До біографії митрополита Онисифора Дівочки

Михайло Грушевський

Особа митрополита Онисифора, завдяки головно свому упадку, стала з часом осередком ріжних легенд, які почали досить скоро наоколо нього обростати, і не перестають обростати й досі.

Почати від самого імені його. Не одного дослідника інтригував він своїм незвичайним прізвищем. Як відомо, в сучасних актах він зветься часом Онисифором Петровичем, часом Онисифором Дівочкою (Девочка – напр.: Акты Зап[адной] Рос[сии], IV, ч. 14 і 19) і се друге прізвище, попри перше, не одному видавалося прозиванням (Spottname), а не властивим назвищем. Ще недавно такий авторитетний в російських наукових кругах спеціаліст, як П.Гільдебрандт, писав про Онисифора:

«Родом из галицко-русской шляхты, был двоеженец; на время посвященія покинул своих жен, но потом стал открыто жить с ними, и за свое пристрастіе к женскому полу получил прозваніе Дѣвочки, настоящее же его прозвище (по отцу) было: Петрович» (Рус[ская] историч[еская] библиотека, т. XIX, 1903, примітки, с. 84).

Та вже сам той факт, що митр[ополит] Онисифор в королівських грамотах зветься тим іменем, повинен був сказати дослідникам, що се не могло бути глузливе прізвище.

Припадком стрівся мені один документ [Рукописи Краківської академії наук, ч. 269, л. 5 – 6.], що не полишає в тім, як мені здається, ніякого сумніву. Се випись з актів гродських воєводства Новгородського з 1596 p., мова йде про загадкову смерть слуцького доктора Григорія Ройзія (Ройзыуш), що мешкав у своїм фільварку під Слуцьком, у двох милях, «під княжною Софією Слуцькою» і нагло вмер вночі з 16 на 17 грудня; висловлено було підозріння, що він був задушений кимсь з домашніх: або жінкою своєю Ганною Станівною, с которою дей у великой незгоде жыл», або сином Станиславом, «оть которого дей теж великие собе прикрости мел и недоброе воли до него был», або кимсь з челяді; тому Єронім Ходкевич, опікун княжни Слуцької і адміністратор Слуцького князівства, посилав намісника слуцького «з возным повету новгородского Щасным Девочкою» і двома шляхтичами на оглядини небіжчика, але родина небіжчика не допустила їх до оглядин.

Отже, сей возний Щасний Дівочка, по всякій правдоподібності, був з фамілії митрополита: прізвище занадто рідке, аби можна було припускати тут припадкову згідність, а та обставина, що сей возний виступає в митрополичій єпархії, в воєводстві Новгородськім, потверджує сю гадку. Як відомо, митр[ополит] Онисифор перед своїм іменуванням на митрополита був ігуменом Лаврашівського монастиря в тій же єпархії, ще від часів Жигимонта Августа [Акты Юж[ной] и Зап[адной] России, I, ч. 200. Зовсім безпідставним здогадом являються слова м[итрополита] Макарія, що Онисифор був іменований митрополитом «прямо из светских людей»: История рус[ской] церкви, IX, с. 403; нема ніяких вказівок на те, щоб Онисифор не був пострижений, не був дійсним ігуменом того Лаврашівського монастиря.].

Здогад, що Онисифор походив з галицької шляхти, опирається тільки на тім, що православні галицькі шляхтичі в своїм листі до Онисифора називають себе «братья вашей милости» (Акты Зап[адной] Рос[сии], III, ч. 146), але се вираз занадто загальний, аби з нього робити такий вивід. З вищенаведеного стає далеко правдоподібнішим, що Онисифор походив з новгородських бояр чи дрібної шляхти, з роду Дівочок, з яких був і той возний новгородський.

Що фамілія Онисифора мала прізвище Дівочок, тому він, розуміється, не був нічого винен, але з того імені зробили йому репутацію бабія, женолюбця. В старих джерелах він зветься двоженцем, то значить, що був два рази жонатий перед посвящениям – з того роблять тепер, що він мав дві жінки разом і навіть жив разом з обома. Але про се ми не маємо ніякої звістки, і сього з певностію не було.

