Нинішня українська територія
Михайло Грушевський
Чисельність українського народу, еволюція української народності, фізичні прикмети території і вплив їх на колонізацію, хвилювання колонізації, їх значення в еволюції українського життя, формування українського етнічного типу, доля народності
Сучасний стан українського народу представляється так: збитою масою (значить – не числячи українських островів поміж чужою людністю) займає він територію, що протягається більше менше між 45° і 53° географічної ширини і 39° і 62° географічної довжини, окружаючи широким поясом північне побережжя Чорного моря. На захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпатів, сягаючи майже Дунайця, правого притока Вісли. На півночі границю дає більше менше поріччя Прип’яті, але українська територія виступає на північ поза сю лінію двома виступами, розділеними білоруським клином, а то над Бугом і між Сожею та Десною. На сході займає вона весь басейн Донця, окрім самого низу його, і врізується в поріччя середнього Дону. На полудні сягає Чорноморського побережжя й вибігає досить далеко на полудневий схід на Кавказькім побережжі, захоплюючи значні части басейнів Кубані, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказу і Каспійські степи. Зате поріччя нижнього Дону переважно зайняте великоруською колонізацією, нижче Подунав’є опанувала колонізація волоська, а Крим зістається з етнографічного погляду ще нічиїм [Див. «Народнописну карту українсько-руського народу» д-ра Г.Величка, 1896, В. К-го «Національно-територіальні межі України» (Л[ітературно]-н[ауковий]-вістник, 1907) С. Рудницького «Коротка географія України», 1910. Докладніше про етнографічні границі буде мова нижче]. Всеї української території можна лічити тепер більше менше 850 тисяч кв. кілометрів або 15 тис. кв. миль (не рахуючи етнографічних островів) з загальною людністю звиш 40 мільйонів.
В політичнім поділі вона належить до трьох держав – Росії, Австрії й Угорщини.
В Росії: цілі губернії Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Київська, Волинська і Подільська, часті більші або менші губернії: Чернігівської, Курської, Воронізької, Донської, Кубанської, Таврійської, Бессарабської, Люблінської, Городенської, Сідлецької й Мінської.
В Австрії – Східна Галичина і підгірський пояс Західної та північна частина Буковини.
В Угорщині – більші або менш значні частини комітатів Спишського, Шаришського, Землинського, Ужського, Бережського, Мармароського й Угочського.
На сій території українська людність сидить збитою масою, без значніших чужоплемінних островів серед неї. В західній часті чужоплемінні домішки – поляків, жидів, угрів в сумі не переходять за 30%, хоч і тут стрічаються місця з одностайною українською людністю – напр. в гірських частях Галичини і угорської Русі, де навіть офіціальна статистика рахує українську людність на 90%. Досить розмішана українська людність Чорномор’я і східних окраїн, колонізованих українцями спільно з великоросами й іншими народностями, хоч і тут теж стрічають місця з дуже одностайною людністю, 80-90% навіть по офіціальній статистиці. В центральних же частях українська людність особливо одностайна і вагається між 60% і 98% навіть по офіціальний переписі. Загалом усього українського народу треба рахувати тепер на сій території коло 33 мільйонів (вповні докладно означити цифру неможливо, бо при урядових переписях українська народність обраховується все більше або менше не корисно для неї.
[В Росії перепись людності з 1897 р. на українській етнографічній території нарахувала 21.400 тис., але ся цифра значно нижча дійсної; тепер української людності на сій території треба рахувати коло 28 млн.
В Галичині урядова перепись 1900 р. числить русинів коло 3.075 тисяч, але в дійсності треба рахувати їх тепер на 3,5 мільйони. На Буковині та ж перепись виказує коло 298 тис.
В Угорщині офіціальна статистика начислила близько 429 тис. русинів, в дійсності треба рахувати їх коло 500 тис.
