[Рец.] Урсин. Очерки из психологии славянского племени. Славянофилы

Михайло Грушевський

СПб., 1887, 221 стор.

Хоча минуло вже більш півроку, як книжку сю надруковано, але шкода була б проминути її не обізвавшись. Автор п. Урсин (Маріян Здзеховський ) задумав на підставі писань найголовніших письменників Слов’янщини знайти характерні ознаки слов’янського роду; в невеликому своєму писанні він оглядає життєписи й твори Міцкевича, Словацького, Хом’якова й декотрих інших слов’янофілів: Красінського, Шевченка, Гоголя й Прерадовича, Коллара, Штура й інших він минає як надто тенденційних.

Рівняючи дух, ідеали їх писань, автор запевняє, що посполита психічна ознака слов’ян – се містичний патріотизм, «більше відомий в Росії під назвиськом слов’янофільства, а в Польщі «месіанізму», себто містична віра, що слов’янство має відродити світ, що угруз в сухому раціоналізмі, відродити живим чуттям, котре ще зісталося й розвивається в Слов’янщині.

Авторові вже дорікали, що він зводить докупи дуже несхожі прояви, але ми на сей раз не будемо зачіпати писання всього взагалі, а подивимось лишень, як характеризує п. Урсин поезію Шевченка, котрій він наділив 10 сторінок, а як викинути з них життя Шевченка й зміст двох поем: «Гайдамаків» та «Неофітів» (сі дві поеми автор огляда трохи ширше), так на оцінювання зістається дуже небагато. Автор рівняє життя Шевченка до історії народу українського; на його думку, й поезія Шевченкова відповідає чисто поезії й світогляду народному, а ці мають основою тяжку нудьгу – од віковічного страждання й поетичної туги.

«Але бували часи в історії підбитого народу, коли муки переходили за міру, тихий сум міняється на люту розпуку, безнадійна нудьга на всесильну жадобу крові й з ножем у руках народ страшно метиться над своїм мучителем».

Те ж знаходить автор і в поезіях Шевченка: міняються мотиви нудьги і кривавої ненависті, але поезія його налита переважно пекучою нудьгою, безнадійною тугою, розпукою. Він вірить в кращі часи, у щось дуже далеке-далеке, й сама ся віра тоне в морі тяжкої, гіркої туги. Чуючи, що не може запомогти чужому лиху, Шевченко ледве зачіпає живі сучасні питання, затуляє очі на сучасне життя, грузне в апатії, мліє в солодких обіймах своєї туги й тішиться містицизмом; його месіанізм самий покалічений, песимістичний, котрий підносить пасивну муку; через се поезія Шевченкова, його «безумне» учення має недобрий вплив на громаду.

Такий дуже незвичайний і дуже неправий і взагалі хибний погляд на поезію Шевченкову подає п. Урсин; на його думку, такий же дух мають писання Гоголя (останні) і він розполоняє сю ознаку й на весь народ український, одначе, думає, що се тільки на час, що се минеться й українська муза розцвітне новим цвітом.

Спитаймося, яким побитом опинився Шевченко між месіаністами? У поляків месіанізм з явився містичною вірою в те, що слов’янство, а між ним Польща, єсть мовби Христос між народів, вона таїть в собі велику силу ідеальну, котрою має загоїти болячки роду людського. Разом з’являється в них і містична віра в нових апостолів, іскупителів, котрими Бог веде людей в наш час до моральних ідеалів, що докінчають діло Христове.

Нічого такого не знайдемо ми у Шевченка; він не підносить слов’янство й Україну над інші народи, не славить їх Божим ізбранням, його мрія – братерство народів, між ними нема ні господарів, ні учителів, ні іскупителів; національного аристократизму Шевченко цурається, хоча, пошукавши в рідній історії, міг би він найти не менш гуманних прояв, як знаходили месіаністи й слов’янофіли, а що як страдания дають право на духовне верховодство (як у месіаністів), то цього добра можна було б знайти й надто.

Щодо містицизму, то треба, здається, дуже розширити його, щоб підвести під містицизм і поезію Шевченка. Його поезія перейнята інде високим релігійним духом, але вона не містична. Його світогляд, мораль – практичні, він проповідує милость, правду, братолюбіє – се найпаче, його поезія держиться подій життя реального й цурається символічних, темних, фантастичних мрій; він не жде нових іскупителів, пророків, а вповає на моральний поступ роду людського, для котрого люди мусять провадити в життя науку Христову, найбільше заповідь любові; певно його апостол правди і науки не був би схожий з апостолами польських месіаністів. Автор і сам потім каже, що месіанізм з’явився, властиве, в самих тільки «Неофітах», і то не дуже (а про мене й зовсім його там нема), що Шевченко «не чужд был склонности к мистицизму». Коли так, то – нащо ж було його заводити між месіаністів і слов’янофілів?