Діло в тім, що так як нетакт і самовільство патр[іарха] Єремії в його дійсно нещасливий приїзд на Русь [Див. т. V моєї «Історії України-Руси», с. 549 і далі.] служили прихильникам унії одним з аргументів за розривом з патріархатом, так з другого боку противники унії старалися всякими способами виправдати Єремію в його розпорядженнях, а тим самим – мусили представляти Онисифора в можливо темнім світлі, щоб оправдати такий різкий факт – скинення митрополита з престолу. Але властиво нічого конкретного не могли сказати проти нього й сі його хулителі, тільки те, що він був «зложений» за двожонство, як каже автор «Перестороги»: «Видячи митрополита кієвского Онисифора двоженца, сь престола зложил».

Причина була, отже, марна, чисто формальної натури. Треба згубити всяку перспективу, щоб написати те, що написав пок[ійний] Макарій в своїй поважній історії:

«Еще прискорбнее (того, що Онисифор був поставлен митрополитом просто з мирян – чого, одначе, ми, як сказано, зовсім не знаємо) было то, что он возведен был в сан архиерея – митрополита, вопреки канонов, из двоеженцев, к общему соблазну верующих».

Канон, що забороняв «двоженцям» приступ до посвящения, дуже мало авторитетного походження і ще меншої логіки, дуже мало заховувався в практиці української й білоруської церкви [Пор. статейку пок[ійного] Лебединцева: Второбрачие южнорусских священников конца XVIII в. и его исторические прецеденты (Киев[ская] старина, 1883, II).] – порівняти, напр., голосну історію Дениса Жабокрицького, якому Московський патріархат відмовив посвящения через те, що був два рази жонатий, і змусив до переходу на унію: ті, що вибирали Жабокрицького, очевидно, не вважали двожонство, чи ліпше сказати – второжонство за перешкоду, так само, як і ті, що вибирали й святили Онисифора. Соблазн та прикрість від його второжонства ледве чи міг хто відчувати, крім спеціальних канонистів. Але сталося; треба було, можливо, оправдати скинення Онисифора, і пішли на нього валитися ріжні вини й підозріння.

Уже Львівське братство в своїм меморіалі, писанім в переддень довершення унії, з усею силою ударяючи на зрадливу єрархію та підносячи розпорядження патріарха, починені для поліпшення церковних відносин, між іншим сипнуло, не жалуючи, й Онисифорові, закинувши йому і «лихе пастирство» і «сумнівність в вірі», поставивши в вину не тільки його власне друге оженення, але й те, що він допускав до владицтва владиків двічі оженених, позволяв їм мешкати з жінками, посвятив кілька тисяч попів двоженців і троженців, людей, підозрюваних в ріжних проступках [W ktorzych staniech duchownych zamnozyl się nierząd za złem pasterstwem mitropolita kyowskiego у halickiego Onisifora Dziewoczky dwużenca w wierze podeyrzanego, ktory to dopuscu bye episkopom dwużencom, a ynym episkopom у z zonami swemi bye dopuscił, maiącym na sobie stan mniszy, у popow dwuzencow у trzezencow w rozmaitech występkach podeyrzanych kilka tysięcy namnożyl (Monumenta confraternitatis Stauropigianae, I, 2, с. 784).].

Самому Онисифорові, як бачимо, неприхильні йому автори чи автор меморіалу не уважали можливим закинути, що він мешкав з жінкою, тим більше – з двома жінками разом; і се повинно вистати за відповідь на новіші здогади того роду. Автор меморіалу постарався нагромадити інші обвинувачування, але широкий розмах пера сам найліпше виявляє нерозважність і довільність сих закидів: м[итрополит] Онисифор, хоч би умисно святив самих «двоженців і троженців», не міг би посвятити їх і тисячу за десять літ свого митрополитства; недостача церковної дисципліни в єпископаті й ієрархії взагалі було явище далеко старше, ніж часи правління Онисифора, а закид «сумнівної віри» свідчить хіба про брак яких-небудь конкретних провин Онисифора, коли приходилося аж такі закиди видобувати на нього. Отже й закид «лихого пастирства» може дуже мало мати значення в таких устах, і дійсно, всі отсі закиди зістаються суб’єктивною власністю автора сього меморіалу, і ані автор «Перестороги», ні інші полемісти не повторили його закидів Онисифорові.

