15.06.1908 р. До М. Грушевського

Високоповажаний Дорогий Пане Професор!

Сердечно дякую за картки – дуже я ними заспокоєний і підбадьорений. Я в тім неприємнім положенню положенні, що я саме в такім періоді роботи, що хоч богато багато писав і пишу зараз про неї в листах до П. Професора, але як П. Професор завважали, се справді не є ніякий конкретний результат, яким можна б pro foro externo зараз ту роботу виказати.

Що ж я на се пораджу? Я вишукую, намічую і виписую архівний матеріял матеріал і стягаю, наскільки стає часу, літературу дотичну, наскільки вона істнує існує. Щодо сього останнього, то, виключаючи Б[антиша]-Каменського і глупі фантастичні видумки Маркевича, то нема ніяких праць про Апостола як про гетьмана, та і взагалі про гетьманство в тих часах. Зате доволі багато всяких коротких статей або заміток, де сяк чи так згадується про Апостола (Лазарев[сько]го, Васильчикова, Григоровича і других), хоч писаних на инші інші теми і порозкиданих по найріжнороднійших найрізнорідніших виданнях.

Загалом Апостол рішучо задовго жив. Ось ніяк не можу дійти, коли саме він родився. Дотепер принята прийнята дата 1658 р. ніяк не годиться з тим, що мені вдалося найти (там, де ніхто не сподівався – в столб[цах] Белгород[ского] стола), – а власне документну звістку, що Апостол Данило був вже в 1659 р. з своїм батьком в Москві. Хоч тут знов та сама особа раз називається Данилом, то знов Василем. Та зрештою се не так важно.

Я сам добре бачу, що, як П. Проф. пишуть, матеріялу матеріалу я вичерпати не годен – на се треба років. Я через те обмежився на політичних і, так сказати, державно-правних відносинах росийського російського правительства до України і відносини українського суспільства до Гетьманщини. Для сього, як крім того, про що вже писав, знайшов масу документів, які освітлюють закулісну роботу росийських російських інстанцій (резидента, Колегії [и]ностр[анных] дел і Верх[овного] т[айного] совета), якої результатом була конституція, т. зв. рішительні пункти, і боротьбу Апостола проти тих обмежень.

Дальше я знайшов теж подяки від усіх полків з 1728 р. за затвердженнє затвердження А[посто]ла гетьманом (се не ті, про котрі я писав – то були подяки за обіцянку превернення привернення гетьманства). Ті подяки, зо одного боку, інтересні своїм змістом (зазначеннє зазначення своєї державно-правної окремішности окремішності) і підписами всіх старшин аж до війтів включно (се все оригінали і підписи власноручні – очевидно тих, хто вмів писати), а з другого боку цікаві як документ, що тодішнє наше правительство уміло робити «Slimmung – vox populi». На мою думку се теж треба переписати і видати. Правда, тут 3/4 займуть самі підписи, але по-мойому се один з аргументів pro. Зрештою, як П. Проф. скажуть.

Так само натрафив я на донесення А[посто]ла правительству за першу половину його гетьманства, хоч се не комплєт комплект. Щодо другої, про котру я писав, то, як видно з останнього справоздання «Чтений», там ніхто сього не думає видавати ані переписувати. Мене очевидно щодо того стараються збити з толку тутешні архівні чиновники, які, як я завважав, дуже нерадо дивляться на наш науковий рух і нерадо бачили б солідні видання наші цікавого матеріялу матеріалу. Через те я думаю-таки переписати відповідно до поручення П. Професора.

Щодо «Следствия о маетностях», то, крім виданого в «Харьк[овском] сборн[ике]», в київських «Чтениях», Василенком – здається, в Полтаві в 1892 р. – скільки тямлю, Гадяцького полка, то тут я найшов «Следствие» Полтавського полку, але власне се Ейнгорн і хоче видати. Дальше я натрафив на один дуже цікавий документ – оригінальний універсал Хмельницького з 1654 p. з його власноручним підписом і військовою печаткою, де накладається мито на заграничних купців і доволі подробно сказано, скільки і з чого брати. Я щось собі не пригадую, щоб сей універсал був де-небудь виданий. Зрештою ще наведу справки.

