Одна з легенд Хмельниччини

Михайло Грушевський

Хмельницький і линчаївці

Перші виступи Хмельницького, перші стадії його повстання настільки ж багаті і рясні легендою, наскільки бідні фактичним матеріалом. Нема сумніву, що вже в самих перших моментах, з мотивів агітаційних, так само, як і полемічних, особа героя і його вчинки були густо розмальовані і прибрані різними легендарними подробицями, з яких тільки деякі відгомони долетіли до нас в офіціальних джерелах чи в пізніших перерібках, і на сій напівдійсній, напівапокрифічній основі повела свою роботу пізніша творчість, додаючи більш або менш сміливі, більш або менш яскраві і тривкі додатки.

Памфлет і сатира, панегірик і повний пієтизму апотеоз, народна поезія і псевдонауковий домисел, псевдокласичний риторизм і чисто літературна, романічна творчість доносили і докладали різні подробиці до сеї півреальної історії і в результаті заплели дійсну Хмельниччину такою густою сіткою різнобарвних легендарних подробиць, що під нею зблідла і відступила на другий план далеко менш ефектна, далеко не така романтична дійсна історія. Не дивуватися, коли пізніші покоління дослідників так часто не могли домацатися її під густим покровом легенди, не могли перебитися через густі парості, що покрили дійсні факти і заслонили їх далеко привабнішими і вибагливішими подробицями.

Можна сказати, що історіографія Хмельниччини і по нинішній день не встигла вибитися з впливів сеї легенди, не визволилася з її чар. Правда, трохи не кождий дослідник починав від докорів своїм попередникам за їх некритичність на пункті легендарної Хмельниччини, але помітивши її впливи в однім, звичайно сам для себе непомітно заплутувався в інших паростях тої ж легенди. Не кажу про Костомарова, що щедро зачерпнувши легендарного матеріалу в перших редакціях свого «Богдана Хмельницкого» [1], потім, як сам признається, до смерті чистив його і не міг відчистити від сих легендарних елементів (лист до Корсуна 1880 р.). Шайноха, сильно дорікнувши Костомарову за некритичність, сам не устерігся від різних українських апокрифів, в тім і фантазій Величка. Карпов, розгромивши українських істориків за їх довірливість до української традиції, в основу своєї реконструкції Хмельниччини («Начало исторической деятельности Б.Хмельницкого») положив несумнівний фальсифікат – Володиславову грамоту Хмельницькому на Суботів. І так дальше – до нинішнього дня.

Приглядаючись до різних впливів легендарної Хмельниччини на наукову літературу, в зв’язку з своїми заняттями сею епохою, я в отсій замітці хочу спинитися на однім з найбільш пізніх новотворів сеї легенди, що хоч був уже осуджений і відкинений, все ще уперто повертає на сторінки розвідок про Хмельниччину. Розумію історію про повстання линчаївців і їх пізнішу стрічу з Хмельницьким.

Наскільки можу судити, ся історія вперше ввійшла в оборот з «Запорожской старины» Срезневського, в його прагматичнім викладі історії козаччини. В старшій українській традиції нема ні сього імені, ні сього епізоду. Срезневський оповідає, що за кілька літ перед повстанням Хмельницького невдоволені правлінням Барабаша (його Срезневський вважає гетьманом на той час),

«главная дружина кравчины запорожской – линчаевцы отделились, избрали себе отдельного гетмана и укрепились в Никитинской сечи. Началась междоусобная война. Митрополит Петр и войсковой писарь Зиновий Богдан Хмельницкий старались помирить враждующих товарищей, но их усилия оставались тщетны».

Барабаш з поляками погромили линчаївців, одначе, частина їх зісталася на Запорожжі, на острові Бучім (себто Буцку), і тут знайшов їх Хмельницький, утікши на Запорожжя, і вони його прийняли за провідника [2].