Се все могло би бути осторогою й для новіших дослідників, але ті ж мотиви, які понудили незвісного нам братчика зложити всі гріхи і хиби православної церкви на м[итрополита] Онисифора, робили своє далі. Пок[ійний] Малишевський, ухопившися за голословний закид підозрілої віри, зробив з Онисифора «тайного сообщника полужидовствующих» [Подложное письмо половца Смеры, с. 116.], зв’язавши з сим дорікання Онисифорові в згаданім листі галицької шляхти, що він попускає «жидам»

[Лист сей написаний в дуже розжаленім тоні, наслідком того, що митрополит не прибув особисто на сойм, як обіцяв, щоб помогти православним з Галичини оборонитися від тодішніх атак Львівського арцибіскупа Соліковського, тільки прислав свої gravamina [скарги] на письмі. Галицька шляхта взиває митрополита до більшої активності в боротьбі за православну віру, але всі жалі й закиди, які вона підносить, дотикають загальних відносин в православній церкві, як вони зложилися протягом століть. На рахунок Онисифора особисто припадають лише ті неясні листи його «жидом на помощь».

Се, розуміється, дуже непевна гіпотеза, але її повторив і Ор[ест] Левицький в своїх цінних розвідках про социніанство на Русі, заразом представивши Онисифора крайнім недбалюхом, якого світ не бачив на митрополії – «который вообще отличался крайним нерадением к делам церкви, за что (sic! [так!]) и был низложен патриархом Иеремиею, по желанию православных» (sic!) (Социнианство в Польше и Юго-Западной России, К[иевская] старина, 1882, IV, с. 57). Се не тільки безпідставно, а й несправедливо.

Д[обродій] Гільдебрандт в наведеній своїй замітці справедливо пригадує, що ми за митр[ополита] Онисифора знаємо не тільки зле, а дещо й добре, як видання служебника його «благословенням», заходи перед королем в інтересах православної церкви, результатом яких було видання кількох грамот на її користь.

За його попередників на митрополичім столі ми не знаємо доброго й стільки, і тому, не маючи ніяких причин ані підстав робити з Онисифора особливого героя: ані взірцевого християнина, ані ідеального владики, ми не маємо причин уважати його й найгіршим з митрополитів, яких бачило сонце на київськім престолі. В дійсності Онисифор міг навіть належати до ліпших, а не гірших митрополитів XVI в., але лиха доля судила йому бути жертвенним козлом всіх гріхів української ієрархії XVI віку. З сею обставиною повинні ми числитися та не піддаватися сій традиційній сугестії, а замість збирати нові легенди – яких свіжу пачку кинув, як бачимо, і д. Гільдебрандт в своїй замітці, старатися глянути на того історичного нещасливця оком неупередженого історика.

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. До біографії митрополита Онисифора Дівочки // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. 74. – Кн. 6. – С. 5 – 9. 2-е вид.: Грушевський М. Духовна Україна / Зб. творів. – К., 1994. – С. 517-520.

Стаття М.Грушевського про митрополита Онисифора Дівочку (1579 – 1589) є поодиноким прикладом уваги історика до біографій церковних ієрархів ранньомодерного часу. Досліджуючи сторінки історії української церкви доби Берестейської унії, які увійшли до «Історії України-Руси», а також до інших синтетичних праць, дослідник, вочевидь, не ставив перед собою ширших завдань. Його зацікавлення постаттю Онисифора було викликане кількома причинами. По-перше, М. Грушевський прагнув довести помилковість думки про прізвисько Дівочка; по-друге, він намагався спростувати ряд міфів, які побутували в історіографії з часів полемічної боротьби. У цьому плані заклики історика до неупередженого висвітлення біографій ієрархів звучать досить сучасно.

Ще недавно такий авторитетний в російських наукових кругах спеціаліст, як П.Гільдебрандт, писав про Онисифора… – Гільдебрандт Петро Андрійович (1840 – 1905) – російський історик, археограф, етнограф, фольклорист. У 1865 – 1870 pp. працював помічником архіваріуса Віленського архіву, зав. відділу рукописів Віленської публічної бібліотеки. Був членом Віденської і Петербурзької археографічних комісій, працював у Міністерстві народної освіти. Редагував окремі томи віленського «Археографического сборника документов…», а також «Русской исторической библиотеки». Цитований том «РИБ» належить до однієї із трьох книг цього видання, в яких публікувалися «Памятники полемической литературы в Западной Руси».

