; їх філологи (Бенешовський, Благослав) знають мову польську, сербсько-хорватську, навіть трохи українсько-руську, вони подають приказки й навіть пісні українські. Благослав пробує поділити слов’янські мови на 4 діалекти: чеський, польський, словенський, себто південний і руський).
Хорват Богорич видає першу граматику слов’янської мови, «з котрої можна бачити, що мова московська, руська, польська, чеська і лужицька рідні далматинській і хорватській», а другий хорват – Юрій Крижанич вже XVII в. жалкує про злиденне становище слов’ян, котрих ті люто кривдять, ті зневажають наше добро перед нашими очима і, що найгірше, лають, глузують, ненавидять; він надумує панславістичну теорію, силкується виробити спільну мову на все слов’янство, збирається написати історію й словник слов’янський і стає правдивим пращуром сучасного панславізму – слов’янофільства.
Слов’янська ідея виявляється часто й у поетів; Кохановський, за ним другі, співають про «Na wszystek Świat Sławne dzieje słowiańskie» [славні на цілий світ слов’янські діяння], а далматинські поети вихваляють «три славні на весь світ народи – чеха, ляха і руса», вихваляють слов’янську мову, котра збирає в вінок один «сторону литовську і лядську, стрільців чорнорусів і могучу силу московську». Вчені люди і поети згорда згадують, що слов’янський народ найвеликий в світі, що од Адріатики по Льодовий океан, по Хіну й Індію гомонить мова слов’янська; додавали, що слов’янською мовою балакає й турецький султан, і єгипетські мамелюки, й Мала Азія.
Простираючи так слов’янство вшир, простирали й вглиб, приймають за слов’ян всі народи, які колись з’являлися по слов’янських землях, деяких скитів, даків, готів й інших; таким робом, Олександр Македонський виходив сербином, Ахілл болгарином і усе таке. В XV віці під впливом боротьби з німцями, в Чехії з’явився універсал (маєстат) Олександра Македонського, котрим той надавав світлому колінові словенському за великі його заслуги всі землі з півночі по Італію, а хто б інший прийшов в ті землі, то має бути слугою слов’янського народу; його грамоту часто й довго, навіть в XVIII в. переказували слов’янські письменники.
Слов’янська єдність виявлялася і в переказах про родовід слов’янських народів: поляки й чехи виводили своїх предків, «ляха» і «чеха» з хорватів, південні слов’яни виводили себе з Сарматії, з руського народу, а Несторова повість виводила слов’ян з Дунаю; сі перекази навпаки ворушили також і чуття єдності. Навіть релігійні одміни, котрі так відрізняли слов’ян, не спиняли слов’янського чуття в інших письменниках – вони або обминають релігійне питання, або радять брататися не вважаючи на одміни релігії.
Щодо слов’янської ідеї, то з народів слов’янських в найліпших обставинах була Польща; вона сусідувала з колишнім поморським слов’янством, з чехами й моравами, з Руссю Північною (через Литву) й Україною, а з південним слов’янством мала зносини через Угорщину, котра претендувала на балканських слов’ян. З’єднавшися з Литвою і Руссю, вона стала найбільшою державою слов’янською, її освіта була тоді вища над інших слов’ян; широка, вільна й дужа, спочатку здавалась вона міцною обороною і західному, і південному слов’янству. Вже в XIII в. Отокар II Чеський кличе поляків помогти йому на німців, «щоб зажерливі пащі німецькі не проглинули наостанку й поляків».
Гусити добиваються династичної унії з Польщею, Литвою; до поляків обертаються чехи 1618 p., одділившись од Австрії. Південне слов’янство, що усіх звало рятувати, найчастіше обертається до Польщі, найбільше як Угорщина, що заступила була дорогу туркам, не здоліла спинити їх. Поляки чули й самі добре, яку велику постать мають на слов’янському полі.