Див: А. Ярошевич, «Малороссы по переписи 1897 г.» (К[иевская] с[тарина], 1905, VI), [В.] Охримович «З поля національної статистики Галичини» (Студії з поля суспільних наук, І), С. Томашівський «Угорські Русини в світлі мад’ярської урядової статистики» (Записки нау[кового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. LVI, 1903). Незадовго в виданні “Украинский народ в прошлом и настоящем» мають вийти статистичні огляди української території О. Русова, В. Охримовича і С. Томашівського.]
Опануванням теперішньої території – розселенням на ній розпочинає своє історичне життя український народ. Розселенням на сій території східнослов’янських племен, його предків, відокремлялася східнополуднева українська група від своїх ближчих свояків і під впливом території, її фізичних прикмет і культурних впливів, в які вводила вона свою людність, довершується сформування з сих племен окремої етнографічно-культурної одиниці, яку мислимо собі як український нарід.
З лінгвістичного погляду трактується він як східнослов’янська галузь індоєвропейської язикової родини. Та ся язикова спільність лише одна сторона його етнографічної фізіономії. Язикова спільність покриває собою той досить ріжномасний конгломерат, що протягом тисячоліть під ріжними впливами – в переважній більшості вповні недовідомими нам, формувався в ту етнічну групу, з якої розвинулася українська народність. Її фізичний тип, мішаний, як і у інших європейських народів, відкриває, або ліпше сказати – натякає на довгий процес метисації, мішання ріжних рас, котрим був вироблений нинішній етнічний тип. Зовсім виразно відріжняється в нім і тепер тип ясний і темний, а хоч тепер панує тип короткоголовий, то у старім археологічнім матеріалі, перших віків по розселенню, виступав поруч короткоголового сильно зазначений довгоголовий тип, як побачимо нижче.
Уже в моменті розселення українська була продуктом довгого мішання народностей і рас. Спільність культури, а в першій лінії спільність язика, що нащадків ріжних мас і племен вводила в індоєвропейську сім’ю, до певної міри об’єднала їх і звела до одного етнографічного типу ще в індоєвропейській, чи в праслов’янській правітчині. Дальше відокремлення на новій території і спільне переживання всяких географічних, політичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало далі сей процес спаювання в одностайну етнічну масу тих ріжнорідних поколінь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту, одностайністю історичного і культурного виховання старі етнічні відміни, будуючи національну одностайність над колишньою антропологічною та етнічною ріжномастністю.
Дві великі творчі сили в житті кожного народу – народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його. Навіть в пізніших, тим більше – в початкових стадіях народного життя оба сі елементи являються діяльними творчими силами – територія так само, як народність. Не тільки фізичні обставини даної території, а й ті політичні та культурні впливи, відносини сусідства, культурні вклади в землю попередніх насельників і останки їх, що примішуються до нової колонізації – все се многоважні сторони, якими територія могутньо впливає на дальшу історію народу.
Пригадаймо собі в головних лініях перед усім її фізичні прикмети.
Орографічний скелет її становлять Карпати й ряд височин, що від Карпат тягнуться над Чорним морем до Каспійської низини. На заході вона перетята карпатським луком, вузьким і досить легким до переходу в середині, розвиненим в цілі системи хребтів і височин на західнім і полудневім своїм краю. На полудні до сього луку (до його центральної частини) безпосередньо прилягає Тисько-Дунайська низина. На півночі переходом до Прип’ятсько-Деснянської низини служать Галицько-Волинські височини, на сході Подільська високорівня, сильно розмита водами, так що подекуди вона має вигляд майже гірський. Ся височина продовжується в східнополудневім напрямі до Дніпра гранітним хребтом, понижаючись в сім напрямі і перегороджуючи порогами корита Дністра і Дніпра. За Дніпром сей хребет підноситься знову в виді Донецької височини, стрічаючися з полудневим краєм Центральної Східноєвропейської височини, і потім губиться за Доном в Каспійській низині.