Може, П. Проф. знають докладно сю історію? Коли ся річ не знана, то шкода було 6 се давати в Miscellanea, а лучше було б, зібравши ще дещо, написати статейку. До внутрішнього устрою, не тілько тільки щодо землеволодіння і «землепользования», але і для адміністрації, судівництва, статистики, торгівлі і т. д., як я вже писав, дуже богато багато матеріялу матеріалу в Рум['янцевському] музею. Чи ще нема для мене дозволу на вступ до Архіву Мин[истерства] иностр[анных] дел? Ту[т] нічого про се не знають. А мені доконче треба туди пійти піти. Там, між иншим іншим, в ділах Меншикова є збірка листів Апостола до Мен[шико]ва. Стільки наразі про мої роботи.

Я «власними силами» зачав робити знайомства, тільки ж, на лихо, все тепер роз’їжджається на дачі. Між иншим іншим, я познайомився з Кистяковським. На мою думку, коли вибити з нього кадетство (а се можна), то його можна б навернути чи радше охрестити в нашій вірі. Тут закладають Славянське товариство, до якого запрохуватимуть членів. Я хоч знаю, що се ні на що, але все-таки подав Кистяковському деяких кандидатів, але таких, котрі, розуміється, як не треба, то не вступлять (як, напр., Ол[ександра] Сергієвича). А П. Професору Кистяковський боїться посилати запрошеннє запрошення, щоб не получити різкого одказу, тим більше, що инші інші ініціятори ініціатори запрошують туди Флоринського, на що я вказував як на скандал. Кистяковський обіцяв всіми силами противитися тому.

Я очевидно маю свій погляд на сю справу з славянством слов’янством, і П. Проф. його знають, але мені все-таки хотілося, щоб взагалі запрохано декого, а до П. Проф., може, одважаться відважаться післати послати. Се нічого. Погодін розкаявся за свої відомі статі статті, жалує за своє «легкомыслие», як каже в листі до Кистяковського (з котрим він зовсім не знайомий, а дізнався про його в статі статті в «Моск[овском] ежен[е]дельнике»), – і в своїй найблизшій найближчій праці про «Розвій слов’янства» в XIX в. обіцює держатися більш поглядів П. Проф. Чи так зробить – не знаю і не ручаюся.

Я, на жаль, не знаю, в якім напрямі має йти зміна статута «Просвіти», але, міркуючи по тих глупих звістках про діскусію дискусію на загальних зборах, мабуть чи не хотять наполягти на «просвітній бік»? Так само не знаю, як би до сього ставилися П. Професор. Але коли б так було, і коли б П. Проф. наразі не вважали потрібним активно зайнятися «Просвітою», то моя думка була б така, щоби власне стояти більше за економічну діяльність, бо тепер відомо, в яких руках «Просвіта», то, певно, в бажаному нам напрямі не поведе «просвіти».

Нам же доконче треба вести просвіту в відомім напрямі, і се можна, і се все мав на думці, та, на жаль «за недосужностию времени і иншими іншими ділами», – , нічого ще не зробив. П. Проф. певно знають, о що мені тут йде. Може, нам вдасться тим часом або своє щось закласти, або таки в «Просвіту» ввійти, от тоді ми і благословившись… А з їх боку «економічна» діяльність все-таки менше шкідлива, чим «просвітна». Варто би теж змінити чи власне зменшити роком час урядований урядування виділу. Вони вже надто се «запетріфікували». Все те, зрештою, мої здогади, бо я ніяких звісток про те не маю. Нарешті хай мені вільно буде поздоровити П. Професора з почесним членством, хоч трохи неприємно оте trio. Виділом П. Проф. певно не вдоволені. А Т[омашівсько]го П. Професор форсували? Як би воно нарешті не того…

В Москві дуже погано. Вже три тижні слота сльота, сиро і холодно, від чого мене зуби скажено болять, так що цілими ночами приходиться не спати.

Якщо пропустив такого, про що треба би було написати, то зараз доповню в другім листі. А П. Проф. прошу дати мені вказівки що[до] переписки документів, про котрі я згадував.