«Слов’янський народ був превеликий», – казав австрійському послові Замойський 1589 p., – він і тепер далеко й широко простерся, але ті – негаразд освічені, а ті – в неволі пробувають; московці, котрих царство далеко й широко простерлося – правдиві варвари, серби, босняки й інші південні слов’яни опинилися під чужою рукою й одбігли, сливе, всякої ваги; багато дехто теж пробувають варварами, тільки самі чехи та поляки обороняють достоїнство і волю слов’янського роду».
Історик Сарницький тоді ж називає поляків «головними оборонцями Слов’янського союзу» («praecipui tutores Slavonicae confoederationis»). Польські панславісти, як і сучасні московські, думали про спільний похід на турків, щоб вигнати їх й опанувати Царгород.
Одначе, ся слов’янська місія Польщі не вдалася зовсім; часи Болеславів минули безповоротно. Польський уряд, щодалі збувався всякої ваги, Річ Посполита все менше мала сили та активної політики; латинський фанатизм розрізнив її з сусідами й пошкодив братерству, слов’янська ідея розбилася, наткнувшись на політичні суперечки й боротьбу за гегемонію.
Польща кинулась поперед усього збирати східне слов’янство: якби це вдалося їй, якби змогла вона злити руські ріки в польському морі, то Польща справді стала б головою слов’янства, але се не вдалось. Релігійна одрубність, надто велика вдача до латинства, одвернула од неї Україну-Русь, не вдалася й династійна унія з Москвою, про котру маячили й після Жигмонта Августа, й за Яна Казимира: «Московський цар може дати землю шляхті в своєму царстві і, з’єднавши сили усієї Східної Європи, допоможе вернути Шленськ, Волощину, прогнати турків за Дунай, взагалі піднести Польщу й заснувати згоду Польщі й Москви», – метикували поляки 1578 р.
Але поляки зіткнулися з Москвою: вони бажали унії такої тільки, щоб головою стала Польща, а цар перейшов на латинський обряд. Московський цар згоджувався так тільки, щоб головою стала Москва і Україна одійшла Московській державі, два дужчі слов’янські народи ніяк не могли помиритися, маючи однакову мету. Марно польські поети співали про братерство Русі й поляків, марно благав у своїх віршах наш чернігівський архієпископ Лазар Баранович, щоб Бог помирив Русь з ляхами й обернув на турчина, щоб орли московський й польський злетілися й прийняли до себе голубку з гілкою оливи, щоб ся згода держалася довіку:
Pogodź Ruś z Lechy, obróć nа Turczyna
Ich gniewy, niechaj ta wybije godzina.
Moskiewski z polskim orłem się zlecieli,
Gołębia z rószczką do siebie przyjęli,
Niechaj ten pokój panuje na wieki,
Niech nie wychodzą z gołębiej opieki.
Слов’янська ідея гинула в боротьбі й замість братерства казали вже, що «поки світ світом, не буде поляк русинові братом». В початку XVII в. здавалось, ніби Польща дійшла свого в Московщині й разом з тим вибухнув римський фанатизм поляків: «будь новим Ягайлом», вируби на півночі єресі, посади там римське дерево віри» – радять королеві польські письменники; «здавалось, – каже автор, – що усі тії слов’янські воїни й поети стали довгою лавою єзуїтів». Жадання Польщі не справдилися ні тепер, ні після; Польща не простерлася далі на схід, не перевернула на поляків України-Русі, але сі всилкування забрали стільки сили й енергії, що не могла вона вже запровадити своєї місії й на захід, й на південь.
Латинський запал пошкодив Польщі й на заході, марно чехи XV – XVII в. оберталися до поляків, доказуючи, що їх боротьба національна, поляки не вважають на це, цураються єретиків й радіють навіть деякі, що не спасли чехів ні Гус, ні Жижка, ні Кальвін з пекла: марно наш українець Юрій Збаразький навчав, що губити чехів – це єсть дерти власне своє нутро.
Ян Собеський опустив час, щоб підвернути під вплив Польщі західне слов’янство й оборонив Австрію в тяжку годину, коли турки й французи напалися на неї, а багато угрів і хорватів чекали тільки часу повстати (1683); поляки стали genitores Germaniae, як сказав тоді один француз, а слов’янська місія загинула.
