Сорокалітній подвиг
Михайло Грушевський
В сорокаліття великого подвигу, відданого народові, краєві, нації – честь і поклін!
Великій силі, невмирущій і непобідимій як стихія, не стриманій перешкодами, не зломаній ударами, не зв’язаній прикростями і розчаруваннями, болями й нещастями життя.
Великому духові, повному скарбів мислі і чуття, блискучому многогранному, відшліфованому на точилі вселюдської культури, що переломлював в собі все горе і муки, поривання і надії рідного життя.
Великому трудові, неустанному, кипучому, внутрішньою силою переповненому, широкому і різнорідному без міри, як розбуджене життя приспаного народу, котрому служив.
По слову апостола він спішив віддати на будову його все, що могло знайтись у його під рукою: чисте золото наукової мислі, дороге каміння натхнення, і камінь, і дерево, і тростину праці – навіть механічної, чорноробочої, невдячної, котрої не цурався також, не вважав для себе занадто низькою і непочесною, коли справа йшла про потреби рідного життя.
Повний почуття обов’язку, тяжкого, гіркого, що вів його тернистими шляхами через хащі і зарослі вікового перелогу приспаного народного життя, він спішив окупити своєю працею і смілим пожертвуванням те, що занедбане і утрачене було легкодушністю і пасивністю попередників.
Вдивлений в будуччину, він поривав за собою сучасників. Тугу свого особистого життя розпускав в горі народу, накликаючи до солідарності жертв і страждань. І пісня його, повна безвихідного суму в сфері особистих почувань, звучала як похідний марш, як воєнний клич, коли він звертався до свого народу.
Все життя його і вся творчість були культом громадського і народного подвигу. В таємних сховках душі, в темних заглибинах минувшини, на картах історії нашого життя шукав він запопадливо того, що могло б підняти в громадянстві нашім самопочуття, настрій, енергію, потяг до труда і подвигу і віру в його успіх.
Довгим рядом в його творах поетичних і наукових проходять постаті подвижників праці, героїв громадського обов’язку, зворушуючи читача, вдаряючи в созвучні струни його душі, підіймаючи його настрій моральний і громадську енергію.
Але кінець кінцем для сучасного українського громадянина в сучасних обставинах трудно знайти сильніший приклад, яскравішу постать, як самого сорокалітнього подвижника. Сам він – се найцінніший, найвеличніший твір сеї кипучої, безмірно багатої сорокалітньої творчості.
Всім малодушним, всім маловірним він міг би сказати: «А я?! Чи тяжкі обставини, чи гірка історична спадщина, чи задушлива суспільна атмосфера сучасна перешкодили мені робити мою роботу, живе діло відродження? Чи зможуть супротивні сили згасити огонь в душі людини, раз розпалений ясно?»
Воно горіло і горить – се полум’я труда і подвигу – тепер, як і сорок літ тому. І ніякі сили не годні загасити його.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 63. – Кн. 9. – С. 258 – 259. Автограф статті з виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 226. – Арк. 3 – 6.). Над заголовком статті зазначено (рукою невідомого): «Насамперед післати Лизанівському» [член редакції ЛНВ. – С.П.]. З проханням дозволити передрукувати статтю в «Раді» 23 вересня 1913 р. звертався до М.Грушевського її редактор А.Ніковський:
«Ваші слова з приводу ювілею Івана Франка в IX книжці «Л.н.вісника», окрім художніх прикмет, мають ще те значення, що в стислій формі характеризують красно й особу ювіляра. З огляду на те, що звичайно ювілейна література потребує для ясності й загальних та стислих висновків, думаю, що й для читачів «Ради» корисно буде з Вашою статею познайомитися» (див.: Мицик Ю. З листів до Михайла Грушевського // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 502).
За декілька днів стаття була передрукована в «Раді» з редакційною приміткою (1913. – 9 жовтня (26 вересня). – № 220. – С. 2).
Подається за першодруком.
Наголошуючи на необхідності присвятити окрему книжку ЛНВ І.Франкові, в одному з листів до редакційного комітету журналу в Києві М.Грушевський згадував також свою статтю до ювілею письменника:
«[…] я проектував і проектую: присвятити IX кн. Франкови – дати присвяту і статті йому присвячені на сам початок (а може будуть вірші – то перед статтями); я післав свою статейку; проф. Колеси і Р.Заклинського, а ще мав Євшан післати» (IP НБУВ. – Ф. XV – № 2574).
Подібні вказівки він дає також редакторові ЛНВ Олександру Олесю (Листування Михайла Грушевського / Упор. Г.Бурлака; Ред. Л.Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. І. – С. 224 – 225). Посвята М.Грушевського, зазначені статті О.Колесси (про наукову діяльність І.Франка), М.Євшана (про літературну працю), Р.Заклинського (про І.Франка як публіциста) та вірші М.Вороного і П.Стаха сформували зміст ювілейного випуску ЛНВ.
Про причетність ученого до відзначення ювілейних дат І.Франка свідчить святкування 25-ліття літературної творчості Великого Каменяра, влаштоване в 1898 р. у Львові заходами М.Грушевського та В.Гнатюка. Промова М.Грушевського з нагоди цього ювілею була опублікована в ЛНВ (1898. – Т. IV. – Кн. 11. – С. 119 – 122). Того ж року разом з іншими діячами науки та культури Галичини вчений підготував звернення до української громадськості про збір коштів на придбання будинку для Івана Франка (автограф звернення зберігається в ЦДІАК України, текст опублікований: Архів М.Грушевського / Передмова та публікація І.Гирича // Київська старовина. – 1992. – № 1. – С. 33).
Перебуваючи на засланні, М.Грушевський відгукнувся на смерть видатного письменника і громадського діяча заміткою «Светлой памяти Ивана Франка» (Украинская жизнь. – 1916. – № 6. – С. 12 – 13). У 1926 р. з ініціативи М.Грушевського до десятиліття смерті Івана Яковича було підготовлене й видане окреме тематичне число часопису «Україна», яке відкривала стаття історика: «Апостолові праці (в десятиліття смерті Франка)» (1926. – Кн. 6 (20). – С. 3 – 20).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 464 – 465.