Пані прошу передати мій поклін.

З глибоким поважаннєм поважанням

Іван Джиджора

Примітки

Публікується вперше за автографом (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 447, арк. 186 – 189 зв.).

…виключаючи Б[антиша]-Каменського… – Йдеться про історичні праці та археографічні публікації українського та російського історика, археографа, письменника та державного діяча Дмитра Бантиша-Каменського.

Перше, московське 1822 p., видання «Истории Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського І.Джиджора використав як одне із друкованих джерел у своїй першій публікації, «Нові причинки до істориї історії відносин росийського російського правительства до України в 1720-х і 1730-х pp.» (ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. 61. – Кн. V. – С. 11). На третє, 1903 p., видання цієї праці він зробив посилання у своїй головній студії: Джиджора І. Економічна політика росийського російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 105. – Кн. V. – С. 86.

Користувався він й іншими публікаціями Д.Бантиша-Каменського, в яких згадується постать українського гетьмана Данила Апостола: Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства: В 3 ч. – К., 1903; Допрос миргородскому полковнику Данилу Апостолу, бывшему в измене с Мазепой // Источники малороссийской истории: В 2 ч. / Собр. Д.Н.Бантыш-Каменский; изд. О Бодянский. – М., 1858. – Ч. II (1691 – 1722). – С. 214.

…і глупі фантастичні видумки Маркевича… – Йдеться насамперед про напівкомпілятивну п’ятитомну працю Миколи Маркевича (1804 – 1860), зокрема «Историю Малороссии: Том вторый. Николая Маркевича» (М., 1842), де було чимало помилок, перекручень та безпідставних вигадок. Стосовно доби Данила Апостола, якій М.Маркевич присвятив окрему «Главу 53: Апостол», то в ході розповіді про «Рішительні пункти» 1728 р. автор не навів текст документа, а довільно переказав його зміст, припускаючись численних неточностей та пропусків (С. 591 – 613). Див. сучасне перевидання: Маркевич М. Історія Малоросії / Відп. ред. Ю.С.Шемшученко; примітки О.В.Кресіна. – К., 2003. – С. 579 – 591, 658.

Ім’я Д.Апостола згадується і в іншому томі його «Истории Малороссии» (М., 1843.- Т. 5.- С. 152). У 1908–1910 pp. І.Джиджора мав змогу працювати з багатою архівною збіркою Миколи Маркевича у бібліотеці Рум’янцевського музею. Нині це фонд 159 (Колекція документальних матеріалів і рукописних книг, зібраних М.А.Маркевичем) у Науково-дослідному відділі рукописів Російської державної бібліотеки у Москві. Про М.Маркевича див.: Косачевская Е.М. Н.А.Маркевич, 1804 – 1860. – Л., 1987. – 286 с.

Лазарев[сько]го… – Йдеться про вартісні грунтовні розвідки Олександра Лазаревського, зміст яких висвітлював період гетьманування та постать Д.Апостола: Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий: Материалы для истории общества XVII-XVIII вв. Апостолы // Русский архив. – 1875. – Т. I. – С. 1 – 91; Л[азаревский] А. Посылка гетмана Апостола в Москву за лекарством // Киевская старина. – 1889. – Т. 24. – Кн. III. – С. 739; Дневник Павла Даниловича Апостола (май 1725 г.-май 1727 г.) / Публ. А.Лазаревского // Киевская старина. – 1895. – Т. L. – Кн. VII-VIII. – С. 100 – 155; Лазаревский А. Ходатайство гетмана Апостола о назначении в Глухов второго доктора // Там само. – 1902. – Т. LXXVI. – Кн. II. – С. 88 – 89 та ін. І.Джиджора, до речі, рецензував один із томів О.Лазаревського в «Записках НТШ»: Джиджора І. Рец.: Лазаревський А. Описание Старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1902. – Т. III: Полк Прилуцкий // ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. LVIII. – Кн. П. – С. 12 – 23. Про внесок О.Лазаревського в українську археографію та історіографію див.: Герасименко Н. О. Подвижник історичної науки О.М.Лазаревський // УІЖ. – 2004. – № 4. – С. 90 – 102; № 5. – С. 16 – 35.