Така політика виходила з тогочасних обставин; турки втиснулися далеко в землі Польської Корони, опанували Поділля й простягали руки за останньою Україною, тепер зібралися заполонити всю Австрію; трудно було вгадати тоді, що вийде з цієї Австрії, такої знищеної тоді. До того вона була землею латинською, а боротьба з турками окривалася ясним ореолом; такі думки переважали над голоси тих, що кричали: не турки, а Бранденбург і Австрія наші вороги; ми тепер воюватимем, щоб здержати під ярмом своїх братів по Угорщині і Хорватії, по Чехії і Моравії. Стара ненависть до німців втихомирилась на час.
Але ся боротьба з турками підносила польське ім’я серед слов’ян південних, найбільше латинців; сподівалися, що Польща оборонить від турків, визволить їх. Такі надії піднялися найбільше за Владислава III, короля угорського й його похід під Варну; вони ожили знову, коли в кінці XV в. Ягайловичі з’єднали Чехію, Угорщину, Польщу, Литву, Русь. Поляки й самі не цуралися думки про похід на південь; Ягайловичі силкувалися помирити литовського великого князя Олександра з московським Іваном ПІ, потім Жигмонта Старого з Василем III, радили їм з’єднатися на турка, але це не вдалося; Могацький бій (1526) обняв Угорщину й Чехію від Ягайловичів, добрий час поплив за водою.
Надії слов’янства південного потім ворушили хотинський бій королевича Владислава (1621) й похід Собеського. Хорватсько-далматинські поети славили ці вчинки, звали білого орла прогнать турецький місяць і звити дітям гніздо в Царгороді, бо єсть таке віщування, що згине турецька сила од північного господаря.
Славний Гундуліч у своєму «Османі» (1627) вихваляє сизого сокола північного, королевича Владислава, славить і військо козацьке: побороти їх не зможе ніяка сила, їх п’ятдесят тисяч, все то izbrani vitezovi [вибрані витязі], й попереду їх іде гетьман Сагайдачний (vojevoda Sajdački) весь в огняній зброї. Але південні слов’янські письменники розуміють тож і те, чим хворіла Польща: у поляків багато господарів і кожен робить, що схоче; як хоче Польща вернути стару славу, нехай покине напередодні сойми й купи, й тяжкі усобиці, навчають хорвати XVII й XVIII в.
Походом Собеського востаннє вибухнула польська сила. Як ще Польща й могла «стояти безладдям», як втішала себе шляхта, але визначитись чим-небудь вона вже більше не спромоглась. її постать між слов’янством зайняла Московщина. Вже в XVII в. дубровницький поет Пальмотич славить «мудру и знану Сѣверницу», котра мирить західних і південних героїв поета; хорват Крижанич, котрий спочатку як місіонер латинський, а потім з власної охоти побував й між південним слов’янством, й на Україні, і в Польщі, пересвідчився, що слов’янство гине від своїх ворогів й само не здоліє себе рятувати; спасти його може тільки Москва ж: вона має визволити слов’янство західне й південне й освітити, слов’яни мусять приймати письменною мовою московську; Польща же загубила й свою державу, і силу, і мову, і розум.
Гучна слава війн Петра, потім Катерини, піднесли Москву високо перед очима слов’янства, як колись Польщу; лужицький пастор (Френцель) з замилуванням стрічає Петра яко «слов’янського нашого царя, хорвати, латинці, навіть патери й єзуїти віщують Москві вічну славу, кличуть Катерину в Царгород; «Світи, світи, руське сонце, на східному небі й прожени турецький місяць», – співає один, – ті ж слова, що співав колись Гундуліч про Польщу. Держатися Росії й Катерини радить і полякам їх поет Трембецький.