На полудень від сієї гряди, по чорноморському побережжі, а далі на схід (за Дніпром), обіймаючи й сю полудневу височину, стеляться трав’яні степи – висока рівнина, перерізана річними долинами і ярами, («балками»), вкрита грубою верствою гумусу (чорнозему). Сей степовий пояс служить безпосереднім продовженням середньоазійських степів, але стає що раз менше диким в своїй західній частині. Він заходить з Азії в Європу клином: границя його йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи центральне й нижче Подоння, нижче Подніпров’я й Подністров’я. Не тільки щодо своєї поверхні, але й кліматично він зв’язаний з Азією й стоїть під впливом східних вітрів, тим часом як краї середнього Подніпров’я й Подністров’я стоять уже під впливом західного клімату.
Північна частина нашої території входить в пояс лісовий, з піскуватим, малородючим ґрунтом. Лінія лісу в головнім і тепер сходиться з границями піскуватого поясу; вона йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи Подесення, басейни Ірпеня і Тетерева, середні частини Горині і Случі, Побужжя та багнисту Прип’ятську низину. Ліс і тепер, невважаючи на довге нищення, займає тут превеликі площі; се краї мало здатні на хліборобську культуру, а здавна багаті на ріжні лісові промисли.
Середину між лісовим і степовим поясом заповнює край передстеповий, з хвилястою поверхнею, сильно розмитою ріками, з родючим ґрунтом, багатий лісовими зарослями й водою. В центрі протятий він широкою долиною Дністра. Правий беріг Дністра занятий згір’ям західної гряди, лівий – згір’ям центральної височини, що заповнює межиріччя Десни і Дону.
Головні переміни, які зробило в вигляді сього краю протягом віків людське життя – се зменшення лісу. З тим в парі зменшилася вогкість ґрунту й змаліли ріки, але се ще в більшій мірі було проявом натуральним, наслідком висихання землі, що йде неустанно, і тільки прискорення було ріжними проявами людської «культури», в роді інтенсивного вирубування лісу. Протягом ста літ, від часу загального поміру ґрунтів в Росії (в 1774-8 р.) сконстатовано зменшення площі лісів в деяких центральних лісових губерніях на 20 до 30%; аналогічне явище мусило мати місце і в нашім лісовім поясі. Ще сильніше, розмірно, поменшало лісу від часів людського життя в посереднім поясі, між степовим і лісовим краєм; навіть історичні звістки з трьох-чотирьох останніх століть виказують тут велику силу зарослей, тепер уже знищених.
Се зменшення лісу впливало на висихання ґрунту і зменшення вод. Останки великих човнів або кораблів в ріжних менших українських річках, тепер уже не плавних, показують, що вони були далеко багатші водою; деякі річки вже на пам’яті історії цілком змаліли, от хоч би історична київська Либідь. Щодо степового пояса – то про нього була велика суперечка, чи він дійсно був завсіди степом, чи не знищило в нім лісу людське життя; але досліди показали, що слідів значніших лісових просторів тут нема, були тільки поодинокі лісові острови, степовий же чорнозем утворився з трав’яних останків.
В заводненні краю важне значення мають Галицько-Волинські височини: вони й їх продовження відділяють басейн Дніпра і Зах[ідного] Бугу від басейнів Дністра і Дунаю (Прута і Серету). Дністер з його несчисленними закрутами і слабо розвиненою системою допливів не мав важного комунікаційного значення в давнину, як і тепер, особливо в верхній часті, де його ліві притоки близько підходять до систем Сяну, Бугу, Прип’яті, Богу; але його праві притоки були важними колонізаційними дорогами в гірськім поясі Карпатськім і зв’язували Подністров’я безпосередньо з Потиссям і Подунав’ям.
Велетенська водна система розлягається зате по другім, північно-східнім боці Галицько-Волинських височин. Головною водяною артерією тут служить Дніпро, що збирає воду з цілої просторони між Галицько-Волинськими й Центральною Східноєвропейською височиною і віддавна був для неї головною торгівельною дорогою. Головні Дніпрові притоки – Прип’ять і Десна, з рядом менших своїх і Дніпрових (не забудьмо, що в давнину далеко більше їх було здатних до плавання), протинають сю просторонь густою сіттю доріг і зв’язують її з сусідніми річними системами. Система верхнього Дніпра в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двини й системою північних озер. Система Прип’яті – з системою Німану та Західного Бугу і Вісли. Система Десни – з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонням, а Посем’я і середні притоки Дніпра – Ворскла й Самара близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї й його натуральнім центрі – старім Києві, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани в усіх головних Дніпрових притоків.