…Васильчикова… – Йдеться про незакінчений історичний твір придворного історика О.О.Васильчикова «Семейство Разумовских»: В 5 т. – СПб., 1880, в якому подано епоху Російської імперії другої чверті XVIII ст.

…Григоровича… – Йдеться про двотомну працю російського архівіста та історика М.І.Григоровича, в якій теж, особливо у першому томі, висвітлено історичні умови розвитку Російської імперії першої половини XVIII ст. : Григорович Н.И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени: В 2 т. – СПб., 1879 – 1881. Праця була відзначена Академією наук.

Дотепер принята прийнята дата 1658 р. ніяк не годиться… – Д.Апостол правдоподібно народився 4 грудня 1654 р. Детальніше про це: Die Europäische Fama. – Leipzig, 1728. – Т. 315. – S. 219; Nachricht von der Wahl des neues Feldherrn der Kosacken Daniel Apostel, nebst dessen kurzgefasster Lebenserzählung aus dem Russischen gezogen. – Berlin, 1728. – S. 3; спеціальні розвідки: Модзалевский В.Л. К родословной гетмана Даниила Апостола // Киевская старина. – 1904. – Кн. 12. – Отд. 2. – С. 140 – 141; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1908. – Т. I. – С. 6; Крупницький Б. Біографія гетьмана Данила Апостола в німецькому журналі за 1728 р. // Наук. зб. Українського вільного університету в Празі. – Прага, 1942. – Т. 3. – С. 214; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба (1727 – 1734). – Авгсбург, 1948. – С. 5; сучасне перевид.: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба / Передм. В.Горобця. – К., 2004. – С. 17; Герасименко Н.О. Данило Апостол-гетьман Лівобережної України (1727 – 1734 pp.) // УСК. – 1992. – № 3. – С. 93; Горобець В. Данило Апостол // Історія України в особах: Козаччина. – К., 2000. – С. 226; Мицик Ю.А. Апостол Данило Павлович // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.; Запоріжжя, 2002. – С. 18; Бутич І. Гетьман Данило Апостол – захисник вольностей козацьких // Україна – козацька держава: Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фото-світлинах / Упор. В.Недяк. – К., 2004. – С. 466 та ін.

…Колегії [и]ностр[анных] дел… – Колегія іноземних справ (Іноземна колегія) (1720 – 1832) була центральною установою новопосталої Російської імперії, що відала її зовнішньою політикою. Утворена в 1717 – 1720 pp. в ході колезької реформи Петра І замість Посольського приказу. Займалася організацією зовнішніх відносин з іноземними державами, а також з уральськими козаками, калмиками і управлінням Україною (в 1727 – 1734 pp. і у 1749 – 1756 pp.), поштовою справою (до 1782 р.). Підпорядковувалась імператорам, оминаючи Сенат, а в окремі періоди – Верховній таємній раді та Кабінету міністрів. У другій чверті XVIII ст., за часів гетьманування Д.Апостола, сюди із Сенату були якраз передані «малоросійські справи». На той час президентами Колегії іноземних справ почергово були Г.І.Головкін та А.І.Остерман.

На адресу Колегії іноземних справ безпосередньо писали свої донесення і грамоти гетьман Д.Апостол (РГАДА, ф. 248, оп. 29, д. 1793, л. 272, 611, 614, 616; оп. 1, д. 3569, л. 156 – 168; копії з цих грамот гетьмана за 1731 – 1732 pp. зберігаються в АВПРИ: ф. 124/1,1732 г., д. 2, л. 1 – 27 об.), «репорти» і «екстракти» – російські резиденти при гетьманові Ф.В.Наумов (РГАДА, ф. 248, оп. 29, д. 1793, л. 318), С.К.Наришкін (Там само, л. 380, 381, 388, 390,462 об.), О.І.Шаховський (Там само, л. 320, 321, 324 – 324 об., 341 – 341 об., 347, 359).