Як відомо, митр[ополит] Онисифор перед своїм іменуванням на митрополита був ігуменом Лаврашівського монастиря в тій же єпархії, ще від часів Жигимонта Августа – у грамоті Сигізмунда III Михайлові Брольницькому на Лавришівський монастир (розміщувався біля Новогрудка – центру митрополичої єпархії на Литві) 28.08.1591 р. згадується, що монастир був наданий Онисифору Дівочці Сигізмундом Августом ще до часу поставлення його на митрополита (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1863. – Т. 1. – № 200. – С. 237).

Здогад, що Онисифор походив з галицької шляхти… – походження Онисифора Дівочки, час народження і початок його духовної кар’єри залишаються досі недослідженими. Наведений М.Грушевським аргумент про побутування прізвища Дівочка в литовській частині митрополичої єпархії (Новогрудське воєводство) не позбавлений сенсу. Так, в актах Слуцького замку під 1624 р. згадується ім’я шляхтича Романа Дівочки (Акты Виленской археографической комиссии. – Вильно, 1891. – Т. 18. – № 240. – С. 269).

Проте дослідники родоводів Великого князівства Литовського стверджують, що прізвище Dziewoczka, Dzieweczka герба Сирокомля було відоме з XVI ст. не тільки на Гродненщині, а й на Київщині, а пізніше – на Жмуді (див., напр.: Ciechanowicz J. Rody rycerskie Wielkiego Księstwa Litewskiego. – Rzeszów, 2001. – T. II. – S. 398). Щодо Київщини, то згадана інформація підтверджується документально: 1566 р. Сигізмунд Август звертався з листом до київського городничого Михайла Петровича Дівочки (Метрыка Вялікага Княства Літоускага. – Кн.44: Кніга запісау 44 (1559-1566) / Падрыхт. А.І.Груша. – Мінск, 2001. – № 100. – С. 125. Див. також: Litwin H. Napływ szlachty polskiej па Ukrainę 1569 – 1648. – Warszawa, 2000. – S. 207; Urzędnicy województw kijowskiego і czernihowskiego XV – XVIII wieku. Spisy / Oprac. EJanas і W.Kłaczewski. – Kórnik, 2002. – № 69. – S. 28). У двох останніх виданнях київський городничий згаданий у 1567 і 1570 pp. Можливо, йдеться про брата Онисифора.

На нашу думку, не варто відкидати і згаданої М.Грушевським версії про походження роду Дівочок з Перемищини. Тим більше, що в літературі зафіксований перемиський єпископ Іван (Івонка, Йона) Дівочка (1469 – 1491 pp.): Bendza M. Prawosławna diecezja Przemyska w latach 1596 – 1681. Studium historyczno-kanoniczne. – Warszawa, 1982. – S. 62; Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви (861 – 1996). – Львів, 1996. – С 196.

…щоб оправдати такий різкий факт – скинення митрополита з престолу – тлумачення М.Грушевським резонансної події в історії церкви – скинення з престолу митрополита Онисифора Дівочки – видається досить виваженим, як і загальні оцінки його діяльності. Скинення митрополита відбулося у липні 1589 р. під час візиту константинопольського патріарха Єремії II Траноса, який повертався з Московії.

Точна дата цього акту, як і його причини, не зовсім зрозумілі. Згідно з тогочасною версією, яка поширювалася в полемічній літературі, митрополит був скинутий за «двоєженство». Однак у деяких інших джерелах висловлювалася думка про те, що Онисифор залишив митрополію добровільно через старість і хвороби. Так, у ставленій грамоті Михайлу Рагозі, який змінив Онисифора, 27.07.1589 р. говориться про «опущение» митрополії (Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб, 1851. – Т. IV. – № 19. – С. 25). З грамоти короля Сигізмунда III Михайлу Брольницькому на Лавришівський монастир 1591 р. відомо, що архімандрит Онисифор Петрович сам звернувся до короля з повідомленням, що він старий і здоров’ям «неспособний» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб, 1863. – Т. 1. – № 200. – С. 237). Очевидно, невдовзі після цього він помер.