Як побачимо нижче, середнє Подніпров’я з усякою правдоподібністю можна вважати правітчиною нашого народу. З великою слов’янською міграцією східнослов’янські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію. Правда, ся перша колонізація не вдержалась відразу на своїх займанщинах; значні частини наших країв залюднювалися вдруге, втретє і вчетверте, але все залюднювалися нашою людністю, або з повною перевагою нашої колонізації. Є вправді теорія, немовби східна частина сеї колонізації належала до великоросійської групи, пізніше виселилась, а її місце зайняла українська колонізація з Волині і Галичини; я буду ще нижче говорити про сі здогади, тепер тільки зазначу, що ся теорія не має за собою ніяких реальних доказів, і не в однім розминається з очевидними фактами.
Від часів слов’янського розселення історія нинішньої української території стає історією українського народу. Страти понесла наша колонізація головно на заході – на пограниччі з поляками, словаками, уграми і волохами, на їх користь. Колись вона не обмежилася там вузьким гірським поясом; на півночі і на полудні території з мішаною людністю простиралися широко, заходили може і в Семигородську височину і в наддунайські краї (на лівім боці Дунаю). Але протягом віків українська людність відпливала з заходу на схід, ослаблюючи свої західні границі – даючи можність західним сусідам розширятися на її рахунок. Зате дещо придбала на сході, – з усякою певністю можна се сказати за Кавказьке побережжя і Крим (колонізація найновіших часів).
Колонізаційні пертурбації стояли в тісній залежності від фізичних прикмет території, що в сій точці і в інших мали превеликий вплив на економічну, культурну і політичну історію нашого народу, і на саму етнічну еволюцію його. Тут зберу коротко тільки головні моменти:
На заході Карпатський гірський пояс, а на півночі лісовий, з непрохідними нетрами і болотами, обидва мало приступні для живіших зносин, мало вигідні для людського життя, були найбільш консервативними частями, де найбільше заховувалося і досі заховалось останків колишнього. Вони не грали ніколи особливо визначної ролі в політичнім і культурнім житті, але мали важне значення, служачи сховищами, резервуарами, куди збиралася людність з слабше захищених країв і переховувалася в небезпечних часах.
Степовий пояс на полудні служив широким шляхом з Азії в Європу, де без кінця товклись ріжні кочівничі орди в своїм вільнім і невільнім поході зі сходу на захід. Осіла слов’янська колонізація тільки часами, уривком опановувала степи і аж до останніх часів (XVIII-XIX в.) не могла міцно присвоїти. Степи отже не мали в cім часі тої важної ролі в культурнім розвої, яку мали перед тим і тепер могли б мати по географічним своїм обставинам – як приморська територія і як вигідний сухопутний міст з передньої Азії до полудневої й Західної Європи; навпаки, вони стали тепер небезпечним, шкідним суcідом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусідству з ними, лежали пустинею і переходові, передстепові простори.
Посередні краї між степом і «лісовою стороною» – Галицька площа, полуднева Волинь, середнє Подніпров’я і Подоння вигодами зносин і всякими господарськими прикметами самою природою були призначені для головної ролі в культурнім і суспільнім розвою нашого народу. Але що ближче сходу, Азії, тим дальше на північ заходять границі степу і небезпечного передстеп’я, забираючи у осілої колонізації сі благословенні простори. Колонізація Подоння не була тривкішою від чорноморських побережних степів. Само середнє Подніпров’я жило тривожним, небезпечним життям і переживало від часу до часу сильні колонізаційні лихоліття і катастрофи. Головні культурні центри його сиділи на підліссі, і тут на пограниччі безпечного лісу і багатого, вигідного передстеп’я найсильніше жило і держалося українське життя – культурне й політичне. Сам Київ уже лежить в лісовім поясі, на його полудневій границі, але й він – то передова кріпость українського культурного життя, і на нього набігають степові хвилі, а часом і заливають його.