Збереглися також листи Д.Апостола до канцлера Г.І.Головкіна, датовані 1728 – 1729 pp. (Там само, л. 642, 645), Г.І.Головкіна – до Д.Апостола (Там само, л. 640 – 641, 634 – 635), лист О.І.Шаховського до канцлера Г.І.Головкіна з Глухова, датований 21 серпня 1729 р. (Там само, л. 647 – 650) та ін. Усі ці матеріали з архівної книги під № 66/1793 (Дела Правительствующего Сената по малороссийской экспедиции с 1728 по 1738 гг.), з якою у 1908 – 1910 pp. якраз працював І.Джиджора у Московському архіві Міністерства юстиції (МАМЮ). Див. посилання на ці та інші джерела у його публікації: Джиджора І. Економічна політика росийського російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. // ЗНТШ. – Львів, 1910. – Т. 98. – Кн. VI. – С. 61.

З архівними матеріалами Колегії іноземних справ І.Джиджора працював, зокрема, і у жовтні 1910 р. – у Московському Головному архіві Міністерства закордонних справ (МГАМИД), передовсім із документами фонду «Австрійські справи». На обкладинках справ виявлені автографи І.Джиджори. Нині усі вони зберігаються у фонді 32: «Сношения России с Австрией» Архіву зовнішньої політики Російської імперії Історико-документального департаменту Міністерства закордонних справ Російської Федерації (АВПРИ) у Москві (Пришляк В. Гетьманська Україна першої половини XVIII століття у листуванні Михайла Грушевського та Івана Джиджори (1908 – 1914 pp.) // III Міжнар. науковий конгрес «Українська історична наука на шляху творчого поступу». Луцьк, 17 – 19 травня 2006 p.: Доповіді та повідомлення: В 3 т. – Луцьк, 2008. – Т. 3. – С. 110).

…Верх[овного] т[айного] совета… – Верховна таємна рада (1726 – 1730) – вищий орган виконавчої влади тодішньої Російської імперії, створена іменним указом імператриці Катерини І від 8 лютого 1726 р. Збиралася у складі впливових персон, а саме: канцлера графа Г.І.Головкіна, фельдмаршала князя О.Д.Меншикова, генерал-адмірала графа Ф.М.Апраксіна, дійсного таємного радника графа П.А.Толстого, князя Д.М.Голіцина і графа, барона А.І.Остермана (Павленко Н.И. Екатерина І. – М., 2004. – С. 77 – 78).

Організована як дорадчий орган при імператриці вона функціонувала фактично як верховна установа держави, під контролем якої перебував Сенат і весь апарат центрального управління. 11 (22) лютого 1726 р. Верховна таємна рада запропонувала проект контрреформ в Україні. Як свідчать записи у протоколах її засідань тоді ж було вирішено:

«1-е. Прежде войны с Турками, приласкать Малороссиян, позволив им выбрать из себя в Гетманы.

2-е. Подати с них собираемые отменить, а поступать во разсуждении сборов на жалованье и содержание войск как бывало прежде при Гетманах.

3-е. Суд и расправу производить им самим, и одни аппеляционные дела отправлять в Малороссийскую Коллегию» (Протоколы Верховного Тайного Совета (1726 – 1730 года). – [СПб.,] 1880. – С. 2).

Імператорським маніфестом Анни Іоанівни від 4 березня 1730 p. Верховна таємна рада була ліквідована. Цікаву розвідку про протоколи Верховної таємної ради як джерело для української історії свого часу опублікував М.Василенко (Василенко Н.П. Протоколы Верховного Тайного Совета, как материал для истории Малороссии XVIII в. // ЧИОНЛ. – К., 1888. – Кн. 2. – Отд. I. – С. 17 – 21). Нині окремі протоколи Верховної таємної ради, з якими міг у 1908 р. в Москві працювати І.Джиджора, зберігаються: РГАДА, ф. 176: Верховный тайный совет (1726 – 1730), оп. 2, д. 50: Протоколы за январь-февраль 1730 г., 222 л.

…конституція, т. зв. рішительні пункти… – «Рішительні пункти» 1728 p. – резолюція верховної влади, яка регулювала внутрішнє життя Гетьманщини як автономної одиниці у складі Російської імперії. Складалися з 20 пунктів і були відповіддю на «Просительные статейные пункты» Д.Апостола, в яких йшлося «про нужды Малороссии».