Сю історію прийняв потім Маркович в своїй «Истории Малороссии» (І, с. 163 – 164). Не називаючи свого джерела, він оповідає тими самими словами сказане в «Запорожской старине» про линчаївців, майже нічого не додаючи, крім хронологічного міркування, з котрого б виходило, що повстання линчаївців сталося коло року 1646, і при тім посилається на Павла Алепського, ніби по його словам Тимошеві Хмельницькому було вісім років «під час останнього повстання линчаївців на Барабаша». Але у Павла Алепського нема сього нічого: Маркович, очевидно, помилився, цитуючи по пам’яті, або з других рук.

Пройшло потім чимало часу, поки котрийсь з істориків схотів покористуватися з сього апокрифічного оповідання. Се зробив харківський професор Буцінський в своїй монографії «О Богдане Хмельницком» (1882). Поставивши своїм завданням перевірити історичні погляди на Б.Хмельницького, особливо Костомарова, против котрого, властиво, звернене вістря сеї критики, Буцінський між іншим підняв і сей епізод про линчаївців, поминений Костомаровим.

Представляючи всупереч Костомарову і історичній українській традиції Хмельницького не українським патріотом і героєм, а чоловіком типу Барабаша – багатого пана, трохи не магната, далекого від народу і рядового козацтва, котрого тільки особиста образа і небезпека вибила з умов польського режиму, в яких він себе зовсім добре почував, взагалі будучи людиною егоїстичною, нездібною поводитися іншими мотивами, крім особистих, – Буцінський використав апокриф про линчаївців, щоб підчеркнути відчуженість Хмельницького від козаччини.

«На острове Буцке Хмельницкого казаки приняли не с особенным расположением и доверием, так что он принужден был скоро удалиться на Никитин Рог. Это зависело от следующих обстоятельств. Несколько лет ранее бегства Хмельницкого на Запорожье на Украине атаманом Феодором Линчаем был поднят довольно серьезный бунт против Барабаша и других старшин реестрового войска, как против сторонников польских панов и грабителей своих соотечественников.

Барабаш (как и ему подобные), говорит одна из украинских летописей, к ляхам был приличен и, заботясь только о своей корысти, сам изволил в счастии жить, а о войске и об обиде людской не радел. Вследствие этого несколько сот казаков под начальством атамана Феодора Линчая подняли мятеж и требовали его свержения с начальства.

Приятель полковника Барабаша Богдан Хмельницкий, как реестровый сотник, по долгу службы, очевидно, должен был принять участие в потушений мятежа. Реестровые восторжествовали, а Феодор Линчай с своими сторонниками, которые получили прозвание «линчаевцев», принужден был спасаться на Запорожье, где он и поселился на острове Буцке.

Теперь, когда линчаевцы увидели на своем острове Хмельницкого – их прежнего противника, то хотя по долгу казацкого гостеприимства и дали ему убежище, однако относились к нему с подозрением; подозрение это еще увеличилось от того, что Богдан начал писать письма к тому же Барабашу, польскому комиссару и др. Это недоверие и заставило Хмельницкого удалиться с острова Буцка на Никитин Рог» [3].

Як бачимо, легенда про линчаївців підпала тут дуже значним розширенням, почасти з власних інвенцій автора, почасти з комбінування її з Величковими оповіданнями (листування Богдана з Барабашем і ін.) і кинула досить оригінальне «світло» на перші стадії повстання Хмельницького. Против сього ужитку з сеї легенди і інших апокрифів «Запорожской старины» запротестував дуже різко пок[ійний] Антонович в своїй рецензії на книгу Буцінського [4], але ся осторога не вивела линчаївців з історичного обороту.

Через десять літ повторив оповідання Буцінського Еварницький [5], а ще через кільканадцять літ знайшлася в найновішім польськім обробленні Хмельниччини. Через двадцять п’ять літ по ревізії біографії Хмельницького і історії Хмельниччини, зробленої в російській літературі Буцінським, вийшла така ж ревізія з польської сторони, зроблена Ф.Равітою-Гавронським і нагороджена премією Краківської академії наук [6]. Праця ся написана з не меншими претенсіями на критичність і ще більше загострена против Костомарова, ніж книжка Буцінського, ще гірше в дійсності засмічена всякою апокрифічною спадщиною старої історіографії; і її автор радо прийняв і розвинув сю, кинену Буцінським, тінь на популярність Хмельницького серед козаччини.