Дальше на захід – було безпечніше, бо дальше від Азії, від степу, ближче лісу, між лісом і горами. Тому в Галичині й на Волині могла неперервано держатися культурна і суспільно-політична традиція українського життя. Але воно не мало тут відповідних обставин, щоб розвинутись широко. Не раз, коли і Подніпров’я падало під натиском неприхильних обставин, Волинь і Галичина вирятовували, переховували українське життя до ліпших часів; але тільки на Подніпров’ї, в сім натуральнім центрі нашої території, розвивалось воно широко, вибухало ясним огнем.
Обставина ся, що більша частина української території, і то як раз найщедріше обдарована природою, підпадала кілька разів повному спустошенню під впливом кочівницького натиску, мала величезний вплив на всю українську колонізацію. Вона викликала величезні рухи серед української людності, піддержувані й збільшувані до того ще й спеціальними суспільними й політичними моментами. Коли східно-полуднева частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, а передстеповий підпадав їх руїнним нападам на осілу людність, ся остання відливала відси в краї північні й північно-західні, ліпше захищені горами, лісами й болотами.
Але як тільки минався, або бодай слабнув турецький натиск, то потомки емігрантів, і просто маси людності з тих північних і північно-західних країв без стриму сунули в пусті й небезпечні, але багаті дарами природи полудневі краї, здобували їх знову для осілої колонізації, й життя закипало тут гарячим ключем. На пам’яті історії знаємо кілька таких великих, більших і менших приливів і відливів, не кажучи за дрібніші: відплив української людності з степів і передстепових країв під натиском печенігів в X в. і новий рух в степи в середині XI [в.], коли ослабла печенізька орда; новий відлив з кінцем XI в. під натиском половців, і новий рух у степи в XII в. з упадком половецької сили і хижості; татарська туча XIII в., що приносить страшенне знищення всьому українському Подніпров’ю, і колонізаційні успіхи XIV-XV в., коли татарська орда в розкладі й усобицях тратила всяку активність і силу; кримські спустошення кінця XV й першої половини XVI в., що в пустку обертають всю українську передстепову територію, і новий колонізаційний рух, що з розвоєм воєнних сил української людності (козаччини) посувається в спустошені простори з кінцем XVI і в XVII віці.
Від другої половини XVI в. слабне натиск турецьких орд, але соціальні, політичні й національні причини викликають нові великі хвилювання серед українській людності. Зріст панського господарства й погіршення селянських обставин викликають масовий рух селянства з північних і західних частин в східні й полудневі часті України в XVI-XVII в., що повторяється потім знову в XVIII і навіть в XIX в., коли українські селяни втікачі залюднюють величезні простори Чорномор’я (Новоросії), Бессарабії й Кавказу. Соціальні й національні рухи українські, війни України й за Україну приводять до масових переходів української людності на схід, де вона колонізує землі на вододілі Дніпра й Дону, й басейн Дінця (XVII в.). Сі рухи і війни приводять в другій половині XVII в. до повного спустіння великих просторів на правім боці Дніпра і в басейні Богу, і вони наново колонізуються потім протягом XVIII в. Зруйнування Січи приводить до української колонізації Кавказького Чорномор’я і т. д.
Отсі зміни, сі колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глибокі сліди в фізіономії української народності. Вони протягом століть, рядом таких пертурбацій неустанно вимішували українську людність, приводячи її до одностайніших форм. На мові се видно найвиразніше: старі архаїчні діалекти заціліли тільки по окраїнах, найменше зачеплених сими колонізаційними хвилями – сі архаїзми стрічаємо в західнім, гірськім, і північнім – лісовім поясі; решта українських діалектів мають уже закраску пізнішу, новотвірну, і дуже мало ріжняться між собою, тим часом як старі діалекти відріжняються і від них і між собою дуже значно. Яких чотири п’яті української людності говорять тепер сими новішими діалектами, що й дають головний тон українській мові, і лягли в основу літературного язика. Вони – результати сього вимішання української людності, яке рідко де у якого народу мало місце в таких величезних розмірах.