Уперше за всю практику українсько-російських відносин після Переяслава 1654 р. не було підписано традиційні статті між гетьманом, який вступає на посаду, і царським урядом, а видано спеціальний звід правових норм, що свідчило про послаблення централізаторського курсу російського уряду і певний дипломатичний успіх нового гетьмана. В Архіві зовнішньої політики Російської імперії виявлено архівну справу, датовану 22 серпня 1728 p., під назвою «Челобитье Гетмана Даниила Апостола именем Малороссии о подтверждении Малороссийских прав, порядков, и волностей Войсковых на основании бывшем при гетмане Хмелницком, тут же и ответ на восемь Гетманских Статей», на обкладинці якої зазначені прізвища дослідників: «И.Джиджора, 1910 окт[ябрь]», «К.В.Харлампович 1913, VI» (АВПРИ, ф. 124, оп. 124/1,1728 г., д. 41, 19 л.). «Рішительні пункти» опубл.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. – СПб., 1831. – Т.VIII (1728 – 1732). – № 5324. – С.75 – 82; Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К., 1994. – С. 625 – 633.

В історичній літературі «Рішительні пункти» потрактовані як своєрідна основна конституція козацького Гетьманату, що діяла до самого кінця його існування. Одним з перших в українській історіографії на початку XX ст. це зробив М.Грушевський, який назвав «Рішительні пункти» резолюцією уряду на петиції гетьмана, яка встановлювала «точні підвалини нової української конституції» (Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – 2-е изд. – С. 256).

Власне тому І.Джиджора у цьому листі зазначає про них як про конституцію. На думку О.Єфименко, за своїм змістом «Рішительні пункти» більше нагадували милостивий маніфест, аніж договірні статті попередніх гетьманів (Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 311). «Рішительні (конфірмовані, тобто затверджені) пункти» пізніше іменував основною конституцією до кінця самого існування Гетьманщини Д.Дорошенко (Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – Т. II. – С. 410).

На думку А.Яковліва, саме в «Рішительних пунктах» набула свого довершення заміна традиційної двосторонньої договірної форми легітимації українсько-російських відносин указною формою (Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках // Праці Українського наукового інституту. – Варшава, 1934. – Т. XIX. – Серія правнича, кн. 3. – С. 159), яку вперше випробував Петро І в «Решетилівських статтях» з гетьманом Іваном Скоропадським у 1709 p., коли договір, що грунтувався на «Березневих статтях» 1654 p., вперше складався з двох частин: прохання гетьмана і «Рішительного указу» Петра І (Гуржій О. Гетьман Іван Скоропадський. – К., 1998. – С. 59 – 60).

Б.Крупницький слушно показав «Рішительні пункти» у світлі «свого роду конституційної Гарантії державного існування Гетьманщини після відновлення гетьманату» (Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол та його доба (1727– 1734). – Авгсбург, 1948. – С. 60; Krupnyckyj В. Geschichte der Ukraine von den Anfängen bis zum Jahre 1917.- Wiesbaden, 1963. – S. 181; Крупницький Б. До історії «Решительных пунктов 1728 p.» // Архів УВУ, ф. 5, № 50, арк. 1 – 15 (стаття неопублікована)).

«Указом» царського уряду гетьманові, в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом, назвала їх Н.Полонська-Василенко (Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К., 1992. – Т. 2: Від середини XVII століття до 1923 року. – С. 86).

Про «Рішительні пункти» 1728 р. див. також: Пришляк В. Українська автономія і російський централізм на початку гетьманування Данила Апостола («Пункти статейні» про нужди Малоросії та «Рішительні пункти» 1728 р.) // II Міжнар. науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку». Кам’янець-Подільський, 17 – 18 вересня 2003 р. Доповіді та повідомлення. – Кам’янець-Подільський; Київ; Нью-Йорк; Острог, 2007. – Т. 3. – С. 171 – 176.

Так само натрафив я на донесення A[осто]ла… – Див. коментар до листа І.Джиджори від 31 (18) травня 1908 р.