Знов навряд, чи правду каже автор, ніби через те в Шевченка мало месіанізму, що був він малоосвічений розумом. Поперед усього месіанізм будується на основі не розуму, а чуття, а щодо Шевченкового освічення, то за нього свідчать твори поета. Шевченкову поезію п. Урсин назвав песимістичною: песимізм же провадить таку думку, що все прямує до гіршого, через се не поможе ніяка праця, ніякі силкування й чоловікові краще кинути усяку діяльність і вдатися до «безмятежного» спокою. Невже можна отсе мовити про поезію Шевченка? Невже автор не читав тих Шевченкових слів, де поет каже:

«

умирать в неволі,

а ще гірше – спати, спати

і спати на волі,

заснути навік-віки,

і сліду не кинуть ніякого»?

Шевченко з замилуванням великим малює ворогів зла, носителів ідеї перших християн, Гуса, Прометея і згадаймо тільки хоч ці вірші: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля і неситий не виоре на дні моря поле; не вкує душі живої і слова живого». И у козацтві любив Шевченко енергію, сміливу боротьбу проти зла, він бажав налити жили сучасного млявого українства живою козацькою кров’ю святою. Енергійний, повний віри й спокою дух поезії з’явився й у вибраних псалмах, згадаймо хоч остатній (149).

Справді, між поезіями Шевченка багато знайдеться сумних, найбільше дрібних, ліричних. Ся вдача – до сумного міркування – народна; вона, однак, не шкодила ні енергії, ні здоровому світогляду народу, не зробила й Шевченка млявим і апатичним. Шевченкове серце одкликалося на усяке горе, він болів горем народним ще більше, аніж сам народ. Сі жалкування не були тільки власним чуттям, нікому не потрібним, вони були великою патріотичною заслугою, проповіддю гуманізму й сам Шевченко знав їм таку вагу й тим-то він так часто обертався до сумних подій життя.

Під впливом таких подій, в запалі часом він кличе кару, нарікає на Бога, що той не оборонить, не покарає ощадок козацький; він зве народ на кривавий суд, гострити сокиру й уставати на мучителів; часом навпаки – під впливом чуття він вдається в сумні думи, що нема щастя на сім світі, нема раю, все плаче, все гине… І те, і се було пориванням палким, необміркованим, під впливом хвилини чуття; не забуваймо, що Шевченко жив в обставинах далеко важчих, аніж польські письменники-емігранти; ті хоч мали якусь волю робити, ті хоч бачили в сучасній громаді яку-небудь свою народну ідею – Шевченко й цієї втіхи не мав; поривання буйної енергії або смутку і туги мали доволі причини.

Але минала буря й виступали ідеали ясні, спокійні й разом дужі, енергічні. Правда, любов борють неправду власною силою, добро єсть найвище щастя, зло є сама вже найгірша кара злочинців, мета й щастя роду людського – моральний поступ, щоб була правда на землі, щоб «була сестра – був би брат» – от коротка Шевченкова наука. Разом з поступом моральним, має бути поступ науки й своєї народності; треба шукати в своїй хаті своєї правди і сили, і волі, вчитись чужому й не цуратись свого, не зіставатись тільки при великій силі великих слів, а провадити у власне життя слово правди, святе слово Христове.

Правда і наука, любов і народовство міцно в’яжуться у Шевченка; його народовство цурається національної пихи, самохвальства, ексклюзивності усякої; в своєму «Посланії до земляків» він подає чудову програму такого народовства; під його епіграфом можна написати і другий – девіз кирило-методіївської громади: «Уразмѣете истину и истина свободить вы» (Іоан, 8, 32). Шевченко вірив, що справдяться сі жадання, що буде правда на землі, з своїх поезій кує він новий леміш і чересло до плуга – орати народну ниву й перед смертю молить Бога, щоб: роботящим рукам, роботящим умам перелоги орать, думать, сіять не ждать і посіяне жать роботящим рукам.

Придивимося наостанку на оцінювання «Гайдамаків» і «Неофітів», котрі у п. Урсина оглядано подрібніше. В «Гайдамаках» автор знаходить «нудьги ще більше, як у інших поезіях і та нудьга однією рукою списала любов, другою – криваву ненависть»; автор чи не пойняв віри, чи не вподобав слів Шевченкової передмови: «Серце болить, а розказувать треба, нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються з своїми ворогами»; на мою ж думку, Шевченко непогано пояснив ідею поеми; гайдамаки карали зло – тим вони й милі поетові, але вони карали зло злом – се була їх помилка й ся думка, се чуття надає сумного духу, котрим перенизана поема; синів і внуків ця поема має навчити, щоб іншим робом рятували правду.