Самого Петра проф. Первольф має наче за слов’янофіла; може воно й так (бодай польська політика Петра навряд чи була слов’янська), але після Петра слов’янської ідеї в Московщині довго не знати; якщо згадують про південних слов’ян, то тільки яко за православних, а «грецький прожект», що з явився за часи Катерини, що думала вернути Візантійську імперію, був корисний тільки грекам, котрих п. Первольф має за питомих ворогів слов’янства, трохи не таких, як німці.
Щодо слов’янської ідеї в нас, на Вкраїні, то Нестор знає про слов’ян більше за усіх тогочасних слов’янських письменників; то й не диво, бо Україна мала відносини тоді і з Польщею, і з північним, й поморським слов’янством через Новгород і з південним слов’янством, і з західним – тудою вів торговий шлях до Германії.
На Україну приходили писання не тільки південних, а й західних слов’ян (як-то т. зв. панонські життя Кирила й Методія, життя чеських святих). Відносини не пропали й пізніше після татарщини; згадаймо хоч те, що литовсько-руське військо ходило в Чехію помагати сусідам. Але звістки про слов’янство більше брали з польських писань, найпаче Бєльського, Гваґніна, Стрийковського ; з Несторової повісті, з сих польських писань компонувалися наші «кроніки» XVII і XVIII в. («Густинська кроніка», «Кроніка» Феодосія Сафоновича, «Синопсис» Гізеля).
Під впливом західних писань мінялися старі географічні назвиська, забувається те, що давали старі писання, з’являються казки (про універсал Олександра, про руського царя Одоакера й інше) й етимологічні вигадки. На інші писання нашої славістики п. Первольф, на лихо, не вважав добре; він, наприклад, тільки згадує про «Граматику» Мелетія Смотрицького (1619), котра мала такий вплив і в Московщині, й у південних слов’ян (вид[ано] в Москві 1648 р., в Римніку для сербів, 1785 р.), про «Лексикон» Памви Беринди (1627), котрий рівняє слова різних слов’янських народів.
На кінці книжки проф. Первольф дає звістки про слов’янську мову в різних народів. Швидко зникла вона під натиском німців між західним слов’янством латинським. Марне чехи просили, щоб папа дозволив слов’янське богослужіння; воно держалося тут тільки в одному Сазавському монастирі й зникло в кінці XI в. В XI в. ще чутно про слов’янське богослужіння й у Польщі. В Хорватії уперто сперечалися за нього й у половині XIII в. Папа дозволив слов’янське богослужіння й глаголицю, котра разом з тим стала називатися письмом св. Єронима.
В XIV в. слов’янське богослужіння на час вернулося в Чехію й Польщу: в 1347 р. з папської ласки цісар Карл IV, котрий дуже любив слов’янську мову й навіть радив німецьких князів вжитися її (про се довго потім згадували слов’янські письменники), заснував словенський монастир Емауський в Празі; сюди було закликано ченців хорватських: звідсіль потім пішла в Чехії слов’янська філологія. Слов’янське богослужіння зникло й тут за часи гуситських війн. Тих же хорватських ченців закликано було з Праги до краківського Клепарського монастиря, що заснували Ягайло й Ядвіга; слов’янське богослужіння пропало тут само без словенських ченців в кінці XIV в. В XVI в. під впливом реформи на соймах польських не раз казали про те, щоб вернути слов’янське богослужіння, але нічого з сього не вийшло.
Слов’янська мова, мова Македонії і Панонії, під впливом різних слов’янських мов, щодалі то мінялась, даючи різні одміни (і зводи) в вимові, в флексіях – хорватську, сербську, болгарську, руську; вони ясно вирізнились вже в XI і XII в. Такі вже одмінні рукописи заходили од одного народу до другого, там набували нових одмінок, рукописи все більше одрізнялися. Так, на Вкраїні мішалися одмінні руські, волоські, болгарські; таким мішаним ізводом було надруковано перше наше видання церковних книжок (міщ[анина] Швайпольта Фіоля 1491 в Кракові).