«По прибуттю до Буцка, – пише Гавронський, – стріла Хмельницького дуже немила несподіванка. Правда, знав він, що Буцк від часу перенесення Січі на Микитин Ріг став притулком всякого роду авантюристів, що попали в конфлікт з законом, але не передчував, що стріне там давніх знайомих, неприхильно для нього настроєних. Кілька літ тому якийсь мало знаний Федько Линчай підняв повстання серед реєстровиків проти Барабаша….

Бунт сей був задавлений самими ж реєстровиками. Тоді і Хмельницький, як лояльний сотник, без сумніву, мусив стати в обороні рівно ж лояльного Барабаша. Погромлений Линчай вийшов ціло з сеї війни і встиг утікти…

Линчай тоді осів на руїнах давньої Січі, на Томаківці або на Буцку, де попросту займався розбоєм, як і інші товариші його добровільного вигнання. І Хмельницький помандрував на Буцк, і зовсім несподівано наскочив на Линчая. Обом було се не на руку, оба дивилися криво один на одного. Не знати як довго зіставалися разом давніші вороги. Мабуть, недовго. Мали причини боятися один одного…» [7]

Гавронський при тім цитує Буцінського, як Буцінський Марковича; переповідаючи, Гавронський, як бачимо, розмальовує оповідання Буцінського, як той «доповнив» різними подробицями оповідання Марковича. Ні один з них в своїх «критичних» заходах коло уставлення правдивої історії Хмельниччини не спинився над історичною вартістю каламутного джерела, про котре так різко відзивався ще в 1880 pp. Костомаров.

Сей маленький епізод може послужити характеристичним покажчиком критичності новіших проб реконструкції Хмельниччини і заразом ілюстрацією того, якою пильною потребою являється ліквідація легендарної Хмельниччини і виключення її можливо повне і безповоротне з наукової літератури, що ставить собі завданням відтворення дійсного образу сеї грандіозної епохи.

Примітки М. С. Грушевського

1. При оцінці сього твору треба пам’ятати, що Костомаров писав його з цілями більш популярними – «не в виде систематической истории, а рассказа, не для ученого круга специалистов, а для публики» (передмова до вид[ання] 1859 p.).

2. Срезневский. Op. cit., IV, стр. 5, 10 – 11.

3. Op. cit., с. 39.

4. Киевская старина, 1883, II, стр. 421 – 422.

5. История запорожских Козаков, І, 1892, стр. 103 – 104.

6. Bohdan Chmielnicki, т. І, 1906; т. II, 1909.

7. Оp.cit., I, 161.

Примітки до видання 2009 р.

Публікується за виданням: Грушевський М. Одна з легенд Хмельниччини. Хмельницький і линчаївці // Сборник статей в честь Дмитрия Александровича Корсакова. По поводу сорокалетия его ученой и пятнадцатилетия учено-литературной деятельности. – Казань, 1913. – С. 510-513. Оригінал зберігається у: ЦДІАК України. – Ф. 1235, on. 1, спр. 166, арк. 12 – 26. Автограф.

М.Грушевський опублікував цю статтю у збірнику, присвяченому ювілею наукової діяльності професора Казанського університету Дмитра Корсакова (1843 – 1919). Він давно слідкував за творчістю цього російського історика, який у своїх окремих працях висловлював погляди, співзвучні з його ідеями. Працю цього вченого «Меря и великое княжество ростовское» (Казань, 1872) М.Грушевський згадує у своїй програмній статті «Звичайна схема «русскої» історії та й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904).