Там, де п. Урсин побачив фаталізм, там єсть просто думка про те, як-то міняється усе на світі, думка, котра не має в собі часом жодного фаталізму. Треба додати, що п. Спасович, розбираючи книжку п. Урсина («Przegląd Literacki» [та] «Kraj», №№ 27 і 28) за приводом «Гайдамаків» метикує так: «Шевченко доспівує з налогу чи з історичного обов’язку почату батьками пісню ненависті, котра вже не має жодної мети й самому йому противна, а повторяє він її в переконанні фаталістичнім, що знать то Бог хотів так, щоб різалися українці з поляками», – се ще мудріше од оцінювання п. Урсина.

Думку «Неофітів» п. Урсин розказує так: «Од мук життя спасає одно: коритися перед Всевишнім й смиренно чекати, що Бог змилується». З чого добув собі п. Урсин таку думку, не відаю! Що значать такі слова: «Молітесь Богові святому, молітесь правді на землі, а більше на землі нікому не поклонітеся» (VII) або «І виростуть вони колись, не месники внучата тії, христові воїни святії, і без огня, і без ножа стратеги Божії воспрянуть – і тьми і тисячі поганих перед святими побіжать», або кінець: «І спас тебе розп’ятий син Марії і ти слова Його живії й живую душу прийняла і на торжища, і в чертоги живого істинного Бога ти слово правди понесла».

Се та ж сама ідея, що добро в тім, що воно добро, поборяє неправду; де тут рада: змирітесь, поки Бог змилується? Він вже змилувався і дав се оружжя правди, котрим стратеги Божії поженуть тисячі поганих, котрим преподобні – «Окують царей неситих в залізнії пута, і їх славних оковами ручними окрутять, і осудять неправедних судом своїм правим, і вовіки стане слава – преподобним слава!» (псалом XLIX).

Де в «Неофітах» месіанізм, не вгадаю ніяк. Одно добре тямлю, що п. Урсин взявся говорити про те, чого не зрозумів ще і певна річ, що осудом своїм нашкодив не поезії і ідеям Шевченка, а найбільш самому собі.

[Певно, тут Грушевський закінчує]

По нашій думці, хиби п. Урсина не тільки в оброблянні Шевченка, а й у цілій його книжці пливуть з двох джерел; поперед всього з дуже малого значення тієї речі, про котру взявся писати, а надто з його методу апріорного і дедуктивного.

Про засіб історико-літературного знання п. Урсина нічого широко розводитись. Пишучи про Міцкевича, він, крім творів самого Міцкевича, має під рукою хіба Хмельовського біографію Міцкевича та Спасовича історію польської літератури; з Словацьким те саме: твори й біографія Маляцького; при Красінському не стало вже докладної біографії, та зате твори сього поета й без усякого коментарію давали багатий матеріал для тої мети, яку поклав собі п. Урсин. При Шевченкові він поступив ще легкодушніше і навіть творів його, по-українськи в Росії виданих, не прочитав, а вдовольнився шматковим та недокладним перекладом Чмирьова і автобіографією Шевченка.

І з таким засобом чоловік береться писати «сравнительные очерки из психологии славянского племени»! Та не досить того, можна би по такому матеріалу сказати не одно розумне слово, та п. Урсин сам собі загородив дорогу, ставлячи своєю метою вишукувати всюди месіанізм і містицизм. Очевидна річ, прийшлось усякі прояви звичайного патріотизму, віри в живучість і силу свого народу скидати в ту яму, що названа «патріотичним містицизмом».

Звівши таким способом силоміць усіх розбираних писателів до одного знаменника, п. Урсин зміг без труда показати, що польським поетам в тім погляді ніхто в Слов’янщині не дорівняє, що тільки у них той «містичний патріотизм» дійшов до позитивних здобутків, сплився у одно з могучою течією гуманізму й поступу, а що всі інші слов’янські генії, як Гоголь, Шевченко, Прерадович – або не дійшли до тієї міри або зійшли на цілковиті бездоріжжя, залізли в дебрі песимізму та зневіри і, очевидно, стратили всяке значення, всякий вплив. Quod erat demostrandum!

Та тільки біда, що таке demostrandum може ставити собі тілько круглий ігнорант і шовініст. Замість докладно пізнати факти, про котрі хоче писати, звести їх докупи і дбати тільки про те, щоб своїми словами переповісти те, що самі факти говорять, він задає собі питання, що згори вже свідчать про його незнайомість з фактами, і мов на мотовило намотує факти на ті питання, відкидаючи все, що до них не підходить, урізуючи або толкуючи так, щоб з ясного зробити темне.