Виправлені видання наші (Острозька Біблія) й московські вигнали одмінні по Русі й по південних слов’янах – бо там своїх видань не стало з середини XVII в.; південних слов’ян опанувала й т. зв. російсько-словенська мова, котрою писали здебільше до кінця XVII в., зневажаючи просту мову яко «говядарську, свинарську» (в Сербії). Также зневажали її й у Московщині, радячи «краще книжною мовою виправляти посполиту, а не книжну народною псувати «. В нас, як-то відомо, було інакше: в XVI в. перекладають Святе Письмо й пишуть простою мовою й православні (Біблія Скорини, 1517 – 1519, Пересопницьке Євангеліє, 1556 – 1561, трохи й Євангеліє, вид[ання] Тяпинського, 1570), й протестанти (Катехізис Будного, 1562, Новий Завіт, перекл[аду] Негалевського, 1581).
До того приводила й боротьба релігійна, котра примушувала подавати свою науку якомога легшою до розуміння громади і ще, що під впливом польським слов’янська мова забувалася. Р[оку] 1616 видано переклад «Учительного Євангелія», щоб він
«котрый тыхъ часовъ хоть въ заунѣйшомъ, пенкнѣйшомъ, звязнѣйшомъ, суптелнѣйшом и достаточнѣйшомъ языку словенскомь, про неспособность слухачовъ, немногимъ пожиточенъ былъ, теперь хоть в подлѣйшомъ и простѣйшомъ языку… потребенъ и пожиточенъ быти моглъ».
Одначе на такий напрям декотрі нарікали; так, Григ[орію] Ходкевичу, як він заходився видавати Євангеліє «простою мовою», не порадили, щоб не учинилося помилок, а славний полеміст Іоан з Вишні радив «Євангелія і Апостола на литургіи простымъ языкомъ не выворочувать, по литургіи же, для вырозумѣнья людского, попросту толковать и выкладать».
В XVII в. й далі перестають перекладати через те, що шляхта, для котрої те робилося, вживала вже польську мову: нею мусять видавати і полемічні книжки. Польська мова опанувала наостанку і уніатських священиків; 1722 р. видано (в Почаєві) «Лексикон словенський», видавники з великим жалем помітили, що «з ставлених ієреїв ледве один на сотню розуміє словенську мову».
На сьому й скінчимо замітку про цікаву книжку проф. Первольфа.
Примітки
Публікується за виданням: Правда. Місячник політики, науки і письменства. – 1888. – Рочник XIV. – Т. 1. – Падолист. – С. 136 – 142. Підпис: Гр.-ш-ъ.
Первольф Йожеф (1841 – 1891) – славіст, чех за походженням. Від 1871 p. викладав у Варшавському університеті. Прихильник всеслов’янського єднання. Вважається, що за кількістю фактів система й висновки Первольфа є нестійкими. Автор фундаментальних праць з історії слов’янства. Рецензована М.С.Грушевським праця «Славяне, их взаимные отношения и связи» так і не була закінчена автором.
Ґалл Мартин (Gallus) (? – бл.1113) – польський літописець. Описував і прославляв діяльність польських королів Болеслава III Кривоуста та Болеслава І Хороброго. Див. російський академічний переклад праці з коментарем: Галл Аноним. Хроника и деяния князей или правителей польских. – М., 1961.
Сарницькнй [Sarnicki] Станіслав (1530-?) – польський літописець і географ, проповідник кальвінізму та дисидент.
Орбіні – Орбініч, Мавро (? – бл. 1614), хорватський історик, абат бенедиктинського ордену. Основний твір: «II regno degli Slavi hoggi corrottamente detti Schiavoni» (Пезаро, 1601), Вважається першою спробою викладу всеслов’янської історії. Твір перекладений російською й виданий Феофаном Прокоповичем 1722 р.
Бенешовський Матвій (Філоном) (бл. 1550 – п. 1590) – чеський філолог, укладач граматики чеської мови (1571).
Благослав Ян (1523 – 1571) – чеський священик і філолог, протестант, полеміст. Автор «Grammatika česka» (1871). Переклав чеською Новий Заповіт.
