21.10.1906 р. До І. Франка

Високоповажаний Пане Доктор,

мій найблизший найближчий Товаришу в роботі

суспільно-національній і Приятелю!

Невимовно прикро мені писати сей лист, але що ж зроблю?! Від прикростей і ворогів шукаю спокою й захисту на своїй «заброді», а з неї куди утечу? Утік від міста і від людей як міг дальше, щоб мати спокій, могти жити й працювати – куди тікати далі, коли й тут не маю спокою, тої можности можливості жити й працювати – і то від сусідства Вашого, з якого так тішився і тішився б. Досить прикрости прикрості від крику, свисту, стріляння і т. д. Але вже над міру можности можливості – те що дошкуляє мені псярня.

Не можна вийти на повітря, відчинити вікно, при зачинених вікнах скупити свої гадки або заснути, щоб не перешкодили тому вдень і вночі, рано, в полуднє і в північ проникливі псячі голоси і нерозлучні з ними гіркі (або й більше ніж гіркі) гадки, що не дає мені жити псярня Ваша-мого товариша й приятеля, котрому я не раз – перемагаючи свою амбіцію і гірке чуття – не раз говорив, поясняв, як я терплю від сього і просив мене від тої тортури увільнити.

Останні мої представлення, на ріжні різні способи зроблені, Ви зігнорували або збули як недорічні недоречні капризи, і я по тім не хтів хотів казати вже більше нічого. Останній шанс, який маю ще – се відгородження мого грунту від Вашого намість штахетів глухим муром, але він, не кажучи про великий кошт – тільки може дещо зменшити звуки, як би високий не був.

Пишу в ночи ночі, збуджений і вибитий зі сну собачим брехом і воєм, що лунає над моїм ухом – по цілоденних тортурах від тих псячих дуетів, сольо соло etc., з невральгічними невралгічними болями від сього всього.

Полишаю Вам, як чоловіку, що знає умислову працю, як поету-психологу, зміркувати, які думки про наші відносини все отеє навіває мені.

Я не міг би свідомо мучити навіть чоловіка вповні індиферентного для мене, коли б хотів бути супроти нього тільки людяним, не то що приязним, тим менше – приятелем.

Ви могли бути подражнені в своїм почуттю почутті пана свого дому моїми просьбами, але я не маю тіні претензії Вас в тих правах укорочувати. Але чи Ви буваєте все свідомі того, що виконуючи сі права, мучите чоловіка, якого – смію думати – уважаєте своїм приятелем, в точці найбільше болючій для нього?

Я полишаю в Ваших руках долю сих приятельських чувств і сеї приязні.

Dixi et levavi – свої почуття до Вас як товариша і приятеля-мабуть в останній раз.

Здоровлю Вас!

Ваш М.Грушевський

Примітки

Вперше надруковано у зб.: «Українське літературознавство», випуск 58, 1993, с. 38 – 39.

Друкується за автографом (ІЛ, ф. 3, № 1637, с. 91 – 93).

У час написання М.Грушевським цього листа I.Франко був хворий, надзвичайно пригнічувала його важка психічна недуга дружини, скрутне матеріальне становище. Про його стан у ті дні свідчать рядки з листа до В.Я.Богучарського від 4 жовтня 1906 року: «На мене тепер прийшла дуже важка економічна і психічна криза, я цілими днями ходжу в повнім отупінні…». На лист М.Грушевського І.Франко відповів 27 жовтня. Він писав:

«Високоповажаний пане професоре! Вибачайте, що я аж нині відписую на Ваш лист. Роблю се не для того, щоб хотів ігнорувати Ваші слова, а просто для того, що останні два тижні я ходжу без тями, близький божевілля. Зрештою, я ще в понеділок, перед одержанням Вашого листа, написав карточку до rakarza miejskiego, щоб позабирав псів, та досі не було його. Сьогодні йду до нього особисто і надіюся, що від завтра буде спокій…».

Подається за виданням: Листування Михайла Грушевського. – К.: 1997 р., т. 1, с. 95 – 96.