Те саме що з мовою, діялося з антропологічними прикметами, з матеріальною культурою і з духовим надбанням народу. Вони стрічались, перехрещувались, модифікувалися і в сих змінених формах розходилися на широких просторах української колонізації. Повної одностайності вийти, розуміється, з того не могло, але вийшла велика подібність, якою визначається український етнографічний тип і досі на переважній часті своєї території. Таку етнографічну подібність при такій великій території і великій численності також не часто можна стрінути. Масові рухи осягнули те, що було б не можливо при браку одностайної політичної організації, при слабких внутрішніх зносинах, при географічнім відокремленні значних частин етнографічної території. Рухи сі безперечно причинилися до удержання серед української людності почуття своєї народної близькості, одності, взагалі національного почуття, при всіх некорисних обставинах для його розвитку.
В тім можна бачити позитивну сторону тих пертурбацій, на які виставили український нарід географічні обставини його життя. Взагалі ж беручи, впливи сих пертурбацій були в високій мірі шкідні для нього, хоч заразом прийшлося йому в своїй боротьбі з степом відіграти почесну ролю заборола європейської культури від азійських орд.
Страшні спустошення від азійських кочівників приносили величезні утрати в людях і майні. Тільки в кінець зруйнована, приведена до розпуки людність рішалася кидати насаджені місця та йти в бідні й негостинні лісові чи гірські краї, іти в наймити і робітники в чужі господарства або пробувати знайти серед них місце, щоб наново загосподарюватися. Величезних засобів енергії і матеріальних трат коштувала така зміна. Потім, коли колонізація рушала назад, в степи, економічні засоби й сили людності напружувалися, розпливалися в господарській екстензивності; вкладалися маси енергії й достатку в культивування, присвоєння оселій культурі здичілих просторів, щоб вернути їх в колишнє культурне становище. В сих флюктуаціях згинула страшенна маса народного капіталу. Величезна маса народу не могла віками піднятися над примітивні клопоти про охорону свого існування та сотворення найелементарніших підстав економічного життя. Ціла народність не могла зібрати свобідних достатків і сил для задоволення вищих культурних потреб.
Боротьба з степом протягом віків забирає енергію народу, його вищих верств і правительств. Колонізаційні й економічні хвилювання не давали стверднути ні суспільним, ні політичним відносинам. Маючи небезпечного ворога по цілій полуднево-східній граничній лінії, українські політичні організації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно-західній або північній сформувалися якісь міцніші політичні організми. Вони ставали здобиччю сих ліпше захищених, в ліпші обставини поставлених сусідів.
А політичний упадок тягнув за собою остаточне розшарпання і присвоєння чужерідними суспільними верствами всього, що становило національні засоби. Вищі, культурніші верстви і нагромаджені ними культурні засоби, капітал і нерухомий маєток, природні багатства краю і вищі форми хазяйства – все опинилося кінець кінцем в руках чужерідних господарів, володарів краю, а по стороні, українській зісталася гола народна маса – поневолена, позбавлена всяких економічних і культурних засобів, всяких політичних і горожанських прав. Проходять століття повного застою і упадку українського життя. Народні маси в кінці відповідають масовою реакцією, народними війнами на сей режим поневолення і обрабування народних мас. Сі війни ще на кілька століть забирають усі сили, всю енергію народу; але не вважаючи на масу енергії, героїзму, навіть організаційної творчої здібності, вложеної в сю боротьбу, не приносять тривкого поліпшення народного життя. І обезсилені маси спускають байдуже руки на довгі часи.
Дозвільні, розкішні простори, що припали на долю українському народові в його історичному житті, сі текущі медом і молоком краї, що були предметом зависті сусідів, сей «тихий рай» української природи, оспіваний поетами – не принесли щастя. Географічні прикмети краю і дані ними відносини сусідства фатально налягли на всю політичну долю українського народу і тяжко відбилися на його культурнім і національнім житті. В багатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячоліття історичного життя передало сучасним поколінням, – українська територія багато завинила.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 6 – 16.