Богорич (Bohorizh) Адам (бл. 1520 – 1598) – словенський мислитель, укладач першої граматики й словника словенської мови: Bohorizh A. Arcticae horulae siccisivae de Latino-Carniolana litteratura ad Latinae linguae analogiarn accomodate. – Vitembergae, 1584.
Крижанич Юрій (бл. 1617 – 1676) – хорватський мислитель, поборник ідеї слов’янської єдності. Чимало часу провів в Україні й написав низку творів про події в Україні 1659 – 1660 pp. Московський уряд вислав його до Тобольська за думки про єдність Церкви, які посягали на московське православ’я. Див.: КрижаничЮ. Собрание сочинений: В 3 т. – М., 1891 – 1892; КрижаничЮ. Политика / Пер. и комм. Ал. Гольдберга. – М., 1997.
…до поляків обертаються чехи 1618 р., одділившись од Австрії – йдеться про події початку Тридцятилітньої війни. У травні 1618 р. чехи повстали проти влади Габсбургів, обрали власний уряд і вигнали з країни єзуїтів. Але проти Чехії вирушили війська Католицької ліги. Повстанці були кинуті напризволяще, жодна з воюючих держав не допомогла їм. У битві під Білою Горою 1620 р. чеські війська були розгромлені.
Замойський (Zamojski) Ян (1542 – 1605) – польський державний діяч і автор низки законів, один з ідеологів гегемонії Польщі на сході Європи.
…часи Болеславів… – йдеться про польських королів часів Середньовіччя – Болеслава І Хороброго (967 – 1025) та Болеслава III Кривоуста (1085 – 1138), яким вдалося об’єднати польські землі й приєднати до Польщі низку слов’янських земель (частини Чехії, Словаччини та Червенські міста у Волинському князівстві). Вочевидь, йдеться про період найвищого розквіту Польського королівства.
Баранович Лазар (1620 – 1693) – церковний, політичний діяч, один із найві-доміших поетів українського бароко, прихильник союзу слов’ян проти турецької загрози.
Ягайло (бл. 1348 – 1434) – великий князь литовський (1377 – 1392) та польський король (1377 – 1392). Тут згадується про укладену 1385 р, Кревську унію (внаслідок шлюбу Ягайла з польською королевою Ядвігою), що об’єднала на певний час Польщу та Велике князівство Литовське (більшість населення якого становили східні слов’яни).
…не спасли чехів ні Гус, ні Жижка, ні Кальній з пекла… – йдеться про поширення реформаційних ідей у Чехії в XV – XVI ст. й врешті – перемогу католицької церкви й Священної Римської імперії германської нації.
Гус Ян (1369 – 1415) – чеський мислитель, один із провідних діячів руху за реформування Католицької церкви й підкорення її світській владі. За його прізвищем чеські діячі Реформації називалися «гуситами».
Жижка Ян (бл. 1360 – 1424) – полководець гуситів («таборитів») у 1419 – 1424 pp. Відбив низку хрестових походів проти гуситів.
Кальвін Жан (1509 – 1564) – провідний діяч Реформації. Засновник «кальвінізму», однієї з течій протестантизму.
Збаразький Юрій – Збаразький Єжи (? – 1631), князь, політичний діяч Речі Посполитої, відомий опозиційністю. Наполягав на примиренні з чехами задля боротьби з наступом Габсбургов.
…турки й французи напалися на неї… – від 1683 р. Австрійська імперія вела боротьбу «на два фронти» (перший випадок у європейській історії) – проти турецьких військ з півдня та армії французького імператора Людовіка XIV із заходу. Однак завдяки вмілій дипломатичній діяльності австрійського уряду Австрія уклала угоду проти турків з Венецією, Московією та Річчю Посполитою (Священний союз).
…багато угрів і хорватів чекали тільки часу повстати (1683)… – М.Грушевський мав на увазі спроби угорців та хорватів підняти повстання проти австрійського володарювання під час вторгнення турецьких військ й облоги Відня.
Владислав III Варненьчик (1424-1444) – король Польщі (1434-1444) й Угорщини (1440 – 1444). Виступив на чолі великого війська проти турків й загинув у бою під Варною.