Детальна характеристика діяльності Онисифора Дівочки досі не подана. На нашу думку, слід урахувати кілька його рішучих кроків на шляху до урівняння прав руської церкви з латинською, захист митрополитом церковних дібр, а також фактичне сприяння розгортанню братського руху. Відомо, що 1588 р. митрополит затвердив відомий ставропігійний статут Віленського братства (Крыловский А. Львовское ставропигиальное братство. (Опыт церковно-исторического исследования). – К., 1904. – С. 41). Список благословенної грамоти Онисифора віленському святотроїцькому братству датований ще 12.06.1587 р. (Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов – СПб, 1897. – Т. I. – № 111. – С. 54). У 1588 р. митрополит спричинився у Вільні до видання друком Служебника (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V. – К., 1994. – С. 553. Примітка 4).

…порівняти, напр., голосну історію Дениса Жабокрицького… – йдеться про Діонісія Жабокрицького (бл. 1652 – 1711 pp.), єпископа Луцького й Острозького (1695 – 1711), з 1702 р. уніата. До зайняття кафедри був луцьким земським писарем, одруженим з Маріамною Немиричівною, вдовою.

Дослідники, які після М.Грушевського докладно з’ясовували біографію єпископа, вважають, що одруження Д.Жабокрицького на вдові не є підставою, щоб віднести його до категорії двоєженців (двоєженцями вважалися лише двічі одружені). З’ясувалося також, що в 1682 р. Діонісій розлучився з дружиною, яка ще раз вийшла заміж (див.: Курганович С.В. Дионисий Жабокрицкий, єпископ Луцкий и Острожский. Историко-биографический очерк. – К., 1914. – С. 99 – 100, примітка 4; Deruga A. Piotr Wielki a unici і unja Kościelna (1700 – 1711). – Wilno, 1936. – S. 18 – 35).

Однак отримати хіротонію номінатові довго не вдавалося, оскільки саме одруження в миру стало серйозною перешкодою. Отримавши номінацію, Діонісій клопотався про висвячення перед київським митрополитом, гетьманом І.Мазепою, московським патріархом. У листуванні він уже підписувався як монах. Незважаючи на велику підтримку православного загалу, московський патріарх Адріан, а за ним і Константинопольська патріархія не змогли порушити церковних канонів і заборонили хіротонію. Без їхнього благословення у вересні 1696 р. Діонісій був висвячений у священики і отримав сан архімандрита. Але на кафедрі він продовжував залишатися єпископом-номінатом (Курганович С.В. Дионисий Жабокрицкий. – С. 104 – 125).

На початку XVIII ст. його становище було вкрай важким: львівська єпархія перейшла до унії і спонукала до цього волинські владицтва. Не маючи виходу, Діонісій в обхід заборон прийняв хіротонію з рук Мармароського архієпископа Йосифа Стойка (кінець 1700 р.). На жаль, його становище після цього не покращилося: переслідували родичі Гулевичі, інтригували уніати, поширювалися різноманітні чутки. У результаті в 1702 р. єпископ перейшов до унії. Як видається, пояснювати причину переходу до унії Діонісія Жабокрицького лише иеканонічністю його уряду, як це робив М.Грушевський, було б не зовсім справедливо. Сучасна історіографія розглядає питання в значно ширшому контексті.

Після визнання єпископа папою Климентом XI римська курія зініціювала так зв. «інформаційний процес», у ході якого не було знайдено суттєвих аргументів проти єпископа. У грудні 1709 р. Діонісій Жабокрицький був заарештований російськими військами і депортований до Москви. У 1711 р. висланий на Соловки, але заслання не відбулося. Помер наприкінці 1711 р. у Москві.

Подложное письмо Половца Смеры – йдеться про відому працю професора Київської духовної академії Івана Малишевського (1828 – 1897): Малышевский И.И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к великому князю Владимиру святому // Труды Киевской духовной академии. – К., 1876. – № 6. – С. 472 – 553; № 7. – С. 141 – 233. Іван Смера половець (псевдонім) – аріанин, який жив, очевидно, у другій половині XVI ст. Його лист був уперше опублікований латинською мовою 1678 р. в Амстердамі. І.Малишевський здійснив публікацію твору в перекладі і припустив, що автором фальсифікату був антитринітарій із Вітебська Андрій Колодинський.

Л. Тимошенко

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 3 – 6.