У першому томі «Історії України-Руси» М.Грушевський схвально відгукнувся про його «хоро- і топографічний метод» у згаданій монографії (Історії України-Руси. – К., 1991. – Т. 1. – С. 550). У свою чергу російський дослідник у 1909 р. написав прихильну рецензію на російськомовний науково-популярний нарис історії України М.Грушевського, що стало підставою вручення українському історику премії графа Уварова російської Академії наук (див.: Корсаков Д.А. Отзыв о сочинении М.Грушевского «Очерк истории украинского народа» (Издание второе, дополненное. СПб, 1906). – СПб, 1909. Оттиск. – С. 471 – 498; детальніше аналіз рецензії подав: Тельвак Віталій. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець XIX – 30-ті роки XX століття). – К.; Дрогобич, 2008. – С. 129-130).

Про особисті контакти двох учених немає детальної інформації: вони могли налагодитися ще під час праці Грушевського над магістерською роботою в московських архівах наприкінці 80-х – на початку 90-х років XIX ст. або під час все триваліших відвідин українським істориком теренів Російської імперії після лібералізації імперії внаслідок революції 1905 р. Цікаво, що в ювілейному збірнику на честь Д.Корсакова, видановану в Казані в 1913 p., М.Грушевський надрукував статтю українською мовою. Ймовірно, він зустрічався з Д.Корсаковим, перебуваючи в Казані на засланні з вересня 1915 р. по вересень 1916 р. Інші важливі монографічні праці Д.Корсакова: «Воцарение Анны Иоанновны» (Казань, 1880); «Ссылка князя В.Л.Долгорукова в село Знаменское» (Москва, 1881); «Об историческом значении поступательного движения великорусского племени на Востоке» (Казань, 1889); «Из жизни русских деятелей XVIII века» (СПб, 1891).

Про цю маловідому статтю М.Грушевського знав львівський бібліограф Володимир Дорошенко, просячи автора вислати її відбитку до Львова в листі до вченого від 3 квітня 1914 р., див.: Листування Михайла Грушевського / Упор. Р.Майборода та ін. – К.; Нью-Йорк та ін., 2001. – Т. 2. – С. 265. Проте в бібліографію М.Грушевського за 1905 – 1928 pp., у якій брав участь і В.Дорошенко, «казанська» стаття М.Грушевського не потрапила (Матеріали до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905 – 1928 pp. / Укл. Д.Балика, О.Карпинська, Н.Козель, Н.Ципкина за допомогою В.Дорошенка. – К., 1928 (= Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. – Т. 3), як і в нещодавній бібліографічний довідник Б.Грановського (Михайло Грушевський – перший президент України, академік: Біобібліографія (1885 – 2000 pp.) / Уклав Б. Грановський. – К., 2001). З сучасних українських істориків тільки Іван Дзира використав статтю Грушевського у своїй монографії про козацьке літописання, див.: Дзира І. Козацьке літописання 30-х – 80-х pp. XVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – К., 2006. – С. 190, 458.

лист до Корсуна 1880 р. – йдеться про лист від 10 лютого 1880 р. до О.Корсуна (1818 – 1891) – українського видавця та письменника. У ньому М.Костомаров скаржився на свою довіру до «вченості» І.Срезневського, через яку він змушений був «відчищати» свою монографію про Хмельницького (Корсун Л. Н.И.Костомаров // Русский архив. – М., 1890. – № 3. – С. 219); див. також ширше про творчий метод ученого у роботі над цим твором: Ясь О. Історія як сюжет. Представлення образу Богдана Хмельницького у однойменній монографії М.І.Костомарова // Український історичний журнал. – К., 2007. – № 2. – С. 89-106.

Шайноха, сильно дорікнувши Костомарову за некритичність, сам не устерігся від різних українських апокрифів, в тім і фантазій Величка – польський історик Кароль Шайноха (1818 – 1868) про початковий період Хмельниччини писав у своїй праці: Dwa lata dziejów naszych: 1646, 1648. – Lwów, 1865 – 1869. – Т. 1 – 2. Як і Шайноха, інші польські історики (В.Чермак, А.Роллє, Ф.Равіта-Гавронський) також потрапляли під вплив апокрифічних, малодостовірних інтерпретацій С.Величка про життя та діяльність Богдана Хмельницького до 1648 р., про що писав автор пізніше, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Кн. 2. – С. 166 (прим. 1).