…Могацький бій (1526)… – битва біля м.Могач в Угорщині між армією турецького Сулеймана І Кануні та об’єднаним військом угорсько-чеського короля Лайоша II. Закінчилася поразкою Лайоша II. Після цих подій у Чехії остаточно утвердилися Габсбурги, а значна частина Угорщини відійшла до Османської імперії.
Славний Ґундуліч у своєму «Османі» (1627)… – поема «Осман» (1626) присвячена перемозі польсько-українського війська над турками під Хотином 1621 р,, проникнута ідеями всеслов’янського єднання.
Ґундуліч (Gundulić) Іван (1589 – 1638) – визначний хорватський поет. Народився й помер в м.Дубровник.
Пальмотич (Palmotić) Юлій (1606 – 1657) – визначний хорватський поет, послідовник Ґундуліча, імпровізатор. Найвідоміша його поема – »Христіада» (1645).
Трембецький (Trembecki) Станіслав (бл. 1739 – 1839) – польський поет доби класицизму, помер у м.Тульчин в Україні.
«грецький прожект»… – тут: проект переділу Центрально-Східної Європи, вперше висловлений російською імператрицею Катериною II в листі до австрійського імператора Йосифа II 1782 p. Далекоглядною метою проекту ставало відродження Еллади й посідання грецького престолу онуком Катерини II Костянтином. Втілював проект фаворит Катерини II Григорій Потьомкін. Грецький проект, що передбачав звільнення південних слов’ян від турецького панування, призвів до кількох російсько-турецьких воєн. Він запровадив велику моду на античне й грецьке, цілеспрямовану «грекизацію» Півдня України й Криму у 80 – 90-х pp. XVIII ст. (Зорин А. Кормя двуглавого орла…: Литература и государственная идеология в России в последней трети XVIII – первой трети XIX века. – М., 2001).
Але звістки про слов’янство більше брали з польських писань, найпаче Бєльського, Ґваґніна, Стрийковського… – згадуються видатні польські історики, хроністи XVI ст.
Мартин (Маrсіп) (1495-1575) та Йоахим (1540-1599) Бєльські – упорядники «Хроніки польської» («Kronika Polska»; 1597).
Александр Ґваньїні (Gwagnin) (1534 – 1614) – кондотьєр та географ. Основний твір: «Опис європейської Сарматії» (1578) (див. український переклад: Ґваньїні Олександр. Хроніка європейської Сарматії. – К., 2007).
Стрийковський Мацей (Stryjkowski Maciej) (1541 – 1582) – відомий польський історик, військовий діяч. Автор «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі». (Див. український переклад Романа Івасіва фрагментів: Матвій Стрийковський. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі // Дзвін. – 1990. – № 1. – С. 103-113; № 2. – С. 123-133; № 3. – С. 105-112; № 4. – С. 107 – 120.).
«Лексикон» Памви Беринди (1627), котрий рівняє слова ріжних слов’янських народів – книга «Лексикон славеноросский альбо імен толкование» (1627). Перший український друкований словник з церковнослов’янської мови. Див.: Беринда Памво. Лексикон словенороський. – К., 1961.
Беринда Памво (50-ті pp. XVI ст. – 1632) – видатний діяч української культури, друкар.
…в одному Сазавському монастирі… – монастир у чеській місцевості Сазав, заснований св. Прокопієм (Сазавським). Служіння велося у 1033 – 1097 pp. церковнослов’янською мовою. (Див.: ПлещинськийА. Кирило-мефодіївські традиції у середньовічній Чехії та ідеологія королівської влади Пшемисловичів // Проблеми слов’янознаства. – 2003. – Вип. 53. – С.19 – 26).
…міщ[анина] Швайпольта Фіоля 1491 в Кракові… – Фіоль Швайпольт (бл. 1460 – 1526), перший друкар слов’янських книг кирилицею. Упродовж 1483 – 1491 pp. надрукував у Кракові чотири богослужебні книги, серед яких «Часословець».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 45 – 51.