…оригінальний універсал Хмельницького з 1654 р. – Йдеться про гетьманський універсал Богдана Хмельницького, даний у Чигирині 28 квітня (8 травня) 1654 р. екзактору (митнику) Генеральної скарбової канцелярії Остафієві Стаматаєнку на збирання податків з іноземних купців:

«[…] далисмо екзакцію скарбовую од купцов чужоземскых, то ест от греков, ормянов и турков, Естафіеви Стаматиенкови, которую повинен вибирати и отдавати до скарбу нашего войскового».

І.Джиджора розшукав цей універсал серед Малоросійських справ у фонді Посольського приказу.

Нині його копії зберігаються: РГАДА: ф. 124: Посольский приказ. Малороссийские дела, 1654, оп. 1, д. 3, л. 1 – 2; Научно-исторический архив Санкт-Петербургского Института истории Российской академии наук (Архив СПбИИ РАН), ф. 68: Киевская казенная палата, № 10; ІР НБУВ, Ф. II: Збірка В. Антоновича; Там само: Ф. I: Збірка О. Лазаревського, № 70, арк. 227 – 227 зв.; фотокопії: ЦДІАК України, ф. 1407: Колекції грамот російських царів та універсалів українських гетьманів, оп. 2, спр. 213, арк. 2 – 4, 10 – 12; Там само, ф. КМФ-9, оп. 3, спр. 10; На 1908 р. цей універсал гетьмана Богдана Хмельницького був уже опублікований: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (Акты ЮЗР). – СПб., 1861. – Т. III. – № 344. – С. 507 – 508 (помилково датовано 21 квітня 1654 р.).

Пізніші републікації: Василенко Н.П. Збірка матералів до історії Лівобережної України та українського права XVIІ-XVIII вв. // Український археографічний збірник. – К., 1926. – Т.І.- С. 60 – 61; Документи Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 / Упор. І.П.Крип’якевич, І.Л.Бутич. – К., 1961.- С. 343 – 344; Універсали Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 / Упор. І.Крип’якевич, І.Бутич (Матеріали до українського дипломатарію. Серія І: Універсали українських гетьманів). – К., 1998. – С. 142 – 144 (документ № 75).

Про цей універсал згадку з посиланням на публікацію у збірці М.Василенка див. у студії: Барвінський В.О. До питання про індукту та евекту в Гетьманщині // Наукові записки Науково-дослідчої катедри кафедри історії української культури. – Харків, 1927. – № 6. – С. 441.

…в ділах Меншикова є збірка листів Апостола до Мен[шико]ва. – Нині зберігається в архівній збірці «Писма к князю Меншикову от малороссийских и слободских полков старшин» у РГАДА: ф. 198: Меншиков А.Д., оп. 1, д. 1083, л. 1 – 86 об. Копії, зроблені рукою М.Шуйської: ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 2491: Документи архіву Міністерства закордонних справ за 1720 – 1727 pp., зібрані І.Джиджорою. Копії, 94 арк.

Тут закладають Славянське товариство… – Товариство слов’янської культури, засноване в Москві 28 березня 1908 p., стало центром об’єднання поступових кіл російського неославізму. Серед членів-фундаторів були Ф.Корш, В.Вернадський, А.Кримський, О.Шахматов, Ф.Вовк, М.Ковалевський, Б.Кістяківський, О.Погодін та ін. Голова – Ф.Корш.

Провідною ознакою політичної платформи товариства була тенденція протистояння реакційним засадам панславізму, заперечення політичної гегемонії Росії, визнання самобутності і рівності слов’янських народів. Члени товариства відмежовувалися від принципів старого консервативного слов’янофільства, прихильно ставилися до українського руху. Товариство видавало свої «Известия».

У грудні 1910 р. Ф.Корш повідомив М.Грушевського, що за його пропозицією у товаристві створено українську секцію на чолі з С.Хвостовим, розпочато роботу з організації у Москві передплати українських видань. До президії української секції ввійшли А.Кримський, М.Грушевський, М.Янчук, О.Новицький. Членами секції були Б.Кістяківський, С.Петлюра (секретар), О.Саліковський та ін. Наприкінці 1911 р. зусиллями О.Новицького в українській секції було організовано підсекцію науки, на базі якої передбачалося утворити Українське наукове товариство у Москві (проект реалізувати не вдалося). Одним з важливих кроків Товариства слав’янської культури щодо розвитку українства стало рішення про видання журналу «Украинская жизнь». Через товариство М.Грушевський прагнув піднести в Думі та російській пресі питання щодо українського шкільництва та зменшення мита на українські книги (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 86, арк. 30 – 30 зв.).