Коли б автор був завдав собі труда прочитати хоч дещо з давнішої польської літератури (Рея, Шимоновича, Кльоновича, Зиморовичів, Маджевського, Остророга, Скаргу і Воронина і др.), то був би міг дуже легко прослідити генезис патріотизму польського і його повільне переродження в містицизм; про других слов’ян слід йому прочитати хоч би прегарну працю Пипіна «Панславизм в прошлом и настоящем», – то не потребував був і кінчити свою книжку таким немудрим питанням:

«Відкіля береться у слов’ян нахил до месіанізму і яким способом розвинулись його поодинокі відтінки? Сього питання не берусь рішати. Відповісти на нього можуть хіба досліди антропології доісторичної».

Се одно речення вистачить на всяку критику. Автор кінчить тим, від чого повинен був зачати і кінчить признанням, що іменно того й не знає, над тим міркував і не підозріває навіть, де би можна найти відповідь на те питання. Замість шукати її в історії, він радить не лізти в темні безодні доісторичної антропології, котра, очевидно, про «психологію слов’янського племені» анічогісенько сказати не може.

Примітки

Публікується за виданням: Правда. Місячник політики, науки і письменства. – 1888. – Вип. III. – Рочник XIV. – Т. І. – Грудень. – С. 203-208. Підпис: Г. і Ф.

Рецензія написана у співавторстві з Іваном Франком, що відчутно за поділом роботи на частини.

Здзеховський (Zdziechovski) Маріан (1861 – 1938) – письменник, професор Ягеллонського та Віленського університетів, автор творів, присвячених європейським літературам XIX ст. Тут йдеться про палке захоплення Здзеховським ідеями слов’янського месіанізму та єдності. Слід зазначити, що пізніше Здзеховський змінив свої погляди на українство й на Т.Шевченка.

І.Франко гостро зреагував на твір Урсина та його характеристику Т.Шевченка, відгукнувшись як в цій рецензії, так і в (зокрема див.: Przegląd Literacki. – 1888. – № 52).

…Міцкевича, Словацького, Хом’якова… – названі особи як прихильники всеслов’янського єднання визнавали месіанську роль поляків (Міцкевич та Словацький) або росіян (Хомяков).

Міцкевич Адам (1798 – 1855) – великий польський поет. Месіаністичні ідеї щодо визволення усього слов’янства й польського народу він найяскравіше висловив у «Книзі народу польського й пілігримства», де підкреслював, що польський народ своїми стражданнями визволить із неволі інші слов’янські народи. Вважають, що гасла Міцкевича мали вагомий вплив на діяльність українського Кирило-Мефодіївського товариства.

Словацький Юліуш (1809 – 1849) – польський поет з українським корінням, ідеолог польської національно-визвольної боротьби. Відомий своїми українськими симпатіями. Неодноразово висловлювався на користь слов’янського єднання.

Хом’яков Олексій Степанович (1804 – 1860) – російський філософ та публіцист, поет. Вважається засновником російського слов’янофільства (стаття «Про старе й нове», 1839).

Прерадович (Preradović ) Петар (1818 – 1872) – хорватський поет, ідеолог ілліризму, автор відомого вірша «Слов’яни» із закликами до єдності (1851).

Коллар (Коllаr) Ян (1793 – 1852) – чеський поет та культурний діяч, автор популярної праці «Про літературну співпрацю між слов’янськими племенами і наріччями» (1836); мав великий вплив на українських літераторів.

Штур (Stúr) Людовіц (1815 – 1856) – словацький поет, філолог, ідеолог словацької національно-визвольної боротьби, прихильник слов’янського єднання. Автор праці «Слов’янство і світ майбутнього» (видана посмертно, 1867).

(Шевченко Т.Г. Кобзар. – К., 1980. – С. 281).

[Певно, тут Грушевський закінчує]… – далі текст І.Франка.

При Шевченкові він поступив ще легкодушніше… а вдовольнився шматковим та недокладним перекладом Чмирьова і автобіографією Шевченка – йдеться про переклад «Кобзаря» Миколи Чмирьова (1852 – 1886) (Москва, 1874). У цьому перекладі чимало помилок й стилістичних недоладностей. Т.Шевченка написана в лютому 1860 р. для журналу «Народное чтение», де й уперше надрукована (1860, № 2). Див.: Кулиш П. Автобиография Т. Гр. Шевченка, писанная для «Народного чтения» // Киевская старина. – 1885. – Т. XIII. – № 11. – С. 431 – 435.

…слід йому прочитати хоч би прегарну працю Пипіна «Панславизм в прошлом и настоящем»… – йдеться про працю (1878) відомого демократичними поглядами дослідника слов’янських літератур, у тому числі й української, Олександра Пипіна (1833-1904).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 52 – 56.