Карпов, розгромивши українських істориків за їх довірливість до української традиції, в основу своєї реконструкції Хмельниччини («Начало исторической деятельности Б.Хмельницкого «) положив несумнівний фальсифікат – Володиславову грамоту Хмельницькому на Суботів – йдеться про грамоту Владислава IV від 22 липня 1646 р. на володіння Б.Хмельницьким хутором Суботовим, яку представив він цареві у 1654 р. (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб, 1878. – Т. X: Переговоры об условиях соединения Малороссии с Великою Россией) (1653 – 1654). – С. 464). М.Грушевський вважав цю грамоту сумнівною, укладеною зі слів самого гетьмана, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Кн. 2. – С. 160. Російський дослідник Г.Карпов у своїй монографії «Початки діяльності Б.Хмельницького» фактично обминув польські джерела, проте довірливо ставився до джерел, що походили з російських архівів, як і щодо копії грамоти польського короля, див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VIII. – Кн. 2. – С. 217-218.

…ся історія вперше ввійшла в оборот з «Запорожской старины» Срезневського… – цей історико-етнографічний альманах виходив у 1834 – 1838 pp.: СрезневскийИ.И. Запорожская старина. – Харьков, 1832. – Ч. I. – Кн. 1; 1833. – Ч. I. Кн. 2; 1834. – Ч. I. – Кн. 3. – Ч. II. – Кн. 1; 1835. – Ч. II. – Кн. 2; 1838. – Ч. II. – Кн. 3. Про автентичність фольклорних та історичних записів, зроблених І.Срезневським, є різні думки та аргументи етнографів, істориків, див.: Романець О. С Чи фальсифікат «Запорожская старина»? // Народна творчість і етнографія. – К., 1967. – № 1. – С. 24 – 38; Дзира І. Козацьке літописання 30-х – 80-х pp. XVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – С. 451 – 453. За переконливим спостереженням останнього дослідника:

«Срезневський намагався створити народнопоетичну історію України, тому поряд з хроніками й фольклорними джерелами використовував втілений у літописну чи поетичну форму вимисел. Захоплений романтик не тільки дав простір фантазії, а й домислював, редагував матеріал оригінальних пам’яток» (Там само. – С. 460).

…одначе, частина їх зісталася на Запорожжі, на острові Бучім (себто Буцку)… – йдеться про острів, більш відомий як Томаківка, де існувала Січ з середини XVI ст. до 1593 р. У різні часи цей острів мав різні назви: Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище, див.: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків у трьох томах / Пер. з рос. мови І.Сварник. – Львів, 1990. – Т. 1. – С. 71.

Срезневский. Op. cit., IV, стр. 5, 10 – 11 – згаданий фрагмент про Федора Линчая та линчаївців І.Срезневський опублікував у 1835 р., див.: Срезневский И.И. Запорожская старина. – Харьков, 1835. – Ч. II. – Кн. 2.

…почасти з комбінування її з Величковими оповіданнями (листування Богдана з Барабашем і ін.)… – див. вигаданий лист Б.Хмельницького від 27 грудня 1647 р. до черкаського полковника І.Барабаша та інші листи з цією датою до козацького комісара Я.Шембека, гетьмана коронного М.Потоцького, хорунжого коронного Олександра Конєцпольського в останньому виданні твору С.Величка в українському перекладі: Величко С. Літопис / Переклав з книжної української мови В.Шевчук. – К., 1991. – Т. 1. – С. 47-54.

…нагорожена премією Краківської академії наук – йдеться про Академію знань у Кракові (Akademia umiejętności w Krakowie), засновану в 1872 p.

Мирон Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2009 р., т. 9, с. 244 – 247.