…в своїй найблизшій найближчій праці про «Розвій слов’янства» в XIX в. обіцює держатися більш поглядів П. Проф. – Йдеться про статтю, в якій найвиразніше виявилися поступові погляди відомого російського ліберала і неославіста професора О.Погодіна щодо розвитку національного, і зокрема українського, питання: «О некоторых национальных проблемах России» (Вестник Европы. – СПб., 1909. – Кн. 6. – С. 708 – 718).

У ній наголошувалося, що серед першочергових національних проблем Росії стоїть українське питання. У своїй роботі автор посилається на історичні праці М.Грушевського, літературознавчі О.Грушевського. Підсумовуючи, О.Погодін підкреслював, що «лишь широкая децентрализация спасет Россию от новых бед, к которым приведут ее национальные трения, если национальные проблемы не будут решены скоро и разумно».

Про підготовку цієї статті петербурзький професор писав 26 березня (ст. ст.) 1909 р. у листі до М.Грушевського: «Я надеюсь за весенние месяцы приготовить статью о малороссийском движении для «Вестника Европы» и надеюсь, что Вы будете ею довольны» (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 700, с. 1 – 2).

Право українського народу на національно-культурне самовизначення О.Погодін відстоював і на з’їзді слов’янських товариств, який розпочав свою роботу у квітні 1909 р. в Петербурзі. Під час роботи Софійського всеслов’янського з’їзду, який відбувся у липні 1910 р., О. Погодін підняв тост за «наших дорогих братьев-украинцев», що викликало «бешенство» лідерів консервативного крила російської делегації (Там само, с. 15 – 16). Після гострих суперечок професор заявив про вихід з російської делегації. Високо цінував наукову та суспільно-політичну діяльність М.Грушевського: «Ваша славная деятельность пробуждения народного самосознания в массах и распространения в них идей права и свободы уже увековечила Ваше имя» (Там само, с. 14).

…в якім напрямі має йти зміна статута «Просвіти»… – Йдеться про дискусії з приводу реформи статуту (1891 р.) товариства «Просвіта» (четвертого після 1868, 1870, 1877 pp.). Про свою участь у цих подіях М.Грушевський занотував 26 травня (ст. ст.) 1908 р. у щоденнику:

«Писав статю статтю зрана, потім поїхав на «Просвіту», довідавшись (телефонував вчора Цегельський), що буде зміна статуту. Виділ одначе згодивсь прийняти мої поправки, й дякував навіть. Для сього – теж і для виділу – поїхали пополудню знову (я був в комісії), несподівано зовсім стріла мене овація, дуже тепла. Допильнував, щоб реформу зняли з порядку» (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 190 зв.).

До реформування свого статуту «Просвіта» поверталася і 1910 р. Активний учасник дискусій, М.Грушевський публічно висловив свою думку у статті «Ще до реформи «Просвіти» (Діло. – 1910. – 25 (12) червня. – Ч. 139. – С. 1 – 2). Але ні 1908, ні 1910 р. зміни статуту не відбулося. Новий статут «Просвіти» було прийнято лише 7 січня 1913 р.

Детально див.: Гарат Р. Діяльність товариства «Просвіта» в Галичині (1868 – 1921 pp.): Автореф. дис… канд. іст. наук. – Чернівці, 2004; Лозинський М. Сорок літ діяльности діяльності «Просьвіти» (В 40-літній Ювілей Товариства). – Львів, 1908; Нарис історії «Просвіти». – Львів; Краків; Париж, 1993; Товариство «Просвіта» у Львові. Статути / Упоряд., авт. вступ, ст. В.Пашук, наук. ред. Ф.Стеблій. – Львів, 1999.

Світлана Панькова, Володимир Пришляк

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 2008 р., т. 4, с. 168 – 171.